Рішення

від 18.04.2022 по справі 341/2342/21

ГАЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний номер 341/2342/21

Номер провадження 2/341/118/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2022 року

Галицький районний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді - Гаполяка Т.В.,

секретаря судового засідання - Остапчук Б.М.,

розглянувши узалі судув м.Галичі впорядку загальногопозовного провадженняцивільну справуза позовом ОСОБА_1 до Козинської гімназії Галицької міської ради, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Відділу освіти Галицької міської ради про визнання незаконним та скасування наказу про відстрочення від роботи, поновлення на роботі,-

ВСТАНОВИВ:

1.Стислий виклад позиції позивача, відповідача.

ОСОБА_1 звернувся в Галицький районний суд Івано-Франківської області з позовом до Козинської гімназії Галицької міської ради, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Відділу освіти Галицької міської ради. Просить визнати незаконним та скасувати наказ відповідача № 54-к/тр від 05 листопада 2021 року про відсторонення його від роботи. Поновити його на роботі з 08 листопада 2021 року, зобов`язавши відповідача виплатити йому невиплачену заробітну плату за фактичний час незаконного відстрочення його від роботи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він з 26 серпня 2011 року працює в Козинській ЗОШ І-ІІ ступенів вчителем історії та правознавства. 04 листопада 2021 року директор гімназії вручила йому повідомлення №1 щодо необхідності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Так як він не вакцинувався, 05 листопада 2021 року директор Козинської гімназії Легін І. видала наказ за № 54-к/тр про відсторонення його від роботи з 08 листопада 2021 року у зв`язку з ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хворобиCOVID-19 без збереження заробітної плати до часу усунення причин, що його зумовили.

Вважає вказаний наказ незаконним і таким, що порушує його конституційні права та підлягає скасуванню, оскільки виданий з порушенням нормКонституції України, діючого законодавства про працю та інших нормативно-правових актів, що регулюють дану сферу, і міжнародних актів, якими передбачена рівність трудових прав громадян та недопустимість дискримінації у сфері праці.

В судовому засіданні позивач позов підтримав з підстав наведених у позовній заяві. Просив суд позов задовольнити.

Відповідачем скеровано відзив на позов, яким відповідач позов заперечив. Заперечуючи позов відповідача покликався на законність дій та оскаржуваних рішень. Просив в позові відмовити.

Представники відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у судовому засіданні позов заперечили з підстав викладених у відзиві.

Представниця третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 у судовому засіданні просила суд відмовити у задоволенні позову.

2. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

ОСОБА_1 працює вчителем історії та правознавства Козинській ЗОШ І-ІІ ступенів, що стверджується наказом начальника відділу освіти Тисменицької районної державної адміністрації Шарабуряка С від 26 серпня 2021 року № 122-к(а.с.13).

ОСОБА_1 04 листопада 2021 року №1 Козинською гімназією Галицької міської ради повідомлено, що з 08 листопада 2021 року на період карантину, встановленого КМ України, щеплення проти COVID-19 обовязкове для працівників гімназії. На підставі наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», до 05 листопада 2021 року просили ОСОБА_1 надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щепленя проти COVID-19 та зазначили, в разі відсутності документів його буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати(а. с. 16).

ОСОБА_1 не зроблено щеплення проти COVID-19, що визнається сторонами.

Наказом від 05 листопада 2021 року № 54-к/тр «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати до часу усунення причин, що зумовили відсторонення (а.с.17).

Із вказаним наказом позивач був ознайомлений того ж дня. Проте відмовився підтвердити ознайомлення з цим наказом, про що складений акт (а. с. 18).

3. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування

Згідно з приписамистатті 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень частини першої статті 13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ізстаттею 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пунктами а, б статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян, у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відповідно до статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 викладений висновок, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відсторонення працівника від роботи необхідно розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Відповідно до пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року № 1236 в редакції з урахуванням змін, що набрали чинності 26 жовтня 2021 року, керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій слід забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Згідно з Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим Наказом Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року № 2153, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосувала відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідає вимогам пункту 41-6 постанови КМУ № 1236.

Щодо доводів позивача в частині відсутності правових підстав відсторонення працівника від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, суд зазначає наступне.

Відповідно до вимог статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Законодавство України складається із системи законів України, що формується Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади. До цієї категорії також належать міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України шляхом прийняття закону про ратифікацію відповідного договору Окрім того, до законодавства України належать інші нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України та вищими органами виконавчої влади, постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств і відомств, місцевих рад та місцевих державних адміністрацій.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України надав офіційне тлумачення терміну «законодавство».

Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Тобто Конституційний Суд України фактично став на позицію тлумачення поняття «законодавство» у широкому значенні.

З огляду на викладене, постанови КМУ та накази МОЗ України є частиною національного законодавства, яким згідно з приписами статті 46 КЗпП може бути передбачено інші випадки відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом. Тобто, таке відсторонення не повинне бути передбачене виключно законом, як нормативно-правовим актом, прийнятим саме Парламентом.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, норми Конституції України є нормами найвищої юридичної сили та прямої дії.

Згідно зі статтею 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесення змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини.

Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до статті 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів.

Згідно з приписами статті 27 КАС України оскарження нормативно-правових актів КМУ, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади вирішується окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебувають, до прикладу, дві адміністративні справи № 640/14012/21 та 640/29053/21 з приводу визнання протиправною та скасування постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19»; постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», а також про визнання протиправним та нечинним наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

На час вирішення спору в цій цивільній справі інформація про ухвалення відповідних судових рішень про визнання протиправними та нечинними вищевказаних постанов КМУ та наказу МОЗ України відсутня.

Пунктом 4 наказу МОЗ № 2153 від 04 жовтня 2021 року встановлено, що цей наказ набирає чинності через один місяць з дня його офіційного опублікування. Публікація наказу в офіційному виданні «Офіційний вісник України» здійснена 08 жовтня 2021 року.

Відповідно до підпункту 1 пункту 11 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до органів юстиції та проведення їх державної реєстрації, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 12 квітня 2005 року № 34/5 державна реєстрація нормативно-правового акта здійснюється, якщо нормативно-правовий акт відповідає Конституції та законодавству України.

Наказ МОЗ України № 2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за №1306/36928, постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19» та постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» є чинними, оскільки судове рішення про їх протиправність та нечинність не ухвалене.

Отже, на час виникнення спірних правовідносин (08 листопада 2021 року) вони є таким, що відповідають Конституції та законодавству України.

Щодо обгрунтування позивача про відсутність в Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб» обов`язку щеплення проти COVID-19, суд зазначає наступне.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-III) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Згідно з положеннями статті 1 Закону № 1645-III протиепідемічні заходи комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій; профілактичні щеплення введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Положеннями частин першої та третьої статті 11 Закону № 1645-III, встановлено, що організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. Проведення профілактичних щеплень забезпечують центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та органи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 1645-III профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Водночас частинами другою-четвертою статті 12 Закону № 1645-III передбачено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Частину четверту статті 12 Закону № 1645-III потрібно читати у нерозривному зв`язку з частиною третьою цієї норми. Тобто, у частині четвертій мова йде про рішення відповідних санітарних лікарів на відповідних територіях та об`єктах у випадку загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на таких територіях та об`єктах, про які йде мова у частині третій цієї норми.

З конструкції та змісту норми статті 12 Закону № 1645-III вбачається, що перелік хвороб, передбачених частиною 1 цієї статті, проти яких профілактичні щеплення є обов`язковими, не є вичерпним.

Щодо тлумачення поняття «законодавство», яке вжите у КЗпП України, як зазначалося судом вище, в рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року у справі №17/81-97 (№12-рп/98), КСУ зазначив, що термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. У Кодексі законів про працю України термін «законодавство» в цілому вживається у широкому значенні, хоча його обсяг чітко не визначено.

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набув чинності 08 листопада 2021 року, затверджено перелік професій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19. Зокрема, це працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, зокрема спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Винятком є працівники, що мають протипоказання до щеплень, визначені в Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженому МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595.

До протипоказань належать: наявність алергії (анафілактичної реакції); вагітність; тяжка імуносупресія / імунодефіцит; гострі захворювання з підвищенням температури вище 38,0 °C тощо. Протипоказання до вакцинації встановлюються лікарем (пункт 3 Переліку № 595).

Як зазначалось, 08 листопада 2021 року набули чинності зміни до постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236, внесені постановою КМУ від 20 жовтня 2021 року № 1096, згідно з якими керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили (пункт 41-6 Постанови).

Постановою Головного державного санітарного лікаря України від 26 серпня 2021 року № 9 затверджено протиепідемічні заходи у закладах освіти на період карантину у зв`язку поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), в преамбулі яких вказано, що з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) у навчальному 2020 - 2021 році суб`єкти, що відповідальні за влаштування, утримання закладів позашкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти (далі - заклади освіти), мають здійснювати свою діяльність з урахуванням вимог санітарного законодавства, вимог, встановлених Кабінетом Міністрів України на період карантину та необхідності забезпечення належних протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання ускладнення епідемічної ситуації внаслідок поширення коронавірусної хвороби (COVID-19).

Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267, Міністерство охорони здоров`я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

На час вирішення спору у суду відсутні підстави вбачати невідповідність виданих у межах владних повноважень вищим органом виконавчої влади, а також центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров`я, постанови та наказу на врегулювання трудових відносин під час дії запровадженого карантину, вимогам Конституції України, Кодексу про працю України, іншим законам.

Відповідно до частини третьої та четвертої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Щодо доводів позивача про право на таємницю щодо стану здоров`я, суд зазначає наступне.

Нормами частини першої статті 286ЦК України передбачено, що фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Відповідно до частини другої цієї статті забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Зазначені положення передбачені і у статті 39-1 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я".

COVID-сертифікат не містить даних, які підпадають під ознаку таємниці про стан здоров`я в розумінні частини першоїстатті 286 ЦПК Українита статті 39-1 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я", оскільки в ньому не зазначається інформація про діагноз та методи лікування фізичної особи, а підтверджується лише факт отримання щеплення.

Крім того, згідно з пунктом 9 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації N 028-1/о "Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хворобиCOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", затвердженоїнаказом Міністерства охорони здоров`я України від 02 листопада 2021 року N 2394, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за N 1449/37071, анамнестичні дані та/або встановлений діагноз, що визначають протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, зазначаються у додатку до форми N 028-1/о.

З урахуванням викладеного, лише додаток до медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації протиCOVID-19 містить інформацію, яка підпадає під поняття таємниці про стан здоров`я, проте його надання не передбаченопостановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року N 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хворобиCOVID-19".

Суд зауважує, що сертифікат про вакцинацію чи висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації (форма №028-1/о) не містить лікарської або медичної таємниці, а є документами, що підтверджують певні факти, відповідно, факт вакцинації чи наявності протипоказань до неї.

Таким чином, вимога директора Козинської гімназії до позивача надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення протиCOVID-19, зокрема, сертифікат або довідку про абсолютні протипоказання до такого щеплення не порушує права позивача на таємницю про стан її здоров`я.

Отже, суд констатує, що позивач не довів факт проходження ним вакцинації чи наявність у нього протипоказань до вакцинації проти COVID-19.

Щодо доводів позивача про втручання у право на працю, суд зазначає наступне.

Так, відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

З огляду на приписи частини четвертої статті 10 ЦПК України, суд враховує норми статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (даної Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ).

Так, відповідно до статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 15 березня 2012 року у справі Соломахін проти України (заява № 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов`язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим відповідно до закону і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони виправданими в демократичному суспільстві.

Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні (п. 266) у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13), яке суд першої інстанції вірно також застосував до цих правовідносинах, наголосив таке:

Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15листопада 2016р., з додатковим посиланням).

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хворіб».

Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):

Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8 .

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п. 285):

… Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань .

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.

У постанові від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17(2-а/337/236/2017), Верховний Суд зазначив, що завданням держави є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей. У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення батьками дитини при збереженні обсягу права дитини на здобуття освіти, в тому числі в дошкільних закладах освіти протиставляється загальному праву (інтересу) інших батьків та їх дітей, які провели щеплення, перед направленням дитини для здобуття освіти в дошкільних закладах освіти з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави тобто було виправданим.

У постанові від 10 березня 2021 року в справі № 331/5291/19 Верховний Суд зазначив, що вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

У справі, яка розглядається, суд зазначає, що право позивача на працю, визначене статтею 43 Конституції України, не порушено, оскільки трудовий договір з ОСОБА_1 не припинений і за ним зберігається робоче місце, а відсторонення його від посади проведено відповідно до вимог статті 46 КЗпП України, оскільки ця норма є бланкетною і відсилає до законодавства (яке тлумачиться у широкому розумінні і включає у себе як закони, так і підзаконні нормативно-правові акти), що містить інші випадки, не передбачені нормою статті 46 КЗпП України, за наявності яких допускається відсторонення працівника від роботи.

Отже, суд вважає, що охорона здоров`я учасників освітнього процесу, відвернення можливості поширення інфекційного захворювання на робочому місці, є пріоритетним та виправдовує втручання у право ОСОБА_1 на повагу до приватного життя та право на працю. Таким чином, втручання у права позивачки ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Верховний Суд у постанова від 10 березня 2021 року у справі №331/5291/19 зазначив, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави тобто було виправданим.

Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.

Отже, право позивача на працю у навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач відмовилась від обов`язкового щеплення.

Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Позивач єпрацівником закладуосвіти таконтактує здітьми.Допущення дороботи здітьми осіб,які немають обов`язковихщеплень,є неприпустимимз оглядуна необхідністьзабезпечення захистуі здоров`ядітей.Відсутність обов`язковогощеплення упозивача порушує також права інших осіб - учасників навчального процесу на безпечні умови праці. Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником закладу позашкільної освіти протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, дітей, який відвідують цей заклад. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та здоров`я, що гарантоване статтями3,27,49 Конституції України.

Суд зазначає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати, однак, це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від обов`язкового щеплення протиCOVID-19.

Суд вважає, щокерівниця навчального закладу, на яку покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, правомірно прийняла рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 .

Також, суд вважає необґрунтованими доводи позивача щодо дискримінації, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Як зазначено вище, відсторонення ОСОБА_1 від роботи було правомірним (законним), мало обґрунтовану мету, було цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Крім того, суд зазначає, що, загалом, дискримінація це менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в аналогічній ситуації, через певні ознаки цієї людини.

Позивач не довів, що будь-хто з інших працівників гімназії був допущений до роботи за відсутності вакцинації та відповідних протипоказань до такої вакцинації. Тобто, що хтось із працівників, не вакцинованих і без протипоказань, як і позивач, перебуваючи у однаковому становищі, в аналогічній ситуації були допущені до роботи, на відміну від ОСОБА_1 .

Отже, суд дійшов висновку про відсутність дискримінації з боку відповідачки під час відсторонення ОСОБА_1 стосовно інших працівників.

При цьому, суд зауважує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таким чином, дослідивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що спірний наказ про відсторонення позивача від роботи прийнятий відповідно до законодавства, тому підстав для його визнання незаконним і скасування немає. Також, відсутні підстави для відновлення доступу позивача до роботи на займаній посаді. ОСОБА_1 до роботи допущений на період вієнного стану.

Водночас, оскільки вимога позивача про визнання незаконним та скасування наказу від 05 листопада 2021 року № 54-к/тр про відсторонення від роботи задоволенню не підлягає, то не підлягає задоволенню й вимога щодо зобов`язання виплатити позивачу заробітну плату за фактичний час відсторонення від роботи.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити у зв`язку з їх необґрунтованістю та законністю оскаржуваного наказу.

Оскільки в задоволенні позову відмовлено, тому відповідно до вимогстатті 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем, не відшкодовуються.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 258, 259, 263, 265, 273-279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

В позові ОСОБА_1 до Козинської гімназії Галицької міської ради, третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Відділу освіти Галицької міської ради, з вимогами:

-визнати незаконним та скасувати наказ відповідача № 54-к/тр від 05 листопада 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи;

-поновити ОСОБА_1 на роботі з 08 листопада 2021 року;

-зобов`язати відповідача виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за фактичний час відстрочення його від роботи,

-відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Івано-Франківського апеляційного суду шляхом подачі в 30-ти денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, з подачею її копії.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) сторін (учасників) справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

позивач ОСОБА_1 , місце реєстрації проживання якого за адресою: АДРЕСА_1 ;

відповідач: Козинська гімназія Галицької міської ради, місце знаходження за адресою: вулиця Незалежності, 24, село Козина, Івано-Франківського району, Івано-Франківської області, ідентифікаційний код юридичної особи 20563024;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Відділ освіти Галицької міської ради, місце знаходження за адресою: вулиця Винниченка, 8, місто Галич, Івано-Франківської області, ідентифікаційний код юридичної особи 43991679.

Повне рішення складено 28 квітня 2022 року.

СуддяТарас ГАПОЛЯК