Постанова

від 13.06.2022 по справі 205/6618/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4252/22 Справа № 205/6618/21 Суддя у 1-й інстанції - Приходченко О. С. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого- судді Демченко Е.Л.

суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О.

розглянувши у спрощеному позовному провадженні, без повідомлення учасників справи, в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 січня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Ідеал» про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів,-

в с т а н о в и л а:

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Ідеал» (далі - ТОВ «Авто-Ідеал») про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів, мотивуючи тим, що 18 листопада 2020 року вона уклала з відповідачем договір №150, за умовами якого відповідач зобов`язався придбати та доставити їй автомобіль, який був у використанні в Європі, а саме марки Citroen C4, 2005 року, вартість якого складає 4 350 доларів США, в яку входить вартість самого автомобіля, вартість послуг відповідача та вартість митних платежів. На виконання умов вищезазначеного договору було укладено додаткову угоду від 18 листопада 2020 року, якою встановлено, що вартість доставки складає 600 євро, розмір завдатку та вартість автомобіля описується в додатковій угоді до договору. Сума завдатку, який вона залишає, використовується на резерв автомобіля, а також для проведення його повної діагностики та поверненню не підлягає. Відповідач зобов`язаний доставити автомобіль протягом п`яти робочих днів з моменту остаточного нею вибору автомобіля. У випадку виникнення форс-мажорних обставин (виявлення технічних несправностей автомобіля під час транспортування на Україну) цей строк може бути подовжено.

На виконання умов договору №150 та додаткової угоди від 18 листопада 2020 року нею було перераховано на рахунок відповідача грошові кошти у розмірі 73 621,50 грн. При цьому, відповідно до умов договору, вона мала сплатити відповідачеві залишок коштів у повному розмірі після розмитнення автомобіля, проте, перерахування коштів не відбулося, оскільки ТОВ «Авто-Ідеал» не надав підтвердження розмитнення автомобіля та почав вимагати сплатити суму, яка перевищувала обумовлену договором.

Посилаючись на те, що відповідачем замовлений транспортний засіб доставлено не було, при цьому, від належного виконання зобов`язання ухиляється, грошові кошти не повертає, що свідчить про ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності, просила суд першої інстанції визнати недійсним договір №150 від 18 листопада 2020 року про надання та доставки б/у автомобіля з Європи, укладений між нею та відповідачем та стягнути з останнього на її користь кошти, сплачені за договором, у розмірі 73 621,50 грн., а також штраф у розмірі 20 000 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 січня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що платіж на суму в 49 000 грн. на користь Казначейства України хоча і було здійснено 06 листопада 2020 року, тобто до укладення спірного договору, оскільки спочатку було укладено договір №118 та додаткову угоду №118/А від 15 жовтня 2020 року на купівлю іншого автомобіля, а саме Renault Megane, 2008 року, на виконання якого і була сплачена відповідна сума, в той же час у зв`язку із неможливістю доставки саме вказаного автомобіля, останній був замінений на Citroen C4, 2005 року, у зв`язку з чим було підписано новий договір. Зазначала, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, окрім іншого, посилався на те, що платіж на суму 20 100 грн. було сплачено ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 , які не є стороною по справі чи спірного правочину. В той же час, ОСОБА_2 є її чоловіком, а ОСОБА_3 керівником ТОВ «Авто-Ідеал». Вказує, що 01 грудня 2020 року між нею та відповідачем було укладено договір №1 про продаж спірного автомобіля, а вилучені з його продажу кошти повернути за розмитнення, яка вона оплатила на реквізити київської митниці в розмірі 53 521 грн. та авансовий платіж в розмірі 20 000 грн. повернути на її користь, який так виконано не було, на зв`язок не виходить, що свідчить про ведення ним нечесної підприємницької діяльності.

Відповідач правом на надання відзиву на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 не скористався.

Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині обґрунтування підстав відмови в задоволенні позову.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Судом першої інстанції встановлено і це підтверджується матеріалами справи, 18 листопада 2020 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Авто-Ідеал» було укладено договір №150 про надання послуг купівлі та доставки б/в автомобіля з Європи, відповідно до умов якого виконавець зобов`язується придбати автомобіль бувший у користуванні із Європи та надати наступні послуги: пошук та відбір авто згідно вимог замовника, попередній огляд авто щодо наявності дефектів, тимчасову реєстрацію транспортного засобу та його страхування в країнах ЄС, організації безпечної доставки автомобіля на територію України, супроводження та підготовка усіх необхідних документів, документів, необхідних для розмитнення автомобіля на ім`я замовника, або будь-якої особи уповноваженої замовником згідно вимог чинного законодавства, передачу автомобіля замовнику на території України, зареєстрованого згідно правил та порядку в Україні та усіх супроводжуючих документів на транспортний засіб, після повного розрахунку за транспортний засіб (а.с. 7-9).

Встановлено, що термін доставки автомобіля становить 5-7 робочих днів, за умови відсутності ситуацій, перелічених в пункті 5 договору.

Згідно пункту 2.1 договору встановлено, що вартість послуг виконавця становить 600 євро.

Замовник залишає виконавцю завдаток у розмірі 600 євро. Розмір завдатку та вартість авто описується в додатковій угоді до договору. Сума завдатку, який залишає замовник, використовується на резерв автомобіля (відправка коштів продавцеві для резервування авто), а також для проведення його повної діагностики та поверненню не можуть підлягати. Авансовий платіж повертається замовнику у випадку коли виконавець відмовляється виконувати свої зобов`язання по пригону авто та у випадку виявлення замовником недоліків про які він не був проінформований. В такому випадку окрім повернення авансового платежу. Виконавець оплачує замовнику штраф у сумі 20 000 грн. (пункт 2.2).

Згідно пункту 2.3 замовник зобов`язаний провести повний розрахунок із виконавцем після розмитнення авто та до моменту його реєстрації на ім`я замовника.

За одноразову необґрунтовану відмову від виконання своїх зобов`язань винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 600 євро (20 000 грн).

18 листопада 2020 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Авто-Ідеал» було укладено додаткову угоду №150/А до договору №150 від 18 листопада 2020 року про надання послуг купівлі б/в автомобіля з Європи, відповідно до умов якого замовник обрала автомобіль вартістю 4 350 доларів США, у вартість якого входить вартість послуг виконавця та вартість митних послуг. Строк виконання становить 5 робочих днів (а.с.10).

06 листопада 2020 року ОСОБА_1 сплатила 49 000 грн. на рахунок Казначейства України за митне оформлення (а.с.11).

25 листопада 2020 року ОСОБА_1 сплатила 4 521 грн. на рахунок Київської міської митниці за митне оформлення (а.с.11).

16 жовтня 2020 року ОСОБА_2 було сплачено на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 20 100 грн. з призначенням платежу: поповнення картки/рахунку (а.с.11).

Листом від 23 березня 2021 року позивач звернулася до відповідача з вимогою повернути сплачені нею грошові кошти у розмірі 73 521 грн. (а.с.12-13), вказаний лист було повернуто відправнику за закінченням терміну зберігання (а.с.14).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наслідком визнання недійсності правочину є повернення сторін за договором у попереднє становище, а саме повернення у власність ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 73 521 грн., які, як стверджує позивач, були нею сплачені на рахунок відповідача. В той же час, до матеріалів справи позивачем не надано належних доказів понесення відповідних витрат у зв`язку із здійсненням спірного правочину, оскільки копія квитанції від 16 жовтня 2020 року про сплату ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 20 100,50 грн., не містить призначення платежу, ані ОСОБА_2 , ані ОСОБА_3 не є сторонами по справі. Крім цього, платіж на суму 49 000 грн. на користь Казначейства України було здійснено позивачем 06 листопада 2020 року, тобто до укладення спірного договору. Пунктом 2.3 спірного договору визначено, що замовник зобов`язаний провести повний розрахунок із виконавцем після розмитнення автомобіля і до моменту його реєстрації на ім`я замовника.

Колегія суддів лише частково погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним.

У статтях 6 і 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду із дійсним позовом, позивач просила визнати недійсним договір №150 від 18 листопада 2020 року про надання послуг купівлі та доставки б/в автомобіля з Європи, укладеного між нею та відповідачем ТОВ «Авто-Ідеал», посилаючись на те, що замовлений нею транспортний засіб доставлено не було, тобто від належного виконання зобов`язання відповідач ухиляється, грошові кошти не повертає, що у свою чергу свідчить про ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності, що є порушенням Закону України "Про захист прав споживачів".

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Згідно статті 903 ЦК України вбачається, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов`язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов`язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 905 ЦК України визначено, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною 1 статті 906 ЦК України вбачається, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому, статтею 907 ЦК України встановлено, що договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлені статтею 203 ЦК України.

Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

При цьому, стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 16,203,215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: (1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; (2) наявність підстав для оспорення правочину; (3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Правові наслідки недійсності правочину визначені у статті 216 ЦК України.

Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Статтею 19 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено заборону нечесної підприємницької практики.

Так, нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації або ненадання інформації про: 1) основні характеристики продукції, такі як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) гарантійний строк та гарантійне обслуговування продукції; 3) будь-які застереження щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 4) спосіб продажу, ціну або спосіб розрахунку ціни, наявність знижок або інших цінових переваг; 5) умови оплати, доставки, виконання договору купівлі-продажу; 6) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 7) місце розташування і повну назву продавця, а в разі потреби - місце розташування і повну назву особи, від імені якої виступає продавець; 8) характер, атрибути та права продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 9) небезпеку, що загрожує споживачу у зв`язку з покупкою та/або використанням продукції; 10) права споживача, у тому числі право відмовитися від продукції (для відповідних видів товарів, робіт і послуг), право на заміну продукції або відшкодування збитків.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Підприємницька практика, яка істотно спотворює або може істотно спотворити економічну поведінку лише чітко визначеної (окремої) групи споживачів, особливо вразливих до такої діяльності через їх розумові або фізичні вади, вік чи довірливість, у разі якщо продавець мав об`єктивну можливість передбачити їх поведінку та особливості, має оцінюватися з точки зору середньостатистичного представника такої групи, а також з урахуванням припущення, що, зважаючи на викладені обставини, можливість здійснити свідомий і компетентний вибір відсутня і споживач помиляється при вчиненні правочину щодо обставин, які мають істотне значення. Зазначені умови не стосуються законної рекламної діяльності, у тому числі створення заяв або виразів, які не можуть бути сприйняті буквально.

Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться: 1) час, характер та повторюваність пропозицій щодо придбання продукції; 2) вживання образливих або загрозливих висловів; 3) використання тяжкої для споживача обставини, про яку продавцю або виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача; 4) встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб`єктом господарювання; 5) загроза здійснити незаконні або неправомірні дії.

Як агресивні забороняються такі форми підприємницької практики: 1) створення враження, що споживач не може залишити приміщення продавця (виконавця) без укладення договору або здійснення оплати; 2) здійснення тривалих та/або періодичних візитів до житла споживача, незважаючи на вимогу споживача про припинення таких дій або залишення житла; 3) здійснення постійних телефонних, факсимільних, електронних або інших повідомлень без згоди на це споживача; 4) вимога оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання.

Перелік форм агресивної підприємницької практики не є вичерпним.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Суб`єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту».

Також, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі №177/1942/16-ц вказано, що "наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним".

Таким чином, з аналізу вищевказаних норм, колегія суддів доходить висновку, що вирішуючи питання недійсності спірного договору із посиланнями на положення статей 203,215 ЦК України позивач повинна довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Колегія суддів зауважує, що звертаючись до суду із дійсним позовом, остання посилалася, що підставою для визнання спірного правочину недійсним є саме ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності, оскільки відповідачем не було належним чином виконано умови договору №150 від 18 листопада 2020 року, в той же час, колегія суддів вважає, що позивач не довела наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення, що у свою чергу свідчить про відсутність підстав для визнання спірного договору недійсним та застосування наслідків такої недійсності.

Підписання договору №150 від 18 листопада 2020 року та додаткової угоди до неї свідчить про факт ознайомлення, розуміння сторонами та згоди сторін з усіма умовами та її змістом і додатків до неї. ТОВ «Авто-Ідеал» не порушувало норми Закону України «Про захист прав споживачів», не вводило позивача в оману внаслідок своєї підприємницької діяльності.

Крім того, позивачем не доведено наявності істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін договору №150 від 18 листопада 2020 року, умови цієї угоди визначені з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, ОСОБА_1 мала можливість на власний розсуд приймати чи не приймати ці умови, виходячи із принципу свободи договору.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до висновку, викладеного у постанові КЦС ВС від 22 червня 2020 року в справі №177/1942/16-ц, тлумачення статей 215,216 ЦК України та статей 651-653 ЦК України свідчить, що законодавець розмежовує конструкції «недійсність договору» та «розірвання договору», як за підставами, так і за своїми правовими наслідками. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору не є підставою для його визнання недійсним.

Тобто, у разі неналежного виконання сторонами своїх зобов`язань, з метою захисту прав контрагентів, законом передбачений правовий механізм для відновлення своїх порушених прав, зокрема, шляхом розірвання правочину, що окрім іншого передбачено і самими умовами договору.

В той же час, ухвалюючи заочне рішення по справі, суд першої інстанції, незважаючи на доводи позивача щодо ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності, в своєму рішенні не вставив, чи є підстави для визнання спірного договору №150 від 18 листопада 2020 року недійсним, зокрема, з підстав наведених у позові, а лише обмежився посиланням на факт того, що наслідком визнання недійсності правочину є повернення сторін за договором у попереднє становище, а саме повернення у власність ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 73 521 грн., докази на понесення яких в матеріалах справи відсутні. При цьому, вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків недійсності правочину без встановлення недійсним безпосередньо спірному правочину є неможливим. В той час, як суд в своєму рішенні відповідний обов`язок проігнорував.

Колегія суддів також вважає за необхідне наголосити, що пунктом 2.3 спірного договору визначено, що замовник зобов`язаний провести повний розрахунок із виконавцем після розмитнення автомобіля і до моменту його реєстрації на ім`я замовника, в той же час в матеріалах справи відсутні відомості щодо здійснення з відповідачем повного розрахунку за транспортний засіб, як і не містить відомостей відмови відповідачу у наданні позивачу транспортного засобу.

Колегія суддів зауважує і той факт, що звертаючись до суду із дійсним позовом, позивач зазначала, що відповідачем було умисно завищено фактичну ціну наданих послуг, тобто визначено суму коштів, що значно перевищує ту, що була обумовлена сторонами у договорі, в той же час, доказів на підтвердження дійсних обставин під час розгляду справи по суті в першій інстанції надано не було.

В той же час, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відсутності доказів понесення позивачем витрат у зв`язку із здійсненням спірного правочину, зважаючи на те, що дійсно платіж на суму 49 000 грн., внесений на користь Казначейства України, було здійснено позивачем 06 листопада 2020 року, тобто до укладення спірного договору.

При цьому, доводи апеляційної скарги, що природою вказаного платежу є здійснення платежу в рахунок договору №150 від 18 листопада 2020 року, оскільки був сплачений за попередній автомобіль марки Renault Megane, 2008 року, який в подальшому було змінено на марку Citroen C4, 2005 року, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки договори є різними, складеними в різні проміжки часу та щодо різного предмету, зокрема автомобіля.

Колегія суддів зауважує, що у разі заміни предмету, що підлягав купівлі на підставі договору про надання послуг №150 від 18 листопада 2020 року, сам договір підлягав зміні в частині визначення нової марки автомобіля, а не укладення нового договору.

Крім того, дійсно, копія квитанції від 16 жовтня 2020 року про сплату ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 20 100,50 грн. не містить призначення платежу та здійснена на особистий картковий рахунок ОСОБА_3 , а не за реквізитами юридичної особи, що позбавляє можливості суду апеляційної інстанції встановити його правову природу та призначення.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає зміні в частині визначення підстав відмови у позові, тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції зміні з урахуванням наведених вище доводів.

Керуючись ст.ст.374,376,382-384 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 12 січня 2022 року змінити в частині підстав обґрунтування відмови у задоволенні позову.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 14 червня 2022 року.

Головуючий: Демченко Е.Л.

Судді: Куценко Т.Р.

Макаров М.О.