Рішення

від 12.04.2022 по справі 420/22832/21

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/22832/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику сторін) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кілійської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення №675-VIII-10 від 30.07.2021 року та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду 19 листопада 2021 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Кілійської міської ради, в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Кілійської міської ради №675-VIII-10 від 30.07.2021 року «Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства та наданні в оренду земельних ділянок, розташованих на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту) по заяві ОСОБА_1 »;

- зобов`язати Кілійську міську раду затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок гр. ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства у довгострокову оренду строком на 25 років на території Дмитрівської сільської ради Ізмаїльського району (колишнього Кілійського району), загальною площею 45 га., згідно заяви ОСОБА_1 від 28.05.2021 року;

- стягнути на користь ОСОБА_1 з Кілійської міської ради судові витрати.

Позиція позивача обґрунтовується наступним

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що позивачу надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо складання державного акту на право власності на земельну ділянку згідно Розпорядження Кілійської РДА Одеської області від 14.06.2012 року №392.

Також, позивач вказує, що землевпорядна документація розроблена ФОП ОСОБА_2 , який має всі відповідні дозвільні документи та сертифікати проектанта - землевпорядника, проект землеустрою було погоджено всіма службами та він пройшов державну експертизу, та позивач, відповідно до вимог чинного законодавства звернувся до відповідача для затвердження проекту землеустрою та укладення договору оренди, але отримав відмову з копією оскаржуваного рішення відповідача.

Позивач наголошує, що у відповіді, яка оскаржується немає детального роз`яснення причин відмови, а є лише посилання на загальні норми законодавства, які передбачаються передачу земель в оренду органами місцевого самоврядування на підставі земельних торів (аукціонів).

При цьому, на переконання позивача, з оскаржуваним рішенням неможливо погодитися, у звязку з тим, що Розпорядження яким надано дозвіл на розробку проекту відведення не скасовано в установленому законом порядку та є чинним, та на момент його прийняття не мало обмежень та вимог щодо проведення земельних торгів (аукціонів).

Позиція відповідача обґрунтовується наступним

Кілійська міська рада не погоджується з позовними вимогами ОСОБА_1 та зазначає, що позивач не звертався з відповідною заявою та проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки відносно земельної ділянки з кадастровим номером 5122381200:01:004:0166 площею 15,3680 га. для ведення фермерського господарства, що розташована на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту) в частині затвердження проекту на відповідну площу.

В заяві позивача від 28.05.2021 року №3256/12/21 зазначено, що він надає на затвердження проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, запроектовані до відведення земельні ділянки: з кадастровим номером 5122831200:01:004:0167 площею 29,6320 га., з кадастровим номером 5122381200:01:004:0166 площею 15,3680 га. для ведення фермерського господарства, що розташовані на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту), що є невідповідністю статті 186 Земельного кодексу України, про що і було зазначено у преамбулі оскаржуваного рішення.

Також, відповідач зазначає, що позивачу було роз`яснено право звернутися з заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, відносно земельної ділянки з кадастровим номером 5122831200:01:004:0166 площею 15,3680 га. для ведення фермерського господарства, що розташована на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту), зазначеним право та роз`ясненнями позивач не скористався.

Крім цього, відповідач вказує, що відносно земельної ділянки площею 29,6320 га. з кадастровим номером 5122381200:01:004:0167, яка розташована на території Одеської області, Ізмаїльського району (колишнього Кілійського району), Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту), на яку зареєстровано право комунальної власності відповідно до чинних нормативних актів, позивачу також були надані відповідні роз`яснення під час подання заяви.

Процесуальні дії та клопотання учасників справи

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2021 року, адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без руху з підстав недотримання позивачем вимог ст.ст.160, 161 КАС України. Надано позивачу 5-ти денний строк для усунення недоліків позовної заяви.

У встановлений судом строк позивач усунув недоліки позовної заяви, у зв`язку з чим, Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 01 грудня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України.

23 грудня 2021 року від Кілійської міської ради надійшов відзив на адміністративний позов (вхід. №73243/21).

Станом на 13 квітня 2022 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиція позивача та відповідача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

14.06.2012 року Кілійською районною адміністрацією було прийнято розпорядження №392 «Про надання дозволу ОСОБА_1 на розроблення проекту відведення земельної ділянки у довгострокову оренду строком на 25 років для ведення селянського фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення, що перебувають в державній власності за межами населеного пункту на території Дмитрівської сільської ради» загальною площею земельної ділянки 45 га.

На підставі вищевказаного розпорядження позивач замовив та розробив відповідний проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 45 га. в оренду на 25 років для ведення селянського фермерського господарства, до якого долучено всі необхідні довідки, погодження та графічні матеріали. Землевпорядна документація розроблена ФОП ОСОБА_2 .

Вказаний проект землеустрою пройшов відповідну державну експертизу, що підтверджується відповідним висновком Державного агентства земельних ресурсів України від 21.01.2014 року №1225-13 (а.с.84).

06.01.2015 року відповідно до проекту землеустрою, земельним ділянкам, які повинні передатися позивачу в оренду були привласнені кадастрові номери: 5122381200:01:004:0166 площею 15,3680 га. і 5122381200:01:004:0167 площею 29,6320 га. (а.с.85-87).

28.07.2017 року, позивач через ЦНАП Кілійської РДА направив документи до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області з метою укладення договору про оренду земельних ділянок (а.с.92).

Наказом ГУ Держгеокадастром в Одеській області №20-ОТГ від 05.12.2020 року «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» наказано передати Кілійській міській раді Одеської області у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 2327,5415 га., які розташовані на території Ізмаїльського (Кілійського) району Одеської області згідно з актом приймання-передачі (а.с.125).

Рішенням Кілійської міської ради №84-VIII-2 від 16 грудня 2020 року, прийнято земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 2327,5415 га. у комунальну власність Кілійської міської територіальної громади Ізмаїльського району Одеської області в особі Кіліської міської ради з додатком до Акту від 05.12.2020 року (а.с.129-130).

28.05.2021 року позивач звернувся до Кілійського міського голови з заявою та проектом землеустрою для прийняття відповідного рішення про затвердження проекту землеустрою та передачі земельних ділянок в оренду (а.с.93).

Рішенням Кілійської міської ради №675-VIII-10 від 30.07.2021 року, розглянувши копію проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства, враховуючи висновки та рекомендації постійної комісії з питань земельних відносин від 27.07.2021 року №10.1.44, Кілійська міська рада вирішила:

- відмовити у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства з кадастровим номером 5122381200:01:004:0167 площею 29,6320 га. з кадастровим номером 5122381200:01:004:0166 площею 15,3680 га. розташованих на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту) у зв`язку з невідповідністю документації із землеустрою пункту 7 статті 186 Земельного кодексу України;

- відмовити ОСОБА_1 у наданні в оренду земельної ділянки строком на 25 років для ведення фермерського господарства з кадастровим номером 5122381200:01:004:0167 площею 29,6320 га., розташованої на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту) на підставі статей 123, 124, частини 1 статті 134, статті 136 Земельного кодексу України, розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України та статті 6 Закону України «Про оренду землі»;

- відмовити ОСОБА_1 у наданні в оренду земельної ділянки строком на 25 років для ведення фермерського господарства з кадастровим номером 5122381200:01:004:0166 площею 15,3680 га., розташованої на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту) на підставі статей 123, 124, частини 1 статті 134 Земельного кодексу України, розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України та статті 6 Закону України «Про оренду землі» (а.с.128).

Позивач, не погоджуючись з прийнятим рішенням, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Релевантні джерела права та висновки суду

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані Конституцією України, Земельним кодексом України (надалі - ЗК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст. 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

Статтею 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною 6 ст. 118 ЗК України передбачено, що громадяни, які зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Відповідно до ч. 8 ст. 118 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому ст. 186-1 цього кодексу.

Частина 9 ст. 118 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

З аналізу положень ч. 9 ст. 118 ЗК України слідує, що підставами для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише відсутність погодження такого проекту у порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, та у визначених законом випадках обов`язкової державної експертизи. Інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження та проведення експертизи (у разі необхідності) законодавством не передбачено. При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

У відповідності до ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Втім, орган місцевого самоврядування приймає рішення з дотриманням певної процедури.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами восьмою-десятою статті 118 Земельного кодексу України (чинними на час прийняття оскаржуваного рішення), проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:

1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;

2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);

3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 Земельного кодексу України;

4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;

5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність чи залишення клопотання без розгляду.

При цьому з вищенаведених норм Земельного кодексу України вбачається, що єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України (чинній на час виникнення спірних правовідносин), а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.

Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 Земельного кодексу України, норми статті 118 Земельного кодексу України не містять.

При цьому перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.

Подібна правова позиція викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06.03.2019 року у справі №1640/2594/18.

Як було встановлено судом, 06.01.2015 року відповідно до проекту землеустрою, земельним ділянкам, які повинні передатися позивачу в оренду були привласнені кадастрові номери: 5122381200:01:004:0166 площею 15,3680 га. і 5122381200:01:004:0167 площею 29,6320 га.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 28.05.2021 року позивач звернувся до Кілійського міського голови з заявою та проектом землеустрою для прийняття відповідного рішення про затвердження проекту землеустрою та передачі земельних ділянок в оренду.

За наслідками розгляду поданої заяви відповідачем прийнято рішення про відмову у затвердженні проекту землеустрою з підстав того, що вказана у проекті земельна ділянка з кадастровим номером 5122381200:01:004:0167 не віднесена (передана) до земель комунальної власності Кілійської міської ради.

Також, судом було встановлено, що Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області №20-ОТГ від 05.12.2020 року «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» передано Кілійській міській раді Одеської області у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 2327,5415 га., які розташовані на території Ізмаїльського (Кілійського) району Одеської області згідно з актом приймання-передачі.

Рішенням Кілійської міської ради №84-VIII-2 від 16 грудня 2020 року, прийнято земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 2327,5415 га. у комунальну власність Кілійської міської територіальної громади Ізмаїльського району Одеської області в особі Кіліської міської ради з додатком до Акту від 05.12.2020 року.

Положеннями ст. 79-1 ЗК України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельної ділянки здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі та вважаються сформованими з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Враховуючи вищенаведене, підстави відмови відповідача в оспорюваному рішенні у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивачу, та твердження відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, не можуть бути правомірними підставами для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Відповідач, ані в оскаржуваному рішенні, ані у відзиві не зазначив про те, що проект землеустрою позивача не погоджено в порядку, встановленому ст. 186-1 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), або відсутня обов`язкова державна експертиза.

Отже, оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм ЗК України та не може вважатися обґрунтованим, добросовісним і законним, оскільки належних мотивів та причин такої відмови у вказаному рішенні органу місцевого самоврядування не наведено.

Щодо вимог позивача в частині зобов`язання Кілійську міську раду затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок гр. ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства у довгострокову оренду строком на 25 років на території Дмитрівської сільської ради Ізмаїльського району (колишнього Кілійського району), загальною площею 45 га., згідно заяви ОСОБА_1 від 28.05.2021 року, суд зазначає наступне.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 22.12.2018 року у справі №804/1469/17, від 14.08.2019 року у справі №0640/4434/18 та від 12.09.2019 року у справі №0640/4248/18.

Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Наприклад, у пунктах 70-71 рішення по справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), № 21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, «Тошкуца та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункту 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження органів місцевого самоврядування не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Відповідно до пункту 4 частини першої 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.

Частина четверта статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов`язання вчинити дії після скасування його адміністративного акту.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 826/7631/15.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Зобов`язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання ухвалити рішення.

Також, суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.11.2019 року по справі № 2340/3933/18.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В матеріалах справи наявні докази, які свідчать про наявність підстав у суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, оскільки відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Ураховуючи викладене, належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є саме зобов`язати Кілійську міську раду затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок гр. ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства у довгострокову оренду строком на 25 років на території Дмитрівської сільської ради Ізмаїльського району (колишнього Кілійського району), загальною площею 45 га., згідно заяви ОСОБА_1 від 28.05.2021 року.

Правомірність та необхідність застосування такого способу захисту також підтверджується позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 19.02.2020 року у справі № 591/5935/17.

Згідно зі статтею 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Однак, відповідачі як суб`єкти владних повноважень, не надали суду доказів на підтвердження правомірності рішень про відмову в реєстрації податкових накладних.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та доказів, наданих позивачем, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на зазначене та згідно із ст.139 КАС України судові витрати позивача в загальній сумі 1816,00 грн., що сплачені згідно квитанції по сплату №35266 від 16.11.2021 року підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Кілійської міської ради.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 173-183, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Кілійської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення №675-VIII-10 від 30.07.2021 року та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Кілійської міської ради №675-VIII-10 від 30.07.2021 року «Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства та наданні в оренду земельних ділянок, розташованих на території Одеської області, Ізмаїльського району, Дмитрівської сільської ради (за межами населеного пункту) по заяві ОСОБА_1 ».

Зобов`язати Кілійську міську раду затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок гр. ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства у довгострокову оренду строком на 25 років на території Дмитрівської сільської ради Ізмаїльського району (колишнього Кілійського району), загальною площею 45 га., згідно заяви ОСОБА_1 від 28.05.2021 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кілійської міської ради на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 1 816,00 грн. (одна тисяча вісімсот шістнадцять гривень нуль копійок).

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Кілійська міська рада (вул. Миру, 57, м. Кілія, Одеська область, 68303, код ЄДРПОУ 25426148).

Суддя С.О. Cтефанов