Рішення

від 27.04.2022 по справі 903/967/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10 E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

28 квітня 2022 року справа №903/967/21

Господарський суд Волинської області у складі судді Войціховського Віталія Антоновича, за участі секретаря судового засідання Ведмедюка Михайла Петровича

за присутності в судовому засіданні прокурора відділу Волинської обласної прокуратури Костюк Н.В. (службове посвідчення №065570 від 23.10.2021р.) та за відсутності представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Заступника керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради, м. Луцьк

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Вонові Компані", м. Суми

про стягнення 103 540,75 грн.

встановив: 25 листопада 2021 року на адресу Господарського суду Волинської області надійшла та була зареєстрована подана Заступником керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради позовна заява від 23.11.2021р. про стягнення на користь органу місцевого самоврядування з Товариства з обмеженою відповідальністю "Форест Волинь" 103 540,75 грн. заборгованості по сплаті орендних платежів за користування земельною ділянкою площею 0,4831 га з кадастровим номером 0710100000:41:025:0024 у м. Луцьку по вул. Ранкова, 1.

Ухвалою від 26.11.2021р. позовну заяву було прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження та відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду на 16.12.2021р., запропоновано сторонам/учасникам провадження вчинити ряд дій та надати суду відповідні матеріали.

Ухвалою від 16.12.2021р. (відображена в протоколі судового засідання) розгляд справи було відкладено на 21.01.2022р.

З підстав, визначених в ухвалі від 21.01.2022р., з огляду на зміну найменування та адреси місцезнаходження юридичної особи-відповідача, постановлено здійснювати подальший розгляд справи виходячи з нових назви та адреси відповідача (Товариство з обмеженою відповідальністю "Вонові Компані" (40035, м. Суми, вул. Харківська, 4, код ЄДРПОУ 42865866), вирішено питання про перехід від розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду даної справи за правилами загального позовного провадження, призначено справу в підготовчому судовому засіданні на 21.02.2022р., запропоновано сторонам/учасникам провадження вчинити ряд додаткових дій, визначено для відповідача строки для подання відзиву на позов та документів в його обґрунтування.

Ухвалою від 21.02.2022р., постановленою за результатами проведеного у даній справі підготовчого судового засідання (відображена в протоколі засідання суду), було закрито підготовче провадження у справі та призначено останню до судового розгляду по суті на 17.03.2022р.

Ухвалою від 17.03.2022р. розгляд справи в судовому засіданні було відкладено на 28.04.2022р.

У визначений судом день та час в судове засідання з`явився лише прокурор.

Позивач своїм правом на участь в судовому розгляді не скористався, причини неявки свого представника в судове засідання суду не повідомив. При цьому, судом врахована та обставина, що представник Луцької міської ради Бондарчук Р.І. (довіреність від 11.02.2022р.) в клопотанні від 21.02.2022р., просив суд розгляд даної справи здійснювати за відсутності представника міської ради, зазначивши при цьому, що у вирішенні справи покладається на розсуд суду.

Відповідач, не дивлячись на створені судом для цього відповідні умови та надані строки, своїм правом на участь в судових засіданнях при розгляді справи не скористався, відзиву на позов не подав.

Судом встановлено, що направлені на адресу відповідача: ТОВ "Форест Волинь" (м. Луцьк, вул. Ранкова, 1), на даний час ТОВ "Вонові Компані" (м. Суми, вул. Харківська, 4) рекомендованою кореспонденцією примірники постановлених у справі ухвал суду були повернуті до суду органом поштового зв`язку з відміткою: "адресат відсутній за вказаними адресами".

Судом враховано, що ухвалами постановленими у справі явка в судове засідання представників сторін обов`язковою не визнавалась.

Згідно з приписами ч. 1 та п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Суд зауважує, що сторони зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи. У разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без повідомлення причин матеріалів та інших доказів, витребуваних господарським судом, останній може здійснити розгляд справи за наявними в ній матеріалами та доказами (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 15.03.2010р. №01-08/140 "Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальним правами у господарському судочинстві").

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, справи мають бути розглянуті впродовж розумного строку.

В поняття "розумний строк" розгляду справи, Європейський суд з прав людини включає: складність справи; поведінку заявника; поведінку органів державної влади; важливість справи для заявника.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його правта обов`язків цивільного характеру. Право на справедливий судовий розгляд включає в себе право на доступ до суду та право на доступ до правосуддя в широкому розумінні.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України згідно зі ст. 9 Конституції України. Пріоритетність застосування норм таких міжнародних договорів у господарському процесі встановлена ст.3 ГПК України.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод" від 17.07.1997р., дана Конвенція та Протоколи до неї №№2, 4, 7, 11 є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ як джерело права Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини.

Конвенція на відміну від національного законодавства України не запроваджує чітких строків розгляду справи, проте посилання на строк містить ст. 6 Конвенції, яка постулює дефініцію розумного строку розгляду справи.

Критерій розумності строку розгляду справи також наведений в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18.11.2003 р. №01-8/1427 (зі змінами та доповненнями, внесеними в останнє інформаційним листом ВГСУ від 24.07.2008р. №01-8/451). У цьому листі зазначено: "Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника".

Визначаючи ці критерії, ВГСУ посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Красношапка проти України" № 23786/02 від 30.11.2006 р. (§ 51).

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, можна дійти висновку, що критерії оцінки розумності строку розгляду справи має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумності строку розгляду справи можна застосовувати, коли стороною у спорі є орган державної влади.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, одним із основних завдань господарського судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За таких обставин, беручи до уваги приписи ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно розгляду спору впродовж розумного строку та норми ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України, згідно з якими неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті і суд розглядає справу за відсутності такого учасника, враховуючи той факт, що сторони, у відповідності до чинного законодавства, належним чином повідомлялись про дату, час та місце розгляду справи, а явка представників сторін обов`язковою судом не визнавалась, учасники справи мали достатньо часу для реалізації своїх процесуальних прав, зокрема, і на подання будь-яких пояснень чи інших заяв по суті справи, а у суду є всі необхідні матеріали (докази) для вирішення спору по суті, суд вважає, що спір належить вирішити по суті у відсутності представників сторін за матеріалами справи, запобігаючи, одночасно, безпідставному затягуванню розгляду спору та сприяючи своєчасному поновленню порушеного права, а також з огляду на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи.

Присутній в судовому засіданні прокурор щодо розгляду справи по суті за відсутності представників сторін не заперечив, позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити останні в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутнього в судовому засіданні прокурора, суд, оцінюючи подані докази за своїм переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов до висновку, що пред`явлений до відповідача позов підставний та підлягає до задоволення.

Викладена позиція суду пов`язана з наступними встановленими в судовому засіданні обставинами:

В силу ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.

За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

У відповідності до ст. 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

У відповідності до ст. 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Як встановлено ст. 67 ГК України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Згідно ст. 174 ГК України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов`язання, наведені в ст. 179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В силу ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому судом також засвідчується, що відповідно до ст. 204 ЦК України, вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

З врахуванням положень ст. 629 ЦК України, з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися лише при: - розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; - розірванні договору в судовому порядку; - відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; - припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; - недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Як вбачається з матеріалів справи, між Луцькою міською радою (Орендодавець) та Спільним українсько-литовським підприємством "Дубліта" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (Орендар) було укладено договір оренди землі зареєстрований в подальшому в книзі державної реєстрації договорів оренди від 07.10.2004р. №246.

Відповідно до п.п. 1-5 даного договору, орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування адміністративних та складських приміщень, яка знаходиться на вул. Ранковій, 1 у м. Луцьку. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 4 831 кв.м. На земельній ділянці знаходяться адміністративне та складське приміщення, що належать на праві власності орендарю. Земельна ділянка передається в оренду для обслуговування адміністративного та складського приміщень, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 1 060 625,38 грн.

Договір оренди укладено на 10 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (п. 8 договору оренди).

Рішенням Луцької міської ради від 30.09.2015 №78/71 "Про поновлення договору оренди землі СП "Дубліта" для обслуговування адміністративних та складських приміщень на вул. Ранковій, 1 (площа 0,4831 га)" було продовжено вказаному суб`єкту господарювання термін оренди земельної ділянки строком на 10 років, площею 0,4831 га, з кадастровим номером 0710100000:41:025:0024, для обслуговування адміністративних та складських приміщень. Поновлено СП "Дубліта" у формі ТОВ договір оренди землі, зареєстрований в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 07.10.2004р. за №246, шляхом укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, на вказаних в даному рішенні умовах.

18 листопада 2015 року на підставі рішення Луцької міської ради від 30.09.2015 №78/71 "Про поновлення договору оренди землі СП "Дубліта" для обслуговування адміністративних та складських приміщень на вул. Ранковій, 1" між договірними сторонами було укладено Додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 07.10.2004р. за №246

Відповідно до п. 1 Додаткової угоди від 18.11.2015р. сторони погодили поновити договір оренди землі строком на 10 років з викладенням його в новій редакції, зокрема, відповідно до п.п. 1-4 даного договору оренди орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яка знаходиться у м. Луцьку на вул. Ранковій, 1, кадастровий номер 0710100000:41:025:0024. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,4831 га. На земельній ділянці розміщений об`єкт нерухомого майна: адмінбудинок А-1, прохідна Б-1, склад Е-1, а також інші об`єкти інфраструктури вагон-домік, піднавіси, опори ЛЕП. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 1 537 610,68 грн.

Згідно п. 8 Додаткової угоди від 18.11.2015р. до договору оренди землі (в новій редакції) сторони погодили, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та встановлюється у розмірі: 3% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки, що становить 46 128,33 грн.

Пунктом 34 договору оренди землі в редакції додаткової угоди від 18.11.2015р. встановлено, що договір припиняється у разі, зокрема, набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці іншою особою земельній ділянці.

28 травня 2019 року між Спільним українсько-литовським підприємством "Дубліта" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю та Товариством з обмеженою відповідальністю "Форест Волинь" (на даний час Товариство з обмеженою відповідальністю "Вонові Компані" було укладено договір купівлі продажу, згідно з умовами п. 1.1. продавець передає у власність покупця об`єкт нерухомості, а саме - Склад /Е-1/ площею 522,8 кв.м., розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Ранкова, 1, а покупець приймає майно, сплативши його вартість за ціною та на умовах, встановлених цим договором. Згідно п. 1.4. договору купівлі-продажу від 28.05.2019р., майно, яке відчужується знаходиться на земельній ділянці загальною площею 4 831 кв.м., кадастровий номер 0710100000:41:025:0024.

28 травня 2019 року між СП "Дубліта" у формі ТОВ та ТОВ "Форест Волинь" (на даний час ТОВ "Вонові Компані") було укладено договір купівлі продажу, згідно з умовами п. 1.1. якого продавець передає у власність покупця об`єкт - Адмінбудинок /А-1/ площею 82,0 кв.м., розташований у м. Луцьку, вул. Ранкова, 1, а покупець приймає майно, сплативши його вартість за ціною та на умовах, встановлених договором. Згідно п. 1.4. договору від 28.05.2019р., майно, яке відчужується, знаходиться на ділянці землі площею 4 831 кв.м., кадастровий номер 0710100000:41:025:0024.

Також, 28 травня 2019 року між СП "Дубліта" у формі ТОВ та ТОВ "Форест Волинь" (на даний час ТОВ "Вонові Компані") було укладено договір купівлі продажу, згідно з умовами п. 1.1. якого продавець передає у власність покупця об`єкт - Прохідна /Б-1/ площею 10,9 кв.м., розташовану у м. Луцьку по вул. Ранкова, 1, а покупець приймає майно, сплативши його вартість за ціною та на умовах, встановлених угодою. Згідно п. 1.4. договору від 28.05.2019р., майно, яке відчужується, знаходиться на земельній ділянці площею 4 831 кв.м., кадастровий номер 0710100000:41:025:0024.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 28 травня 2019 року були внесені записи за №31752469, №31751674 та №31751152 про право власності на об`єкти нерухомості за ТОВ "Форест Волинь" (код ЄДРПОУ 42865866), на даний час ТОВ "Вонові Компані" (код ЄДРПОУ 42865866).

01 липня 2019 року між Луцькою міською радою (Орендодавець) та СП "Дубліта" у формі ТОВ (Орендар) було укладено додаткову угоду про припинення договору оренди землі, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 07.10.2004 за №246, поновленого додатковою угодою про поновлення договору оренди землі від 18.11.2015р. (право оренди земельної ділянки зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.11.2015р., номер запису про інше речове право:12353428).

Частиною 1 ст. 377 Цивільного кодексу України унормовано, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача),

Згідно ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції станом на час укладення договору купівлі-продажу), якою встановлено, що якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Вищенаведені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

До особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда, згідно ч. 3 ст. 7 Закону України "Про оренду землі".

Частиною 1 статті 31 Закону України "Про оренду землі" визначені випадки припинення договору оренди землі, зокрема, у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

Відповідно до статей 125, 126 Земельного кодексу України, право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державній реєстрації прав підлягають: речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

За змістом частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Отже, право оренди земельної ділянки виникає після державної реєстрації такого права, яка проводиться державним реєстратором у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", на підставі договору оренди землі та інших документів, які підтверджують набуття права оренди земельної ділянки.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018р. у справі №910/18560/16, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства.

Згідно з висновками, викладеними у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019р. у справі №921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України), особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована. У пункті 49 цієї ж постанови зазначено, що ніхто інший, окрім власника цього об`єкта, не може претендувати на вказану земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі", до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Тобто особа, яка набула право власності на це нерухоме майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно. Ця правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2018р. у справі №915/672/17, від 17.04.2018р. у справі №922/2883/17, від 30.05.2018р. у справі №908/1990/17, від 05.06.2018р. у справі №920/717/17, від 20.06.2018р. у справі №913/661/17, від 27.06.2018р. у справі №921/613/17-г/17, від 05.09.2018р. у справі №904/9027/17, від 04.10.2018р. у справі №904/326/18, від 04.06.2019р. у справі №914/1925/18, від 26.11.2019р. у справі №917/92/19.

Подібна правова позиція, що у розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває право оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні, викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2018р. у справі №922/3655/17, від 05.09.2018р. у справі №904/9027/17, від 07.11.2018р. у справі №910/20774/17, від 29.11.2018р. у справі №915/1416/17, від 06.12.2018р. у справі №902/1592/15, від 27.02.2019р. у справі №913/661/17, від 06.03.2019р. у справі №914/2687/17, від 04.06.2019р. у справі №914/1925/18, від 26.11.2019р. у справі №917/92/19.

Враховуючи викладене, після відчуження об`єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також право оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже й відповідні права та обов`язки.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29.08.2018р. у справі №920/675/17, від 26.11.2019р. у справі №917/92/19, від 18.02.2020р. у справі №907/132/19.

Таким чином, після проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомості та переходу до нового власника відповідно до статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України прав і обов`язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі, новий власник звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним чинного договору оренди землі. При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну сторони договору чинним законодавством України не передбачено, відтак не є обов`язковим.

Подібний правовий висновок щодо застосування частини 2 статті 651 Цивільного кодексу України у правовідносинах щодо внесення змін до договору оренди земельної ділянки, зокрема заміна орендаря у договорі оренди, у судовому порядку шляхом визнання укладеним договору оренди (додаткової угоди до договору), викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020р. у справі №927/79/19.

В даному аспекті судом засвідчується, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (стаття 36 та частина шоста статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Відповідно до положень ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як вказано вище, комплексний аналіз положень ч. 2 ст.120 Земельного кодексу України, ч.2 ст.377 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст.7 Закону України "Про оренду землі" свідчить, що особа, яка набула права власності на це майно фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника.

При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно, отже договір не підлягає розірванню.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 915/672/17, від 17.04.2018 у справі № 922/2883/17, від 30.05.2018 у справі № 908/1990/17, від 05.06.2018 у справі № 920/717/17, від 20.06.2018 у справі № 913/661/17, від 27.06.2018 у справі № 921 /613/17-г/17, від 05.09.2018 у справі № 904/9027/17, від 04.10.2018 у справі № 904/326/18.

Крім того, у постанові від 25.02.2020 у справі №922/510/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно, отже договір оренди не підлягає розірванню.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 08.07.2020 у справі №922/1349/18, якщо внаслідок відчуження нерухомого майна, розташованого на орендованій земельній ділянці, відчужувач повністю вибуває з орендних правовідносин за відповідним договором оренди, його подальші дії як їх учасника, спрямовані на припинення цих правовідносин, зокрема підписання правочину про припинення відповідного договору оренди, не тягнуть настання правових наслідків для нового власника майна як орендаря земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Отже правочин з припинення договору оренди, вчинений відчужувачем нерухомого майна, який на час його вчинення не є орендарем земельної ділянки за цим договором, тобто не є стороною у відповідному зобов`язанні, не припиняє зобов`язання за договором оренди для нового власника нерухомого майна, не припиняє його права та обов`язки як орендаря.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №914/1925/18.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 06.12.2018 у справі №902/1592/15, зазначив наступне: "При цьому, судом першої інстанції вірно критично оцінена угода про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.02.2006 №040600300035, укладена 27.12.2012 між попереднім орендарем (ТОВ "Фактор Капітал») та Вінницькою міською радою, оскільки остання укладена з особою, яка не є стороною договору. Тоді як з моменту переходу права власності на нерухоме майно сторонами орендних правовідносин є Вінницька міська рада та новий власник майна ТОВ "Фактор Енергогруп.

Суд враховуючи, що додаткова угода про розірвання договору оренди спірної земельної ділянки укладена між Луцькою міською радою та попереднім власником об`єктів нерухомості, укладена особою, яка вже не була стороною договору, оскільки з моменту переходу права власності на нерухоме майно сторонами орендних правовідносин стали Луцька міська рада та новий власник майна - ТОВ "Форест Волинь" (ТОВ "Вонові Компані"), а тому, дана угода про розірвання договору оренди земельної ділянки є такою, що не породжує зміну цивільних прав та обов`язків для сторін договору оренди землі, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації договорів оренди від 07.10.2004р. за №246.

Відтак ТОВ "Форест Волинь" (ТОВ "Вонові Компані") як орендар земельної ділянки зобов`язаний був сплачувати орендну плату за її користування.

Відповідно до п. 287.6. ст. 287 Податкового кодексу України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

Судом встановлено, що згідно повідомлення Головного управління ДПС у Волинській області від 09.06.2021 №58/5/03-20-04-05-05 попереднім власником нерухомого майна СП "Дубліта" у формі ТОВ задекларовано та сплачено орендну плату з юридичних осіб за земельну ділянку з кадастровим номером 0710100000:41:025:0024, площею 0,4831 га по 02 липня 2019 року.

Згідно зі ст. 12 ЗК України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад.

Відповідно до ст. 80 ЗК України, суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності.

Згідно зі ст. 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності.

Пунктом 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

На підставі ч.1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", міська рада, як орган місцевого самоврядування реалізує свої повноваження шляхом прийняття рішень. Також, виходячи із загальних вимог цивільного законодавства, рада може виступати як учасник цивільно- правових та господарських правовідносин при укладанні різного виду угод.

Із зазначених норм законодавства України випливає, що питання оренди земельних ділянок вирішуються сільською, селищною, міською радою на пленарних засіданнях шляхом прийняття відповідних рішень.

Вирішення питань про передачу землі у користування є виключним правом ради - суб`єкта права власності на землю, і здійснюється з дотриманням загального порядку укладання господарських договорів, передбаченого ст.ст. 179-181 ГК України, з урахуванням положень ЗК України.

Відповідно до ст.ст. 142-145 Конституції України, фінансовою та матеріальною основою органів місцевого самоврядування, крім інших об`єктів, є земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (ст.ст. 1, 2 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі", однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 21 Закону України "Про оренду землі", орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди, крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України.

Податковим кодексом України, зокрема, встановлено, що плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності; (п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст.14), а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п. 14.1.136 п. 14.1 ст.14).

Відповідно до абз. 1 п. 288.1 ст. 288 ПК України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Згідно з п. 287.3 ст. 287 ПК України, податкове зобов`язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.

Частиною 3 статті 792 ЦК України встановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Земельний кодекс України визначає основні засади регулювання земельних відносин, зокрема, порядок передачі земельних ділянок в оренду (стаття 124). Проте, саме Законом України "Про оренду землі врегульовано відносини, що виникають між власником земельної ділянки та іншими особами в зв`язку із передачею її у користування та володіння, в тому числі конкретизовано та деталізовано особливості та порядок укладення договору оренди землі, його істотні умови, основні права та обов`язки його сторін, порядок зміни, припинення та поновлення такого договору.

Суд засвідчує, що відповідно до п.п. 4, 8 Додаткової угоди від 18.11.2015р. сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 1 537 610,68 грн. Орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та встановлюється у розмірі: 3% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки, що становить 46 128,33 грн.

Орендна плата вноситься орендарем рівними частинами щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця (п. 10 Додаткової угоди від 18.11.2015р.)

Судом встановлено, що земельній ділянці, за користування якою прокурор просить стягнути кошти (в розмірі орендної плати), по вул. Ранкова, 1 в м. Луцьку, на якій розміщено нерухоме майно відповідача, присвоєно кадастровий номер 0710100000:41:025:0024, і вона вважається сформованою (є сформованим об`єктом цивільних прав).

Розрахунок заборгованості за користування ТОВ "Форест Волинь" (на даний час ТОВ "Вонові Компані") земельною ділянкою площею 0,4831 га, нарахована за період з 02.07.2019р. по 30.09.2021р. у розмірі 103 540,75 грн. орендної плати, здійснено прокурором на підставі даних про нормативно грошову оцінку спірної земельної ділянки.

Перевіривши наданий прокурором розрахунок за період з 02.07.2019р. по 30.09.2021р., суд вважає його обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам законодавства, сума заборгованості у розмірі орендної плати складає 103 540,75 грн. та підлягає стягненню з відповідача.

Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що після відчуження об`єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, або ж переходу прав на об`єкт нерухомості від однієї особи до іншої договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо попереднього власника (законного користувача), однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також права оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже й відповідні права та обов`язки орендаря.

При цьому суд наголошує, що у разі переходу права власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично, в силу прямої норми закону, не залежно від того, чи відбулося документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010р. №4241/03 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України" за заявою №63566/00, суд нагадує, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява №65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява №63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин, враховуючи встановлені обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги прокурора є обґрунтованими та підлягають задоволенню, оскільки, зокрема, на думку та переконання суду, існують підстави, визначені безпосередньо законом, для визнання припиненими у позивача правовідносин (прав та обов`язків) орендаря земельної ділянки за договором оренди землі.

Аналогічна правова позиція, що у розумінні наведених в мотивувальній частині рішення положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні, і що після відчуження об`єктів нерухомості позивачі не повинні сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої вони вже не є, а зобов`язання з такої сплати автоматично виникає у нового власника нерухомості, викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2018р. у справі №922/3655/17, від 05.09.2018р. по справі №904/9027/17, від 07.11.2018р. у справі №910/20774/17, від 29.11.2018р. по справі №915/1416/17, від 06.12.2018р. по справі №902/1592/15, від 27.02.2019р. у справі №913/661/17, від 06.03.2019р. по справі №914/2687/17, від 04.04.2019р. у справі №910/7197/18., від 12.02.2020р. у справі №913/153/18

Згідно п. 2 ч.1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому, частиною 9 вказаної статті визначено, що у випадку якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

В даному випадку, враховуючи висновок суду про підставність позовних вимог прокурора, доведення даного спору до суду з вини відповідача, суд вважає, що витрати, пов`язані з розглядом справи в суді (сплата судового збору), котрі понесла Волинська обласна прокуратура, слід відшкодувати їй у відповідності до п. 2 ч. 1, ч. 9 ст. 129 ГПК України за рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Вонові Компані".

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 75, 76-80, 129, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вонові Компані" (м. Суми, вул. Харківська, 4, код ЄДРПОУ 42865866) на користь Луцької міської ради (м. Луцьк, вул. Богдана Хмельницького, 19, код ЄДРПОУ 34745204) 103 540,75 грн. заборгованості.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вонові Компані" (м. Суми, вул. Харківська, 4, код ЄДРПОУ 42865866) на користь Волинської обласної прокуратури (м. Луцьк, вул. Винниченка, 15, код ЄДРПОУ 02909915) 2 270 грн. витрат, пов`язаних з оплатою судового збору.

4. Накази на виконання рішення суду видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З врахуванням положень ст. ст. 253, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення

складено 02.05.2022р.

Суддя В. А. Войціховський