Рішення

від 21.02.2022 по справі 754/2575/21

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/282/22

Справа №754/2575/21

РІШЕННЯ

Іменем України

22 лютого 2022 року Деснянський районний суд міста Києва

у складі головуючого судді Гринчак О.І.

за участю секретаря судових засідань Чехун Ю.В.

представника відповідача Донця Ю.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги, а також про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги, а також про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку та моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на вимогу відповідача 26 лютого 2020 року позивач був змушений написати заяву про своє звільнення з роботи з 26 лютого 2020 року з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Відповідач задовольнив заяву, про що свідчить резолюція його керівника на такій заяві. Однак всупереч вимог ст. 44, 47 Кодексу законів про працю України в день звільнення позивачу не була виплачена: заборгованість із заробітної плати за період листопад - грудень 2019 року та січень 2020 року; заробітна плата за період, відпрацьований позивачем у лютому 2020 року, вихідна допомога та компенсація за невикористану позивачем відпустку. Також в день звільнення відповідач не видав позивачу його трудову книжку і копію наказу про його звільнення з роботи. В січні 2021 року позивач повторно звернувся до відповідача з проханням про видачу трудової книжки, що була необхідна для звернення до Пенсійного фонду України з приводу оформлення пенсії, та вже від нового керівника відповідача, отримав її оригінал під розписку. Позивач вважає, що вищезгаданими незаконними діями відповідача йому було заподіяно моральну шкоду, яку він оцінює в суму 50000,00 грн. У зв`язку з викладеним позивач просить стягнути:

- невиплачену заробітну плату за період з 01 листопада 2019 року по 26 лютого 2020 року в розмірі 27 417,00 грн.;

- невиплачену компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 7030,00 грн.;

- невиплачену вихідну допомогу в розмірі 7030,00 грн.;

- середній заробіток за час затримки проведення розрахунку з 27 лютого 2020 року і включно по дату постановлення судового рішення (станом на 31.01.2021 ця сума становить 102 716,56 грн.);

- моральну шкоду в розмірі 50000,00 грн.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 22 лютого 2021 року позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 02 березня 2021 року відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

26.04.2021 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач частково не визнає вимоги позивача та повністю не визнає обставини, що зазначені у позовній заяві; а також не погоджується з їх правовою оцінкою. Так, відповідач визнає позовні вимоги щодо стягнення невиплаченої заробітної плати у сумі 22070,68 грн., що складаються із таких сум: 5659,15 грн. - сума невиплаченої заробітної плати за листопад 2019 року, 5659,15 грн. - сума невиплаченої заробітної плати за грудень 2019 року, 5659,15 грн. - сума невиплаченої заробітної плати за січень 2020 року, 5093,23 грн. - сума невиплаченої заробітної плати у період з 01 по 26 лютого 2020 року (із розрахунку 6327,00 грн. - 1233,77 грн. (утримання (19,5%) = 5093,23 грн.). Заперечуючи щодо доводів позивача, відповідач вказує, що жодними доказами не підтверджується, що відповідач вимагав від позивача звільнитися та написати відповідну заяву. Крім того, у заяві відповідач просить звільнити його з роботи 26.02.2020 у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників. У той же час, зазначене можливе лише в одному випадку - у випадку вивільнення працівників відповідно до ст. 49-2 Кодексу законів про працю України. Отже, щоб звільнити позивача за заявою, яку він написав, необхідно було його попередити про наступне звільнення персонально. В той же час, у відповідача рішення про наступне вивільнення працівників не ухвалювали, не видавали відповідного наказу та персонально не повідомляли працівників, і позивач знав про це, оскільки жодних подібних повідомлень чи попереджень не отримував, відтак, він не міг бути звільнений з цих підстав. Починаючи з 26.02.2020 позивач не з`являвся на роботі, тому дні його відсутності не табелювалися, а заробітна плата не нараховувалася.

Відповідач заперечує проти стягнення з нього невиплаченої заробітної плати у розмірі 27 417,00 грн., оскільки така виплата має проводитися за вирахуванням усіх податків і зборів, а позивач просить стягнути суму без такого вирахування, відтак сума невиплаченої заробітної плати, яка визнається відповідачем, складає 22070,68 грн. Також відповідач заперечує проти стягнення невиплаченої компенсації за невикористану відпустку, невиплаченої вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку з 27.02.2020 і включно по дату постановлення судового рішення, оскільки позивач не є звільненим та підстав для таких виплат немає. Щодо вимог про стягнення моральної шкоди відповідач вказує, що не здійснив жодних порушень трудових прав позивача, які призвели б до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя, тому, на думку відповідача, підстави для стягнення моральної шкоди у будь-якому розмірі відсутні.

Разом з відзивом на позовну заяву відповідачем подано клопотання про надання відстрочення виконання рішення.

09.07.2021 від представника відповідача надійшли письмові пояснення, в яких зазначається, що відповідно до ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є у т.ч. угода сторін (п. 1), а також розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41). Тобто законодавець розділяє підстави припинення трудового договору саме виходячи з суб`єкта ініціативи - ініціативи працівника, власника або уповноваженого органу або за обопільною згодою і визначені вони у різних статтях КЗпП України. Виходячи з цих принципів, роботодавець не може діяти самовільно, отримавши від працівника заяву про звільнення та самостійно визначати на якій же підставі звільнити працівника, він повинен діяти тільки в рамках поданої заяви працівника, тобто, якщо працівник виявив бажання звільнитися за власним бажанням, то роботодавець не може його звільнити з якоїсь іншої підстави. Одночасна наявність різних підстав для звільнення можлива, однак для кожної з них повинно відбутися ініціативне волевиявлення однієї із сторін, закріплене певним чином (заява, наказ тощо) з якого чітко прослідковується причина звільнення, і саме у рамках цієї ініціативи повинна діяти інша сторона. Представник відповідача посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема, в постановах від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18 та від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц, згідно з якою при незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Також представник відповідача вказує, що наприкінці 2019 року у відповідача склалася ситуація, за якої він виявився не в змозі утримувати штат працівників та виплачувати заробітну плату, оскільки кількість замовлень суттєво зменшилася. Відповідач зібрав працівників, оголосив про скрутне фінансове становище та запропонував звільнитися за угодою сторін. Ця пропозиція знайшла відгук і усі погодилися, серед них був і позивач. 14 лютого 2020 року 26 працівників написали відповідні заяви, директор завізував їх та згодом видав один загальний наказ про звільнення. Однак при підготовці загального наказу про звільнення зміст трьох заяв, у т.ч. заяви позивача, не відповідач досягнутим домовленостям, позивач хотів звільнитися за скороченням штату, при цьому датою заяви було зазначено 26.02.2020 (що додатково свідчить, що зміст заяви не був перевірений при її візуванні, оскільки віза директора була поставлена саме 14.02.2020, як і на інших заявах, а не 26.02.2020), однак про жодне скорочення штату у відповідача не оголошувалося, працівники особисто про це не повідомлялися, і жодними доказами це не доводиться і не підтверджується. Відповідач не мав наміру звільняти працівників за скороченням штату, а лише за угодою сторін, таке було його волевиявлення та волевиявлення усіх працівників, яким було запропоновано звільнитися. Зважаючи на це, позивачу було запропоновано переписати заяву зі змістом, який відповідатиме досягнутим домовленостям, оскільки в іншому разі у відповідача не буде підстав його звільнити, проте позивач відмовився це зробити, демонстративно забрав свою заяву про звільнення собі, залишив місце роботи та більше на ньому не з`являвся, а відповідач так і не звільнив позивача, оскільки не мав на це законних підстав. Відповідач вбачає у таких діях позивача недобросовісність при звільненні, подаючи таку заяву позивач сподівався отримати додаткові переваги перед іншими працівниками, оскільки у випадку звільнення за скороченням штату йому була б виплачена вихідна допомога, а при звільненні за згодою сторін вона не виплачується.

16.11.2021 від представника позивача надійшли письмові пояснення, в яких йдеться про те, що Кодекс законів про працю України не встановлює певну форму для заяви працівника про його звільнення. Більше того, ч. 3 ст. 38 КЗпП України надає працівнику право за власним бажанням та у визначений ним строк розірвати трудовий договір з роботодавцем, що не виконує умови цього договору. 26.02.2020 позивач письмово звернувся до відповідача із заявою про звільнення і отримав письмову згоду відповідача на звільнення. Тому позивач вважає, що твердження відповідача про відсутність підстав для звільнення позивача та прийняте ним одноособове рішення про продовження трудових відносин з позивачем - незаконними. З моменту виникнення спірних правовідносин (27 лютого 2020 року) та по теперішній час - пройшло вже майже два календарних роки, і якщо відповідач вважав, що позивач перебуває з ним у трудових відносинах, то мав би направити працівнику вимогу про надання письмових пояснень щодо встановлення причин його відсутності на роботі та надалі - приймати рішення про можливість звільнення позивача з роботи за прогули, однак він цього не зробив. Також у вказаних поясненнях позивач просить відмовити відповідачу у відстроченні виконання рішення.

У судовому засіданні 22.02.2022 представник відповідача підтримав правову позицію, викладену у відзиві на позовну заяву, а також клопотання про відстрочення виконання рішення.

Представник позивача у судове засідання 22.02.2022 не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі, клопотання про відкладення розгляду справи не надходило.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши письмові матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Позивач - ОСОБА_1 - з 01.01.2016 працював у ТОВ «Союзтранспроект» керівником групи.

Відповідно до заяви позивача від 26.02.2020, копія якої міститься в матеріалах справи, він звернувся до генерального директора ТОВ «Союзтранспроект» з проханням звільнити його з роботи у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників. На вказаній заяві міститься резолюція керівника про підготовку наказу, датована 14.02.2020.

Вважаючи, що за вказаних обставин трудові відносини між сторонами припинилися, у зв`язку з невиплатою заробітної плати позивач звернувся до суду із даним позовом про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку та моральної шкоди.

Стаття 36 Кодексу законів про працю України визначає підстави припинення трудового договору. Зокрема, згідно з п. 4 ст. 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч. 1 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України у випадку вивільнення працівників про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Водночас, судом встановлено, що відповідачем рішення про наступне вивільнення працівників, в тому числі позивача, не приймалося, та не видавалося відповідного наказу.

Як зазначалося вище, на заяві позивача від 26.02.2020 про його звільнення за скороченням чисельності та штату працівників наявна резолюція керівника ТОВ «Союзтранспроект» ОСОБА_2 , однак резолюція датована 14.02.2020, а дата подання заяви зазначена - 26.02.2020.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_2 показав, що з вересня 2019 року були важкі фінансові умови, збиралися буквально кожні два тижні усім колективом, і він, як керівник, проговорював те, у якому стані знаходиться компанія, і як діяти. З вересня попереджував всіх працівників, що у випадку відсутності коштів, всі будуть звільнені; готував до цього людей. В кінці січня 2020 року вчергове зібрав людей, і повідомив, що з 14 лютого всі звільняються. Попросив всіх написати заяви. 14 лютого начальник відділу кадрів приніс пакет цих заяв, він їх підписав, але три людини (в т.ч. і ОСОБА_1 ) написали інші дати, і написали в заявах, що вони хочуть звільнитися за скороченням штату. Він їх викликав, повідомив, що на підприємстві не було скорочення штату, ні відповідного наказу, ні попередження. Він їм віддав ці заяви і попросив переписати. Вони забрали заяви і пішли. Більше він їх не бачив. Ніякого звільнення не було.

Відповідач до матеріалів справи надав заяви інших працівників ТОВ «Союзтранспроект» на звільнення від 14.02.2020 та один загальний наказ від 14.02.2020, згідно з якими працівників, окрім у даному випадку - позивача ОСОБА_1 , звільнено за угодою сторін.

При цьому, у даній справі не доведено, що станом на 14.02.2020 (дату резолюції на заяві), чи станом на 26.02.2020 (дату написання заяви позивачем) у ТОВ «Союзтранспроект» відбувалася процедура скорочення чисельності або штату працівників.

Слід зауважити, що відповідно до приписів статті 40 Кодексу законів про працю України ініціатива щодо розірвання трудового договору у випадку скорочення чисельності або штату працівників виходить виключно від власника або уповноваженого ним органу, а працівник в даному випадку не має таких повноважень.

Працівник має право на розірвання трудового договору на підставі, зокрема, положень статей 38, 39 Кодексу законів про працю України.

Однак доказів того, що позивач ініціював розірвання трудового договору з відповідачем, з інших підстав, окрім як на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, матеріали справи не містять.

Відповідач у відзиві на позовну заяву вказав, що не звільняв позивача з 26.02.2020, не видавав жодних наказів щодо звільнення, не розраховував відповідні виплати при звільненні тощо, оскільки не мав для цього правових підстав, отже останній повинен був продовжувати роботу, однак на робочому місці не з`являвся. Починаючи з 26.02.2020 позивач не з`являвся на роботі, тому дні його відсутності не табелювалися, а заробітна плата не нараховувалася. Вказане підтверджується засвідченими належним чином копіями табелів обліку використання робочого часу за лютий - грудень 2020 року та січень-березень 2021 року, які наявні в матеріалах справи.

Слід також зауважити, що 12.04.2021 відповідачем на адресу позивача надіслана копія наказу відповідача про скорочення штату та відповідне попередження позивача про наступне вивільнення та звільнення.

Однак станом на день ухвалення цього рішення наказу про звільнення позивача до матеріалів справи ні позивачем, ні відповідачем не долучено. Тому, підстав вважати позивача звільненим (зокрема, 26.02.2020), а трудові відносини між позивачем та відповідачем припиненими, у суду немає.

Як зазначалося вище, позивач просить стягнути невиплачену заробітну плату за період з 01 листопада 2019 року по 26 лютого 2020 року в розмірі 27 417,00 грн.

Відповідач частково визнав позовні вимоги щодо стягнення невиплаченої заробітної плати у сумі 22070,68 грн.

За приписами частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Відповідно до ч. 1, 7 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України, ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Частиною п`ятою статті 97 Кодексу законів про працю України передбачено, що оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Відповідно до ст. 115 Кодексу законів про працю України, ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав щодо стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої заробітної плати у розмірі 27 417,00 грн., оскільки така виплата має проводитися за вирахуванням усіх податків і зборів, відтак сума невиплаченої заробітної плати, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складає 22 070,68 грн., яка складається з невиплаченої заробітної плати за листопад 2019 року в розмірі 5659,15 грн., невиплаченої заробітної плати за грудень 2019 року в розмірі 5659,15 грн., невиплаченої заробітної плати за січень 2020 року в розмірі 5659,15 грн., невиплаченої заробітної плати у період з 01 по 26 лютого 2020 року у розмірі 5093,23 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача не виплаченої компенсації за невикористану відпустку, не виплаченої вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку з 27.02.2020 і включно по дату постановлення судового рішення, то суд приходить до висновку, що оскільки позивач не є звільненим на день подачі позову до суду, а тому підстав для таких виплат немає. Виходячи з цього, суд вважає, що такі позовні вимоги є безпідставними, такими, що не підтверджені належними та допустимими доказами, відповідно, підстав для їх задоволення немає.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн. слід зазначити таке.

Згідно з положеннями статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Статтею 237-1 Кодексу законів про працю України встановлено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак позивач не обґрунтував і не довів того, що відповідачем завдано йому моральних страждань, він втратив нормальні життєві зв`язки і йому необхідно докладати додаткових зусиль для організації свого життя, тому правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди суд не вбачає.

Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в частині стягнення невиплаченої заробітної плати у розмірі 22070,68 грн. В іншій частині позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

З огляду на приписи п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд вважає за необхідне у даній справі допустити негайне виконання рішення в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.

За приписами ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

З огляду на те, що відповідач визнав позовні вимоги в частині стягнення невиплаченої заробітної плати у сумі 22 070,68 грн., і позовні вимоги в цій частині задоволені, з відповідача слід стягнути на користь держави витрати по сплаті судового збору в розмірі 454,00 грн. (50% від 908,00 грн.).

Як зазначалося вище, разом із відзивом на позовну заяву 26.04.2021 відповідачем подано заяву про надання відстрочення виконання рішення суду, згідно з якою відповідач просить надати відстрочення виконання рішення на 6 місяців, починаючи з дати набрання рішення законної сили.

Заява про відстрочення виконання рішення обґрунтована тим, що після ухвалення рішення відповідач не зможе вчасно та у повному обсязі його виконати, оскільки на даний час ТОВ «Союзтранспроект» відчуває фінансові труднощі. Відповідач є юридичною особою, що займається проектуванням дорожньої інфраструктури (доріг, мостів тощо). На даний момент відповідач має 4 чинних договори: № 248/20 від 30.10.2020, № 154-Б від 30.11.2020, № 163-Б від 17.12.2020, № 69 від 19.03.2021. При цьому, два з них є призупиненими, за договором № 69 від 19.03.2021 на виконання робіт у 2021 році передбачено фінансування у розмірі 20000,00, а за договором № 248/20 від 30.10.2020 - 220060,00 грн., які надійшли до відповідача наприкінці березня 2021 року, були практично повністю витрачені на виконання ним своїх поточних зобов`язань. Окрім того, кількість працівників відповідача складає п`ять осіб, з яких працюють фактично двоє, їм нараховується та виплачується заробітна плата, а троє - не працюють, відповідно їх заробітна плата не нараховується та не виплачується. Станом на 23.04.2021 залишок коштів на рахунку відповідача складає 802 грн. 84 коп., найближчим часом надходжень коштів від господарської діяльності не очікується. Крім того, станом на 01.04.2021 існує заборгованість з оплати орендних та комунальних платежів у розмірі 247101,80 грн. Враховуючи викладене, відповідач бажає виконати свої зобов`язання з виплати позивачу належної йому заборгованості із заробітної плати, однак вважає, що відсутність фінансування є тією обставиною, що істотно ускладнює одночасну виплату усієї заборгованості, враховуючи ще і той факт, що через два місяці відповідач зобов`язаний буде одночасно виплатити позивачу та ще двом працівникам усі належні їм виплати при звільненні у зв`язку із скороченням штату працівників.

Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 264 ЦПК України у разі необхідності в резолютивній частині рішення також вказується про надання відстрочення або розстрочення виконання рішення.

Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочення виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні (ч. 1 ст. 267 ЦПК України).

Згідно з ч. 4 ст. 435 ЦПК України вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує:

1) ступінь вини відповідача у виникненні спору;

2) щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім`ї, її матеріальний стан;

3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Розглянувши заяву відповідача про надання відстрочення виконання рішення, суд не вбачає підстав для надання відстрочення виконання рішення про стягнення невиплаченої заробітної плати з огляду на те, що відповідно до приписів частини п`ятої статті 97 Кодексу законів про працю України оплата праці працівників має здійснюватися в першочерговому порядку; заява про надання відстрочення виконання рішення подана ще в квітні 2021 року, тоді як рішення ухвалено у лютому 2022 року, тобто з моменту подання заяви до ухвалення рішення суду сплинуло більше 10 місяців і за цей час відповідач мав можливість віднайти спосіб для виконання визнаного ним зобов`язання у розмірі 22070,68 грн., яке не є значним. До того, ж із додаткової угоди № 4 від 29.03.2021 вбачається фінансування відповідача у 2021 році у розмірі 222 060,00 грн. При цьому, також суд враховує, що доводи відповідача про те, що через два місяці відповідач зобов`язаний буде одночасно виплатити позивачу та ще двом працівникам усі належні їм виплати при звільненні у зв`язку із скороченням штату працівників, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, оскільки позивача, як і інших працівників, не було звільнено за скороченням чисельності або штату працівників, тому додаткових фінансових витрат у виді гарантованих виплат працівникам відповідач у зв`язку з цим не поніс.

Тому, у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» про відстрочення виконання рішення суду слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-265, 273, 274, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги, а також про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку та моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату в сумі 22 070,68 грн., яка складається з невиплаченої заробітної плати за листопад 2019 року в розмірі 5659,15 грн., невиплаченої заробітної плати за грудень 2019 року в розмірі 5659,15 грн., невиплаченої заробітної плати за січень 2020 року в розмірі 5659,15 грн., невиплаченої заробітної плати у період з 01 по 26 лютого 2020 року у розмірі 5093,23 грн.

У задоволенні іншої частини позову - відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.

У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» про відстрочення виконання рішення суду відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» на користь держави витрати по сплаті судового збору в розмірі 454,00 грн.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Союзтранспроект» - код ЄДРПОУ 32914141, місцезнаходження: м. Київ, вул. Братиславська, 14-б.

Повний текст рішення складено 29.03.2022.

Суддя Деснянського районного

суду міста Києва Оксана ГРИНЧАК