Рішення

від 31.05.2022 по справі 910/14868/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.06.2022Справа № 910/14868/21

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Крафт»доВідкритого акціонерного товариства «Укрсільгоспремналадка»провизнання права власностіСуддя Босий В.П.

секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.

Представники сторін:

від позивача:Шпакович О.В., Федосєйкіна С.В.від відповідача:Романюк С.П.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Крафт» (надалі - ТОВ «Крафт») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Відкритого акціонерного товариства «Укрсільгоспремналадка» (надалі - ВАТ «Укрсільгоспремналадка») про визнання права власності

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не визнається право власності позивача на об`єкт нерухомого майна - майновий комплекс загальною площею 474,9 кв.м, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), 14, яке належить позивачу на праві власності на підставі договору фінансового лізингу від 14.10.1999 та договору про передачі майна по договору фінансового лізингу від 07.05.2001.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.09.2021 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.

Заперечуючи проти позовних вимог у відзиві на позовну заяву, відповідач вказує на відсутність у позивача порушеного права на спірний об`єкт нерухомого майна, оскільки власником такого майна є саме відповідач. Зокрема, відповідач стверджує, що договори фінансового лізингу від 14.10.1999 та передачі майна по договору фінансового лізингу від 07.05.2001 є неукладеними, оскільки від імені відповідача вони підписані невстановленою особою, загальні збори ВАТ «Укрсільгоспремналадка» своєї згоди на укладення таких договорів не надавали. Також у відзиві на позовну заяву відповідач вказує на сплив строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач наголошує на тому, що саме він є власником спірного нерухомого майна, яке було набуте на підставі укладених договорів після повної сплати ним лізингових платежів, проте відповідачем його право власності не визнається. Також позивач вказує на відсутності підстав для визнання неукладеними договорів фінансового лізингу від 14.10.1999 та передачі майна по договору фінансового лізингу від 07.05.2001, а також для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, оскільки такий строк позивачем пропущений не був.

Протокольною ухвалою суду від 09.02.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.03.2022.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.04.2022 судове засідання з розгляду справи по суті було призначено на 01.06.2022.

Представники позивача в судове засідання з`явилися, надали пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні надав пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечував.

В судовому засіданні 01.06.2022 судом оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

14.10.1999 між ВАТ «Укрсільгоспремналадка» (лізингодавець) та ТОВ «Крафт» (лізингоодержувач) був укладений договір фінансового лізингу (надалі - «Договір лізингу»), за змістом п. 1.1 якого лізингодавець надає у виключне оплатне користування на встановлений строк лізингоодержувачу майно, що є його власністю, згідно додатку №1, на умовах фінансового лізингу з подальшою передачею права власності, а лізингоодержувач використовує його в господарській діяльності та сплачує періодичні платежі.

Пунктом 2.2 Договору лізингу передбачено, що лізингодавець зобов`язаний: протягом трьох днів з дня підписання договору передати об`єкти лізингу по акту прийому-передачі лізингоодержувачу з необхідною документацією на нього; по закінченню строку договору, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів, передати об`єкти лізингу у власність лізингоодержувача.

За змістом п. 3.1 Договору лізингу загальна вартість об`єктів лізингу складає 27 100,00 грн. та зміні й індексації не підлягає.

Згідно з п. 3.2 Договору строк договору фінансового лізингу визначений за погодженням сторін 12 місяців з дня підписання акту приймання-передачі.

Сторонами 17.10.1999 був підписаний акт приймання-передачі, за яким відповідач передав позивачу на умовах Договору лізингу строком на 12 місяців об`єкти лізингу, визначені додатком №1, що розташовані у м. Києві, мкр. Бортничі, вул. Промислова, 14.

На виконання умов вказаного договору позивачем були сплачені лізингові платежі на загальну суму 27 100,00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №1 від 31.01.2000, №3 від 13.04.2000 та №4 від 21.09.2000.

07.05.2001 між сторонами був підписаний договір передачі майна по Договору фінансового лізингу (надалі - «Договір передачі майна»), згідно умов якого:

- ТОВ «Крафт» виконало всі умови Договору фінансового лізингу;

- ВАТ «Укрсільгоспремналадка» передає у власність ТОВ «Крафт» майно, яке належало ВАТ «Укрсільгоспремналадка». Свідоцтво про право власності на майновий комплекс серія МК №010001940 від 04.12.1998 №536-в, зареєстрований в Київському міському бюро технічної інвентаризації за ВАТ «Укрсільгоспремналадка», записаний у реєстрову книгу №4-з.203 за реєстровим номером №544-з від 06.07.1999, довідка-характеристика №437466 від 03.05.2001, додаток до Договору лізингу;

- під час дії Договору лізингу всі умови зі сторони ТОВ «Крафт» та ВАТ «Укрсільгоспремналадка» виконані в повному обсязі;

- зауважень та претензій зі сторони ТОВ «Крафт» та ВАТ «Укрсільгоспремналадка» немає.

27.12.2018 на підставі вказаних документів позивач зареєстрував за собою право власності на майновий комплекс загальною площею 474,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), 14, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №151333356.

Проте, відповідач оскаржив рішення про державну реєстрацію права власності позивача до Міністерства юстиції України, яке наказом №603/5 від 27.02.2019 скаргу ВАТ «Укрсільгоспремналадка» задовольнило.

Спір у справі виник у зв`язку з оспоренням та невизнанням відповідачем права власності позивача на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), 14.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту даної правової норми, право на звернення до суду з позовом про захист речових прав на майно встановлюється за позивачем, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна та створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв`язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на майно. Тобто, у позивача вже є право власності на певне майно і має місце факт оспорювання належного позивачу права.

Позивач зазначає, що саме він є власником спірного нерухомого майна загальною площею 474,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), 14, при цьому право власності на таке майно він набув на підставі Договору лізингу та Договору передачі майна.

Суд відзначає, що вказані договори укладено сторонами до набрання чинності Цивільним кодексом України, у зв`язку з чим при вирішенні питання стосовно його відповідності вимогам щодо форми, змісту, волі сторін (тобто умовам дійсності угод) підлягають застосуванню норми, що діяли в момент укладення такого договору, тому судом застосовуються норми Цивільного кодексу УРСР.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 Цивільного кодексу УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Передача власником майна в тимчасове володіння інших осіб, наприклад, на зберігання, не призводить до втрати ним права власності. При цьому майно має вважатися таким, що перебуває у володінні власника, і тоді, коли він фізично ним не панує, наприклад, майно власника в житловому будинку в момент перебування його на роботі, товар належний громадянину підприємцю, розташований в його складському приміщенні, в період перебування його у відрядженні.

Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Загальнорозповсюдженою є думка про те, що користування власністю неможливе без володіння нею. Це так, але існують і певні винятки. Наприклад, при розміщенні реклами на будівлі чи іншому майні власника третіми особами використання ними майна відбувається при збереженні володіння за власником.

Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.

За змістом ч.ч. 1 та 2 ст. 4 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про лізинг» фінансовий лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об`єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об`єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Сума відшкодування вартості об`єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об`єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об`єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Матеріалами справи підтверджується, що 17.10.1999 сторонами був підписаний акт приймання-передачі, за яким відповідач передав позивачу на умовах Договору лізингу строком на 12 місяців об`єкти лізингу, визначені додатком №1, що розташовані у м. Києві, мкр. Бортничі, вул. Промислова, 14.

Статтею 10 Закону України «Про лізинг» (в редакції на момент укладення договору), об`єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця.

Пунктом 3.11 Договору лізингу визначено, що за згодою сторін до закінчення строку договору лізингоодержувач може стати власником окремих об`єктів лізингу, якщо сума сплачених лізингових платежів відповідає їх залишковій вартості. По закінченню строку договору фінансового лізингу всі передані об`єкти лізингу переходять у власність лізингоодержувача за умови повної сплати ним лізингодавцю визначених договором лізингу платежів.

На виконання умов вказаного договору позивачем були сплачені лізингові платежі на загальну суму 27 100,00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №1 від 31.01.2000, №3 від 13.04.2000 та №4 від 21.09.2000.

07.05.2001 між сторонами був підписаний Договір передачі майна, згідно умов якого ВАТ «Укрсільгоспремналадка» передало у власність ТОВ «Крафт» спірне нерухоме майно, яке належало ВАТ «Укрсільгоспремналадка» на праві власності; також вказаним договором підтверджено виконання сторонами Договору лізингу всіх умов у повному обсязі.

Згідно зі ст. 128 Цивільного кодексу УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов`язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Відповідно до ст. ст. 2, 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень даних про право власності особи на об`єкт нерухомого майна, збудований до набрання зазначеним Законом чинності, не породжує в особи цього права, а засвідчує офіційне визнання і підтвердження державою факту наявності в особи цього права. Право власності на збудований до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» об`єкт нерухомого майна виникає в порядку, який існував на час його будівництва.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідно до положень Цивільного кодексу УРСР, який діяв на час укладення Договору лізингу та Договору передачі майна, виникнення права власності на нерухоме майно не залежало від державної реєстрації цього права.

Таким чином, судом встановлено факт передання відповідачем позивачеві нерухомого майна, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), 14, на виконання умов Договору лізингу, а відтак і виникнення з цього моменту у ТОВ «Крафт» права власності на нього.

Твердження відповідача про те, що Договір лізингу та Договір передачі майна є неукладеними судом не приймаються до уваги з огляду на наступне.

За змістом статті 153 Цивільного кодексу УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

В той же час, договір не може бути визнаний неукладеним на момент його фактичного виконання, оскільки визнання договору неукладеним може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами.

Суд відзначає, що позивачем до матеріалів справи були долучені належні та допустимі докази на підтвердження факту виконання Договору лізингу його сторонами, а саме акт приймання-передачі від 17.10.1999, платіжні доручення про сплату лізингових платежів та Договір передачі майна.

Більш того, спростовуючи твердження відповідача про відсутність згоди загальних зборів ВАТ «Укрсільгоспремналадка» на укладення Договору лізингу та повноважень голови правління Ніколенко А.І. позивачем долучено до матеріал справи протокол загальних зборів акціонерів відповідача №3 від 05.03.1999.

В свою чергу, відповідачем на спростування факту укладення та виконання Договору лізингу не додано жодного належного та допустимого доказу.

Частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною першою статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

В статтях 2, 13 Господарського процесуального кодексу України закріплений принцип змагальності господарського судочинства, відповідно до якого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

З урахуванням викладеного, суд вважає доведеним факт як укладення сторонами Договору лізингу, так і факт його належного виконання.

В той же час, 05.11.2018 була проведена державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем, а вподальшому відповідач оскаржив реєстрацію права власності позивача до Міністерства юстиції України.

Встановлені судом обставини дають підстави для висновку про необхідність застосування при розгляді даної справи доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України). Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об`єктивну істину. Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.

Згідно з ст. 13 Цивільного кодексу України визначивши межі здійснення цивільних прав, закон встановлює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільне законодавство ґрунтується на вільному здійсненні цивільних прав, а також добросовісності учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав і виконання обов`язків. Таким чином, особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки.

З огляду на вказане, очевидно, що дії відповідача щодо передачі позивачу нерухомого майна, а вподальшому здійснення реєстрації права власності на таке нерухоме майно за собою, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісними, а також свідчить про невизнання права власності позивача та порушення права власності на таке майно.

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Згідно зі ст. 41 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 Цивільного кодексу України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Застосування обраного позивачем способу захисту своїх прав, як власника нерухомого майна, направлено саме на відновлення його прав, які гарантовані Конституцією України.

За приписами ст. 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 21.05.2012 у справі №6-20цс11, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Беручи до уваги викладене, а також те, що позивачем обрано конкретний спосіб захисту його порушених прав, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю «Крафт» права власності на майновий комплекс загальною площею 474,9 кв.м, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), будинок 14, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 168454680000.

Щодо заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності у даній справі суд відзначає наступне.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2.1 Постанови №10 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов`язань, визначених ст. 175 Господарського кодексу України.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2.1 Постанови № 10 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п. 2.2 зазначеної постанови, за змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність сплила і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007 Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Як вбачається із матеріалів справи, 27.12.2018 позивач зареєстрував за собою право власності на майновий комплекс загальною площею 474,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), 14, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №151333356.

Проте, відповідач оскаржив рішення про державну реєстрацію права власності позивача до Міністерства юстиції України, яке наказом №603/5 від 27.02.2019 скаргу ВАТ «Укрсільгоспремналадка» задовольнило.

Таким чином, позивач дізнався про порушення його права власності після скасування реєстрації права власності на спірне нерухоме майно, а відтак звернувся до суду у межах трьохрічного строку позовної давності.

Суд зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

З приводу висвітлення всіх доводів відповідача суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Крафт» задовольнити повністю.

2. Визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю «Крафт» (02068, м. Київ, вул. Ревуцького, 27, кв. 224; ідентифікаційний номер 21630805) право власності на майновий комплекс загальною площею 474,9 кв.м, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Промислова (Бортничі), будинок 14, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 168454680000.

3. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства «Укрсільгоспремналадка» (02088, м. Київ, вул. Промислова, 14; ідентифікаційний код 03386388) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Крафт» (02068, м. Київ, вул. Ревуцького, 27, кв. 224; ідентифікаційний номер 21630805) судовий збір у розмірі 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн. 00 коп. Видати наказ.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

5. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 08.06.2022.

Суддя В.П. Босий