Рішення

від 29.05.2022 по справі 300/1917/21

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" травня 2022 р. справа № 300/1917/21

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі судді Шумея, розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області про визнання протиправними дій щодо відмови у виплаті позивачу компенсаційних виплат як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на відповідний рік», починаючи з 19.05.2017 до моменту припинення здійснення нею такого догляду, з урахуванням раніше виплачених сум; зобов`язання нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 компенсаційні виплати як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на відповідний рік», починаючи з 24.03.2011 по 31.12.2011, з урахуванням раніше виплачених сум, та стягнення моральної шкоди у сумі 20 000,00 грн.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду 05 травня 2021 року позовну заяву залишено без руху, встановлено строк для усунення її недоліків. Позивач усунув недоліки позовної заяви.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 08.06.2021 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні).

Позивач позовні вимоги щодо предмету даного адміністративного позову обґрунтовує тим, що сума компенсації, яку він отримує у зв`язку з доглядом ОСОБА_2 , який є інвалідом І групи і відповідно до висновку МСЕК потребує постійного стороннього догляду, є дуже малою і не відповідає рівню прожиткового мінімуму, встановленого Законом. Так, зазначається, що позивач за період з 24.03.2011 по 31.12.2011 отримав компенсацію у зв`язку з доглядом ОСОБА_2 , який є інвалідом І групи у сумі 126,84 грн. Зазначена компенсація є для ОСОБА_1 єдиним джерелом доходу та відповідно до статті 46 Конституції України не може бути нижчою за прожитковий мінімум, встановлений Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік. У проведенні перерахунку компенсації відповідач йому відмовив через те, що даний вид та розмір допомоги він отримував відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 за №832 «Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян». Однак, на думку представника позивача, вказані постанова КМУ суперечать Конституції України, а тому дії відповідача є неправомірними. За таких обставин, на її думку, необхідно зобов`язати нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсаційні виплати як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на відповідний рік», починаючи з 24.03.2011 по 31.12.2011, з урахуванням раніше виплачених сум. Крім того, підлягає до стягнення моральна шкода, яку представник позивача оцінює у розмірі 20 000,00 грн.

Управлінням праці та соціального захисту Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалося.

При цьому, судом згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що 26.05.2021 державним реєстратором внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис за №100 107 111000 9000323 про державну реєстрацію припинення юридичної особи Управління праці та соціального захисту Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 03193287).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.09.2021 суд допустив заміну вибулого відповідача у справі №300/1917/21 правонаступником Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області та поновлено строки розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області правом на подання відзиву у встановлений строк не скористалося.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 19.07.2021 повернуто позивачу надмірно сплачений судовий збір у сумі 908 грн.

Суд, розглянувши відповідно до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, дослідивши докази і письмові пояснення, викладених у заяві по суті справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 , 1988 року народження, як працездатна особа що не працює та здійснює догляд за своїм дідом інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і відповідно до висновку МСЕК потребує постійного стороннього догляду, з 24.03.2011 по 31.12.2011 отримував щомісячну компенсаційну виплату відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 за №832 «Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян».

Згідно листа Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області від 29.09.2020 за №1699, позивач, як працездатна особа, що не працював та з 24.03.2011 по 31.12.2011 здійснював догляд за інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримував компенсаційні виплати. Загальний розмір компенсаційних виплат становив 126,84 грн.

Позивач звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області із заявою-вимогою від 15.10.2020 нарахувати та виплачувати йому компенсаційні виплати як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на відповідний рік», починаючи з 24.03.2011 по 31.12.2011, з урахуванням раніше виплачених сум.

Відповідач, за результатами розгляду зазначеної заяви від 15.10.2020, листом від 22.10.2020 за №1862 відмовив позивачу у нарахуванні та виплаті компенсаційних виплат відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України на відповідний рік», з тих підстав, що постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 №832 «Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян» є чинною і не визнана Конституційним Судом України неконституційною, а тому Управління праці та соціального захисту населення зобов`язане виконувати дану постанову.

Вважаючи дії відповідача протиправними, представник позивача звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Стаття 8 Конституції України гарантує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Частина 1 статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 за №966-XIV (далі Закон №966-XIV) визначає прожитковий мінімум як вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Частиною 1 статті 2 Закону №966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім`ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України (абзац 3).

За змістом частин 1, 3 статті 4 цього Закону №966-XIV, прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

У свою чергу, відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про соціальні послуги» від 19.06.2003 №966-IV (чинного на момент початку виплат позивачу з 24.03.2011 по 31.12.2011), соціальні послуги комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв`язання їхніх життєвих проблем.

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону №966-IV, фізичним особам, які надають соціальні послуги, призначаються і виплачуються компенсаційні виплати в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

На момент виникнення права у позивача на компенсацію компенсаційних виплат як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи, був чинний Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 №558, згідно пунктів 1-2 якого передбачено, що непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги (крім осіб, що обслуговуються соціальними службами), призначається щомісячна компенсаційна виплата (далі - компенсація). Компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у таких розмірах: 15 відсотків - фізичним особам, які надають соціальні послуги особам з інвалідністю I групи.

Поряд з цим, пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян» за №832 від 26.07.1996 (далі Постанова №832) установлено щомісячні компенсаційні виплати у розмірі 480 тис. крб. непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за інвалідом I групи, а також за особою, яка досягла 80-річного віку. Зазначені щомісячні компенсаційні виплати призначаються і виплачуються органами праці та соціального захисту населення та фінансуються органами Пенсійного фонду.

Судом встановлено, що з 24.03.2011 позивач отримував щомісячну компенсаційну виплату саме у відповідності до вимог Постанови №832, розмір якої був нижчий розміру встановленого Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік прожиткового мінімуму. Дана обставина також підтверджується листом Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області від 29.09.2020 за №1699.

Суд з цього приводу звертає увагу, що у пункті 2.3 рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 №5-р/2018 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 за №76-VIII зазначено, що «Конституційний Суд України виходить з того, що статтею 46 Конституції України передбачено право громадян на соціальний захист, включаючи право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); визначено джерела і механізми соціального забезпечення громадян (частина друга); та встановлено, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя). У державі, яку проголошено соціальною, визначений законодавцем розмір прожиткового мінімуму має реально забезпечувати гідний рівень життя людини.

Згідно зі статтею 46 Основного Закону України соціальний захист пов`язується, зокрема, «з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім`ї» (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28.04.2009 за №9-рп/2009).

Наведений зміст права, гарантований статтею 46 Конституції України, узгоджується із її приписами, за якими, зокрема, людина її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48).

Конституційний Суд України вважає, що зазначені положення Основного Закону України зобов`язують державу створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення. Заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків.

На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю».

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 46 Конституції України під час надання оцінки правомірності здійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсаційних виплат у розмірі, визначеному постановами Кабінету Міністрів України «Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян» за №832 від 26.07.1996, який був нижчим встановленого законодавством прожиткового мінімуму.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 16.07.2020 по справі №562/2658/15-а (адміністративне провадження №К/9901/2131/17).

Згідно частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що норма частини 3 статті 46 Конституції України є нормою прямої дії, вказана норма підлягає застосуванню при вирішенні даного спору, незалежно від необхідності вирішення у передбаченому законодавством порядку питання щодо конституційності Постанови №832.

Посилання відповідача на відсутність у нього правових підстав для здійснення позивачу відповідних виплат в розмірі іншому, ніж встановлений Постановою №832, слід відхилити, зважаючи на наявність у держави позитивного обов`язку відповідно до згаданої норми Конституції України забезпечувати, щоб розмір таких виплат не був нижчим від встановленого законодавством прожиткового мінімуму.

Крім того, слід наголосити, що у своєму рішенні в справі «Проніна проти України» від 18.07.2006 Європейський Суд з прав людини вказав, що «<…> У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження. Однак з точки зору відповідного законодавства цю систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від звичайних судів детально розглядати питання щодо конституційності, яке порушує сторона цивільного провадження, або зобов`язує суди передавати кожне таке питання до Конституційного Суду. Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження. Таким чином, питання, чи достатньо суд обґрунтував своє рішення щодо цього питання, може бути визначено тільки у світлі обставин справи, про що згадувалося вище. У цій справі заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення. Заявниця посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найадекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції. Відповідно було порушення цього положення» (пункти 24-25).

Тому, зважаючи на те, що норма частини 3 статті 46 Конституції України є нормою прямої дії, вона повинна застосовуватись при вирішенні спору, незалежно від необхідності вирішення у передбаченому законодавством порядку питання щодо конституційності Постанови №832.

Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16.07.2020 по справі №562/2658/15-а.

За приписами частини 4 статті 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Ураховуючи очевидну невідповідність постанови Кабінету Міністрів України №832 в частині розміру соціальної виплати непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за інвалідом I групи, нормам Конституції України до застосовування підлягають норми Конституції України як норми прямої дії, які мають найвищу юридичну силу, в тому числі й над законами України та постановами Кабінету Міністрів України.

Ігнорування таких доводів позивача є порушення частини 1 статті 6 «Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини» від 04.11.1950, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пронін проти України» від 18.07.2006, рішення у справі «Петриченко проти України» від 12.07.2016).

За таких обставин, суд констатує, що позивач має право на забезпечення соціальною виплатою не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної державної адміністрації Івано-Франківської області щодо відмови у виплаті позивачу компенсації у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму та зобов`язання Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області як його правонаступника нарахувати та виплатити позивачу компенсацію у вказаному розмірі за період з 24.03.2011 по 31.12.2011 (з урахуванням вже виплачених сум).

Що стосується позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 20 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом :

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно частини 5 статті 21 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України.

Частинами 1-2 статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Так, за змістом статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

В постанові №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Пленум Верховного Суду України в пункті 4 вказав, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. В пункті 9 цієї Постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (пункт 3 вказаної постанови).

Для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі №804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі №818/1394/17.

Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат протиправними діями, рішенням чи бездіяльністю, спричинених моральними, психічними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті особи. Як і не доведені самі негативні зміни у житті.

Тобто, суд вказує на те, що в даному випадку відсутні будь-які докази причинно-наслідкового зв`язку між зазначеними позивачем обґрунтуваннями моральних страждань і діями відповідача. Наведені позивачем посилання на страждання не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, як і не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі 20 000,00 грн.

Вказане позбавляє суд можливості встановити факт завдання позивачу моральної шкоди протиправними діями відповідача та провести розрахунок її розміру згідно з критеріями, встановленими статтею 23 Цивільного кодексу України, а відтак підстави для задоволення позовних вимог у цій частині відсутні.

Окрім цього, суд зазначає, що сам по собі факт можливої протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №804/6922/16.

Отже, підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

Щодо вимоги про встановлення судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

В переліку способів захисту порушеного права, наведених у частині 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутній такий спосіб захисту порушеного права як зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення, а тому вказане не може розглядатися судом як позовна вимога.

З урахуванням положень частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом, а не обов`язком суду.

Таким чином, з огляду на вказане та на відсутність обґрунтування позивачем необхідності встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, відсутні підстави для його встановлення в даній адміністративній справі.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі РуїсТоріха проти Іспанії від 09.12.1994, серія A, №303-A, пункт 29).

Крім того, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3); безсторонньо (пункт 4); добросовісно (пункт 5); з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (пункт 8); своєчасно, тобто протягом розумного строку (пункт 10).

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням встановлених обставин та наведених правових положень, суд дійшов висновку, що відповідачем не дотримано приписів частини 2 статті 2 КАС України, а тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, а позов таким, що підлягає до часткового задоволення.

Враховуючи приписи ч.1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд присуджує за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 908,00 грн сплачених судових витрат із сплати судового збору.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу, суд звертає увагу, що відповідно до частин 1, 2 статті 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно із частинами 3-5 статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Водночас, відповідно до частин 7, 9 статті 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Відповідно до частин 2, 3 статті 30 Закону України від 05.07.2012 за №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для підтвердження понесених позивачем витрат на професійну допомогу адвоката надано такі документи: - оригінал ордера на надання правової допомоги від 04.12.2020 Серія КВ №469863; - копія договору про надання правової (професійної правничої) допомоги №04/12-90 від 04.12.2020; - оригінал Замовлення від 04.012.2020: Додаток №1 до Договору про надання правової (професійної правничої) допомоги №04/12-90 від 04.12.2020; - оригінал рахунку №1 від 04.12.2020 до Договору про надання правової (професійної правничої) допомоги №04/12-90 від 04.12.2020; - оригінали та копії банківських квитанцій ПАТ КБ «Приватбанк» від 08.12.2020 за №0.0.1933930143.1 на суму 3000,00 грн. та №0.0.1933933029.1 на суму 3000,00 грн.; - оригінал Акту виконаних робіт від 08.12.2020 згідно Договору про надання правової (професійної правничої) допомоги №04/12-90 від 04.12.2020; - копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ №6313 від 24.01.2019; - копія посвідчення адвоката ОСОБА_3 від 24.01.2019.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат на підставі статті 41 Конвенції, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України від 23.01.2014, заява №19336/04, пункт 268). У рішенні Європейського суду з прав людини від 28.11.2002 у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, суд вважає, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 6 000,00 грн. є cпівмірною із складністю цієї справи, наданими адвокатом послуг та затраченим ним часом на надання таких послуг.

Таким чином, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на правову допомогу адвоката в сумі 6 000,00 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної державної адміністрації щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсаційних виплат як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України» на відповідний рік, починаючи з 24.03.2011 по 31.12.2011, з урахуванням раніше виплачених сум.

Зобов`язати Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсаційні виплати як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за інвалідом І групи громадянином ОСОБА_2 , відповідно до статті 46 Конституції України у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого Законом України «Про державний бюджет України» на відповідний рік беручи до уваги розмір прожиткового мінімуму відповідно до основних соціальних і демографічних груп населення», починаючи з 24.03.2011 по 31.12.2011, з урахуванням раніше виплачених сум.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6000 (шість тисяч) гривень.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати із сплати судового збору в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

відповідач Управління праці та соціального захисту населення Городенківської районної держаної адміністрації, вул. Шевченка, 77, м. Городенка, Коломийський район, Івано-Франківська область, 78100, код ЄДРПОУ 03193287;

правонаступник відповідача Управління соціального захисту населення Коломийської районної державної адміністрації Івано-Франківській області, вул. І. Франка, 3, м. Коломия, Івано-Франківська область, 78200, код ЄДРПОУ 20558069.

Суддя Шумей М.В.