Постанова

від 05.04.2022 по справі 461/5209/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 461/5209/19

провадження № 61-20295св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2020 року у складі судді: Волоско І. Р., та постанову Львівського апеляційного суду від 01 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

24 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М. М., за реєстровим № 276, за умовами якого ОСОБА_3 передала в дар ОСОБА_2 зазначену квартиру.

ОСОБА_5 набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня 2008 року, на момент укладення якого квартира загальною площею 38.3 кв. м складалася з однієї житлової кімнати площею 19,1 кв. м та кухні. Однак до складу майна, яке передано ОСОБА_2 в дар, включено комору на горищі, яка не належала ОСОБА_5 на праві приватної власності і не могла бути об`єктом права приватної власності, оскільки належить всім співвласникам будинку на праві спільної власності.

Позивач зазначав, що оспорювати правочин може також особа, яка не була стороною правочину. Оспорюваний правочин порушує права співвласників на вільне користування спільним майном, яке на підставі оспорюваного договору незаконно подароване ОСОБА_2

ОСОБА_1 , з урахуванням збільшення позовних вимог, просив:

скасувати запис, зроблений державним реєстратором Зубрянської сільської ради, Пустомитівського району Львівської області Живко М.О. № 15400167 від 11 липня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати пл. 19,1 кв. м та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комори на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м;

визнати недійсним договір дарування від 24 травня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М. за реєстровим № 276.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2020 року, з врахуванням ухвали Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2020 року про виправлення описки, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

ОСОБА_3 правомірно була власником квартири НОМЕР_1 , до складу якої входить, в тому числі, комора на горищі. Право власності ОСОБА_3 на квартиру ніким не оспорювалось, остання набула його у встановленому законом порядку та, в подальшому, правомірно подарувала належне їй на праві власності майно ОСОБА_2 . Квартира на момент укладення договору дарування під забороною не перебувала, що підтверджується матеріалами справи. Позивач не є власником вказаної комори на горищі, фактичними володільцями якої є і були власники квартири НОМЕР_1 , що підтверджено, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку;

оскільки після укладення договору дарування настали реальні наслідки, а саме вона прийняла дарунок та була здійснена державна реєстрація права на квартиру, відтак внутрішня воля сторін відповідала зовнішньому прояву, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_2 від 24 травня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., за реєстровим № 276, слід відмовити за безпідставністю;

реституція є правовим наслідком недійсності правочину і способом захисту цивільних прав, який може бути застосовано до відносин зобов`язального характеру за умови, якщо спір виник між сторонами недійсного правочину (договору). В даному ж випадку позивач не є стороною оспорюваного договору і на нього, відповідно, не можуть поширюватись наслідки визнання договору недійсним. Позивач обґрунтовує свою позицію тим, що комора, яка входить до квартири, що є предметом договору дарування, належить до допоміжних приміщень, які забезпечують експлуатацію будинку та побутове обслуговування мешканців будинку, знаходження у них технічного обладнання будинку, без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою, однак не надає суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження своєї позиції. Позивач не є стороною спірного договору, позивачем не надано суду доказів того, що спірні договори порушують його права та інтереси, створюють для нього негативні наслідки, а тому останній не може ставити питання перед судом про визнання такого недійсним. У даній ситуації, коли позивач звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, не зазначивши, які ж саме його цивільні права та інтереси були порушені (не визнані чи оспорені), то визнання правочину недійсним, як способу захисту, не може бути застосовано. Тому слід вважати обраний позивачем спосіб захисту невірним.

судом в процесі розгляду справи не здобуто доказів порушених прав ОСОБА_1 , а його доводи ґрунтуються лише на припущеннях, у зв`язку з чим не заслуговують на увагу. Оскільки вимоги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, є необґрунтованими, недоведеними, суд зробив висновок про відмову у задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 листопада 2021 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що

аналіз змісту договору купівлі-продажу квартири від 01 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. за реєстром № 2261, за умовами якого ОСОБА_6 продав ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати, житловою площею 19,1 кв. м та кухні, загальна площа квартири становить 38,3 кв. м, свідчить, що господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м не були предметом договору купівлі-продажу, а тому ОСОБА_3 , купуючи у 2008 році в ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_2 не могла придбати і не придбала у власність дві комори на горищі та господарське приміщення, оскільки вони не належали продавцю на праві власності;

ОСОБА_8 набула у власність квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу, за умовами якого у власність перейшла квартира, що складалася з однієї житлової кімнати, житловою площею 19,1 кв. м та кухні, загальна площа квартири становила 38,3 кв. м, разом з тим згідно з витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 на момент посвідчення оспорюваного позивачем договору дарування належала квартира, що складалася з однієї житлової кімнати, житловою площею 19,1 кв. м та кухні, загальна площа квартири становила 38,3 кв. м, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м, інформації про їх набуття у власність ОСОБА_3 матеріали справи не містять;

запис державного реєстратора Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Живко М. О. щодо об`єкта нерухомого майна (РНОНМ 972057046101) - квартири АДРЕСА_2 , за яким загальна площа квартири 38,3 кв. м, житлова площа 19,1 кв. м, і про те, що квартира складається з однієї житлової кімнати та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м, на день укладення та посвідчення оспорюваного договору дарування не визнаний недійсним, рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на квартиру із зазначенням, що квартира складається з однієї житлової кімнати та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв.м у судовому порядку не скасоване. Таким чином обдаровувана ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується реєстрацією права власності за нею на зазначений об`єкт нерухомого майна, на підставі оспорюваного позивачем договору дарування;

оскільки на момент вчинення оспорюваного договору дарування ОСОБА_8 згідно з записом в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності належала квартира АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати площею 19,1 кв. м та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комори на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м, то посвідчуючи 24 травня 2017 року оспорюваний договір дарування приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Дякович М. М. врахувала чинний запис, зазначений в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо предмета договору дарування, стосовно складових об`єкта нерухомого майна. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанова Великої Палата Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі №916/1415/19);

апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, у тому числі з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту прав та інтересів. З урахуванням встановлених обставини, ефективним способом захисту порушеного права у спірних правовідносинах є пред`явлення віндикаційного позову;

звернення до суду з позовом особи, якій не належить право вимоги, є підставою для відмови у задоволенні такого позову, оскільки цивільні права, свободи чи інтереси цієї особи не порушено. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на порушення його прав, як співвласника спільного майна багатоквартирного житлового будинку, оскільки комори на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м, які на підставі оспорюваного договору набуті у власність ОСОБА_2 , належить до допоміжних приміщень, які забезпечують експлуатацію будинку та побутове обслуговування мешканців будинку, знаходження у них технічного обладнання будинку, без доступу до якого експлуатація житлового будинку є неможливою. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України в редакції діючій на час виникнення спірних відносин). Спірні приміщення, у розумінні ЦК України та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», є допоміжними приміщення багатоквартирного будинку та неподільним майном, яке перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку і не підлягає відчуженню, і кожен зі співвласників багатоквартирного житлового будинку вправі звернутися до суду за захистом своїх прав, вважаючи їх порушеними;

з урахуванням того, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту (визнання недійсним договору дарування), який не зможе призвести до відновлення його порушених прав, як співвласника допоміжних приміщень, відчужених за оспорюваним договором, адже за обставин цієї справи таким є пред`явлення віндикаційного позову.

Аргументи учасників справи

У грудні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, в якій просив: скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог; стягнути із відповідачів судові витрати.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

у цьому спорі порушено майнові права позивача у зв`язку із порушенням вимог закону щодо розпорядження спільним сумісним майном співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_4 ;

суд апеляційної зробив висновок, що визнання недійсним договору дарування не зможе призвести до відновлення порушених прав позивача, як співвласника допоміжних приміщень, відчужених за оспорюваним договором, оскільки ефективним способом захисту прав позивача є пред`явлення віндикаційного позову. Проте апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 363/3994/16-ц (провадження № 61-14711св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 444/578/16 (провадження № 61-27062св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 161/15804/15-ц (провадження № 61-20834св18), від 12 червня 2019 року у справі № 711/10912/17 (провадження № 61-45272св18) відповідно до якого, якщо майно, яке є спільною власністю, відчужено без згоди іншого співвласника, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень статей 203, 205, 215 ЦК України;

усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України в редакції чинній на час виникнення спірних відносин). Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004, допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності;

правильним є висновок апеляційного суду, що вказані спірні приміщення, у розумінні ЦК України та Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», є допоміжними приміщення багатоквартирного будинку та неподільним майном, яке перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку і не підлягає відчуженню, і кожен зі співвласників багатоквартирного житлового будинку вправі звернутися до суду за захистом своїх прав, вважаючи їх порушеними. За змістом статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджанню майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом;

ОСОБА_1 як співвласник майна будинку АДРЕСА_4 , що є у спільній сумісній власності, не давав згоди ОСОБА_3 на розпорядження приміщенням під літ. XIX загальна площа 6,8 кв. м та коморами на горищі площею 146,3 кв. м і 77,6 кв. м, не висловлював таку письмово і нотаріально не посвідчував. Таким чином, спірне майно (приміщення під літ. XIX загальна площа 6,8 кв. м та комори на горищі площею 146,3 кв. м. і 77,6 кв. м), яке є спільною сумісною власністю позивача та інших співвласників будинку АДРЕСА_4 , відчужено ОСОБА_3 без згоди інших співвласників, що свідчить про невідповідність оскаржуваного договору дарування актам цивільного законодавства та є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень статей 203, 205, 215 ЦК України;

суди зробили неправильний висновок, що визнання недійсним договору дарування не зможе призвести до відновлення порушених прав позивача, як співвласника допоміжних приміщень, відчужених за оспорюваним договором, адже за обставин цієї справи таким є пред`явлення віндикаційного позову, оскільки при цьому порушуються вимоги закону щодо згоди інших співвласників на відчуження спільної власності, а тому суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме: статті 369, 203, 205, 215 ЦК України та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права;

оскільки ОСОБА_1 як власник квартири АДРЕСА_1 є співвласником і допоміжних та загальних приміщень цього будинку (в тому числі горища та приміщення під літ. ХІХ), то реєстрація права власності на ці приміщення за ОСОБА_3 та подальше їх відчуження (у складі квартири НОМЕР_1 ) безпосередньо порушує його права та охоронювані законом інтереси. Тому позивач був вправі звертатись з позовними вимогами про скасування запису у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру НОМЕР_1 та про визнання недійсним договору купівлі-продажу цієї квартири.

У лютому 2022 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_9 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

позивач, поряд із зміною предмету позову, змінив також і правові підстави позову;

оскаржені рішення не суперечать висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 13 жовтня 2021 року у справі № 664/3076/19;

предметом первісного позову була вимога про визнання недійсним договору дарування на підставі статей 203, 215 ЦК України, тоді як позивач намагається доповнити позовну заявою вимогою про скасування запису, зробленого державним реєстратором на підставі статей 18 та 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Таким чином нова вимога не пов`язана з первісною та підставами первісного позову;

на момент звернення із позовом ОСОБА_2 вже не була власником квартири, оскільки на підставі договору дарування квартири від 27 вересня 2018 року подарувала вказану квартиру ОСОБА_4 , який залучений до участі у справі третьою особою;

правильним є висновок судів про те, що позивачем обрано неефективному спосіб захисту порушеного права, оскільки ефективним способом захисту порушеного права у спірних правовідносинах є пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача майна;

оскаржені рішення не суперечать висновкам, зробленим Верховним Судом у постановах: від 04 лютого 2020 року у справі № 363/3994/16; від 19 серпня 2020 року у справі № 444/578/16; від 07 серпня 2019 року у справі № 161/15804/15-ц; від 12 червня 2019 року у справі № 711/10912/17;

правовідносин у цій справі та у справах № 664/3076/19; № 363/3994/16-ц; № 444/578/16; № 161/15804/15-ц; № 711/10912/17, на які посилається позивач, не є подібними. Тому касаційне провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України;

у цій справі позивач скористався не правом, передбаченими пунктом 2 частини другої статті 49 ЦПК України, а намагався змінити предмет та підставу позову. Тому заява позивача була правомірно відхилена судом.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2022 року: клопотання ОСОБА_2 про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу задоволено; продовжено ОСОБА_2 строк для подання відзиву на касаційну скаргу; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 14 січня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 жовтня 2021 року справі № 664/3076/19 (провадження № 61-7315св21); від 04 лютого 2021 року у справі № 363/3994/16-ц (провадження № 61-14711св19); від 19 серпня 2020 року у справі № 444/578/16 (провадження № 61-27062св18); від 07 серпня 2019 року у справі № 161/15804/15-ц (провадження № 61-20834св18); від 12 червня 2019 року у справі № 711/10912/17 (провадження № 61-45272св18); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 01 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. за реєстром № 2261, ОСОБА_6 продав ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати, житловою площею 19,1 кв. м та кухні, загальна площа квартири становить 38,3 кв. м.

Право власності квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано ОСОБА_3 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 квітня 2008 року, виданого ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки».

Згідно технічного паспорту, складеного станом на 20 квітня 2016 року, до квартири АДРЕСА_2 належить комора на горищі 146,3 кв. м, 77,6 кв. м.

06 липня 2016 року ФОП ОСОБА_10 видано довідку № 101 про те, що згідно обмірів приміщень квартири АДРЕСА_2 , загальна площа приміщень становить 38,3 кв. м, житлова19,1 кв. м, господарське приміщення 6,8 кв. м, комора на горищі 146,3 кв. м, 77,6 кв. м.

11 липня 2016 року державним реєстратором Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Живко М. О. до державного реєстру речових прав на нерухоме внесено запис щодо об`єкта нерухомого майна (РНОНМ 972057046101) - квартири АДРЕСА_2 , за яким загальна площа квартири (кв. м) 38,3, житлова площа (кв.м) 19,1. Квартира складається з однієї житлової кімнати та кухні. Господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м. Запис внесено на підставі договору купівлі-продажу від 01 квітня 2008 року, довідки № 101 від 06 липня 2016 року, технічного паспорта б/н від 20 квітня 2016 року. Запис внесено на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 30463961 від 14 липня 2016 року державного реєстратора Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Живко М. О.

24 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М. М., за реєстровим № 276, за умовами якого квартира складається з однієї житлової кімнати та кухні, загальна площа квартири становить 38,3 кв. м, а житлова 19,1 кв. м, комора на горищі - 146,3; 77,6 кв. м, характеристика квартири в цілому наведена у технічному паспорті.

На підставі вказаного договору дарування 24 травня 2017 року державним реєстратором прав на нерухоме майно зроблений запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про те, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 .

Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 травня 2017 року квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , її загальна площа становить 38,3 кв. м, житлова площа 19,1 кв. м, квартира складається з однієї житлової кімнати та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м.

Апеляційний суд встановив, що господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комора на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м не були предметом договору купівлі-продажу від 01 квітня 2008 року, а тому ОСОБА_3 , купуючи у 2008 році в ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_2 не могла придбати і не придбала у власність дві комори на горищі та господарське приміщення, оскільки вони не належали продавцю на праві власності. Спірні приміщення є допоміжними приміщення багатоквартирного будинку та неподільним майном, яке перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. (частина друга статті 382 ЦК України).

У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частина друга статті 369 ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № № 711/10912/17 (провадження № 61-45272св18) вказано, що:

«зокрема, частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до акта прийому-передачі об`єктів інвестування, складеного 15 січня 2016 року між ПрАТ «Трест Київміськбуд-1» та ТОВ «Макк-Трейд» згідно з інвестиційним договором від 03 березня 2015 року № 0/03-15 забудовник (ПрАТ «Трест Київміськбуд-1») передає, а інвестор (ТОВ «Макк-Трейд») приймає такі об`єкти інвестування, що знаходяться в будинку АДРЕСА_1 , де серед іншого зазначено підвальне підсобне приміщення в 16-ти поверховому будинку загальною площею 488,10 кв.м (пункт 1.2). Цей акт підписаний сторонами та скріплений печатками (а.с. 17 том 1).

Спірні правовідносини, що склалися між сторонами у даній справі, потребують визначення правового статусу приміщення, відчуженого за оспорюваним правочином.

Під час судового розгляду відповідачами не було спростовано належними та допустимими доказами, що спірне підсобне приміщення не належить співвласникам будинку та має інший правовий статус ніж визначений законом для таких приміщень.

Таким чином, суд першої інстанції, з урахуванням встановлених обставин та наданих учасниками справи доказів, дійшов правильного висновку про задоволення позову з підстав, викладених у рішенні суду.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідачі розпорядилися майном, а саме: підвальним підсобним приміщенням, яке належить на праві спільної сумісної власності всім співвласникам спірного житлового будинку.

Укладанням оспорюваної додаткової угоди до інвестиційного договору з наступною державною реєстрацією права власності на підвальне підсобне приміщення цього житлового будинку відповідачі позбавили співвласників будинку права спільної сумісної власності на це приміщення. З такими висновками погоджується й Верховний суд».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 664/3076/19 (провадження № 61-7315св21) зазначено, що:

«доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки Верховного Суду, висловлені у постановах від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 10 грудня 2019 року у справі № 923/1061/18, від 19 грудня 2019 року у справі № 925/185/19, від 23 січня 2020 року № 925/186/19 щодо збільшення або зменшення розміру позовних вимог та заборони під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовної якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Статтею 49 ЦПК України визначено процесуальні права та обов`язки сторін. Частиною другою статті 49 ЦПК України передбачено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. Частиною третьої даної статті визначено, що До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру.

Позовні вимоги у збільшеній його частині пов`язані як з предметом, так і з підставами позову в первісній редакції».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Позивач посилався на порушення його прав як співвласника спільного майна багатоквартирного житлового будинку;

спірні приміщення є допоміжними приміщення багатоквартирного будинку та неподільним майном, яке перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку;

ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 15 квітня 2020 року: відкрито провадження у справі № 461/5209/19; розпочато підготовче провадження у справі; призначено підготовче судове засідання у на 28 травня 2020 року. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 28 травня 2020 року відкладено розгляд справи на 24 червня 2020 року. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 06 серпня 2020 року: підготовче провадження у справі закрито; призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 20 серпня 2020 року;

ОСОБА_1 25 червня 2020 року, тобто, до закінчення підготовчого засідання подав заяву про збільшення розміру позовних вимог, у якій просив скасувати запис, вчинений державним реєстратором Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Живко М. О. № 15400167 від 11 липня 2016 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати пл. 19,1 кв. м та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комори на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м;

суди не врахували, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (частина третя статті 49 ЦПК України);

заява про збільшення розміру позовних вимог від 25 червня 2020 року не є фактично поданням окремого позову з іншим предметом та підставами позову, оскільки позивач як на підставу для визнання недійсним оспорюваного договору дарування посилався на незаконність запису державного реєстратора Зубрянської сільської ради, Пустомитівського району Львівської області Живко М. О. № 15400167 від 11 липня 2016 року;

за таких обставин, оскільки за ОСОБА_3 11 липня 2016 року зареєстровано право власності на комори горища площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м, які належать до допоміжних приміщень у багатоквартирному житловому будинку АДРЕСА_4 , суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для скасування запису, вчиненого державним реєстратором Зубрянської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Живко М. О. № 15400167 від 11 липня 2016 року.

суди не звернули увагу, що до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі).

установивши, що спірні приміщення відносяться до допоміжних приміщень у багатоквартирному будинку, суди зробили помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Тому судові рішення належить скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без дотримання норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити; оскаржені рішення скасувати; ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог; відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яке підписане представником ОСОБА_9 , про закриття касаційного провадження.

ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання: позову у розмірі 768,40 грн (т. 1 а. с. 550) та 840,80 грн (т. 1 а. с. 145), що сукупно становить 1 609,20 грн та 7 500,00 грн витрат на правничу допомогу (т. 1 а. с. 195); подання апеляційної скарги на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 17 липня 2019 року про повернення позовної заяви у розмірі 384,20 грн (т. 1 а. с. 14), апеляційної скарги на рішення суддя першої інстанції у розмірі 2 522,40 грн (т. 1 а. с. 230); касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн. Тому з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 необхідно стягнути у рівних частинах по 6 603,30 грн з кожної на користь ОСОБА_1 судових витрат.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яке підписане представником ОСОБА_9 , про закриття касаційного провадження.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 листопада 2021 року скасувати та ухвалити нове.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування та скасування запису про державну реєстрацію права власності задовольнити повністю.

Скасувати запис № 15400167 від 11 липня 2016 року у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з однієї житлової кімнати пл. 19,1 кв. м та кухні, господарське приміщення площею 6,8 кв. м, комори на горищі площею 146,3 кв. м та 77,6 кв. м.

Визнати недійсним договір дарування квартири від 24 травня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович Мирославою Михайлівною за реєстровим № 276.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 603,30 грн судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_3 користь ОСОБА_1 6 603,30 грн судових витрат.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Галицького районного суду м. Львова від 04 грудня 2020 року та постанова Львівського апеляційного суду від 01 листопада 2021 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук