Постанова

від 03.05.2022 по справі 363/1409/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 травня 2022 року

м. Київ

справа № 363/1409/18

провадження № 61-12095св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

треті особи: Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство», ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма ШИЛ», Громадська організація «Садівницьке товариство «Дюна»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 листопада 2019 року, додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року в складі судді Рудюка О. Д. та постанову Київськогоапеляційного суду від 23 червня 2020 року в складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гуля В. В., Сліпченка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом, у якому просив:

визнати недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 12 серпня 2004 року № 497 «Про передачу в оренду земельних ділянок для несільськогосподарських потреб Товариству з обмеженою відповідальністю «ШИЛ»;

визнати недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 15 жовтня 2004 року № 616 «Про передачу в приватну власність земельних ділянок членам садівницького товариства «Дюна» в частині передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_1 , ОСОБА_15 , ОСОБА_18 , ОСОБА_17 , ОСОБА_16 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_19 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_33 , ОСОБА_9 , ОСОБА_21 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_31 , ОСОБА_42 , ОСОБА_32 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_27 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_11 , ОСОБА_20 , ОСОБА_24 , ОСОБА_23 , ОСОБА_22 ;

витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельні ділянки з незаконного володіння: ОСОБА_6 площею 0, 1155 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0219, площею 0, 1199 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0220, площею 0, 0617 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0221, площею 0, 1000 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0222, площею 0, 1060 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0223, площею 0, 0999 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0225, площею 0, 0800 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0226; ОСОБА_7 площею 0, 1005 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0202; ОСОБА_3 площею 0, 1200 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0207, площею 0, 0916 з га кадастровим номером 3221884000:33:009:0208, площею 0,1034 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0209, площею 0,1200 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0210, площею 0, 1170 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0211, площею 0, 117 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0212, площею 0, 1170 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0213, площею 0, 1099 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0214, площею 0, 1198 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0215, площею 0, 1200 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0216, площею 0, 1200 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0217, площею 0, 1105 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0220, площею 0, 1138 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0221, площею 0, 1189 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0223, площею 0, 1190 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:0224, площею 0, 1105 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:1219; ОСОБА_5 земельна ділянка площею 0, 1893 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:6001; ОСОБА_2 площею 0, 0356 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0228; ОСОБА_43 площею 0, 0402 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0229; ОСОБА_4 площею 0, 3468 га з кадастровим номером 3221884000:33:009:6030; ОСОБА_1 площею 0,0407 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0230, площею 0,0927 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0203, площею 0,0691 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0206, площею 0, 0770 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0205, площею 0,0848 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0204, площею 0, 0572 га з кадастровим номером 3221888800:33:047:0209, загальною вартістю 349 811, 85 грн, які розташовані на території Лебедівської та Хотянівської сільських ради Вишгородського району.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 12 серпня 2004 року № 497 «Про передачу в оренду земельних ділянок для несільськогосподарських потреб товариству з обмеженою відповідальністю «ШИЛ» передано в оренду на 49 років земельні ділянки загальною площею 5, 0175 га в межах Лебедівської та Хотянівської сільських рад Вишгородського району (за межами населених пунктів) ТОВ фірмі «ШИЛ» під розміщення садівницького товариства, а саме земельну ділянку площею 2, 7417 га на території Лебедівської сільської ради та земельну ділянку площею 2, 2758 га на території Хотянівської сільської ради. На підставі вказаного розпорядження між Вишгородською районною державною адміністрацією та ТОВ фірма «ШИЛ» 27 серпня 2008 року укладено договір оренди вищевказаних земельних ділянок несільськогосподарського призначення.

Водночас розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 15 жовтня 2004 року № 616 «Про передачу в приватну власність земельних ділянок членам садівницького товариства «Дюна» затверджено матеріали технічної документації по складанню державних актів та за рахунок вказаних вище земельних ділянок, що перебували в оренді ТОВ фірма «ШИЛ», передано у власність 48 членам садівницького товариства «Дюна» ділянки для ведення садівництва, видано їм відповідні державні акти на право власності на земельні ділянки.

Вказані земельні ділянки неодноразово відчужувалися, об`єднувалися, ділилися членами садівницького товариства. На час звернення з позовом до суду земельні ділянки перебувають у власності відповідачів.

Вважав, що надання в оренду та передача у власність спірних земельних ділянок проведені з порушенням вимог законодавства, оскільки Вишгородська районна державна адміністрація не мала повноважень передавати в оренду для ведення садівництва земельні ділянки лісового фонду, а Вищедубечанський держлісгосп не мав необхідного обсягу дієздатності для надання погодження вилучення цих земельних ділянок без попередньої згоди органу управління майном.

Також зазначав, що земельні ділянки відведені третім особам без прийняття розпорядження місцевої адміністрації про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення спірних земель та відведення їх у власність, без його розробки та погодження з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини, без проведення державної експертизи та його подальшим затвердженням розпорядженням адміністрації.

Посилаючись на викладене, оскільки спірні земельні ділянки вибули з володіння держави поза її волею, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 06 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними розпоряджень, суд першої інстанції виходив з того, що розпорядження прийняті Вишгородською районною державною адміністрацією відповідно до наданих їй повноважень та в спосіб, визначений законодавством, яке діяло на час їх прийняття, і до того ж вказані розпорядження вичерпали свою дію внаслідок виконання.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що на момент прийняття оспорюваних розпоряджень Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, яке перетворене в Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, не існувало, а тому вимога про витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельних ділянок не ґрунтується на вимогах закону, є необґрунтованою і не підкріплена належними доказами.

Також суд врахував, що відповідачі у встановленому законом порядку зареєстрували право власності на спірні земельні ділянки, а питання про скасування такої реєстрації перед судом не ставиться.

Окрім цього, відмовляючи в задоволенні позову, суд зазначив, що прокурор звернувся до суду з цим позовом з пропуском позовної давності, оскільки про існування оспорюваних розпоряджень йому було відомо ще в серпні 2008 року, що підтверджується реєстраційно-контрольними картками від 25 вересня 2006 року та від 01 серпня 2008 року.

Короткий зміст додаткового рішення суду першої інстанції

Додатковим рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року заяву адвоката Скока В. С. про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з Прокуратури Київської області на користь Державного бюджету України недоплачений судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 99 976, 60 грн.

Задовольняючи заяву про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив з того, що при зверненні до суду прокурором не було доплачено судовий збір у розмірі 99 976, 60 грн, який у зв`язку із ухваленням рішення про відмову в задоволенні позову підлягає стягненню з прокуратури на користь Державного бюджету України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київськогоапеляційного суду від 23 червня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області залишено без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 листопада 2019 року та додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову та стягнення з позивача недоплаченої суми судового збору є обґрунтованим й доводи апеляційної скарги цього не спростовують.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2020 року заступник керівника Київської обласної прокуратуризвернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 листопада 2019 року,додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року та постанову Київськогоапеляційного суду від 23 червня 2020 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14, від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17, від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15, від 06 червня 2018 року в справі № 372/1387/13-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, та в постанові Верховного Суду від 04 лютого 2020 року в справі № 911/3897/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

- судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно з`ясували обставини справи, не врахували, що вилучення з постійного користування державного лісогосподарського підприємства земель лісового фонду та їх подальша передача для сільськогосподарських потреб несільськогосподарському підприємству, подальша безкоштовна приватизація цих земель членами садівницького товариства, які не мали жодних речових прав на спірні лісові ділянки, об`єктивно не відповідає вимогам земельного та лісового законодавства, не звернули уваги, що зміна цільового призначення земельних ділянок відбулася без погодження з центральним органом виконавчої влади, яким на момент виникнення спірних правовідносин був Державний комітет лісового господарства України, внаслідок чого зробили помилковий висновок про відмову в задоволенні позову.

Також вважає, що дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог, суди безпідставно зазначили про пропуск позовної давності, яка в даному випадку не пропущена, оскільки доказів, що Кабінет Міністрів України дізнався про протиправне вибуття спірних земельних ділянок до подання цього позову, матеріали справи не містять.

Окрім цього зазначає, що суд першої інстанції неправильно визначив ціну позову в цій справі та, відповідно, безпідставно стягнув з нього недоплачений судовий збір, оскільки встановив ціну позову на підставі звіту про експертну оцінку земельних ділянок, який не є належним та допустимим доказом.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Вишгородського районного суду Київської області.

15 січня 2021 року справа № 363/1409/18 надійшла до Верховного Суду.

Представник відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 - ОСОБА_44 , представник відповідача ОСОБА_45 - ОСОБА_46 надіслали відзиви на касаційну скаргу, у яких просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

Установлено, що 11 січня 2004 року ТОВ «ШИЛ» звернулось до Вишгородської районної державної адміністрації з проханням виділити відповідну земельну ділянку під створення садового товариства.

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 30 березня 2004 року № 176 «Про попереднє погодження місця розташування земельних ділянок Товариству з обмеженою відповідальністю «ШИЛ» під розміщення садівницького товариства» погоджено місце розташування земельних ділянок ТОВ «ШИЛ» площею 5, 0 га під розміщення садівницького товариства за рахунок земель Вищедубечанського держлісгоспу на території Хотянівської і Лебедівської сільських рад. Доручено виготовити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Листом Вищедубечанського держлісгоспу від 07 квітня 2004 року № 194, останній повідомив, що вважає за можливе попередньо погодити місце розташування згаданого об`єкта при умові відшкодування збитків та втрат, нанесених вилученням цієї земельної ділянки з лісогосподарського виробництва.

ТОВ «ШИЛ», у зв`язку з передачею земельних ділянок в оренду, відшкодовані збитки (втрати лісогосподарського виробництва) в сумі 176 430 грн, що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера серії 02 БР № 778022.

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 12 серпня 2004 року № 497 «Про передачу в оренду земельних ділянок для несільськогосподарських потреб товариству з обмеженою відповідальністю «ШИЛ» під розміщення садівницького товариства» надано в оренду терміном на 49 років ТОВ «ШИЛ» земельні ділянки загальною площею 5, 0175 га, під розміщення садівницького товариства в межах Лебедівської та Хотянівської сільських рад Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту).

На підставі вказаного розпорядження 27 серпня 2004 року між Вишгородською районною державною адміністрацією та ТОВ «ШИЛ» укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 5, 0175 га під розміщення садівницького товариства в межах Лебедівської та Хотянівської сільських рад Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту).

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 26 жовтня 2004 року № 631 «Про внесення змін до розпорядження від 12.08.2004 № 497» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок ТОВ «ШИЛ» в оренду під розміщення садівницького товариства на території Лебедівської та Хотянівської сільських рад, розроблений ТОВ «Земельний кадастр».

23 вересня 2010 року між Вишгородською районною державною адміністрацією та ТОВ «ШИЛ», у зв`язку з досягненням мети надання земельних ділянок та отриманням правовстановлюючих документів на право приватної власності на земельні ділянки, укладено договір про розірвання договору оренди.

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 15 жовтня 2004 року № 616 «Про передачу в приватну власність земельних ділянок членам садівницького товариства «Дюна» затверджено матеріали технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності на землю членам садівницького товариства «Дюна» та передано їм безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для ведення садівництва, що знаходяться на території Лебедівської та Хотянівської сільських рад, згідно з додатком.

На підставі вказаного розпорядження 48 громадян (відповідач ОСОБА_1 та треті особи) отримали державні акти на право власності на земельні ділянки. Вказані земельні ділянки неодноразово відчужувалися ними, об`єднувалися, ділилися.

На час звернення з позовом до суду земельні ділянкиперебувають у власності відповідачів, а саме: у власності ОСОБА_6 перебувають земельні ділянки загальною площею 0, 6830 га; у власності ОСОБА_7 - земельна ділянка площею 0, 1005 га; у власності ОСОБА_3 - земельні ділянки загальною площею 1, 8284 га; у власності ОСОБА_5 -земельна ділянка площею 0, 1893 га;у власності ОСОБА_2 - земельна ділянка площею 0, 0356 га; у власності ОСОБА_4 - земельна ділянка площею 0, 3468 га; та у власності ОСОБА_1 - земельні ділянки загальною площею 0, 4215 га.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 листопада 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 23 червня 2020 року

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої та другої статті 116 ЗК України (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з частиною п`ятою статті 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частинами першою та другою статті 84 ЗК України передбачено, що в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності; право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні (частина друга статті 3 ЛК України тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Установлено, що спірні земельні ділянки, які належали до лісових земель, вкритих деревною та чагарниковою рослинністю, перебували в користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство».

На підставі оспорюваних розпоряджень земельні ділянки були передані спочатку в користування садівницькому товариству, а потім у власність членам товариства, з метою ведення садівництва.

Відповідно до статті 42 ЛК України переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.

Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Статтею 20 ЗК України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частиною третьою статті 122 ЗК України передбачено, що районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Отже, враховуючи наведені вище норми права, Вишгородська районна державна адміністрація не мала повноважень вилучення для ведення садівництва спірних земельних ділянок державної власності, які належали до земель лісогосподарського призначення та перебували в постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство», і переданні їх у користування товариству, а в подальшому у власність фізичним особам.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене уваги не звернули, не врахували, що спірні земельні ділянки перебували в державній власності, у постійного землекористувача в установленому порядку повноважним органом не вилучались, зміна їх цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, а тому дійшли помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органу місцевого самоврядування чи державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння (пункти 150-151 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц).

З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними розпоряджень слід було відмовити в зв`язку з обранням неналежного способу захисту.

У той же час, враховуючи, що спірні земельні ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, позовні вимоги про витребування цих земельних ділянок є обґрунтованими, однак такі вимоги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачі заявили про застосування наслідків спливу позовної давності.

Згідно з частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України, покладено представництво інтересів держави в суді у виключнихвипадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Такі висновки викладені в постановах Великою Палатою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17 та від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16 зроблено висновок про те, що закон не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що про існування оскаржуваних розпоряджень Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 12 серпня 2004 року № 497 та від 15 жовтня 2004 року № 616 прокурору було відомо ще в серпні 2008 року, що підтверджується реєстраційно-контрольними картками від 25 вересня 2006 року та від 01 серпня 2008 року, згідно з якими прокуратура Київської області та Міжрайонна природоохоронна прокуратура витребовувала з Вишгородської районної державної адміністрації договір оренди та документи ТОВ «ШИЛ» з метою перевірки законності надання земельних ділянок.

Зважаючи на викладене, оскільки про порушення своїх прав прокурор дізнався ще в 2008 році, а з цим позовом до суду звернувся лише в 2018 році, тобто після спливу позовної давності, про застосування якої заявили відповідачі, у задоволенні позовних вимог про витребування земельних ділянок необхідно було відмовити з підстав спливу позовної давності.

Отже, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову, проте помилилися щодо мотивів такої відмови.

Щодо додаткового рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (частина перша статті 270 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 176 ЦПК України у позовах про визнання права власності на майно або його витребування ціна позову визначається вартістю майна.

Згідно з частиною другою статті 176 ЦПК України, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред`явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.

Звертаючись з позовом до суду, позивач визначив ціну позову в розмірі 95 485, 32 грн.

При вирішенні справи суд встановив, що ринкова вартість спірних земельних ділянок становить 6 782 573 грн, що підтверджується звітами про експертну грошову оцінку земельної ділянки, виготовленими Приватним підприємством «Західний експертно-консалтинговий центр» 28 листопада 2018 року.

Доказів на спростування цих звітів позивач суду не надав.

Таким чином, врахувавши вищевказані звіти, установивши, що при зверненні до суду позивач не доплатив судовий збір у розмірі 99 976, 60 грн, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для його стягнення в дохід держави.

Разом з тим, покладаючи недоплачений судовий збір за подання позовної заяви на прокурора, суди не звернули уваги на таке.

Відповідно до частини третьої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частини четверта, п`ята статті 56 ЦПК України).

У даному спорі заступник прокурора Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.

Отже, саме Кабінет Міністрів України як орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, набув статусу позивача.

Прокурор не має статусу позивача в цій справі, а тому помилковими є висновки судів про стягнення недоплаченого судового збору за подання позовної заяви з прокуратури Київської області.

Подібний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 28 липня 2021 року в справі № 707/105/20.

З огляду на викладене, недоплачений судовий збір за подання позовної заяви має бути стягнений на користь Державного бюджету України з позивача - Кабінету Міністрів України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду змінити шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, а додаткове рішення суду першої інстанції змінити, виклавши абзац 3 його резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Кабінету Міністрів України на користь Державного бюджету України недоплачений судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 99 976, 60 грн»

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно в частині мотивів їх ухвалення, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 листопада 2019 року та постанову Київськогоапеляційного суду від 23 червня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Додаткове рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 листопада 2019 року змінити, виклавши абзац 3 його резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Кабінету Міністрів України на користь Державного бюджету України недоплачений судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 99 976, 60 грн».

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов