Постанова

від 18.04.2022 по справі 260/2265/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2022 рокуЛьвівСправа № 260/2265/21 пров. № А/857/23406/21

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Гудима Л.Я.,

суддів: Довгополова О.М., Коваля Р.Й.,

за участю секретаря судового засідання: Вовка А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконфереції у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року, головуючий суддя Скраль Т.В., ухвалене о 12:19 год. у м. Ужгород, повний текст якого складено 15.11.2021 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Кваліфікаційно - дисциплінарна комісія адвокатури Закарпатської області, Недержавна некомерційна професійна організація Національна асоціація адвокатів України в особі Ради адвокатів України, Рада адвокатів Закарпатської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - в.о. керівника Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя Національного агентства з питань запобігання корупції ОСОБА_2 , Голова Національного агентства з питань запобігання корупції Новіков Олександр Федорович, про визнання незаконними та скасування розпоряджень,-

В С Т А Н О В И В:

В червні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до НАЗК, треті особи - КДКА Закарпатської області, Недержавна некомерційна професійна організація НАА України в особі Ради адвокатів України, Рада адвокатів Закарпатської області, в.о. керівника Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя НАЗК ОСОБА_2 , Голова НАЗК Новіков О.Ф., в якому просив визнати протиправними дії Національного агентства з питань запобігання корупції по визначенню ОСОБА_1 суб`єктом декларування відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» та по направленню йому повідомлення від 07.05.2021 року №47-02/30982/21 про неподання ним декларації за 2020 рік і про зобов`язання його як особу, уповноважену на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, подати таку декларацію в порядку ч. 1 ст.45 Закону України «Про запобігання корупції».

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» на нього не поширюється дія цього Закону. В Повідомленні відсутні обґрунтування та посилання на норму Закону України «Про запобігання корупції» за якою позивача можна було б віднести до категорії суб`єктів декларування. Крім того, Повідомлення направлене позивачеві саме як фізичній особі, а не як суб`єкту декларування, що свідчить про те, що посадові особи НАЗК не ідентифікували його як особу, що має подавати декларацію. Крім цього зазначив, що адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність та на праві виборності входять до складу органів адвокатського самоврядування, не можуть бути суб`єктами декларування, оскільки це суперечить принципу правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, який, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити.

Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що функціонування та діяльність КДКА, Голова, заступники Голови та її члени не є іншими особами, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій у розумінні Закону України «Про запобігання корупції», оскільки Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачає таких органів адвокатського самоврядування, як конкурсна та дисциплінарна комісія. Відтак, діяльність адвокатури не є пов`язаною з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, і державні органи не можуть втручатися в її роботу, а тому на членів КДКА не поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції» в частині можливості віднесення їх до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Отже, направлення Позивачеві Повідомлення з вимогою про подання ним декларації за 2020 рік прямо суперечить положенням ч. 1 ст. 1, підпункту в пункту 2 ч. 1 ст. 3 та ч. 1 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції».

В судовому засіданні представник позивача підтримав подану апеляційну скаргу, вважає оскаржене рішення суду незаконним та повністю підтримав доводи, зазначені у апеляційній скарзі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 займається адвокатською діяльністю на підставі Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №21/536, виданого на підставі рішення Закарпатської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від 30 червня 2006 року №184, (а.с. 17).

18 березня 2017 року Конференцією адвокатів Закарпатської області ОСОБА_1 обрано членом дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області, (а.с.18).

31 травня 2021 року ОСОБА_1 за поштовою адресою, зазначеною ним в Єдиному реєстрі адвокатів України, отримано від Національного агентства з питань запобігання корупції повідомлення від 07 травня 2021 року № 47-02/30982/21 про факт неподання ним декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за підписом в.о. керівника Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя НАЗК ОСОБА_3 (а.с. 12, 14).

У Повідомленні міститься інформація, що відповідно до частини 2 статті 51-2 Закону України «Про запобігання корупції» за результатами контролю щодо своєчасності подання декларацій особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, встановлено, що ним не подано щорічну декларації за 2020 рік.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що питання щодо того чи є позивач особою уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування як член кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів та чи зобов`язаний подавати декларацію, може бути вирішено лише органами уповноваженими на складення адміністративного протоколу за несвоєчасну подачу декларації чи органом досудового розслідування при притягненні до кримінальної відповідальності в разі неподання декларації, якщо ці органи прийдуть до висновку, що він є суб`єктом декларування або прийдуть до протилежного висновку.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

Правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень визначає Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року №1700-VII.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги, які стосуються визнання протиправними дій Національного агентства з питань запобігання корупції по визначенню позивача суб`єктом декларування відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» та по направленню йому повідомлення, то колегія суддів зазначає таке.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону №1700-VII суб`єкти декларування - особи, зазначені у пункті 1, підпунктах "а" і "в" пункту 2, пункті 4 частини першої статті 3 цього Закону, інші особи, які зобов`язані подавати декларацію відповідно до цього Закону.

Частиною п`ятою статті 45 Закону №1700-VII передбачено, що дія розділу VII цього Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері соціального обслуговування населення, соціальної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю і дітей з інвалідністю, соціального захисту ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, охорони здоров`я (крім керівників закладів охорони здоров`я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня), освіти (крім керівників вищих навчальних закладів та їх заступників), науки (крім президентів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, перших віце-президентів, віце-президентів та головних учених секретарів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, інших членів Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук, обраних загальними зборами Національної академії наук України та національних галузевих академій наук відповідно, керівників науково-дослідних інститутів та інших наукових установ), культури, мистецтв, відновлення та збереження національної пам`яті, фізичної культури, спорту, національно-патріотичного виховання, військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, а також військових посадових осіб з числа військовослужбовців військової служби за контрактом осіб рядового складу, військової служби за контрактом осіб сержантського і старшинського складу, військовослужбовців молодшого офіцерського складу військової служби за контрактом осіб офіцерського складу, крім військовослужбовців, які проходять військову службу у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.

Відповідно до підпункту "в" пункту 2 частини першої статті 3 Закону №1700-VII суб`єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, представники громадських об`єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до Закону України "Про державну службу", Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законів (крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій), Громадської ради доброчесності, утвореної відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів", і при цьому не є особами, зазначеними у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої цієї статті.

Отож, з приведеної норми слідує, що законодавцем визначено, що суб`єктами на яких поширюється дія цього Закону, є інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до інших законів (крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій), і при цьому не є особами, зазначеними у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої цієї статті.

Частинами першою, п`ятою статті 45 Закону №1700-VII передбачено, що особи, зазначені у пункті 1, підпунктах "а" і "в" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - декларація), за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Статтею 50 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 №5076-VI (надалі Закон №5076-VI) визначено, що з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів утворюється кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури діє у складі кваліфікаційної та дисциплінарної палат.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є юридичною особою і діє відповідно до цього Закону, інших законів України та положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.

З матеріалів справи слідує, що позивач займається адвокатською діяльністю та його обрано членом дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області.

Відповідно до ч. 5 статті 50 Закону №5076-VI до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури належать:

1) організація та проведення кваліфікаційних іспитів;

2) прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту;

3) прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю;

4) здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів;

5) вирішення інших питань, віднесених до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури цим Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України.

У передбачених цим Законом випадках повноваження кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури здійснює її кваліфікаційна або дисциплінарна палата.

Отож, кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури є такою, що створена відповідно до 50 Закону №5076-VI та забезпечує допуск до адвокатської професії, а також позбавлення такого права (шляхом прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю).

Частиною 2 ст. 51-2 Закон України "Про запобігання корупції" (на підставі якої винесено оскаржуване повідомлення) передбачено, якщо за результатами контролю встановлено, що суб`єкт декларування не подав декларацію, Національне агентство письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію у порядку, визначеному частиною першою статті 45 цього Закону.

З урахуванням викладеного вище, колегія суддів дыйшла висновку, що вчинені відповідачем дії є такими, які відповідають приведеним положенням законодавства.

Стосовно ж доводів позивача, які стосувалися порушення відповідачем положень ст. 5 Закону №5076-VI та статті 131-2 Конституції України щодо незалежності адвокатури, то колегія суддів зазначає таке.

Статтею 5 Закону №5076-VI визначено, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб та держава створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності.

Згідно статті 131-2 Конституції України незалежність адвокатури гарантується.

За змістом ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Основного Закону України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п. 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо порушеного права , за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес . Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним .

За позицією позивача (відображеною у його апеляційній скарзі), оскаржуване повідомлення та дії відповідача можуть у майбутньому порушувати права позивача, адже у випадку подання ним декларації після отримання обумовленого повідомлення, відповідач вживатиме заходів щодо складання відносно позивача протоколу про адміністративне порушення за вчинення корупційного діяння, передбаченого ст. 172-6 КУпАП. У разі не подання такої декларації, відповідач надішле відповідне повідомлення до правоохоронних органів і порушить перед ними питання про внесення до ЄРДР відомостей відносно позивача за вчинення кримінального правопорушення передбаченого ст. 366-З КК України.

При цьому, вказаними доводами апеляційної скарги не доведено жодних фактів з посиланням на відповідні докази, які вказували на те, що на час звернення позивача з даним адміністративним позовом до суду або на час розгляду його апеляційної скарги вчинені відповідачем дії та/ або направлене позивачу повідомлення порушило право позивача на незалежність його адвокатської діяльності.

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відтак, позивач має право звернутися до адміністративного суду з позовом лише про захист саме його порушеного права, свободи чи інтересу, а не права яке в майбутньому ймовірно може бути порушено з боку суб`єктів владних повноважень.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у п. 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України)

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

Нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Зважаючи на наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів оскаржуване повідомлення не підпадає під ознаки нормативно-правового акту. Також вказане повідомлення не містить ознак індивідуально-правового акту, позаяк у ньому відсутні ознаки формальної обов`язковості.

Відтак, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції проте, що направлення відповідачем оскаржуваного повідомлення не порушує прав позивача, оскільки зміст повідомлення є таким, що носить інформаційний характер з приводу необхідності подання декларації та правових наслідків щодо такої не подачі.

Самі ж дії відповідача, що проявилися у направленні відповідачем повідомлення є такими, що направлені на виконання ним обв`язку покладеного частиною 2 ст. 51-2 Закону України "Про запобігання корупції".

При цьому, виконання відповідачем законодавчо закріпленого за ним обов`язку не свідчить про порушення Національним агентством незалежності адвокатури, оскільки не стосуються питань функціонування адвокатури чи безпосередньої діяльності всіх адвокатів, здійснення ними захисту, представництва.

Відносно ж доводів апеляційної скарги відносно того, чи є член дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Закарпатської області, яким є позивач особою уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та чи зобов`язаний подавати декларацію, то вирішення вказаних питань відноситься до компетенції органів уповноважених на складення адміністративного протоколу за несвоєчасну подачу декларації та органу досудового розслідування при притягненні до кримінальної відповідальності в разі неподання декларації, якщо ці органи прийдуть до висновку, що він є суб`єктом декларування або прийдуть до протилежного висновку.

У випадку притягнення позивача до адміністративної чи кримінальної відповідальності, уповноваженим органом на вирішення вказаного питання буде відповідний суд при розгляді відповідної справи про притягнення позивача до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

За наведених обставин, будь-яке рішення прийняте у даній справі не впливає на повноваження НАЗК щодо надіслання особі повідомлення, які за своєю суттю є інформаційними.

Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованогост.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.

З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року у справі №260/2265/21 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених частиною 4 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Л. Я. Гудим судді О. М. Довгополов Р. Й. Коваль

Повний текст постанови складено 21.04.2022 року.