Рішення

від 05.06.2022 по справі 454/435/22

СОКАЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 454/435/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 червня 2022 року Сокальський районний суд Львівської області у складі:

головуючого - судді Фарина Л. Ю. ,

за участю секретаря Кочмар Н.-Г.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сокалі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача та просить суд зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення самочинно збудованого санвузла площею 4,3кв.м., загальною площею 20,2м.кв.

Свої вимоги мотивує наступним.

Вона є власником будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Також, їй на підставі права власності належить земельна ділянка (двір) прилеглий до будинку площею 0,0307га, яка розташована за вказаною адресою.

Прибудинкова територія, згідно кадастрового плану земельної ділянки складає 0,0022га і під житлову забудову 0,0036га.

Відповідач проживає у суміжній квартирі і йому належить суміжна земельна ділянка площею 0,058га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Зазначає, що відповідач створює їй перешкоди у користуванні приватизованою земельною ділянкою, оскільки в 2009р. він побудував без відповідних дозволів та погоджень прибудову до квартири АДРЕСА_3 , використовуючи частину земельної ділянки позивача. Тобто належна відповідачу цегляна прибудова знаходиться в кадастрових межах земельної ділянки позивача.

Межа, яка розділяє їх земельні ділянки проходить по лінії розділу будинковолодіння до огорожі.

Вказує, що санвузол на половину зведений на земельній ділянці позивачки. Стіна заважає проникненню світла в житлову частину будинку і затемнює земельну ділянку та заважає позивачу огляду прилеглої території.

Також, зазначає, що очисні зливи труби з туалету, пральної машинки, мийки та ванної прокладені на лицьовій стороні межі земельної ділянки Позивачки, що створює загрозу на випадок їх прориву і витоку нечистот в грунт прибудинкової території Позивача.

Крім цього, зазначає, що дощові потоки і вода по водопровідній трубі, встановленій на земельній ділянці позивача накопичується та утворює калюжі та проникає під житлову частину будинку деформуючи підлогу.

Вона неодноразово зверталась до відповідача з проханням усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, однак останній їй відмовив, тому звертається до суду з даним позовом.

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 21.02.2022 року відкрито провадження у справі та вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Клопотань від жодної із сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (виклику) сторін до суду не надходило, а тому відповідно до ч.5 ст.279 ЦПК України суд постановив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними в справі матеріалами.

Представник відповідача адвокат Брух А.О. надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову.

Свої заперечення мотивує наступним.

У 2009 році Відповідач з сім`єю провів реконструкцію належної йому на той час на праві власності частини будинку (квартири АДРЕСА_3 ), а саме здійснив прибудову до стіни своєї квартири.

В подальшому висновком про технічний стан житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами від 03.12.2013 р. за №7372 проведеного КП «Червоноградське МБТІ» було підтверджено належний технічний стан будинку після проведеної реконструкції та відповідність його вимогам ДБН України.

В подальшому, Відповідач подав декларацію про готовність об`єкта до експлуатації. 31.12.2013 р. за №ЛВ182133651315 Інспекцією ДБК була зареєстрована декларація про готовність до експлуатації об`єкта після проведеної реконструкції індивідуального житлового будинку з добудовою.

На підставі зареєстрованої декларації Відповідач та члени його сім`ї зареєстрували право власності вже на окремий житловий будинок по АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №60223430 від 30.05.2016р.

Також, під обслуговування будинку належного Відповідачу були виділені відповідні земельні ділянки, а саме: земельна ділянка площею 0,0058 га (кадастровий №4624810100:01:008:0360); площею 0.0849 га (кадастровий №4624810100:01:008:0359); площею 0.0028 га (кадастровий №4624810100:01:008:0361).

зазначає, що будинок ОСОБА_2 повністю розміщується на його земельній ділянці та при проведенні процедури реконструкції та подальшої процедури введення в експлуатацію житлового будинку Носенко, інспекція ДАБК України та КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» проводили перевірку та огляд технічного стану будинку, відповідності його нормам ДБН та розміщення його на земельній ділянці Носенка.

Позивачкою в позові не надано жодного належного та допустимого доказу який би спростовував наведені нами факти та надані суду докази.

Також з плану земельної ділянки належної ОСОБА_2 вбачається схематичне зображення проведення каналізаційної мережі від будинку Відповідача. З наведеного вбачається, що така мережа не проходить через земельну ділянку ОСОБА_1 , а проходить через земельну ділянку ОСОБА_3 .

Крім цього, водостік та ринва проходять по стіні будинку Носенка і стік води здійснюється на частину земельної ділянки ОСОБА_3 , а не ОСОБА_4 та аналогічно лічильник електричної енергії розміщений на зовнішній стіні будинку зі сторони АДРЕСА_1 , а тому зняття показів також відбувається на земельній ділянці ОСОБА_2 .

Разом з цим, зазначає, що сторона відповідача понесла судові витрати, згідно договору про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 04.04.2022 р. укладеного з адвокатом Брух А.О. до даного договору вбачається, що Відповідачем понесені витрати на правову допомогу по даній справі у сумі 4000 (чотири тисячі) грн., тому просить стягнути з Позивача вищевказану суму понесених витрат.

Дослідивши письмові матеріали справи суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

За змістом частин четвертої та сьомої статті 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва особи, зазначені у цих приписах, можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об`єкта або проведення перебудови власними силами або за її рахунок; приведення земельної ділянки в попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України, позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

Отже, за змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України, статті 4 ЦПК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Збудований об`єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об`єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення.

Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 провів реконструкцію належної йому на той час на праві власності частини будинку (квартири АДРЕСА_3 ), а саме здійснив прибудову до стіни своєї квартири.

В подальшому висновком про технічний стан житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами від 03.12.2013 р. за №7372 проведеного КП «Червоноградське МБТІ» було підтверджено належний технічний стан будинку після проведеної реконструкції та відповідність його вимогам ДБН України.

Тому, ОСОБА_2 подав декларацію про готовність об`єкта до експлуатації. 31.12.2013 р. за №ЛВ182133651315 Інспекцією ДБК була зареєстрована декларація про готовність до експлуатації об`єкта після проведеної реконструкції індивідуального житлового будинку з добудовою.

На підставі зареєстрованої декларації ОСОБА_2 та члени його сім`ї зареєстрували право власності вже на окремий житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 46,8кв.м, житловою площею 26,6кв.м та даний будинок належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , зокрема по 1/4 кожному, що стверджується інформаційною довідкою від 30.05.2016р. та технічним паспортом.

Разом з тим, після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 804/1510/16 та від 02 жовтня 2018 року у справі № 465/1461/16-а.

Таким чином, після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпала свою дію фактом виконання, в зв`язку з чим, оскаржуваною у справі декларацією будь-які права або охоронювані законні інтереси позивача не порушуються, а скасування реєстрації такої декларації не буде нести будь-яких правових наслідків. Сам факт реєстрації такої декларації та отримання свідоцтва на право власності на підставі неї виключає можливість віднесення спірного об`єкту нерухомого майна до самочинного в силу його узаконення.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 12.06.2019 по справі № 916/1986/18

З огляду на викладене твердження ОСОБА_1 про незаконність збудованої прибудови не заслуговують на увагу, так як Відповідачу на праві власності належить будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 46.8 кв.м.

З державного акта на право приватної власності на землю та витягів з Державного земельного кадастру встановлено, що позивачу ОСОБА_2 на праві приватної власності належить земельна ділянка загальною площею 0,0935га, розташована в м.Сокаль Львівської області, призначена для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, яка складається із земельних ділянок площею 0,0849га, 0,0058га, 0,0028га. Також, земельна ділянка площею 0,279га, що є двором будинку, перебуває в спільному користуванні, в тому числі частка ОСОБА_2 в даному дворі становить 0,0139га.

Як вбачається із зведеного плану земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , проведеного п.п. «Земельно-кадастрове бюро», будинок ОСОБА_2 повністю розміщується на його земельній ділянці (розмежування земель позначені рожевим кольором та синім).

Крім цього, при проведенні процедури реконструкції та подальшої процедури введення в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_2 , інспекція ДАБК України та КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» проводили перевірку та огляд технічного стану будинку, відповідності його нормам ДБН та розміщення його на земельній ділянці Носенка.

В декларації про готовність об`єкта до експлуатації (п.7) зазначено Державний акт на право власності на земельну ділянку від 06.08.1999 р. серія ІІІ-ЛВ 051773.

Крім цього, твердження ОСОБА_1 про те, що вона являється власником будинковолодіння по АДРЕСА_4 , площею 53.1 кв.м. на підставі рішення Сокальського районного суду від 16.10.2020 р. не знайшло свого підтвердження, оскільки зазначене рішення суду скасоване постановою Львівського апеляційного суду від 28.03.2020р., тому остання являється лише власником квартири, а не будинку.

Разом з цим, що стосується тверджень позивача, щодо проходу водопроводу (каналізації) через її частину земельної ділянки, то такі спростовуються наданими відповідачем доказами.

Як вбачається з технічних умов на водовідведення проведених КП «Водопровідно-каналізаційні господарства» затвердженого Сокальською МКП ВКГ було затверджено перелік робіт по підключенню каналізаційної труби, як проходить в існуючій каналізаційній мережі, що проходить вздовж АДРЕСА_4 . Точка підключення існуючий колодязь, який знаходиться на вищевказаній каналізаційній мережі.

З плану земельної ділянки належної ОСОБА_2 вбачається схематичне зображення проведення каналізаційної мережі від будинку останнього.

З наведеного встановлено, що така мережа не проходить через земельну ділянку ОСОБА_1 , а проходить через земельну ділянку ОСОБА_3 .

Крім цього, що водостік та ринва проходять по стіні будинку ОСОБА_2 і стік води здійснюється на частину земельної ділянки відповідача, а не позивачки, аналогічно лічильник електричної енергії розміщений на зовнішній стіні будинку зі сторони АДРЕСА_4 , а тому зняття показів також відбувається на земельній ділянці ОСОБА_2 , що стверджується наданими самою позивачкою фотографіями.

Відповідно до ч. 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Право власності ОСОБА_2 на житловий будинок по АДРЕСА_4 у тому числі прибудову становить «майно», підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Серков проти України») напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: друге речення першого абзацу дозволяє позбавлення майна тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання «законів».

Більш того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

В питаннях оцінки «пропорційності» Європейський суд з прав людини, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»). Таким чином, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Беручи до уваги презумпцію правомірності набуття права власності, зважаючи на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази протиправності реєстрації Декларації про готовність об`єкта до експлуатації на підставі якої Відповідачу було набуто право власності на житловий будинок з прибудовою по АДРЕСА_4 , вважаємо що право власності у Носенка виникло на законних підставах, у зв`язку з чим позовні вимоги Позивача задоволенню не підлягають.

Також, слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У рішенні Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 року суд офіційно розтлумачив цю конституційну норму і вирішив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (п. 1 рішення).

Отже, конституційне право на доступ до правосуддя не є безмежним. Метою суду (правосуддя) є захист порушених прав, свобод та інтересів, належних безпосередньо особі, яка звертається за захистом (її суб`єктивних прав).

У ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Цю конституційну норму необхідно застосовувати з урахуванням її офіційного тлумачення, наданого Конституційним Судом України у рішенні № 6-зп від 25.11.1997 року.

Зокрема, Конституційний Суд України офіційно розтлумачив ч. 2 ст. 55 Конституції України. Її необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді (ч. 1 п. 1 рішення).

Обґрунтовуючи свою позицію, Конституційний Суд зазначив, що ст. 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, і встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть оскаржуватися будь-які рішення, дії та бездіяльність. Тим самим створено механізм реалізації конституційного права особи на судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Відтак, Конституцією України гарантовано і забезпечено кожній людині і громадянину право на звернення до суду за захистом своїх прав чи свобод (ч. 9 п. 2 рішення).

З наведеного офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України випливає, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права, свободи та інтереси чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Виходячи з викладеного, завдання судочинства не можуть бути реалізовані у разі звернення особи до суду за захистом прав, свобод та інтересів, які не належать їй особисто.

Для звернення до суду особа (позивач) повинен мати матеріально-правову заінтересованість у вирішенні спору. Матеріально-правовий інтерес у порушенні справи - це зв`язок позивача із зазначеним у позовній заяві предметом судового захисту, питання про наявність або відсутність якого вирішується суддею під час попереднього дослідження матеріальної правоздатності позивачу, заявленої до суду вимоги та її підстави.

Звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів особи, тому вона має довести (а суд - встановити), що позивачеві належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких він звернувся до суду.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами підставність її позовних вимог.

До того ж, слід звернути на сформульовані позовні вимоги позивача, а саме усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою АДРЕСА_4 шляхом знесення санвузла пл.4.3. кв.м. самочинно збудованого, загальною площею 20.2 кв.м.

За таких умов, позовні вимоги Позивача є нечіткими не конкретизованими, а саме не зрозуміло, який саме об`єкт нерухомості остання просить знести санвузол 4.3. кв..м. чи інший об`єкт нерухомості площею 20.2 кв.м..

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Тобто, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 по справі № 917/1739/17.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

ОСОБА_1 не надано та спростовуються наданими стороною відповідача доказами, того, що відповідач ОСОБА_2 створює їй перешкоди у користуванні приватизованою земельною ділянкою, оскільки він побудував без відповідних дозволів та погоджень прибудову до квартири АДРЕСА_3 , використовуючи частину земельної ділянки позивача та належна відповідачу цегляна прибудова, зокрема, санвузол площею 4.3 кв.м. на половину зведений на земельній ділянці позивачки та очисні зливи труби каналізації прокладені на лицьовій стороні межі земельної ділянки позивачки, що створює загрозу на випадок їх прориву і витоку нечистот в грунт її прибудинкової території і дощові води та сніг утворюють калюжі, що створює загрозу належної їй частині житлового будинку.

Враховуючи наведене, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Разом з цим, пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Відповідно до вимог п.3 ч.3 ст.133 ЦПК України до витрат пов`язаних з розглядом справи належать витрати на правову допомогу.

Відповідно до ст.137 ЦПК України витрати пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу, відповідачу ОСОБА_2 в розмірі 4000грн. адвокатом Брух А.О. надано детальний опис виконаних робіт по даній справі, вивчення позову та матеріалів справи, збір доказів, підготовка пояснень, складання інших процесуальних документів, підготовка відзиву та долучено договір про надання професійної правничої допомоги від 04.04.2022р. і квитанція №13 на суму 4000грн.

Частинами третьою та четвертою статті 137 ЦПК України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно із ч.5 ст.137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі №915/237/18 від 01 серпня 2019 року).

Як вбачається із пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 , позивачка є особою з інвалідністю ІІ групи, а тому при зверненні до суду з даним позовом остання звільнена від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір».

Водночас відповідно до частин першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно із частиною третьою цієї статті до витрат, пов`язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.

Положеннями частини першої статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

У постанові від 18.10.2017 року, справа № 6-1544цс17 Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла виснивку про те, що сторона, яка звільнена законом від сплати судового збору не звільняється від відшкодування витрат на правову допомогу.

Враховуючи зазначені положення законодавства, якими встановлено, що витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, а також той факт, що відповідач у справі належним чином документально підтвердив такі витрати, та беручи до уваги час, який адвокат Брух А.О. витратив на підготовку матеріалів та відзиву; тривалість розгляду і складність справи суд приходить до висновку про задоволення витрат на правову допомогу у розмірі 2000 (двох тисяч)грн.

Враховуючи наведене, а також з урахуванням положень ч. ч. 1-2, 6 ст. 141 ЦПК України, в зв`язку з відмовою у позові, суд вважає судові витрати по сплаті судово збору компенсувати за рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 200 263-265 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 2000 (дві тисячі) грн. судові витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати по сплаті судового збору - віднести на рахунок держави.

Рішення може бути оскаржене сторонами в апеляційному порядку безпосередньо до Львівського апеляційного суду шляхом подання в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відомості, які зазначаються в рішенні суду відповідно до п.4) ч.5 ст.265 ЦПК України та не проголошуються, відповідно до ч.2 ст.268 ЦПК України.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , проживає: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Головуючий: Л. Ю. Фарина