Постанова

від 21.04.2022 по справі 420/12941/21

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 квітня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/12941/21Головуючий в 1 інстанції: Балан Я.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

доповідача судді Косцової І.П.,

суддів Зуєвої Л.Є., Коваля М.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог.

ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

визнати протиправним та скасувати рішення Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області №114-VIII від 26 лютого 2021 року в частині відмови їй у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства;

зобов`язати Великодальницьку сільську раду Біляївського району Одеської області надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, комунальної власності (колективної), орієнтовною площею 2,00 га, що виділена на викопіюванні (місцезнаходження: район Одеський (раніше Біляївський), КОАТУУ:5121081400, зона: 01, квартал: 003, знаходиться у районі та поміж земельних ділянок з кадастровими номерами: 5121081400:01:003:0332, 5121081400:01:003:0017,5121081400:01:003:0019,5121081400:01:003:0401, 5121081400:01:003:0211), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Великодальницької сільської ради (що входить до Великодальницької сільської громади) Одеського (раніше Біляївського) району Одеської області.

Крім того позивач просила суд встановити судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення у встановлений судом строк.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що з метою отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства нею до відповідача було подано заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Оскаржуваним рішенням їй відмовлено у задоволенні заяви з тих підстав, що земельна ділянка належить до земель колективної власності та включена до державного акту на право колективної власності колишнього КСП «Дружба», який не скасовано, та є земельною часткою (паєм).

Позивач вважає, що таке рішення суб`єкта владних повноважень суперечить вимогам ч.7 ст.118 ЗК України, оскільки КСП «Дружба» вже не існує, сертифікати чи державні акти на право власності на вказану земельну ділянку відсутні, а відтак, земельна ділянка є вільною та може бути відведена.

Як додатковий довід щодо протиправності оскаржуваного рішення позивач зазначила позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27 березня 2018 року у справі №463/3375/15-а про те, що надання чи відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не тягне за собою юридичних наслідків для позивача, а є лише певним етапом у процесі передачі земельної ділянки у користування, реалізація якого може бути здійснена лише після затвердження розробленої документації із землеустрою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову відмовлено.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до Державного акту на право колективної власності на землю Серії ОД 5204 від 12 серпня 1997 року земельна ділянка, щодо якої позивач просить надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, знаходиться у колективній власності колишнього КСП «ДРУЖБА», тому сільська рада без прийняття відповідного рішення загальними зборами власників земельних часток (паїв) та їх спадкоємцями, загальними зборами членів підприємства, зборами уповноваженого або створеного ними органу управління, якому передано окремі функції по господарському управлінню колективним майном, не уповноважена на розпорядження такою земельною ділянкою, окрім надання в оренду.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, посилаючись на невірне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 просить скасувати його та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування наведених в апеляційній скарзі доводів апелянт зазначила, що рішення про відмову у наданні дозволу прийнято у порушення вимог ч.7 ст.118 ЗК України, адже на вказану земельну ділянку відсутні сертифікати чи державні акти на право власності, тому вона є вільною та може бути відведена їй.

Крім того, на думку апелянта, право розпорядження колективними землями з 01.01.2019 року перейшло до органів місцевого самоврядування, а відтак, відповідач мав всі повноваження щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.

Великодальницька сільська рада Біляївського району Одеської області своїм правом на подання відзиву не скористалась.

Враховуючи відсутність клопотань учасників справи про розгляд справи за їх участю, суд апеляційної інстанції, відповідно до п.1 ч.1 ст. 311 КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження.

Фактичні обставини справи.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 22.12.2020 року ОСОБА_1 звернулась до Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області з клопотанням про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка перебувала у комунальної власності, орієнтовною площею 2,0 га (а.с.18 зв. б.-19).

Рішенням Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області №114-VIII від 26 лютого 2021 року ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з тих підстав, що згідно наданого графічного матеріалу бажаного місця розташування земельна ділянка знаходиться у колективній власності та включена до Державного акту на право колективної власності колишнього КСП «Дружба», який не скасовано та є земельною часткою (паєм) (а.с.28).

Законність зазначеного рішення суб`єкта владних повноважень є предметом спору у справі, що розглядається.

Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляційної скарги і висновків суду першої інстанції.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.6 ст.118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Частиною 7 вказаної статті Кодексу встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Наведеними положеннями чинного законодавства чітко визначені як підстави, порядок, строки, процедура надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, так і чітко визначені порядок, строки, відповідна процедура та підстави для відмови у наданні такого дозволу, а так само і форма прийнятих відповідних рішень.

Так, за результатами розгляду відповідного клопотання громадянина, зацікавленого в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, відповідач у місячний строк повинен або надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки або надати відмову у наданні такого дозволу.

Проте, така відмова повинна бути вмотивована, оформлена належним чином та прийнята виключно з підстав, встановлених ч.7 ст.118 Земельного кодексу України.

Як вже зазначалось вище, підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стала та обставина, що згідно наданого графічного матеріалу бажаного місця розташування земельна ділянка знаходиться у колективній власності та включена до Державного акту на право колективної власності колишнього КСП «Дружба», який не скасовано та є земельною часткою (паєм).

В свою чергу, за приписами статей 3, 5 Земельного кодексу України власність на землю в Україні має такі форми: державна, колективна, приватна. Усі форми власності є рівноправними.

Земля може належати громадянам на праві колективної власності.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» об`єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах.

Суб`єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Статтею 22 Земельного кодексу України було передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.

З наявного в матеріалах справи Державного акту на право колективної власності на землю Серії ОД 5204 від 12 серпня 1997 року вбачається, що земельна ділянка, на яку претендує позивач, знаходиться у колективній власності колишнього КСП «ДРУЖБА» (а.с.26 - 27).

Відповідно до п.7 роз. Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством - зберігають права на ці ділянки.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України №449 від 02.04.2002 року «Про затвердження форм державного акта про право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» встановлено, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Між тим, Законом України №2498-VIII від 10.07.2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» (далі - Закон №2498-VIII) викладено в новій редакції ст.10 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», за приписами якої розподіл земель колективної власності підприємства здійснюється відповідно до Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон №899-IV).

В свою чергу, за приписами статті 13 Закону №899-IV нерозподіленою земельною ділянкою є земельна ділянка, яка відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) увійшла до площі земель, що підлягають розподілу, але відповідно до протоколу про розподіл земельних ділянок не була виділена власнику земельної частки (паю).

Невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчено відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості).

Нерозподілені земельні ділянки, невитребувані частки (паї) після формування їх у земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участі у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або шляхом вручення відповідного повідомлення особисто, якщо відоме їх місцезнаходження.

У разі, якщо до 1 січня 2025 року власник невитребуваної земельної частки (паю) або його спадкоємець не оформив право власності на земельну ділянку, він вважається таким, що відмовився від одержання земельної ділянки.

Така невитребувана земельна частка (пай) після формування її у земельну ділянку за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради (у разі необхідності формування) за заявою відповідної ради на підставі рішення суду передається у комунальну власність територіальної громади, на території якої вона розташована, у порядку визнання майна безхазяйним.

Аналіз положень вищенаведених правових актів та висновків Верховного суду, викладених в постановах від 25 червня 2020 року у справі №820/5227/16, від 19 грудня 2019 року у справі №820/5226/16 та від 19.02.2021 року у справі №820/4397/16 дає судовій колегії підстави для висновку, що розпорядження нерозпайованими землями колективної власності неможливе без прийняття відповідного рішення загальними зборами власників земельних часок (паїв) та їх спадкоємців, загальних зборів членів підприємства, зборів уповноваженого або створеного ним органу управління, якому передано окремі функції по господарському управлінню колективним майном».

Водночас відповідно до п.21 Перехідних положень ЗК України з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені (крім земельних ділянок, які на день набрання чинності зазначеним Законом перебували у приватній власності), вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані. Зазначений Закон є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки, сформовані за рахунок земель, які в силу зазначеного Закону переходять до комунальної власності.

Закон України №2498-VIII набув чинності 01 січня 2019 року.

Отже, з 01 січня 2019 року землі припинених колективних сільськогосподарських підприємств на території, підвідомчої відповідачеві, крім земельних ділянок, які на день набрання чинності вказаним Законом перебували у приватній власності, вважаються власністю Великодальницької територіальної громади, і саме до її до компетенції належить розпорядження вказаними землями.

Відповідачем не доведено наявність у КСП «Дружба» правонаступників у зв`язку із припиненням чи реорганізацією, тобто не доведено наявність колективної власності на спірні землі.

За умов, які передбачені п.21 Перехідних положень ЗК України, сама лише наявність державного акту на право колективної власності на спірну земельну ділянку не є свідченням обґрунтованості прийняття спірного рішення.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що відповідачем не доведено наявність обґрунтованих підстав для відмови позивачці у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, судова колегія керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на вирішальні чинники правовідносин та характер спору, беручи до уваги сукупність вищевикладених обставин, суду залишається лише підсумувати, що системний аналіз правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, свідчить про необґрунтованість оскаржуваного рішення відповідача.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення в частині розгляду клопотання ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення орієнтовною площею 2 га у власність для ведення особистого селянського господарства, суд зазначає таке.

Згідно з ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу №1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Здійснюючи судочинство, Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

Згідно правової позиції Верховного Суду України (постанова від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15) суд при прийнятті рішення повинен визначити такий спосіб відновлення порушеного права, який є ефективним та який виключив би подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до вимог абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Такого правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

За результатом розгляду даної справи судом встановлено, що підстави для відмови у наданні позивачці дозволу на розробку проекту землеустрою, визначені селищною радою в оскаржуваному рішенні, не відповідають законодавству, а інші підстави визначені не були.

Поряд із цим, вивчення поданих позивачем документів на предмет їх відповідності вимогам ст.118 Земельного кодексу України та наявності підстав для відмови у наданні дозволу, визначених безпосередньо ч.7 ст.118 Земельного кодексу України, при розгляді заяви позивачки не мало місця при прийнятті рішення (докази зворотнього в матеріалах справи відсутні, а зміст рішення та мотиви його прийняття це підтверджують).

За таких обставин на даний час зобов`язання за рішенням суду відповідача надати позивачці дозвіл на розробку проекту відведення спірної земельної ділянки набуде ознак втручання суду у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування у сфері регулювання земельних відносин, що є неприпустимим і суперечить завданням адміністративного судочинства.

Відповідно до ч.2 ст.5, ч.2 ст.9 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.08.2018 року у справі №820/2605/17, безпідставним є посилання в обґрунтування касаційної скарги на те, що зобов`язавши відповідача повторно розглянути клопотання позивача суд вийшов за межі позовних вимог та втрутився у його дискреційні повноваження, а також те, що вказане клопотання відповідачем розглянуто та надано письмову відповідь, у зв`язку з чим підстави повторного розгляду клопотання відсутні, оскільки відповідачем передбаченого законодавством рішення за результатами клопотання позивача прийнято не було.

На переконання судової колегії, ефективним та належним (щодо даних правовідносин) способом захисту прав позивача наразі є зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання позивача від 22.12.2020 року у встановленому законодавством порядку та прийняти рішення відповідно до ст.118 Земельного кодексу України з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В прохальній частині позову позивач також просив суд встановити відповідачу строк для подання звіту про виконання судового рішення.

Приписами 382 КАС України встановлено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.

Позивачем належним чином не обґрунтовано необхідність зобов`язання відповідача подати звіт про виконання даного рішення.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.

За приписами ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

З матеріалів справи вбачається, що позивач сплатила судовий збір за подання позову у сумі 908 грн. та 1362,00 грн. за подання апеляційної скарги.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції у сумі 23 500 грн. позивач надала копії копію договору про надання правової допомоги №1/27 від 02.05.2020 року, опис послуг адвоката з погодженим розрахунком вартості послуг адвоката, Додаток №1 до Договору про надання допомоги, акт прийому-передачі від 22.07.2021 року та прибутковий касовий ордер №1/27-1 від 22.07.2021 року, відповідно до яких позивач сплатив 23 500 грн. адвокату Ковальчуку Олегу Миколайовичу гонорар по даній справі.

В свою чергу матеріали справи не містять жодних доказів понесених витрат на правничу допомогу під час апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, ЄСПЛ зазначив, що згідно з його прецедентною практикою (§ 23 справи «Санді Таймс проти Об`єднаного Королівства (№ 2)» (Sunday Times v. UK (№2) від 6.11.1980, скарга № 6538/74) відшкодування судових витрат передбачає, що встановлена їх реальність, їх необхідність і, більше того, умова розумності їх розміру.

Таким чином, на суд покладаються вимоги не тільки формально дослідити умови виконання договору про надання правової допомоги, а й встановити співмірність визначеної суми з урахуванням індивідуальних обставин кожної справи.

З огляду на зазначене, судова колегія має підстави для надання оцінки співмірності заявлених до відшкодування витрат на правову допомогу, що корегулюється з прецедентною практикою ЄСПЛ.

Висновки щодо можливості суду самостійно зменшувати розмір відшкодування витрат на правничу допомогу містяться у додатковій постанові Верховного суду від 30.09.2020 року у справі № 201/14495/16-ц.

Крім того колегія суддів визначає, що компенсація витрат на правничу допомогу за рахунок суб`єкта владних повноважень не повинна розглядатись особою як сатисфакція за порушені права та нести надмірне фінансове навантаження на бюджет.

Судова колегія враховує, що дана справа є малозначною та стосується надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, а відтак, з відповідача на користь позивача слід стягнути витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 3 000 грн., що є пропорційним до предмета спору та складності справи.

Зважаючи, що судом першої інстанції правомірно розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року по - скасувати.

Прийняти у справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області від 26 лютого 2021 року №114-VIII «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства», в частині відмови гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Зобов`язати Великодальницьку сільську раду Біляївського району Одеської області (67668, вул. Б.Хмельницького,3, с. Великий Дальник, Біляївського району Одеської області, ЄДРПОУ 04377693) повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, комунальної власності, орієнтовною площею 2,00 га, що виділена на викопіюванні (Місцезнаходження: Район: Одеський (раніше Біляївський) КОАТУУ:5121081400, зона: 01, квартал: 003, знаходиться у районі та поміж земельних ділянок з кадастровими номерами: 5121081400:01:003:0332, 5121081400:01:003:0017, 5121081400:01:003:0019, 5121081400:01:003:0401, 5121081400:01:003:0211), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту Великодальницької сільської ради (що входить до Великодальницької сільської громади) Одеського (раніше Біляївського) району Одеської області, з урахуванням висновків суду.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області (67668, вул.Б.Хмельницького,3, с.Великий Дальник Біляївського району Одеської області, ЄДРПОУ 04377693) сплачений судовий збір в розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн., та витрати на правничу допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) грн.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Косцова І.П.Судді Зуєва Л.Є. Коваль М.П.