Постанова

від 26.07.2023 по справі 130/3227/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 липня 2023 року

м. Київ

справа № 130/3227/21

провадження № 61-5376св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О.,Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області,

третя особа - Управління освіти Жмеринської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду

від 26 травня 2022 року у складі колегії суддів: Берегового О. Ю.,

Панасюка О. С., Шемети Т. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, третя особа - Управління освіти Жмеринської міської ради, про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за період відсторонення від роботи,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, третя особа - Управління освіти Жмеринської міської ради, про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за період відсторонення від роботи.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона з 2011 року перебуває у трудових правовідносинах із закладом загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області, працюючи вчителем інформатики. У 2021 році позивач отримала кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії».

У листопаді 2021 року відбулося грубе порушення її конституційних прав зі сторони відповідача, оскільки роботодавець постійно вимагав від неї медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SAPS-CoV-2.

08 листопада 2021 року ОСОБА_1 було вручено наказ про відсторонення від роботи № 80-к/тр із підстав відсутності щеплення від зазначеної хвороби.

Разом із тим, ні в її трудовому контракті, ні в її посадовій інструкції чи в будь-якому іншому документі, підписаному сторонами, зобов`язання про здійснення такого щеплення немає. Крім того, у зв`язку з прийняттям відповідачем оспорюваного наказу позивача позбавлено права на працю, а тому з огляду на викладене, такий наказ є незаконним.

З урахуванням зазначених обставин, ОСОБА_1 просила суд скасувати наказ від 08 листопада 2021 року № 80-к/тр про відсторонення її від роботи, поновити її на посаді та стягнути з відповідача заробітну плату за період відсторонення від роботи.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області

від 17 січня 2022 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області від 08 листопада 2021 року № 80-к/тр «Про відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Зобов`язано заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Стягнено з закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 908,00 грн.

Додатковим рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 12 березня 2022 року доповнено зміст рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня 2022 року, яким поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді вчителя інформатики

у закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав доведеним факт порушення роботодавцем статті 46 КЗпП України. Посилання

у спірному наказі про відсторонення від роботи на постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» не може вважатися законним, оскільки вказана постанова є підзаконним нормативним актом, тобто має нижчу юридичну силу і не може змінювати правове регулювання, визначене Законом.

При цьому суд першої інстанції виходив із того, що посадова особа державної санітарно-епідеміологічної служби не вносила подання про відсторонення позивача від роботи. Також Міністерство охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) не затверджувало на час винесення рішення переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою

для відсторонення від роботи. Крім того, оскільки право позивача

на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 08 листопада

2021 року № 80-к/тр про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, а тому ефективним способом захисту порушеного права буде зобов`язання роботодавця виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, розрахунок якої має бути здійснено у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України щодо визначення середнього заробітку з моменту відсторонення по день фактичного допущення до роботи.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 26 травня 2022 року апеляційну скаргу закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області задоволено.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області

від 17 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги, понесені закладом загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області в розмірі 2 724,00 грн, компенсовано за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відсторонення працівника від роботи - це один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, який полягає в тимчасовому увільнені працівника від обов`язків виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільнені роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою, створювати умови для її виконання. Позивач не була звільнена з роботи, за нею зберігалося місце роботи,

а тому відсторонення не може розцінюватися як порушення гарантованого Конституцією України права на працю.

На думку апеляційного суду, директор закладу загальної середньої освіти

І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області Бігун М. Й. діяв у межах своїх повноважень відповідно до вимог статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ України від 01 листопада 2021 № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, правомірно видав наказ про тимчасове відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року до моменту усунення причин, що стали підставою для такого відсторонення.

ОСОБА_1 працює в установі, працівники якої підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19 та в разі відмови або ухилення від таких щеплень повинні бути відсторонені від роботи. Обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке відповідно до наказу МОЗ України від 19 липня

1995 року № 133 зі змінами належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) з метою попередження його поширення серед населення є виправданим заходом та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі № 331/5291/19.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 26 травня 2022 року і залишити в силі рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 січня

2022 року та додаткове рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 12 березня 2022 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2022 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У липні 2022 року матеріали справи № 130/3227/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року поновлено касаційне провадження.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зокрема, ОСОБА_1 посилається на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики, а саме: правильного тлумачення положень статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у частині відсторонення працівників від роботи у разі відмови чи ухилення

від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, при цьому правові висновки Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права відсутні. У свою чергу, на розгляді судів першої та апеляційної інстанцій перебуває велика низка справ у спірних правовідносинах із неоднаковим тлумаченням та застосуванням вказаних норм права.

Справа має виняткове значення для позивача, оскільки оскаржувана постанова апеляційного суду свідчить про порушення гарантованого конституційного права особи на працю, засилює дискримінацію

у реалізації працівниками трудових прав, порушує принцип добровільності у проведенні медичних маніпуляцій та вказує на те, що мета запровадження обов`язкової вакцинації превалює над правами людини.

Доводи інших учасників справи

У червні 2022 року заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний директором Бігуном М. Й., у якому просить суд

у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовити.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які

не спростовують законність висновків апеляційного суду, оскільки відсторонення від роботи є спеціальним запобіжним заходом, що застосовується у виняткових випадках та з підстав, передбачених законодавством. У цьому випадку такі підстави прямо передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що відповідно до копії трудової книжки серії

НОМЕР_1 ОСОБА_1 працює в закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області на посаді вчителя інформатики з 04 лютого 2011 року (а. с. 14-16).

Згідно з довідкою про доходи ОСОБА_1 на посаді вчителя отримує заробітну плату та з 01 травня 2021 року до 31 жовтня 2021 року їй нараховано 112 465,52 грн (а. с. 17).

ОСОБА_1 04 листопада 2021 року надала директору закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 Бігуну М. Й. заяву, в якій указала, що має право не розголошувати інформацію про стан свого здоров`я та просила не нехтувати її правом на працю. Зауважила, що інформація про стан

її здоров`я і наявність вакцинації становлять лікарську таємницю

і не підлягають розголошенню без її згоди (а. с. 12).

Згідно з відповіді від 05 листопада 2021 року позивача повідомлено, що відповідно до статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону України ««Про захист населення від інфекційних хвороб», статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», наказу МОЗ

від 04 жовтня 2021 року № 2153, постанови Кабінету Міністрів України

від 09 грудня 2020 року № 1236 з 08 листопада 2021 року її буде відсторонено від роботи (виконання робіт) до моменту усунення причин, що спричинило таке відсторонення (а. с. 13).

Наказом від 08 листопада 2021 року № 80-к/тр, виданим на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року

№ 2153 та постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року

№ 1236, позивача відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати.

З таким наказом позивач була ознайомлена, про що свідчить її підпис із запереченням проти наказу (а. с. 9-10).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи

в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, виходячи з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти

COVID-19 відповідно до закону

Статтею 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

У пунктах «а», «б» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватися про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови

чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення,

а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження

№ 14-82цс22)).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Конституція України як Основний закон гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, тобто безпосереднього виконання ним трудових обов`язків, міститься у статті

46 КЗпП України.

Так, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані,

у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ

та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів

та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних

і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій (стаття 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про МОЗ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом,

є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ України

від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України імперативно встановлено обов`язковість урахування судом висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.

Питання правомірності відсторонення працівника від роботи у зв`язку з відсутністю у нього профілактичного щеплення проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, було предметом правового дослідження та аналізу Великої Палати Верховного Суду, яка у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження

№ 14-82цс22) наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня

2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

Приписи законів України щодо такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення,

а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див. пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

З огляду на зазначене, відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року

№ 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи,

які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що 04 листопада

2021 року ОСОБА_1 надала директору закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 Бігуну М. Й. заяву, в якій указала, що має право не розголошувати інформацію про стан свого здоров`я та просила не нехтувати її правом на працю. Зауважила, що інформація про стан

її здоров`я і наявність вакцинації становлять лікарську таємницю

і не підлягають розголошенню без її згоди.

Згідно з відповіді від 05 листопада 2021 року позивача повідомлено, що відповідно до статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону України ««Про захист населення від інфекційних хвороб», статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», наказу МОЗ

від 04 жовтня 2021 року № 2153, постанови Кабінету Міністрів України

від 09 грудня 2020 року № 1236 з 08 листопада 2021 року її буде відсторонено від роботи (виконання робіт) до моменту усунення причин, що спричинило таке відсторонення.

Доказів на підтвердження щеплення від COVID-19 або протипоказань щодо такого щеплення ОСОБА_1 не надала.

Наказом від 08 листопада 2021 року № 80-к/тр, виданим на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року

№ 2153 та постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року

№ 1236, позивача відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати. З таким наказом позивач була ознайомлена, про що свідчить її підпис із запереченням проти наказу.

Таким чином, у цій справі встановлено, що позивач не надала роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19. Натомість, їй було доведено до відома інформацію про необхідність подання роботодавцеві підтверджень проведення профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки про щодо абсолютних протипоказань до вакцинації, на що він повідомив про відсутність у нього заключення закладу охорони здоров`я щодо абсолютного протипоказу до вакцинації.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, керуючись положеннями статті 46 КЗпП України, статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 та наказу МОЗ України, що є нормативно-правовою підставою для відсторонення працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, дійшов правильного висновку про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.

При цьому чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останньою трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див. пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи було відсторонення позивача від роботи нагально необхідним

і пропорційним легітимній меті втручання в її право на повагу до приватного життя

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання

у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на

COVID-19) не викликає сумнівів.

Разом із тим, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня

2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача та з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивача, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 працює в закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 4 комунальної власності Жмеринської міської об`єднаної територіальної громади Вінницької області на посаді вчителя інформатики та належить до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Оцінюючи загрозу, яку потенційно на роботі могла нести позивач як невакцинований працівник, колегія суддів враховує також кількість її соціальних контактів на робочому місці, у тому числі контактів із дітьми, які здобувають освіту в цьому закладі і мають право на безпечний освітній процес.

Відомостей про те, що ОСОБА_1 виконувала свої посадові обов`язки вчителя поза робочим приміщенням та без будь-яких соціальних контактів матеріали справи не містять.

Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі дітей, які здобувають освіту в цьому закладі і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, зокрема працівників закладів загальної середньої освіти, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі і власне не щепленого працівника.

Колегія суддів зазначає, що відмова від вакцинації є правом громадянина, але, як будь-яке право, в деяких ситуаціях це право може бути обмежено. Обмеження прав може відбуватися в інтересах держави і суспільства і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави.

Право позивача на працю в освітньому закладі було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач ухилилася від обов`язкового щеплення. Таке втручання ґрунтувалося на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. З огляду на викладене, безпідставними є доводи касаційної скарги про порушення гарантованого конституційного права особи на працю, дискримінацію у реалізації працівниками трудових прав, порушення принципу добровільності у проведенні медичних маніпуляцій.

З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення ОСОБА_1 причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У цій справі позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Аналогічний правовий висновок у подібних правовідносинах викладено Верховним Судом у постановах від 17 травня 2023 року у справі

№ 473/4304/21, від 14 червня 2023 року у справі № 943/2356/21,

від 12 червня 2023 року у справі № 710/68/22.

В оцінці доводів ОСОБА_1 про те, що інформація проходження щеплення є конфіденційною, Верховний Суд враховує, що статтею

39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» регламентовано, що пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Тобто медичну таємницю становлять, зокрема, факт звернення до лікаря чи діагноз, а в документах про вакцинацію цих відомостей немає, тому посилання позивача на те, що документи про проходження обов`язкового щеплення становлять медичну таємницю, є безпідставними.

Схожий за змістом правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 130/3223/21 та

від 18 травня 2023 року у справі № 758/17690/21.

Оцінивши встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи, Верховний Суд врахував, що поведінка заявниці свідчить, що вона відмовилася надавати роботодавцеві докази проходження обов`язкового щеплення або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, тому за обставин ненадання таких відомостей роботодавцеві обґрунтованим є прийняття рішення про відсторонення працівника від роботи.

У контексті цієї справи обґрунтованим є висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, оскільки хоча обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації.

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що апеляційним судом порушені норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - залишенню без змін.

На момент перегляду справи у касаційному порядку Верховний Суд вже сформував правові висновки щодо застосування статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині застосування відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)), цим правовим висновкам оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, зводяться до неправильного тлумачення заявником норм права, переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема

з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на висновок про залишення касаційної скарги без задоволення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 26 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. А. Стрільчук