Постанова

від 08.02.2022 по справі 635/6613/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

місто Київ

справа №635/6613/17

провадження №61-3686св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого СтупакО.В.,

суддів: ГулейковаІ.Ю., ПогрібногоС.О. (суддя-доповідач), УсикаГ.І., ЯремкаВ.В.,

учасники справи:

позивач ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ),

відповідачі:ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3 ,

треті особи: Пісочинська селищна рада Харківського району Харківської області як орган опіки та піклування, Західне регіональне управління Державної прикордонної служби України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України на рішення Харківського районного суду Харківської області від24грудня 2019року у складі судді ШинкарчукаЯ.А. та постанову Харківського апеляційного суду від25січня 2021року у складі колегії суддів: КотелевецьА.В., БурлакиІ.В., ЯциниВ.Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) у листопаді 2017року звернулося до суду з позовом про визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування службовим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , та виселення без надання іншого жилого приміщення; встановлення порядку виконання ухваленого рішення шляхом надання відповідачам місячного строку для звільнення, передачі Східному регіональному управлінню Державної прикордонної служби України (далі Східне регіональне управління ДПСУ) зазначеного службового жилого приміщення та зняття осіб з реєстрації місця проживання.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що ОСОБА_1 у період з23серпня 2008року до 07серпня 2017року був на військовій службі у ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ).

Рішенням від03вересня 2015року житлова комісія ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_1 ) полковнику ОСОБА_1 з сім`єю з трьох чоловік на час виконання службових обов`язків та проходження служби в Східному регіональному управлінні ДПСУ (військовій частині НОМЕР_1 ) надала двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від13травня 2017року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Наказом голови Державної прикордонної служби України від25липня 2017року №1024-ос полковника ОСОБА_1 направлено для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 (місто Одеса) та наказом начальника Східного регіонального управління ДПСУ (військова частина НОМЕР_1 ) від07серпня 2017року №398-ос його виключено зі списків військової частини та усіх видів забезпечення.

Позивач зазначив, що ОСОБА_1 має інше не здане житлове приміщення службову трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 , яке надавалося йому спільним рішенням житлової комісії Львівського гарнізону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України та командування від28жовтня 2010року №9, яке надавалося відповідно до протоколу №9 спільного засідання командування та житлової комісії Львівського гарнізону Західного регіонального управління ДПСУ від28жовтня 2010року на склад сім`ї три особи (він, дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_5 , 2006року народження).

Оскільки чинне житлове законодавство не передбачає можливості та права військовослужбовця утримання декількох службових квартир, а навпаки, норми ЖК української РСР та спеціальні норми щодо забезпечення військовослужбовців житлом передбачають, що військовослужбовцям та членам їх сімей, які проживають разом з ними, службові житлові приміщення надаються на час виконання військовослужбовцями обов`язків військової служби за місцем проходження служби, посилаючись на положення статей118, 124, 125 ЖК Української PCP, Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від03серпня 2006року №1081, та Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від20грудня 2007року №1040, позивач просив задовольнити позов.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечувала проти позову, просила відмовити у його задоволенні, вважаючи, що позивач є неналежним. Відповідач повідомила суд, що є пенсіонером Державної прикордонної служби України за віком згідно зі статтею12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», має вислугу 29років, не має іншого житла, ніж спірна квартира, та виховує неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

ОСОБА_1 також заперечував проти задоволення позову, оскільки він 01грудня 2017року особисто звільнив житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , знятий з реєстрації за цією адресою і зареєстрований за новою адресою: АДРЕСА_4 .

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від24грудня 2019року Харківський районний суд Харківської області відмовив у задоволенні позову Східного регіонального управління ДПСУ.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час розгляду справи встановлено, що відповідач ОСОБА_1 , на час розгляду справи був знятий з реєстрації за спірною квартирою та переїхав до м.Одеси, де продовжував військову службу. За таких обставин суд першої інстанції вважав, що фактично ОСОБА_1 не користується спірною квартирою.

Суд першої інстанції погодився, що виселення колишніх членів сім`ї ОСОБА_1 зі службового житла після припинення ним трудових правовідносин із роботодавцем Східним регіональним управлінням ДПСУ, переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Водночас суд дійшов висновку, що відповідно до статті125 ЖКУкраїнської РСР ОСОБА_2 на момент звернення позивача з цим позовом вважалася одинокою особою, яка проживала разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_3 та не підлягала виселенню із службового житла без надання їй іншого житлового приміщення. За висновками суду першої інстанції ОСОБА_2 та ОСОБА_3 мають достатні та триваючі зв`язки з певним місцем проживання, зазначена квартира є їхнім житлом у розумінні статті8 Конвенції, оскільки саме це житло задовольняє їх потреби, необхідні для фізичного існування. У разі виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без надання іншого житла вони нестимуть надмірний тягар у порівнянні із можливостями позивача забезпечити житлом своїх співробітників. Позивач будь-якими доказами не спростував обставини того, що такої можливості він не має або є нагальна необхідність у забезпеченні житлом його співробітників.

Постановою Харківського апеляційного суду від25січня 2021року апеляційну скаргу Східного міжрегіонального управління Державної прикордонної служби України залишено без задоволення, рішення Харківського районного суду Харківської області від24грудня 2019року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що, встановивши, що ОСОБА_1 разом з сім`єю не міг постійно проживати у спірній квартирі з поважних причин, оскільки виконував військові накази керівництва Державної прикордонної служби України та начальника Східного регіонального управління ДПСУ про його переведення для проходження служби в іншу місцевість, пункт5 протоколу від05вересня 2017року засідання житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону Східного регіонального управління ДПСУ в частині рішення про зняття ОСОБА_2 з квартирного обліку скасовано та зобов`язано Східне регіональне управління ДПСУ в особі житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону відновити ОСОБА_2 зі складом сім`ї ОСОБА_3 , 2006року народження, на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, зі збереженням попереднього часу перебування на обліку з17травня 1999року, що встановлено рішеннями судів, які набрали законної сили, що з огляду на приписи частини п`ятої статті82 ЦПК України не підлягає доказуванню, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Східне регіональне управління ДПСУ 04березня 2021року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Харківського районного суду Харківської області від24грудня 2019року та постанову Харківського апеляційного суду від25січня 2021року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник визначила, що:

оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду, зокрема:

у постанові Великої Палати Верховного Суду від04липня 2018року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18). Відповідно до зазначеного висновку навіть, якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування згаданих правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, зробив висновок про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від16лютого 2017року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsyav.Ukraine»), заява №18986/06, §71). Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від13квітня 2019року у справі №735/598/17 (провадження №61-35023св18) та від08квітня 2020року у справі №331/1043/19 (провадження №61-22838св19);

у постанові Верховного Суду від09грудня 2020року у справі №442/7187/18 (провадження №61-22108св19). Згідно з цим висновком будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування;

у постанові Верховного Суду від22січня 2020року у справі №761/45386/17 (провадження №61-11341св19). Відповідно до цього висновку підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби для виселення відповідача є, наприклад, черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло;

у постанові Верховного Суду України від05липня 2017року

у справі №6-798цс17, згідно з яким право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи;

суд першої інстанції, дійшовши висновку, що про надмірний тягар для відповідачів у порівнянні із можливостями позивача забезпечити житлом своїх працівників, не врахував, що відповідачі юридично і фактично не втратили права користування іншим службовим житлом, яке вони отримали у жовтні 2010року у АДРЕСА_5 . Зазначене житло відповідачі не здали державі під час переміщення ОСОБА_1 на службі до м.Харкова. Натомість у позивача перебувають у черзі особи, які потребують отримання службового житлового приміщення. Апеляційний суд також не надав оцінку таким обставинам справи;

суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про наявність достатніх та тривалих зв`язків відповідачів із службовим житлом як власним. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від14травня 2019року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник;

апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від24жовтня 2018року у справі №490/12387/16-ц, оскільки підставою позову є правила статті 124 ЖК Української РСР, а не статті 72 ЖК Української РСР, як вважав апеляційний суд;

серед підстав для відмови у задоволенні позову апеляційний суд послався на рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від20вересня 2019року у справі №635/1838/18, яким зобов`язано відновити ОСОБА_2 складом сім`ї ОСОБА_3 , 2006 року народження, на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, зі збереженням часу перебування на обліку з 17травня 1999року. Водночас апеляційний суд не врахував, що у зазначеній справі вирішувалося питання про перебування ОСОБА_2 на квартирному обліку осіб, яким надається житло для постійного користування, натомість у справі, яка переглядається, існує спір щодо права користування певним службовим житлом.

У листопаді 2021року Східне регіональне управління ДПСУ із застосуванням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду пояснення, які просило врахувати під час розгляду справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у квітні 2021року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України залишити без задоволення, а рішення Харківського районного суду Харківської області від24грудня 2019року та постанову Харківського апеляційного суду від25січня 2021року без змін.

На переконання відповідача, правові висновки Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ухвалені не у подібних правовідносинах.

У вересні 2021року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду додаткові пояснення до відзиву, які просила врахувати під час прийняття рішення. У цих поясненнях відповідач просила врахувати фактичні обставини справи №635/6613/17 щодо права ОСОБА_2 на забезпечення державою житлом як колишнього військовослужбовця.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від15березня 2021року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Східного регіонального управління ДПСУ, а ухвалою від01лютого 2022року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 у період з23серпня 2008року до 07серпня 2017року проходив військову службу у Східному регіональному управлінні ДПСУ (військова частина НОМЕР_1 ).

Рішенням від03вересня 2015року житлова комісія Харківського прикордонного гарнізону вирішила надати на час проходження служби у м.Харкові та виконання обов`язків за посадою заступника начальника регіонального управління з матеріального забезпечення, службову двокімнатну квартиру АДРЕСА_6 , полковнику ОСОБА_1 на склад сім`ї три особи (він, дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_5 2006року народження).

Згідно з рішенням виконавчого комітету Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від14грудня 2015року №2204 надано статус «службової», зокрема, квартирі АДРЕСА_2 .

На підставі наказу Східного регіонального управління ДПСУ від25грудня 2015року №816-АГ «Про надання службового житла» у зв`язку із службовою необхідністю на час проходження служби у м.Харкові полковнику ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб (він, дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_5 , 2006року народження) надано службову двокімнатну квартиру.

23грудня 2015року виконавчий комітет Пісочинської селищної ради видав ордер №26 ОСОБА_1 з сім`єю з трьох осіб ( ОСОБА_1 , ОСОБА_2 дружина, ОСОБА_3 син) на право зайняття житлового приміщення, житловою площею 30,3кв.м, яка складається з двох кімнат за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до рішення Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області від19лютого 2016року «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади селищаПісочин 40-квартирний житловий будинок АДРЕСА_7 » зазначений житловий будинок безоплатно передано до комунальної власності територіальної громади смтПісочин.

Згідно з довідкою, виданою Східним регіональним управлінням ДПСУ 26березня 2018року за №11/55, службова двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , обліковується на позабалансовому бухгалтерському обліку (рахунок021) Східного регіонального управління ДПСУ.

Східне регіональне управління ДПСУ та військовослужбовець військової частини ОСОБА_1 31березня 2016року уклали договір №14-16 найму службового житла в будинку державного і громадського житлового фонду України за адресою: АДРЕСА_1 .

Того ж дня ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписали зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення у передбачених законом випадках.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від13травня 2017року (справа №635/2469/17) шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

На підставі наказу голови Державної прикордонної служби України від17травня 2017року №479-ос ОСОБА_1 призначений старшим офіцером відділу тилового забезпечення у Південному регіональному управлінні Державної прикордонної служби України.

Відповідно до наказу начальника Східного регіонального управління ДПСУ від07серпня 2017року №398-ос «По особовому складу» ОСОБА_1 виключено з08серпня 2017року зі списків особового складу регіонального управління як такого, що вибув для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_2 , місто Одеса.

Рішенням від05вересня 2017року житлова комісія Харківського прикордонного гарнізону зняла з квартирного обліку ОСОБА_1 (разом із членами родини), який вибув для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_2 , місто Одеса, та направила облікову житлову справу до військової частини НОМЕР_2 .

Згідно з наказом Східного регіонального управління ДПСУ від31жовтня 2017року №730-АГ «Про внесення змін до наказу №816-аг від25грудня 2015року» скасовано абзац13 пункту1 наказу Східного регіонального управління ДПСУ від25грудня 2015року №816-аг щодо надання полковнику ОСОБА_1 та членам його родини службової двокімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Вимогу позивача, викладену у зверненнях від22вересня 2017року про звільнення у добровільному порядку займаної службової квартири, що є предметом цього спору, ОСОБА_2 виконувати відмовилася.

Згідно з довідкою від06листопада 2017року №721/165, виданою Східним регіональним управлінням ДПСУ, ОСОБА_1 та його колишня дружина ОСОБА_2 не здали службову двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

Суди встановили, що ОСОБА_1 на час розгляду справи судом був знятий з реєстрації місця проживання за адресою спірної квартири та переїхав до містаОдеса, де продовжував військову службу.

Сторони не заперечували того, що фактично ОСОБА_1 не користується спірною квартирою.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи, виданої Личаківською районною адміністрацією Львівської міської ради, ОСОБА_1 з19березня 2019року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 .

Згідно з довідкою, виданою виконавчим комітетом Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області 07грудня 2019року №5449, за адресою: АДРЕСА_1 , станом на грудень 2019року зареєстровані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від20вересня 2019року у справі №635/1838/18, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від18лютого 2020року, задоволено позов ОСОБА_2 . Суд скасував пункт5 протоколу від05вересня 2017року засідання житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону Східного регіонального управління ДПСУ в частині рішення про зняття ОСОБА_2 з квартирного обліку; зобов`язав Східне регіональне управління ДПСУ в особі житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону поставити (відновити) ОСОБА_2 зі складом сім`ї ОСОБА_3 , 2006року народження, на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, із збереженням попереднього часу перебування на обліку з17травня 1999року.

Оцінка аргументів касаційної скарги

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування службовим жилим приміщенням, та виселення з нього без надання іншого жилого приміщення, встановлення порядку виконання рішення суду в цій частині позовних вимог, а тому, застосувавши правила статті 400 ЦПК України щодо меж касаційного перегляду справи, законність та обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій в іншій частині не перевіряються.

Звертаючись до суду з позовом, Східне регіональне управління ДПСУ стверджувало про порушення своїх прав безпідставним зайняттям відповідачами службового жилого приміщення, яке перебуває на балансі позивача, після припинення існування обставин, які стали підставою для вселення до нього відповідачів.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

За частиною першою статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до пункту 1.2 Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20грудня 2007року №1040 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 11січня 2008року за №16/14707 (далі Інструкція №1040), військовослужбовцям та членам їх сімей надаються службові житлові приміщення, що відповідають вимогам житлового законодавства. З цією метою в кожному органі Державної прикордонної служби формується фонд службового житла.

Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання (пункт1.4 Інструкції №1040).

Військовослужбовцям та членам їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності в них за місцем проходження служби житла надаються службові житлові приміщення. Службове житлове приміщення надається на час виконання військовослужбовцями обов`язків військової служби (пункт2.1Інструкції №1040).

Конституція України в частині третій статті47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частиною першою статті109 ЖК УкраїнськоїРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття124 ЖК Української РСР).

У разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню у двомісячний термін з дня видання наказу про виключення зі списків особового складу органу Державної прикордонної служби, крім випадків, передбачених у пункті 2.20 цієї Інструкції. Військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані негайно звільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання, придбання житла для постійного проживання або вибуття для виконання службових обов`язків за кордон разом з членами сім`ї. Орган Державної прикордонної служби зобов`язаний прийняти службове житлове приміщення за актом приймання-передавання службового житлового приміщення (додаток 4), до якого додаються дефектний акт квартири, довідка про сплату квартирної плати і комунальних послуг та довідка про склад сім`ї та реєстрацію (Ф-3). Після цього військовослужбовцю видається довідка про здачу житлового приміщення (додаток 5) (пункт2.21 Інструкції №1040).

Підлягають виселенню зі службового житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають при ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний термін з дня розірвання шлюбу. Виселення провадиться у судовому порядку за позовом командування органу Державної прикордонної служби України, на обліку в якому перебуває службове житлове приміщення (пункт2.22 Інструкції №1040).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від04липня 2018року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18) зробила висновок, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування зазначених правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті8 Конвенції.

Аналіз наведених норм права та висновків свідчить, що, за загальним правилом, особи втрачають право користування службовим жилим приміщенням та підлягають виселенню із нього без надання іншого житла після того, як припинили існувати підстави для вселення та проживання у службовому жилому приміщенні, зокрема, у разі припинення трудових відносин з підприємством, установою, організацією, переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають при ньому після розірвання шлюбу тощо.

Виключно у випадках, передбачених законодавством, такі особи можуть надалі проживати у такому приміщенні.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що виселення колишніх членів сім`ї ОСОБА_1 зі службового житла після припинення останнім трудових правовідносин із роботодавцем Східним регіональним управлінням ДПСУ переслідує легітимну мету у розумінні статті8 Конвенції.

Щодо застосування правил статті 125 ЖК Української РСР до спірних правовідносин

Відмовляючи у виселенні ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_3 із службового житла, суд першої інстанції встановив, що відповідачі не підлягають виселенню відповідно до правил статті 125 ЖК Української РСР.

Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (стаття 125 ЖК Української РСР).

Верховний Суд України у постанові від05липня 2017року

у справі №6-798цс17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначив, що аналізуючи статті124, 125 ЖК Української РСР, потрібно зробити висновок, що зазначені норми права підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах. Тож закріплені в статтях 125 та124 ЖК Української РСР гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення зі службового приміщення громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи.

Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Як у наведеній справі, яка розглядалася Верховним Судом України, так і у справі, яка переглядається, ОСОБА_2 не перебувала у трудових відносинах із позивачем, а тому помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що відповідачі не підлягають виселенню відповідно до правил статей 124, 125 ЖКУкраїнської РСР.

Водночас висновки суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 є одинокою матір`ю, зроблені на підставі припущень без встановлення подібних обставин.

Верховний Суд у постанові від13березня 2019року у справі №299/2388/16-ц (провадження №61-21372св18) зазначив, що основним критерієм для визначення статусу одинокої матері є виховання та утримування дитини без участі батька. Відтак для підтвердження права на зазначену пільгу в цьому випадку позивачем має бути пред`явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю підтверджується те, що інший з батьків не бере участь у вихованні неповнолітньої дитини.

Щодо пропорційності втручання у право особи на житло

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували надання житла у зв`язку зі службою (рішення від16лютого 2017року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява №18986/06, § 71).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentnerv.Austria»), заява №20082/02, §56).

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна потреба у застосуванні такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, § 110).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява №19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyyv.Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява №17365/14.

У справі, яка переглядається, відмовляючи у виселенні відповідачів, суд першої інстанції вважав, що задоволення позову призведе до порушення балансу інтересів, порушення статті 8 Конвенції.

Верховний Суд у постанові від09грудня 2020року у справі №442/7187/18 (провадження №61-22108св19) зазначив, що будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідача є, зокрема черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло (постанова Верховного Суду від22січня 2020року у справі №761/45386/17 (провадження №61-11341св19)).

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що суд першої інстанції, дійшовши висновку, що про надмірний тягар для відповідачів у порівнянні із можливостями позивача забезпечити житлом своїх працівників, не врахував, що відповідачі не втратили права користування іншим службовим житлом, яке вони отримали у жовтні 2010року у АДРЕСА_5 . Зазначене житло відповідачі не здали державі під час переміщення ОСОБА_1 по службі до м.Харкова. Натомість в організації позивача перебувають у черзі особи, які потребують отримання службового житлового приміщення. Такі обставини мали бути враховані судами під час вирішення питання про наявність винятків із загального правила про виселення осіб із службового приміщення у зв`язку з тим, що відпали правові підстави для правомірного проживання у такому житлі.

Суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про наявність достатніх та тривалих зв`язків відповідачів із службовим житлом як власним. Такі обставини не встановлені судом, зокрема, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продовжують фактично проживати у службовому жилому приміщенні, наданому ОСОБА_1 та членам його сім`ї на період проходження ним військової служби в організації позивача.

Визначаючи пропорційність втручання суду у мирне володіння майном, Верховний Суд враховує, що у відповідачів не було правомірних очікувань, що їх право користування спірним житлом зберігатиметься після припинення існування тих правових підстав, що існували на момент надання та вселення у це службове житло. Навпаки, відповідачі підписували зобов`язання про виселення з цього житла після настання таких умов.

За таких обставин помилковими є висновки суду першої інстанції про неможливість виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зі спірного службового жилого приміщення позивача у зв`язку з порушенням принципу пропорційності, покладенням на відповідачів надмірного тягаря у порівнянні із можливостями позивача забезпечити житлом своїх працівників. Висновки суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях, не підтверджені встановленими фактичними обставинами у справі.

Щодо перебування ОСОБА_2 на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, пред`явленого до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції зазначив, що пункт5 протоколу від05вересня 2017року засідання житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону Східного регіонального управління ДПСУ в частині рішення про зняття ОСОБА_2 з квартирного обліку скасовано та зобов`язано Східне регіональне управління ДПСУ в особі житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону поставити (відновити) ОСОБА_2 зі складом сім`ї ОСОБА_3 , 2006року народження, на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, зі збереженням попереднього часу перебування на обліку з17травня 1999року.

Верховний Суд врахував, що у справі №635/1838/18 Дзержинський районний суд м.Харкова рішенням від20вересня 2019року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від18лютого 2020року та постановою Верховного Суду від31серпня 2021року, задовольнив позов ОСОБА_2 , яка одночасно діяла в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 , до Східного регіонального управління ДПСУ про скасування рішення житлової комісії Харківського прикордонного гарнізону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України про зняття з квартирного обліку та зобов`язання вчинення певних дій.

Ухвалюючи рішення у зазначеній справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися апеляційний та касаційний суди, зазначив, що ОСОБА_2 звільнена у запас у зв`язку зі звільненням з військової служби за віком, має більше 20років календарної вислуги, перебувала на квартирному обліку під час проходження військової служби, після звільнення за місцем проходження служби одного із подружжя та не втратила самостійного права після розлучення на забезпечення державою житлом як колишнього військовослужбовця.

Апеляційний суд не врахував, що у справі, яка переглядається, існує спір щодо права користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 службовим жилим приміщенням позивача, натомість у справі №635/1838/18 суд вирішував спір щодо права ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина ОСОБА_3 на забезпечення державою житлом для постійного проживання.

Верховний Суд у постанові від31серпня 2021року у справі №635/1838/18 (провадження №61-5129св20) зазначив, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а отже і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від03серпня 2006року №1081.

Забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання здійснюється шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Потрібно враховувати, що надання службового жилого приміщення для проживання на період проходження військової служби та забезпечення осіб житлом для постійного проживання є відмінними, не пов`язаними між собою правовими ситуаціями.

При цьому пункт 2.21 Інструкції №1040 передбачає, що військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані негайно звільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання, придбання житла для постійного проживання або вибуття для виконання службових обов`язків за кордон разом з членами сім`ї.

Верховний Суд наголошує, що службове жиле приміщення та житло для постійного проживання є нетотожними правовими категоріями, відносини стосовно них регулюються окремими нормами права, такі приміщення надаються особам за наявності відмінних умов, перебування ОСОБА_2 на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, не є підставою для продовження проживання у службовому житлі позивача.

За таких обставин помилковими є висновки апеляційного суду, що перебування ОСОБА_2 на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, є підставою для проживання відповідача у службовому жилому приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_6 за відсутності для цього належних правових підстав.

Щодо інших доводів касаційної скарги

Серед доводів касаційної скарги заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема вихід судом за межі підстав позову.

Аналіз позову Східного регіонального управління ДПСУ свідчить, що фактичними підставами позову припинення проходження ОСОБА_1 військової служби у Східному регіональному управління ДПСУ та проходження ним військової служби у Південному регіональному управління ДПСУ; правовими підставами позову визначено правила статей 124, 125 ЖКУкраїнської РСР. Натомість суд апеляційної інстанції. залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, змінив підстави позову на правила статей 71, 72 ЖК Української РСР непроживання відповідачів у жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про помилкове застосування до спірних правовідносин правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від24жовтня 2018року у справі №490/12384/16-ц (провадження №61-37646св18), оскільки він зроблений у справі за відмінних правових ситуацій та щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, які не є підставою позову у справі, яка переглядається.

Задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), ВеликаПалата Верховного Суду в постанові від 12жовтня2021року у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20, пункт39) конкретизувала свої висновки щодо подібності правовідносин, зазначивши таке. На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть невідповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси міжспірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цихвідносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання необов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

В оцінці доводів касаційної скарги про застосування до спірних правовідносин правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від14травня 2019року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18), потрібно врахувати, що він ухвалений не у подібній справі, стосується питань набувальної давності, що у справі, яка переглядається, не вирішується.

Позиція Верховного Суду під час постановлення нового судового рішення

Постановляючи нове судове рішення у справі, Верховний Суд врахував, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що квартира, яка є службовим жилим приміщенням та перебуває на балансі позивача, на час вирішення спору займається відповідачами.

Встановлені фактичні обставини справи та аналіз норм права дають підстави для беззастережного висновку про те, що відпала (припинила існувати) правова підстава вселення та зайняття відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірного службового жилого приміщення після того, як ОСОБА_1 , якому первинно надавалася ця службова квартира, і ОСОБА_2 розірвали шлюб та у подальшому ОСОБА_1 припинив трудові відносини із позивачем, вибувши для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_2 , місто Одеса.

Отже, за відсутності у відповідачів права на збереження спірного службового жилого приміщення правомірним способом захисту порушених прав позивача є звернення до суду з позовом про виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення.

Вирішуючи інші позовні вимоги, Верховний Суд врахував, що 01грудня 2021року набрав чинності ЗаконуУкраїни «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», відповідно до пункту6 частини першої статті 24 якого орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Варто враховувати, що звернення з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у разі їх виселення з нього, не є необхідним, оскільки особи втрачають право користування спірним житлом безпосередньо у зв`язку з виселенням з нього, таке рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади, а тому пред`явлення такої позовної вимоги як про визнання особи такою, що втратила права користування жилим приміщенням, не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача.

У зв`язку з наведеним обґрунтованим є висновок про часткове задоволення позову, зокрема в частині виселення відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без надання їм іншого жилого приміщення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що наведена у скарзі Східного регіонального управління ДПСУ підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті1 частини другої статті389 ЦПКУкраїни, підтверджена після відкриття касаційного провадження.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не врахували правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від05липня 2017року №6-798цс17, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від04липня 2018року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), щодо застосування статей 64, 124, 125 ЖКУкраїнської РСР, а також постанов Верховного Суду від09грудня 2020року у справі №442/7187/18 (провадження №61-22108св19), від22січня 2020року у справі №761/45386/17 (провадження №61-11341св19) щодо пропорційності втручання у право особи на житло.

У зв`язку з наведеним обґрунтованим є висновок про скасування оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій із ухваленням нового рішення про задоволення позову.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини першатретя статті 412 ЦПКУкраїни).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4частини першої статті 416ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги Східного регіонального управління ДПСУ, скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про задоволення позову, то судові витати, понесені заявником у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають йому відшкодуванню ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 141, 389, 396, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України задовольнити.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від24грудня 2019року та постанову Харківського апеляційного суду від25січня 2021року у частині вирішення позовних вимог про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втрати право користування жилим приміщенням, виселення скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

Позов Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із службового жилого приміщення квартири АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

У задоволенні позову Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 1600,00грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 5600,00грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О.В.Ступак

Судді І.Ю.Гулейков

С.О.Погрібний

Г.І.Усик

В.В.Яремко