Постанова

від 02.05.2022 по справі 903/601/20

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2022 року Справа № 903/601/20

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Олексюк Г.Є.

суддя Гудак А.В.

при секретарі судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Спектрум Агро" на рішення господарського суду Волинської області від 14.02.22р. у справі №903/601/20 (суддя Войціховський В.А., повний текст рішення складено 22.02.2022 року)

за позовом заступника прокурора Волинської області в інтересах держави в особі:

1) Головного управління Держгеокадастру у Волинській області

2) Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України

до 1) товариства з обмеженою відповідальністю "Спектрум Агро"

2) державного підприємства "ГрінЕнерго"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: державне підприємство "Державна інвестиційна компанія"

про визнання недійсним інвестиційного договору

За участю:

прокурора - Гарбарук В.А.,

представника позивача 1- не з`явився,

представника позивача 2 - не з`явився,

представника відповідача 1 - Якименко З.С.,

представника відповідача 2 - не з`явився,

представника третьої особи - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 13.01.2021 р. у справі №903/601/20 у позові заступника прокурора Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, Міністерства економіки торгівлі та сільського господарства України відмовлено.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.04.2021 р. апеляційну скаргу Першого заступника керівника Волинської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Волинської області від 13.01.2021 р. у справі №903/601/20 - залишено без задоволення, рішення Господарського суду Волинської області - залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 07.07.2021 року касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.04.2021 та рішення Господарського суду Волинської області від 13.01.2021 у справі №903/601/20 скасовано. Справу №903/601/20 направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Рішенням господарського суду Волинської області від 14.02.2022 р. позов задоволено. Визнано недійсним інвестиційний договір від 20.04.2019 р. №19-02-01/а, укладений між державним підприємством "ГрінЕнерго" та товариством з обмеженою відповідальністю "Спектрум Агро".

В обґрунтування рішення судом першої інстанції зазначено, зокрема, що не зважаючи на назву договору, здійснюючи інвестиційний внесок у вигляді земельних ділянок, за умовами спірного договору відповідач-2 розпорядився земельними ділянками, що належать йому на праві постійного користування. На переконання суду, умови інвестиційного договору свідчать про те, що насправді сторонами укладено договір оренди землі.

Окрім того, судом першої інстанції зазначено, що Міністерство економіки України не наділено повноваженнями на прийняття рішень щодо передачі земельних ділянок, які перебувають на праві постійного користування державних підприємств у користування приватним суб`єктам господарювання. Досліджуючи матеріали справи, суд встановив, що також підтверджується заявами свідків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які є підписантами спірного договору, що спірний інвестиційний договір підписано 20.04.2019р. у редакції, яка надана суду до позову та досліджувалась під час розгляду справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій, при цьому наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України "Про надання державному підприємству "ГрінЕнерго" згоди на вчинення зазначеного господарського зобов`язання" датований 13.08.2019р. Вказане, на думку суду, підтверджує той факт, що підписання договору передувало його погодженню з Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

Враховуючи наведене, а також дослідивши умови спірного інвестиційного договору на предмет удаваності, суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний договір містить ознаки договору оренди землі. При цьому, судом першої інстанції встановлено, що розпорядником земель, які перебувають на праві постійного користування ДП "ГрінЕнерго", є ГУ Держгеокадастру у Волинській області.

У той же час, Головне управління Держгеокадастру у Волинській області, будучи належним чином проінформованим про незаконне вибуття з постійного користування ДП "ГрінЕнерго" земельних ділянок, що у відповідності до ст. 122 Земельного кодексу України відносяться до земель державної власності, розпорядником яких є зазначений орган, належних і своєчасних заходів щодо захисту своїх прав не вжило. Враховуючи викладене, місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для задоволення пред`явлених прокурором позовних вимог про визнання недійсним інвестиційного договору.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням від 14.02.2022 р. відповідач-1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Волинської області від 14.02.2022 р. та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Стягнути з позивачів на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Спектрум Агро» витрати із сплати судового збору, які понесені у зв`язку з поданням апеляційної скарги.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач-1 зазначає, зокрема, що спірний інвестиційний договір не містить ознак договору оренди. Вказує, що за змістом п. 12.1 договору земельні ділянки, визначені додатком 1 до цього договору, є державною власністю, знаходяться в постійному користуванні сторони-2 і підлягають використанню за призначенням, передбаченим чинним законодавством України, статус земельних ділянок залишається незмінним весь період дії цього договору. Щодо висновків суду першої інстанції, що управління Держгеокадастру не приймало рішення по передачі в користування відповідачу зазначених у договорі земельних ділянок, апелянт вважає, що оскільки земля перебуває в постійному користуванні ДП "ГрінЕнерго", то управління не мало повноважень приймати будь-які рішення з вказаного питання. Відповідач-1 вважає, що відсутні будь-які передумови для визнання недійсним інвестиційного договору.

Головним управлінням Держгеокадастру у Волинській області подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому скасуванню не підлягає. Також управлінням подано клопотання про розгляд справи без участі його представника в судовому засіданні.

Волинською обласною прокуратурою подано відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор просить апеляційну скаргу ТОВ «Спектрум Агро» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В судовому засіданні, що відбулося 03.05.2022 року, були присутні прокурор та представник апелянта (відповідача-1).

Міністерство економіки торгівлі та сільського господарства України, відповідач-2 та третя особа не забезпечили явку своїх повноважних представників в судове засідання, про причини неявки суд не повідомили.

При цьому, судом апеляційної інстанції вжито всіх можливих заходів з метою належного повідомлення відповідача-2 та третьої особи про дату, час та місце судових засідань у даній справі, зокрема ухвали суду про відкриття провадження у справі, про відкладення розгляду справи неодноразово направлялися за адресами вказаних осіб, які зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Однак, поштові повідомлення не були вручені вищевказаним учасникам справи та повернулися до суду з відмітками про невручення: «інші причини» та «адресат відсутні за вказаною адресою».

У постанові Верховного Суду від 01.12.2021 року у справі №916/1668/20 зазначено, що у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає (пункт 70 постанови).

Окрім того, судом апеляційної інстанції взято до уваги і те, що державне підприємство «ГрінЕнерго» та державне підприємство «Державна інвестиційна компанія» брали участь у первинному розгляді даної справи, тобто обізнані про існування самої справи та мали усі процесуальні можливості висловити свою правову позицію, надати відповідні пояснення та докази, зокрема, при первинному розгляді даної справи.

Враховуючи наведене, строки розгляду даного спору, а також те, що вказана справа знаходиться на новому розгляді в результаті скасування Верховним Судом рішення суду першої та апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності в судовому засіданні представників Міністерства економіки торгівлі та сільського господарства України, відповідача-2 та третьої особи, за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в даній справі, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

За змістом абзаців 1, 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії (абзаци 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Системне тлумачення положень частин 3- 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 наведено наступні правові висновки:

«Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів щодо порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Вказаного правового висновку також притримується Верховний Суд у постанові від 16.08.2021 року у справі №910/21377/17.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що про необхідність вжиття заходів до захисту інтересів держави Головне управління Держгеокадастру у Волинській області було повідомлено листом Волинської обласної прокуратури від 23.06.2020р. за №05-1165вих-20, однак управління не вжило заходів щодо захисту інтересів держави, проінформувавши прокуратуру про причини їх незастосування через відсутність коштів для сплати судового збору листом від 13.07.2020р. за №10-3-0.6-4783/2-20.

Згідно з положеннями статуту державного підприємства «ГрінЕнерго» вказане підприємство засноване на державній власності та належить до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (постановою КМУ від 02.09.2019 року №829 перейменовано на Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України).

Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, як уповноважений орган управління державним підприємством «ГрінЕнерго», листом від 10.08.2020 №05-1420вих-20 також було повідомлено про наявність підстав для представництва прокуратурою інтересів держави та роз`яснено порядок оскарження підстав для представництва (т1, а.с. 129), однак міністерство не вжило заходів щодо захисту інтересів держави в суді.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", для звернення до суду з відповідним позовом та наявності законних підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства економіки України та Головного управління Держгеокадастру у Волинській області.

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, між товариством з обмеженою відповідальністю "Спектрум Агро" (інвестор, сторона-1) та державним підприємством "ГрінЕнерго" (замовник, сторона-2) 20 квітня 2019 року було укладено інвестиційний договір №19/02-01/а предметом якого є інвестування в агропромисловий проект з метою вирощування сільськогосподарської продукції, включаючи будівництво інфраструктурних об`єктів для обслуговування.

У п. 1.2 договору сторони визначили, що під інвестуванням в агропромисловий проект розуміють вирощування ягідників, сої, ріпаку, кукурудзи, гречки та луб`яних культур на земельних ділянках загальною площею 5361,7207 га, які перебувають на правах постійного користування сторони-2, на території Любомльського, Ратнівського, Маневицького, Камінь-Каширського та Любешівського районів Волинської області, перелік яких зазначений у додатку 1 до цього договору, шляхом залучення інвестиційних ресурсів та інших матеріальних і нематеріальних актів.

Пунктом 2.1. договору визначено інвестиційний внесок сторони-1, а саме: фінансування проведення сільськогосподарських робіт щодо вирощування сільськогосподарської продукції в сумі 782 970 124 грн (п.п. 2.1.1.); фінансування внесення змін та коригування наявної проектної документації за згодою сторін (п.п. 2.1.2.); забезпечення виконання робіт з покрашення земельних ділянок, що знаходяться на праві постійного користування у сторони-2, шляхом проведення корчування пнів та коренів (п.п. 2.1.3.); за домовленості зі стороною-2, виконувати функції замовника щодо виконання промислового проекту з вирощування сільськогосподарської продукції, яка згідно бізнес плану буде розташовано па земельних ділянках сторони-2 (п.п. 2.1.4.); сторона-1 за погодження зі стороною-2 може укладати договори про залучення до участі у виконанні робіт щодо вирощування сільськогосподарської продукції, третіх осіб - співінвесторів (п.п. 2.1.5.); частка внеску Сторони-1 складає 94,8% (п.п. 2.1.6.).

Згідно пункту 2.2. договору інвестиційний внесок сторони-2, а саме: право постійного користування земельними ділянками, зазначеними в додатку 14 до цього договору, вартість якого відповідно до експертної грошової оцінки становить 42 644 169,00 грн (п.п. 2.2.1.); забезпечення розробки проектної документації необхідної для реалізації агропромислового проекту, експертизи проектної документації, погодження в установленому порядку з відповідними контролюючими, експлуатуючими і ресурсопостачальними службами й організаціями (п.п. 2.2.2.); залучення на договірних засадах інших інвесторів для фінансування проектів, не покритих обсягом фінансування сторони-1 (п.п. 2.2.3.); частка внеску сторони-2 складає 5.2 % (п.п. 2.2.4.)

Відповідно до п.п. 4.2.2. договору, сторона-1 має право доступу до земельних ділянок, що визначені Додатком 1 до цього договору.

За умовами пункту 8.1. договору, вироблена у результаті інвестиційної діяльності (реалізації агропромислового проекту) продукція та одержані від такої діяльності доходи є спільною частковою власністю сторін. Частка в сторони-1 складає 90%. Частка сторони-2 складає 10%.

Пунктом 9.2 договору сторони обумовили, що після покриття витрат та збитків сторони-2, стороною-1 в термін визначений в п. 8.4. цього договору перераховується 10% чистого прибутку від інвестиційної діяльності за цим договором.

Згідно із пунктом 12.1. договору, земельні ділянки, визначені додатком 1 до цього договору, є державною власністю, знаходяться в постійному користуванні сторони-2 і підлягають використанню за призначенням, передбаченим чинним законодавством України. Статус земельних ділянок залишається незмінним весь період дії цього договору.

Діяльність сторін щодо впровадження агропромислового проекту здійснюється відповідно до бізнес плану (додаток 2), що додається до цього договору та є його невід`ємною частиною, у якій сторони визначають порядок, терміни, етапи та інші умови (пункт 6.1. договору).

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо відсутності правових підстав для визнання недійсним інвестиційного договору №19/02-01/а від 20.04.2019р., укладеного між ТОВ "Спектрум Агро" та ДП "ГрінЕнерго", як такого, що не відповідає ознакам інвестиційного договору, а є укладений з метою приховання іншого правочину, а саме договору оренди землі, що не відповідає вимогам ст. 92, 102-1 Земельного кодексу України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Звертаючись з позовом про визнання недійсними договору, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства у суду відсутні підстави для задоволення відповідного позову.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якими: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зазначена норма кореспондується з положеннями частини 1 статті 207 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, є удаваним (ч.1 ст. 235 Цивільного кодексу України).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

Таким чином, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність".

Відповідно до статті 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність", інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та/або досягається соціальний та екологічний ефект. Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери (крім векселів); рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права інтелектуальної власності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у виді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау"); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.

Частинами першою та третьою статті 2 цього Закону визначено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність забезпечується шляхом реалізації інвестиційних проектів і проведення операцій з корпоративними правами та іншими видами майнових та інтелектуальних цінностей.

При цьому, серед вимог до інвестиційного проекту передбачено, що він повинен містити резюме (мета проекту, напрями використання інвестицій, відповідність проекту стратегічним програмним документам держави, прогнозні обсяги виробництва продукції (товарів, послуг), потреба в інвестиціях, необхідність забезпечення земельною ділянкою або правами на неї (оренда, суперфіцій, емфітевзис) для реалізації проекту, основні показники ефективності проекту, у тому числі енергоефективності, висновки експертизи відповідно до законодавства).

За змістом статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об`єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

З викладеного вбачається, що інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які виникають між суб`єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та іншими учасниками) щодо підготовки, реалізації інвестицій, відшкодування витрачених коштів та отримання прибутку від такої діяльності.

При цьому основним способом реалізації інвестицій є інвестиційна діяльність, яка полягає у практичних організованих діях відповідних суб`єктів з метою знаходження інвестиційних ресурсів (майнових та інтелектуальних цінностей), виборі об`єктів підприємницької та інших видів діяльності і вкладення в ці об`єкти зазначених ресурсів для отримання прибутку (доходу) або досягнення певного соціального ефекту.

Таким чином, за своїм змістом інвестиційна діяльність полягає у трансформації цінностей (інвестицій) в об`єкти такої діяльності та наступне одержання доходу за рахунок приросту капітальної вартості вказаних інвестицій або від їх використання.

Водночас, зі змісту пункту 2.2.1 спірного договору вбачається, що інвестиційним внеском ДП "ГрінЕнерго" є право постійного користування земельними ділянкам. Окрім того, за умовами пунктів 4.2.2. 4.2.3, 5.1.3., 5.1.4., 5.1.6. угоди ТОВ «Спектрум Агро» має право доступу до земельних ділянок та право самостійно проводити відповідні роботи, залучати до проведення робіт третіх осіб, а державне підприємство в свою чергу зобов`язується надати ТОВ "Спектрум Агро" безперешкодний доступ до земельних ділянок, надати документи пов`язані з речовими правами на них та не перешкоджати використанню земельних ділянок, визначених додатком 1 до цього договору, у відповідності до цільового призначення цих земельних ділянок та умов даного договору.

Відповідно до пункту 9.1. договору, незалежно від фінансових результатів інвестиційної діяльності за рік по агропромисловому проекту з вирощування сільськогосподарської продукції підлягає обов`язковому перерахуванню стороні-2 (ДП «ГрінЕнерго») стороною-1 (ТОВ «Спектру Агро») сума коштів не менше як 3% від експертної грошової оцінки земельних ділянок, зазначених у додатку 1 до цього договору (з урахуванням коефіцієнтів індексації вартості землі без урахування індексів інфляції), яка утримується з доходу сторони-1.

Умовами п. 11.1 договору сторонами визначено строк його дії та встановлено, що даний договір набуває чинності з дати його підписання та у зв`язку з повним циклом вирощування ягідних та енергетичних культур в 49 років, діє до 31 грудня 2068 року.

Враховуючи вищевикладені умови інвестиційного договору, судом апеляційної інстанції встановлено, що сторони узгодили передання відповідачем-2 в користування (самостійний обробіток) відповідачу-1 вказані в додатку 1 до договору земельні ділянки, визначили обов`язок перерахування за рік діяльності відповідачем-1 державному підприємству суму коштів не менше як 3% від експертної грошової оцінки земельних ділянок (п.9.1. договору) та визначили загальний термін дії договору строком на 49 років.

Так, за змістом статті 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 цього Закону визначено, що істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (частина перша). За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (частина друга).

Таким чином, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей. Правовими наслідками укладення договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.06.2020р. у справі №913/420/19.

Внаслідок укладення спірного договору ТОВ "Спектрум Агро" отримало право на користування землею (обробіток, вирощування сільськогосподарської продукції, залучення до проведення таких робіт третіх осіб), а державне підприємство "ГрінЕнерго" отримало право на дохід, а тому враховуючи наведене та здійснений аналіз пунктів 4.2.2. 4.2.3, 5.1.3., 5.1.4., 5.1.6., 9.1, 11.1 спірного договору, а також положення ст. 13,15 Закону України «Про оренду землі», колегія суддів дійшла висновку про удаваність правочину, який вчинено сторонами при укладенні інвестиційного договору, оскільки, цей правочин було спрямовано на приховання іншого - договору оренди землі.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 235 Цивільного кодексу України в разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Відповідні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17, від 08.09.2021 у справі №915/857/20.

У розділі ІІІ "Права на землю" Земельного кодексу України визначено вичерпний перелік правових титулів щодо земельних ділянок, до яких, зокрема, належить право власності на земельні ділянки та право користування ними, в тому числі право постійного користування.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач-2 на підставі державних актів є постійним користувачем земельних ділянок загальною площею 5361,7207 га., що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т1., ас. 79).

Таким чином, судом встановлено, що не зважаючи на назву договору, здійснюючи інвестиційний внесок у вигляді земельних ділянок, відповідач-2 фактично передав в оренду земельні ділянки, що належать йому на праві постійного користування.

Відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації.

За статтею 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини першої статті 123 ЗК України, надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Правовий статус постійних землекористувачів визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, якими не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування.

Аналогічна правова позиція сформована у постановах Верховного Суду від 21.06.2019р. у справі №910/22880/17, від 28.03.2018р. у справі №915/166/17, від 17.01.2019р. у справі №923/241/18, від 21.05.2019р. у справі №925/550/18, від 06.11.2019р. у справі №916/1424/18.

За змістом статті 22 Земельного кодексу України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

За приписами ч. 4 ст.122 Земельного кодексу України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015р. №15 затверджено Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Положення), пунктом 1 якого визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015р. №5 "Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру" утворені як юридичні особи публічного права територіальні органи Держгеокадастру, у тому числі й ГУ Держгеокадастру.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи (підпункт 31 пункту 4 Положення).

Відтак, розпорядником земель державної власності сільськогосподарського призначення є ГУ Держгеокадастру у Волинській області.

Однак, доказів про прийняття рішень Головним управлінням Держгеокадастру щодо передачі земельних ділянок державної власності сільськогосподарського призначення, які є предметом спірного договору, у користування (оренду) відповідачу-1 матеріали справи не містять.

Наведене свідчить, що спірний договір був укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а тому в силу приписів 203, 215, 235 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

При цьому, доводи апеляційної скарги щодо погодження спірного договору уповноваженим органом, а саме Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, оцінюються судом апеляційної інстанції критично з огляду на наступне.

Статтею 1 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" визначено, що управління об`єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Частиною 1 статті 4 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" встановлено, що суб`єктами управління об`єктами державної власності є, зокрема, міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління).

Пунктами 11, 18, 28 частини 1 статті 6 вищеназваного Закону унормовано, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань ведуть облік об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів; погоджують передачу об`єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об`єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук, а також передачу об`єктів комунальної власності в державну власність; у випадках, передбачених законодавством, приймають рішення про передачу об`єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об`єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; забезпечують оформлення прав на земельні ділянки (у разі відсутності необхідних документів) та уточнення меж земельних ділянок державних і казенних підприємств, державних установ, організацій та об`єктів нерухомості (будівлі, споруди), що не увійшли до статутних капіталів господарських товариств, утворених у процесі корпоратизації державних підприємств.

Здійснюючи аналіз зазначених норм законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Міністерство економічного розвитку і торгівлі України не наділено повноваженнями на прийняття рішень щодо передачі земельних ділянок, які перебувають на праві постійного користування державних підприємств у користування приватним суб`єктам господарювання.

Окрім того, судом першої інстанції правомірно враховано і те, що спірний інвестиційний договір підписано 20.04.2019р. у редакції, яка додана до позовної заяви та досліджувалась під час розгляду справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій, при цьому наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України "Про надання державному підприємству "ГрінЕнерго" згоди на вчинення господарського зобов`язання" датований 13.08.2019р.

Наведене підтверджує ще й той факт, що підписання спірного договору передувало його погодженню з Міністерством економічного розвитку і торгівлі України.

Також судом першої інстанції вірно надано оцінку змісту листа ДП "ГрінЕнерго" від 01.08.2019р. №19/08/001, а також встановлено наявність розбіжностей у пунктах 8 зазначених редакцій договору. А саме встановлено, що згідно з п. 8.2 підписаного інвестиційного договору: "Користування спільною частковою власністю учасників здійснюється за їх спільною згодою, а у разі недосягнення згоди - у порядку, що встановлюється за рішенням суду". В той же час, згідно з п. 8.2 проекту інвестиційного договору, наданого міністерству: "Облік продукції та її розподіл між сторонами забезпечує сторона-1 в порядку узгодженому зі строною-2". Водночас, розділ 8 підписаного договору містить чотири підпункти, а цей же розділ проекту договору - лише три. Докази щодо укладення будь-яких додаткових угод, з метою приведення у відповідність укладеного договору до його редакції, погодженої міністерством, сторони суду не надали.

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява №4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 р., серія A, №303-A, п.29).

Згідно з ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом. За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Волинської області від 14.02.22р. у справі №903/601/20 залишити без змін, апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Спектрум Агро" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "09" травня 2022 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.