Постанова

від 25.05.2022 по справі 130/3227/21

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 130/3227/21

Провадження № 22-ц/801/688/2022

Категорія: 77

Головуючий у суді 1-ї інстанції Порощук П. П.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2022 рокуСправа № 130/3227/21м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді доповідача),

суддів: Панасюка О.С., Шемети Т.М.,

за участю секретаря судового засідання: Кобенди Ю.О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління освіти Жмеринської міської ради,

розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління освіти Жмеринської міської ради про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та поновлення на посаді, за апеляційною скаргою закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня 2022 року, ухваленого в залі судових засідань місцевого суду під головуванням судді Порощука П.П., дата складення повного тексту рішення невідома,

встановив:

В листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління освіти Жмеринської міської ради про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та поновлення на посаді.

Позовні вимоги мотивовані тим, що з 2011 року працює вчителем інформатики, у закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, у 2012 році отримала кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії».

В листопаді 2021 року зіштовхнулася із грубим порушенням її конституційних прав зі сторони відповідача, коли останнім постійно вимагалася медична інформація щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SAPS-CoV-2. 08 листопада 2021 року їй було вручено наказ про відсторонення від роботи за №80- к/тр з підстав відсутності щеплення від зазначеної хвороби.

Зазначила, що ні в її трудовому контракті, ні в її посадовій інструкції чи в будь-якому іншому документі, підписаному сторонами, зобов`язання про здійснення такого щеплення немає. Крім того, у зв`язку з виданням відповідачем оспорюваного наказу позивача позбавлено права на працю, а тому з огляду на вищевикладене такий наказ вважає незаконним.

Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із вказаним позовом, в якому вона просила скасувати наказ №80-к/тр від 08 листопада 2021 року про відсторонення її від роботи, поновити її на посаді та стягнути з відповідача заробітну плату за період відсторонення від роботи.

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня 2022 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області від 08 листопада 2021 року №80-к/тр «Про відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19», в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Зобов`язано заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області виплатити ОСОБА_1 , невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Стягнуто з закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 908,00 грн.

Додатковим рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 12 березня 2022 року доповнено зміст рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня 2022 року, яким поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді вчителя інформатики у закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що посадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби не вносила подання про відсторонення позивачки від роботи. Також судом зазначено, що МОЗ України не затверджувало на час винесення рішення переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи. Крім того, оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 08 листопада 2021 року №80- к/тр про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, тому в даному випадку ефективним способом порушеного права буде зобов`язання відповідача виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, розрахунок якої має бути здійснено у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України щодо визначення середнього заробітку з моменту відсторонення по день фактичного допущення до роботи.

Не погоджуючись з рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня 2022 року заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на думку позивача, суд попередньої інстанції помилково помилково не взяв до уваги, що вчителі підлягають обов`язковому щепленню відповідно до наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, а у разі відмови або ухилення від профілактичного щеплення в порядку п.41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 працівники закладів освіти підлягають відстороненню від роботи до усунення причин відсторонення. Вважає, що керівник навчального закладу на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог постанови КМУ № 1236 від 09 грудня 2020 року та Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивача від виконання обов`язків. Крім того на переконання заявника, суд невірно зазначив про незаконність вимоги відповідача надати позивачу докази проведення нею щеплень та інформації про діагноз та методи лікування фізичної особи.

19 квітня 2022 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона заперечила аргументи викладені в апеляційній скарзі вказавши, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про задоволення позовних вимог. Поряд з цим, посилається на ті ж самі обставини, що викладені нею у позовній заяві.

Інші сторони по справі не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

Судом встановлено, що відповідно до копії трудової книжки серії НОМЕР_1 позивач ОСОБА_1 дійсно працює в закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області на посаді вчителя інформатики з 04 лютого 2011 року по теперішній час (а.с.14-16).

Згідно з довідкою про доходи, ОСОБА_1 на посаді вчителя отримує заробітну плату та з 01 травня 2021 року по 31 жовтня 2021 року їй нараховано 112465,52 грн. (а.с.17).

Позивач ОСОБА_1 04 листопада 2021 року надала директору ЗЗСО І-ІІІ ступенів №4 Бігуну М.Й. заяву, в якій вказала, що має право не розголошувати інформацію про стан свого здоров`я та просила не нехтувати її правом на працю. Зауважила, що інформація про стан її здоров`я і наявність вакцинації становлять лікарську таємницю і не підлягають розголошенню без її згоди (а.с.12).

Згідно з відповіді від 05 листопада 2021 року позивача повідомлено, що відповідно до ст.46 КЗпП України, ст.12 Закону України ««Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153, постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 з 08 листопада 2021 року її буде відсторонено від роботи (виконання робіт) до моменту усуненя причин, що спричинило таке відсторонення (а.с.13).

Відповідно до копії наказу директора ЗЗСО І-ІІІ ступенів №4 Бігуна М.Й. від 08 листопада 2021 року №80-к/тр, виданого на підставі ст.46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 та постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236, позивача відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати. З таким наказом позивач була ознайомлена, про що свідчить її підпис з запереченням проти наказу (а.с.9-10).

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із частиною 1 статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно частини 1 статті 46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Отже, цей перелік не є вичерпним та за змістом вищеназваної статті КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені законодавством, тобто певним нормативним документом (Постанова КЦС у складі ВС від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц).

Тлумачення поняття «законодавство» було здійснено Конституційним Судом України у рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Законодавством, яке підлягає застосуванню до правовідносин, які є предметом розгляду у цій справі, відноситься Закон України «Про захист населення від інфекційний хвороб», Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час спірних правовідносин), Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236», накази МОЗ від 5 лютого 2020 року за № 521та від 04 жовтня 2021 року № 2153.

Відповідно до частин 1, 2 статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційний хвороб», профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, є Міністерство охорони здоров`я України (надалі - МОЗ) (Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90).

COVID-19 було віднесено до особливо небезпечних інфекційних хвороб наказом МОЗ від 5 лютого 2020 року за № 521, яким розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, було доповнено пунктом 39 такого змісту: «39. COVID-19».

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року установлено на території України карантин, який був встановлений постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211, від 20 травня 2020 року № 392 та від 22 липня 2020 р. № 641.

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 № 2393 затверджено Зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928, відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, в тому числі установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236» та доповнено її пунктом 41-6, відповідно до якого «керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.»

Доводи апеляційної скарги про власне тлумачення судом першої інстанції вказаних норм права є підставними, адже суд, пославшись на вказані нормативно-правові акти, зазначив, що «Посилання в оспорюваному наказі відповідача на постанову Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236, зі змісту якої, серед іншого, вбачається, що керівникам слід забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком за наказом МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст.46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, не може будь-яким чином змінити процедуру відсторонення, визначену п.5 ч.1 ст.Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки дана Постанова Кабінету Міністрів України є підзаконним нормативним актом, тобто має нижчу силу і не може змінювати правове регулювання, визначене законом».

Такий висновок суду є невірним та неприпустимим, адже суд перебрав на себе повноваження встановлювати відповідність (невідповідність) діяльності КМУ шляхом прийняття відповідної постанови нормам Конституції України, що є виключною прерогативою Конституційного Суду України (стаття 1 ЗУ «Про Конституційний Суд України»).

Суд першої інстанції вказав, що відсутність в оспорюваному наказі про відсторонення позивача від роботи посилання на відповідне подання санітарно-епідеміологічної служби є порушенням пункту 5 частини 1 статті 7 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та свідчить про його (наказу) безпідставність та свавільність.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», підприємства, установи, організації зобов`язані «усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я».

Отже, з огляду на зміст зазначеної норми закону, вона стосується порядку відсторонення осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а тому не підлягає до застосування в справі яка розглядається і не стосується відсторонення особи, яка відмовилася пройти щеплення від COVID-19 та надати відповідну довідку.

Безпідставним є і посилання суду першої інстанції на положення статті 286 ЦК України, адже зазначена норма стосується інформації про стан здоров`я особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, тоді як інформація про наявність(відсутність) щеплень подається, наприклад, при оформленні дитини в дошкільний чи шкільний навчальний заклад, при проходженні обов`язкових профілактичних медичних оглядах, зокрема для видачі медичної книжки, без наявності якої позивач ОСОБА_2 не могла б займати посаду кухаря (ПЕРЕЛІК професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним медичним оглядам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 559).

Будь-яке право кореспондується з обов`язком. У пунктах а, б статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відтак надання інформації чи ненадання це вибір особи, якої вона стосується, проте в деяких випадках, зокрема як у справі що розглядається, ненадання такої інформації унеможливлює виконання посадових обов`язків та така інформація необхідна з метою не завдання шкоди іншим людям.

Водночас, апеляційний суд звертає увагу на те, що частиною національного цивільного законодавства України є чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 10 ЦК України).

Таким міжнародним договором є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року та апеляційний суд вважає, що при оцінці обставин справи яка розглядається слід врахувати практику Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), який розглядав справи щодо обов`язковості вакцинації та співмірності цієї норми з правом на повагу до сімейного та приватного життя (стаття 8 Конвенції).

Європейський суд дотримується послідовної практики, за якою будь-які втручання та обмеження прав особи мають бути виправданими, здійснюватися виключно відповідно до закону і мати на меті законні цілі, виправдані у демократичному суспільстві.

Частково релевантним у цьому контексті є рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України», у якому ЄСПЛ сформував правовий висновок, що обов`язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):

«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, «Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки» [GC], №№ 28859/11 і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).»

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

Апеляційний суд зауважує, що в Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а прийняті на його виконання Постанови КМУ, Накази МОЗ є лише способом реалізації законодавчого припису, тому твердження суду першої інстанції, що питання обов`язкової вакцинації для працівників певних установ та організацій не врегульовано на законодавчому рівні, - є невірним.

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):

«Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи:

«285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З огляду на викладене суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, - апеляційний суд зауважує, що вони є захисні, а не каральні за своїм характером.

Держава, встановивши відсторонення працівників певних установ та організацій від виконання обов`язків, які ухиляються чи відмовляються від профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не лише працівників установ і закладів, що надають, зокрема, соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів, до яких відноситься заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, але й громадян, які користуються послугами останнього. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має виправдану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

З огляду на викладене, суд вважає, що обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ від 19 липня 1995 року № 133 зі змінами належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, однак це було прямим наслідком свідомого рішення позивача відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я не лише її, але й людей з групи ризику, з якими вона контактує в силу свого місця роботи.

У спірних правовідносинах суд не вбачає порушення права позивача на працю, визначеного ст.43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей.

Відповідно до ст.43 Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Тобто, саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Верховний Суд в постанові від 10 березня 2021 року в справі № 331/5291/19 зазначив: «згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Зважаючи на це, не освіта, а саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту.

Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення батьками дитини при збереженні обсягу права дитини на здобуття освіти протиставляється загальному праву (інтересу) інших батьків та їх дітей, які провели щеплення, перед направленням дитини для здобуття освіти до освітніх закладів з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я.

Отже, держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущеною до занять, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх учнів і працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином саму дитину, яка не отримала профілактичні щеплення. З огляду на суспільні інтереси, тимчасове відсторонення (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) дитини від занять не призвело до порушення конституційного права дитини на освіту, яку вона може отримати в інших формах».

Проектуючи зазначений висновок Верховного Суду на правовідносини, що є предметом розгляду в даній справі, апеляційний суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу № 215 від 09 грудня 2021 року про відсторонення від роботи ОСОБА_2 задоволенню не підлягають, а виходячи з цього, задоволенню не підлягають і вимоги про стягнення заробітної плати за час відсторонення:

Відсторонення працівника від роботи - це один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільнені працівника від обов`язків виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільнені роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою, створювати умови для її виконання. Позивач не була звільнена з роботи, за нею зберігалося місце роботи, а відтак відсторонення не може розцінюватися як порушення гарантованого Конституцією України права на працю. Суд першої інстанції, розглядаючи справу, на зазначене увагу не звернув та припустився помилкового висновку про порушення оскаржуваним наказом права позивача на працю.

Відповідно до ст.10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Позивач ОСОБА_1 працює в установі, працівники якої відповідно до вищевикладених нормативних актів підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19 та в разі відмови або ухилення від таких щеплень повинні бути відсторонені від роботи. Відповідно до відповіді на звернення від 05 листопада 2021 року вона була завчасно повідомлена про те, що відповідно до ст.46 КЗпП України, ст.12 Закону України ««Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153, постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 з 08 листопада 2021 року її буде відсторонено від роботи (виконання робіт) до моменту усуненя причин, що спричинило таке відсторонення.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що директор ЗЗСО І-ІІІ ступенів №4 Бігун М.Й. діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог ст. 46 КЗпП, ч.2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Наказу МОЗ України від 01 листопада 2021 № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 правомірно видав наказ про тимчасове відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 до моменту усунення причин, що спричинило таке відсторонення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції в законній силі залишатись не може та відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частин 1 та 2 цієї ж статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За подання апеляційної скарги відповідач сплатив 2724,00 грн. судового збору (а.с.65).

Оскільки, відповідно до п.1 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору, то відповідно до ч. 7 ст. 141 ЦПК України витрати відповідача слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області задовольнити.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління освіти Жмеринської міської ради про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та поновлення на посаді.

Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги, понесені закладом загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області в розмірі 2724,00 грн., компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Головуючий О.Ю. Береговий

Судді: О.С. Панасюк

Т.М. Шемета