Рішення

від 09.05.2022 по справі 462/1044/22

ЗАЛІЗНИЧНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 462/1044/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 травня 2022 року м. Львів

Залізничний районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді Мруць І.С.

за участю секретаря судового засідання Тимощук І.І.,

справа №462/1044/22

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач середня загальноосвітня школа №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до середньої загальноосвітньої школи №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати,

встановив:

позивач звернувся до суду з позовом до середньої загальноосвітньої школи №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності, яким просить визнати незаконним та скасувати наказ № 1-кт від 10.01.2022 року про відсторонення позивача від роботи та поновити його на роботі, зобов`язати відповідача виплатити йому невиплачену заробітну плату за час незаконного вимушеного прогулу, стягнути з відповідача судові витрати у розмірі 5000 гривень.

Свої вимоги мотивує тим, що він працює на посаді вчителя біології в СЗШ №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності та вважає, що у січні 2022 року було порушено його конституційне право на працю та право на заробітну плату, яке полягало у відстороненні від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку із відсутністю щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. 04.01.2022 року йому надійшло попередження про відсторонення його від роботи, у разі якщо він не надасть сертифікат відповідного щеплення, із чим він категорично не погодився та надав заяву заперечення. Вказує, що ані в трудовому контракті, ані в посадовій інструкції, ані в будь-якому іншому документі, що підписані між позивачем та відповідачем не вказано обов`язку працівника проводити вакцинацію, та відсутнє право відповідача на відсторонення позивача з роботи з такої підстави. З посиланням на норми Конституції України, Загальної декларації прав людини та КЗпП України вважає своє відсторонення незаконним. Просить позов задоволити.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 01 березня 2022 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.

05.04.2022року досуду надійшоввідзив напозовну заяву,у якомудиректор СЗШ№77м.ЛьвоваДемчук З.М.зазначає,що 04.01.2022року Школаписьмово,під підпис,повідомила свогопрацівника,вчителя біології ОСОБА_1 про обов`язковепрофілактичне щепленняпроти COVID-19, однак позивач не надав документу, який підтверджував би наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання для проведення відповідного щеплення. Тому наказом позивача було відсторонено від роботи. Вважає, що рішення відповідача про відсторонення позивача від роботи є обгрунтованим, містить належні посилання на норми чинного законодавства, що дають підстави для відсторонення позивача від роботи. Крім того, вимога позивача про поновлення на роботі є неналежним способом захисту прав відстороненого від роботи працівника, оскільки поновленню на роботі підлягають лише звільнені працівники, в той час як за ОСОБА_1 на час усунення від роботи зберігалося робоче місце. Також вказує, що з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні ОСОБА_1 допущено до виконання обов`язків на посаді вчителя біології. Просить у позові відмовити.

У матеріалах справи відсутні клопотання сторін про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Враховуючи наведене, відповідно до ч. 8 ст. 178 та ч. 5 ст. 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши справу в порядку спрощеного провадження, без повідомлення сторін, вивчивши матеріали справи, суд приходить до переконання, що у позові слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ч.3ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ч.1ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судом встановлено, що позивач працює вчителем біології в середній загальноосвітній школі №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності (копія трудової книжки, а.с.16-19).

04.01.2022року ОСОБА_2 було вручено підпідпис повідомленняСЗШ №77м.Львоваз поглибленимвивченням економікита управлінськоїдіяльності,у якомудиректор школина підставінаказу МОЗ«Про затвердженняПереліку професій,виробництв таорганізацій,працівники якихпідлягають обов`язковимпрофілактичним щепленням»від 04жовтня 2021року №2153та пункту41-6Постанови КМУвід 09.12.2020р.№1236та узв`язку іззакінченням відпусткипросила позивачадо 08.00год.10.01.2022р.надати документ,який підтверджуватименаявність профілактичногощеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 р. №595 (копія попередження, а.с.42).

Виходячи із змісту заяви-заперечення ОСОБА_1 директору СЗШ №77 м.Львова від 05.01.2022 року, позивач був ознайомлений із зазначеним попередженням про необхідність подати відповідні документи та заперечив проти цієї вимоги, оскільки вважав її незаконною. Зазначив, що в разі відсторонення від роботи ним буде подано позов про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, судових витрат та моральної шкоди (копія заяви на а.с.20).

Наказом №1-ктвід 10.01.2022середньої загальноосвітньоїшколи №77м.Львоваз поглибленимвивченням економікита управлінськоїдіяльності «Провідсторонення відроботи ВолодимираЖолдака»,на виконаннянорм ст.12Закону України«Про захистнаселення відінфекційних хвороб»,с.46Кодексу законівпро працюУкраїни,на підставівимог постановиКМУ від09.12.2020№1236«Про встановленнякарантину тазапровадження обмежувальнихпротиепідемічних заходівз метоюзапобігання поширеннюна територіїУкраїни гостроїреспіраторної хворобиCOVID-19,спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2»та зурахуванням нормнаказу Міністерстваохорони здоров`яУкраїни від04.10.2021№2153«Про затвердженняпереліку професій,виробництв таорганізацій,працівники якихпідлягають обов`язковимпрофілактичним щепленням»,позивача відстороненовід роботиз 10.01.2022р.у зв`язкуз відмовоювід обов`язковогопрофілактичного щепленняпроти COVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення і отримання допуску до роботи за результатами контролю, - без збереження заробітної плати. Позивач ознайомлений із цим наказом 10.01.2022 року (копія наказу, а.с.21).

У своїй позовній заяві ОСОБА_1 зазначає про порушення його права на працю, а також права на заробітну плату, яке є складовою права на працю.

Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, зокрема відповідно до Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), де проголошено право на працю і захист від безробіття, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), де гарантовано право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та інших міжнародних правових актів, в яких закріплено права людини на працю.

Так, статтею 43 Конституції України закріплено право громадян України на працю. Цією нормою Основного закону визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Право людини на працю, проголошене Конституцією України, набуває подальшої конкретизації у галузевому законодавстві, яке становить систему юридичних норм і утворюють окрему галузь права - трудове право. Ці норми, окрім закріпленого права на працю громадянина, також передбачають певні обов`язки при здійсненні цього права і покладають певні обов`язки не лише на державу, а також і на роботодавця та на самого працівника.

Зокрема, держава встановлює мінімальний розмір оплати праці, створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації (ст. 2 КЗпП). Роботодавець зобов`язаний створити безпечні та нешкідливі умови праці (ст. 153 КЗпП), а працівник зобов`язаний проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди; співробітничати з власником або уповноваженим ним органом у справі організації безпечних та нешкідливих умов праці, особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу його життю чи здоров`ю або людей, які його оточують, і навколишньому природному середовищу, повідомляти про небезпеку свого безпосереднього керівника або посадову особу (у ст. 159 КЗпП).

Тобто, право громадянина на працю гарантовано міжнародним та національним законодавством, проте воно реалізується громадянином шляхом дотримання та виконання певних умов та правил, які створені державою, з метою забезпечення дотримання прав та інтересів держави, роботодавця, інших працівників та суспільства загалом.

На цьому також наголошував Конституційний Суд України у Рішенні від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007, де у п. 3 мотивувальної частини зазначив, що право на працю означає не гарантування державою працевлаштування кожній особі, а забезпечення саме рівних можливостей для реалізації цього права.

Іншими словами, реалізація громадянами гарантованого державною права на працю відбувається з дотриманням певних умов та правил, які є однаковими для всіх працівників і наявність визначених законодавством умов (вимог) до працівника не свідчить про порушення його конституційного права на працю, а лише вказує на спеціальний порядок його реалізації та збереження.

Одним з гарантованих людині та громадянину Конституцією України прав, є право на охорону здоров`я.

Стаття 3 Конституції України закріплює, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А у статті 49 вказано, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Водночас, статтею 27 Основного закону визначено обов`язок держави - захищати життя людини.

Право людини на здоров`я належить до групи невід`ємних прав і природньо, що законодавець приділив увагу його конституційному забезпеченню вже у перших статтях розділу Конституції.

Право на життя захищається також статтею 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. При цьому згідно зі сталою практикою ЄСПЛ це право вважається порушеним не тільки у разі позбавлення життя, але і при серйозних пошкодженнях організму людини, які не спричинили його смерть, але представляли серйозну загрозу його життю. Держава повинна не тільки утримуватися від умисного позбавлення людини життя, але і дотримуватися позитивного зобов`язання захищати життя людини від посягань третіх осіб або від ризику хвороби, яка може спричинити смерть.

Зокрема у рішенні Центр правових ресурсів від імені Валентина Кампеану проти Румунії (§ 130) ЄСПЛ вказав, що покладене статтею 2 на державу позитивне зобов`язання вживати необхідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією, застосовується у рамках будь-якої діяльності, незалежно від того, чи є вона публічною, якщо вона може стосуватись права на життя.

Також ЄСПЛ у цьому рішенні наголошує, що це особливо стосується випадків, коли здатність пацієнта доглядати за собою обмежена; стосовно шкільного керівництва, яке зобов`язане захищати здоров`я і добробут учнів, особливо маленьких дітей, які є особливо уразливими і перебувають виключно під його контролем, або ж, подібним чином, стосовно медичного догляду і допомоги, які надаються маленьким дітям, котрі постійно перебувають у державних закладах.

Більше того, Європейська соціальна хартія, яка ратифікована Законом України № 137-V від 14.09.2006 у статті 11 передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на охорону здоров`я Сторони зобов`язуються самостійно або у спiвробiтництвi з громадськими чи приватними організаціями вживати відповідних заходів для того, щоб, серед іншого запобігати, у міру можливості, епідемічним, ендемічним та іншим захворюванням, а також нещасним випадкам.

Аналіз вищенаведеного свідчить, що на державу покладено позитивний обов`язок щодо захисту права на охорону здоров`я, який реалізується зокрема через прийняття належного законодавства, яке повинно бути не формальним, а ефективним для захисту права людини на охорону здоров`я, в тому числі й щодо запобігання епідемічним захворюванням.

Причому, міжнародне законодавство не містить ані заборони на вакцинацію, ані обов`язку її проведення. А держав, які приєдналися до відповідних міжнародних актів самостійно повинні вирішувати питання обов`язковості чи необов`язковості вакцинації і тому, у різних країнах є різні підходи до вакцинації громадян.

Так, у деяких європейських країнах (Австрія, Німеччина, Іспанія, Великобританія тощо) немає обов`язку робити вакцинацію. В інших країнах є обов`язок вакцинуватися (Бельгія, Латвія). Однак, як правило, для більшості європейських країн характерно використання комбінованого підходу до вакцинації, тобто вакцинація рекомендована для всього населення, але для деяких його категорій є обов`язковою.

Такий комбінований підхід запроваджено і в Україні, яка з метою виконання свого позитивного зобов`язання прийняла ряд нормативно-правових актів, які деталізують відповідні статті Конституції України і міжнародного права та забезпечують захист права людини і громадянина на охорону здоров`я. Такими, зокрема, є Закони України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», деякі підзаконні нормативно-правові акти.

Статтею 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» визначено, що громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення. А у статті 30 цього закону передбачено, що, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

Обов`язок громадян України робити щеплення у передбачених законодавством випадках міститься і у ст. 5 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення». А стаття 27 цього закону визначає, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються. Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у статті 12 визначено, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями, а у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Відтак, держава Україна, виконуючи своє позитивне зобов`язання щодо забезпечення захисту життя людини від ризику хвороби, яка може спричинити смерть, визначила як обов`язкову вакцинацію для певного кола осіб у певних випадках та від певних захворювань. Таким випадком, зокрема, є окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Таким чином, право на охорону здоров`я та право на працю є взаємопов`язаними, і право на охорону здоров`я виступає основою при реалізації права на працю, а суб`єктивне право громадянина на працю реалізується з дотриманням права на охорону здоров`я інших громадян. І виконання державою свого позитивного обов`язку щодо захисту права громадян на охорону здоров`я не призводить до порушення права на працю окремих громадян.

ЄСПЛ в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) зазначає: «Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я».

У постанові Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №331/5291/19 вказано, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави тобто було виправданим. Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, втому числі й самих дітей.

В цій же постанові Верховного Суду вказано, що вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту, а право дитини позивачки на освіту в шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси.

За таких обставин суд вважає, що порушення права позивача на працю, визначене статтею 43 Конституції України, відсутнє, оскільки він працює у середній загальносвітній школі на посаді вчителя, що підтверджується копією трудової книжки та вказана посада віднесена до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Вимога вакцинації і відсторонення позивача від роботи через відсутність такої з метою запобігання захворюванню не становить будь-якого обмеження чи втручання у право позивача на працю, оскільки щеплення працівника, у визначених законом випадках, є умовою реалізації ним права на працю. Водночас відсторонення від роботи працівника, який відмовився від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку визначеному законом є правомірним заходом, який гарантує забезпечення права на охорону здоров`я та безпечні умови праці інших працівників і до порушення права на працю не призводить.

Також позивач не позбавлений можливості обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації.

Суд зазначає, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано статтею 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Проте, такі втручання цілком припустимі. Зокрема, для визначення законності таких втручань Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Обов`язкова вакцинація для певних категорій працівників чітко передбачена національним законом, а саме ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», ст. 5 та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Крім того, 30.03.2020 до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» були внесені зміни та доповнено його Прикінцеві положення, де у п. 2-3 законодавець зокрема вказав, що тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб.

В подальшому, відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», де вказано, що перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, Міністерство охорони здоров`я України видало Наказ від 04.10.2021 № 2153, яким було затверджено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

До цього переліку увійшли зокрема працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Таким чином, обов`язок позивача, як особи, яка працює у освітній сфері, пройти профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, був чітко передбачений національним законом, тому доводи позивача в цій частині є необгрунтованими.

Щодо того, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, то суд зазначає, що вакцинація населення та обов`язкова вакцинація працівників у сфері освіти відбувалася з метою саме недопущення поширення інфекційного захворювання серед населення, а в першу чергу серед дітей. Така вакцинація відбувалася у відповідності до рекомендацій ВООЗ, метою яких є колективний імунітет.

Тому, таке втручання у право позивача було необхідним у демократичному суспільстві і в даному випадку превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими інтересами та правами позивача.

Суд також зауважує, що законодавство надавало право позивачу відмовитися від вакцинації при умові наявності медичних протипоказань.

У частині 2 статті 8 Конвенції перелічено законні випадки, які можуть виправдовувати порушення прав: "в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

Втручання у право позивача сприяло законній меті, а саме захисту його здоров`я та захисту прав і свобод інших осіб. Тому, вимога про необхідність вакцинації сприяла законній меті, яка визначена у статті 8 Конвенції.

Щодо доводів позивача про відсутність окремого порядку та процедури відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від COVID-19, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Дана норма права передбачає випадки відсторонення працівника від роботи, а також відсилає до законодавства, яке може передбачати інші випадки, коли працівник може бути відстороненим.

Таким випадком є, зокрема, Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», де у статті 12 визначено, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями, а у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Крім того, вжитий у ст. 46 КЗпП України термін «законодавством», охоплює не лише закони, а й підзаконні нормативно-правові акти, у яких визначені підстави для відсторонення працівника.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 року №12-рп/98 розтлумачено термін "законодавство", що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Таким чином, в розумінні статті 46 КЗпП України, випадки для відсторонення працівника від роботи можуть бути визначені також і постановами Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» у п. 41-6 зобов`язано керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити зокрема відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Відтак, з огляду на відмову позивача здійснити профілактичне щеплення проти COVID-19 у роботодавця навіть не було права приймати рішення про відсторонення чи не відсторонення такого працівника, позаяк роботодавець був зобов`язаний вжити заходів щодо відсторонення такого працівника.

Більше того, бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей», яка визначає, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності у вигляді накладення штрафу на посадових осіб від двох до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Тому, доводи позивача у цій частині є безпідставними.

Інші доводи позивача також не дають підстав для висновку про його порушене право, а відповідно і необхідність його захисту.

В даному випадку відсторонення позивача від роботи ґрунтувалось на вимогах закону, здійснено в спосіб, передбачений законом за існування правових та фактичних підстав, а тому суд відмовляє у задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі слід відмовити, оскільки за ним зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини.

Слід також зазначити, що з 01.03.2022 року ОСОБА_1 допущено до роботи на підставі наказу МОЗ «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153» від 25.02.2022 №380 (а.с.44).

За наведених підстав, вимога про стягнення невиплаченої заробітної плати за час відсторонення від роботи також не може бути задоволена, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Так як під час відсторонення працівник тимчасово не виконує роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст.141 ЦПК України).

Згідно ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). ОСОБА_1 не подано доказів понесення ним судових витрат у розмірі 5000 гривень, а відтак вимога про їх стягнення є необгрунтованою, та з урахуванням ч.2 ст.141 ЦПК України, у такій слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 12,13, 81, 82, 141, 258, 259, 263-265, 273, 274 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до середньої загальноосвітньої школи №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач: середня загальноосвітня школа №77 м.Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності (місце знаходження: м. Львів, вул. Виговського І., будинок 7-А).

Судове рішення складено 10 травня 2022 року.

Суддя: І.С. Мруць