Рішення

від 15.06.2022 по справі 670/692/21

ВІНЬКОВЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Віньковецький районний суд Хмельницької області

Справа № 670/692/21

Провадження № 2/670/74/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2022 року смт. Віньківці

Віньковецький районний суд Хмельницької області в складі:

головуючого судді Волкової О.М.

з участю секретаря Кушнір О.В.

позивача -- ОСОБА_1

представника позивача -- ОСОБА_2

представників відповідача -- ОСОБА_3 , ОСОБА_4

представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача -- ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Віньківці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Осламівського ліцею Віньковецької селищної ради Хмельницької області про визнання протиправним та скасування наказу відповідача про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за період відсторонення, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом до Осламівського ліцею Віньковецької селищної ради Хмельницької області, у якому з врахуванням збільшених позовних вимог просила визнати протиправним та скасувати наказ Осламівського ліцею Віньковецької селищної ради Хмельницької області № 35-к від 11.11.2021 р. «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » та зобов`язати ліцей поновити позивача на роботі; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь період відсторонення від роботи; стягнути з відповідача на користь позивача 100000 гривень моральної шкоди та судові витрати (а.с.67-68).

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що вона працює на посаді вчителя початкових класів Осламівського ліцею Віньковецької селищної ради Хмельницької області, та 11.11.2021 року отримала наказ № 35-к від 11.11.2021 р. «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » Вказаний наказ мотивований тим, що їй відповідно до ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», та пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 року необхідно здійснити в обов`язковому порядку щеплення від СОVІD-19.

Підставою наказу є повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVІD-19 ОСОБА_1 № 83 від 05.11.2021 р.

Вказаний наказ позивач вважає незаконним та таким, що грубо порушує її право на працю і супутні соціальні права, гарантовані Конституцією України, а також інші права і свободи. передбачені Конституцією України та іншими законодавчими актами України, у зв`язку з чим він підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Зокрема, пункт 41-6 Постанови КМУ № 1236, на який посилається відповідач у наказі, порушує права позивача, встановлені Конституцією та іншими законами України. Як зазначено в її преамбулі, дана постанова прийнята в порядку ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». В даній статті зазначено, що встановлюючи карантин, Кабмін встановлює тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Отже підставою видання оскаржуваного наказу є встановлені Кабінетом Міністрів тимчасові обмеження прав. Однак такі тимчасові обмеження призводять до порушення: права на працю, гарантованого ст. 43 Конституції України; права на отримання заробітної плати, яка є складовою права на працю, а відповідно і права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, передбаченого ст. 48 Конституції України; права не бути підданому медичним, науковим чи іншим дослідам без вільної згоди особи, передбаченого ст. 28 Конституції України; права на таємницю про стан здоров`я, передбаченого, ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», а також є порушенням інших норм чинного законодавства України та міжнародних нормативно-правових актів.

Постанова КМУ № 1236 є підзаконним актом, який має відповідати законам та Конституції України як закону найвищої юридичної сили, проте, на думку позивача, пункт 41-6 Постанови КМУ № 1236, який покладає на керівника (роботодавця) обов`язок забезпечити відсторонення особи, яка не є щепленою від СОVІD-19, суперечить статтям 8, 19, 43, 48, 64 Конституції України, тому не підлягає застосуванню, і директор ліцею відповідно до ст. 19 Конституції України зобов`язаний був утриматись від виконання цього пункту Постанови.

Позивач звертає увагу, що на обґрунтування оскаржуваного наказу відповідач посилається також на наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153, яким передбачена обов`язковість вакцинації, зокрема, для працівників закладів освіти, при цьому особи, які відмовилися вакцинуватися, підлягають відстороненню від роботи.

Однак практична реалізація цього наказу роботодавцями призводить до порушення права на працю та права на достатній життєвий рівень окремих груп населення, що по своїй суті є дискримінацією, оскільки кожна особа, незалежно від місця роботи, повинна мати вибір: вакцинуватися, проходити регулярне тестування на відсутність хвороби або працювати дистанційно.

Будь-яка дискримінація - обмеження у правах осіб, які не вакцинувалися, є неприпустимою і прямо порушує норми Конституції України, а також не відповідає резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка закликала держави-члени забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації через те, що не пройшов вакцинацію у зв`язку з можливим ризиком для здоров`я чи небажання пройти вакцинацію.

Позивач у позові зазначила, що статтею 46 КЗпП України передбачено відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством, а в даній статті відсутня така підстава відсторонення як відмова працівником від щеплення.

При цьому, ні постанова КМУ № 1236, ні наказ МОЗ № 2153 не можуть бути тими іншими випадками, передбаченими законодавством, про які йдеться у статті 46 КЗпПУкраїни, оскільки обидва нормативні акти прийняті з порушенням ст.ст. 8, 19, 28, 43, 48, 64 Конституції України, тому відповідно до ст.ст. 19 та 60 Конституції України не повинні бути застосовані.

Тому, стверджує позивач, у роботодавця не вбачається правових підстав примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби СОVІD-19, та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби, і таке відсторонення є незаконним та таким, що порушує її конституційне право на роботу.

У зв`язку з цим відсторонення від роботи на тій підставі, що позивач не пройшла вакцинацію проти СОVІD-19 в той час, як її колеги, які таку пройшли, залишилися працювати, є дискримінацією по відношенню до неї залежно від її переконань щодо такої вакцинації та від стану здоров`я.

Крім того позивач вважає, що вакцинування проти СОVІD-19 є ризикованою медичною процедурою, так як вакцина від СОVІD-19 - це генно-інженерний продукт, в якому містяться білки матричної РНК - мРНК, до складу вакцин входить абортивний матеріал людини (кліткова лінія НЕК-293), а жодна із запропонованих вакцин не пройшла всіх стадій необхідних клінічних випробувань, а саме не пройшли четвертої фази досліджень - вивчення побічних ефектів і протипоказань, тому позивач і не надала своєї згоди на участь в медичних експериментах.

З огляду на вказані обставини позивач вважає оскаржуваний наказ засобом тиску та примусу на неї як особу, яка не хоче давати згоду на медичне втручання або медичний експеримент.

Оскаржуваним наказом позивача відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, тобто її фактично позбавлено засобів для існування, тоді як єдиним джерелом її доходів була заробітна плата, яку вона отримувала у ліцеї, а також її чоловіка ОСОБА_6 , яку він отримував у ліцеї, і якого також було відсторонено від роботи наказом від 11.11.2021 № 34-к. Разом з тим ні позивач, ані її чоловік не мають можливості заробляти на життя іншим чином, аніж викладанням у школі, оскільки мають відповідну освіту та досвід роботи.

Тому, після того, як їх відсторонили від роботи, значно погіршилося їхнє матеріальне становище, вони не мають змоги оплачувати харчові продукти, медикаменти, комунальні послуги (електроенергію, споживання і доставку газу), телефон та Інтернет, засоби особистої гігієни тощо. У зв`язку з цим позивач та її чоловік вимушені відмовляти собі у багатьох речах, продуктах, послугах, позичати гроші та брати кредит на необхідні витрати.

Таким чином, відсторонивши від роботи позивача та її чоловіка без збереження заробітної плати, відповідач фактично позбавив їх засобів до існування, що є прямим порушенням ст. 48 Конституції, яка передбачає право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї.

Позивач також у позові покликалась на ч. 2 ст. 235 КЗпП України, згідно з якою при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

При цьому, середня заробітна плата позивача розраховується на підставі довідки про доходи виходячи з розміру заробітної плати, отриманої за два останніх відпрацьованих повних місяці роботи (вересень 2021 р. та жовтень 2021 р.) відповідно до відпрацьованих в них днів таким чином: вересень 2021 - відпрацьовано 18 робочих днів, нараховано 14416,34 грн; жовтень 2021 - відпрацьовано 21 робочий день, нараховано 14166,44 грн.

Всього за 2 місяці відпрацьовано 39 робочих днів, нараховано 28582,78 грн, таким чином середньоденна заробітна плата складає - 28582,78/39=732,89 грн.

У зв`язку з цим позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 12.11.2021 р, отже його тривалість станом на 07.12.2021 р. (день подання позову) становить 18 робочих днів, в загальній сумі 13192,02 грн, яка визначена без вирахування податків та обов`язкових платежів (зборів), сплата яких є обов`язком роботодавця або працівника.

Водночас внаслідок порушення прав позивача та її чоловіка вона зазнала фізичних, душевних та моральних страждань.

Починаючи з серпня 2021 року на неї та її чоловіка ОСОБА_6 чинився постійний тиск з боку дирекції ліцею та відділу освіти ОТГ. Цей тиск полягав у тому, що голова ОТГ ОСОБА_7 , начальник відділу освіти ОСОБА_5 та директор ліцею ОСОБА_3 , постійно наголошували на тому, що необхідно вакцинуватися, якщо позивач та її чоловік хочуть працювати, а якщо вони не виконають цю вимогу, то будуть відсторонені від роботи. Дані посадові особи неодноразово (разів 8-10 протягом вересня та жовтня 2021 р.) скликали збори трудового колективу, на яких постійно говорили про необхідність вакцинації, про те, що через них (не вакцинованих) можуть не дозволити навчання і т.п.

Такий психологічний тиск не міг не позначитися на здоров`ї, через що ОСОБА_1 весь час перебуває в стані постійного емоційного стресу, у страху, що їм не буде що їсти, вона часто плаче, у неї спостерігається депресивний стан, іноді вона не хоче навіть вставати з ліжка, відчуває слабкість, швидко втомлюється і взагалі не бачить сенсу в житті. Вона почала страждати від високого тиску, від постійних нервових зривів, безсоння, слабкості, з`явилися шкірні висипи.

Огляд ОСОБА_1 15.11.2021 р. у невропатолога виявив астеноневротичний синдром та ознаки судинного паркінсонізму, а огляд 24.11.2021 у сімейного лікаря виявив гіпертонічну хворобу II ст. та гіпертонічний криз, та тільки за 4 дні у листопаді і 1 день у грудні 2021 року позивачем витрачено 1392,83 грн на купівлю ліків.

Ці фізичні страждання позивач вважає наслідком неправомірних дій відповідача, оскільки зазначені проблеми зі здоров`ям розпочалися саме в період утисків з боку останнього щодо примушення до вакцинації.

Крім того ОСОБА_1 , починаючи з серпня 2021 року, коли на них з чоловіком почала чинити тиск адміністрація ліцею з метою примушення їх до вакцинації, та у зв`язку з фактичним відстороненням від роботи без збереження заробітної плати, відчуває сильні душевні та моральні страждання, оскільки вона як добропорядна громадянка України не порушувала жодного закону чи громадського порядку, однак зазнала несправедливого тиску та дискримінації у зв`язку з відмовою давати згоду на здійснення над нею медичного експерименту.

Моральні страждання позивача пов`язані з тим, що незаконним відстороненням від роботи принижено її честь і гідність як викладача перед своїми учнями, їх батьками та колегами, всі до неї стали відноситися так, ніби вона псує статистику по вакцинованим викладачам та може бути причиною того, що школу переведуть на дистанційне навчання.

Крім того, через відсторонення позивача від роботи порушено її нормальні життєві зв`язки, вона не може продовжувати активне громадське життя, оскільки не ходить на роботу, не реалізує свої здібності, не спілкується з колегами, не обмінюється досвідом та інформацією. З деякими колегами у зв`язку з цим позивач взагалі перестала спілкуватися, що також приносить їй моральні страждання.

Таких фізичних, душевних і моральних страждань позивач не зазнала б, якби відповідачем не було порушено її конституційних прав та свобод, тому вона оцінює заподіяну їй моральну шкоду у розмірі 100000,00 грн та вважає її справедливою компенсацією за понесені страждання, які ще продовжуються.

Ухвалою від 20.12.2021року у справі відкрито провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 08.02.2022 року за клопотанням представника позивача до участі у справі залучено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача -- відділ освіти, молоді та спорту Віньковецької селищної ради Хмельницької області.

Ухвалою суду від 21.02.2022 року підготовче провадження у справі закрите, справа призначена до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 свої вимоги підтримала повністю з підстав зазначених у позовній заяві, просила задовольнити.

Пояснила, що адміністрація ліцею у вересні 2021 року змушувала всіх вчителів до вакцинації, але у зв`язку з тим, що у квітні вона перехворіла на ковід, після чого у неї боліла голова, суглоби, то від вакцинації вона відмовилась, і її відсторонили від роботи. Також позивач зазначила, що через погіршення стану здоров`я вона зверталась до сімейного лікаря ОСОБА_8 , який однак протипоказань до вакцинації у неї не виявив, і відповідну довідку не надав. Крім того, на думку ОСОБА_1 , вакцина від СОVІD-19 ще не пройшла усіх клінічних випробувань, і таким чином над людьми проводяться експерименти. На теперішній час, а саме починаючи з 01.03.2022 року вона допущена до роботи у зв`язку із зупиненням дії наказу про обов`язкове щеплення на період воєнного стану в Україні.

Представник позивачки ОСОБА_2 звертав увагу суду на те, що відсторонивши ОСОБА_1 від роботи відповідач тим самим порушив її права, передбачені Конституцією України, та зокрема втрутився у приватне життя, порушив право на працю, а також всупереч вимогам ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» щеплення від ковіду не включено до календаря щеплень, та оскільки позивач відмовилась від вакцинації, то необхідно було взяти у лікаря відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Представники відповідача - директор Осламівського ліцею Піменов В.В. та адвокат Соловей О.В.у судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_1 не визнали, вважаючи їх безпідставними і в позові просили відмовити.

Водночас директор Осламівського ліцею Піменов В.В. подав відзив на позов (а.с.42-51).

У відзиві наголосив, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, що затверджений наказом МОЗ № 2153 від 04.10.2021 року, позивач як вчитель підлягає обов`язковому профілактичному щепленню.

05.11.2021 року ОСОБА_1 повідомлена про проведення обов`язкової вакцинації, що підтверджується підписом у самому повідомленні, та зобов`язана була надати підтверджуючі документи про проведення вакцинації або наявності протипоказань для проведення щеплення, а також вона попереджена про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати.

На дане повідомлення ОСОБА_1 не надала взагалі ніяких медичних документів щодо проведення вакцинації або наявності протипоказань до такої вакцинації.

Крім цього 21.09.2021 року ОСОБА_1 подала заяву, згідно із якою вона відмовляється від щеплення проти СОVІD-19 у зв`язку із тим, що вважає неприпустимим використання вакцини, вірус для якої вирощено на абортивному матеріалі, та введення вакцини є неприпустимим без попереднього повного обстеження стану здоров`я та рівня імунітету до відповідних хвороб.

Тому директором Осламівського ліцею 11.11.2021 року винесено наказ №35-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Посилання позивача на незаконність Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвроби СОVІD-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» є безпідставною видумкою позивача.

Позовні вимоги ОСОБА_1 відповідач вважає необґрунтованими, які не базуються на нормах чинного законодавства, не доводяться ніякими належними та допустимими доказами та побудовані виключно на суб`єктивній думці позивача.

Суд, заслухавши позивача та її представника, представників відповідача, дослідивши письмові матеріали справи, вивчивши всі доводи та заперечення, вважає, що позов до задоволення не підлягає.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За приписами ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За положеннями ст.ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи або витребуваних судом доказів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

В силу статтей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно, зокрема, для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб.

Відповідно до положень статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо який у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України).

Частиною 1 ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Судом встановлено, що з 15.08.1986 року позивач ОСОБА_1 працює вчителем початкових класів в Осламівському ліцеї Віньковецької селищної ради Хмельницької області (а.с. 22-23).

21.09.2021 року позивач адресувала директору Осламівського ліцею заяву про те, що вона відмовляється від щеплення проти СОVІD-19 у зв`язку з тим, що у квітні місяці вона перехворіла на СОVІD-19 і продовжує лікувати наслідки (болі у суглобах, серці головні болі, гіпертонію). Вважає неприпустимим використання вакцини, вірус для якої вирощено на абортивному матеріалі, та через слабкий імунітет вважає неприпустимим введення будь-якої вакцини без попереднього повного обстеження стану здоровя та рівня імунітету до відповідних хвороб (а.с.54).

05.11.2021 року позивача ознайомлено із повідомленням директора ліцею за № 83 від 05.11.2021 року «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19», та вручено його другий примірник, про необхідність на підставі наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року № 2153, до 11.11.2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від СОVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 року № 595, та в разі неподання одного із зазначених документів попереджено про відсторонення з 12.11.2021 року від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст. 46 КЗпП та ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-ІІІ, із чим позивач не погодилась, та зазначила про це у повідомленні власноручно. Також цим же повідомленням проінформовано позивача, що період відсторонення від роботи без збереження заробітної плати не увійде до страхового стажу для призначення пенсії та оплати тимчасової непрацездатності, адже за цей період роботодавець не сплачуватиме за неї внесок на соціальне страхування. Період відсторонення без збереження зарплати не увійде й до стажу, що дає право на щорічну відпустку (а.с.19).

11.11.2021 року директором ліцею ОСОБА_3 на підставі ст. 46 КЗпП, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ, наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року № 2153, п. 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236 видано наказ за № 35-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », згідно з яким ОСОБА_1 , вчителя початкових класів,відсторонено від роботи з 12 листопада 2021 р. на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати.

Із зазначеним наказом позивач ознайомлена цього ж дня, однак з ним не згідна у зв`язку з тим, що це порушує її права, передбачені ст. 28, 43, 48 Конституції України, про що вона вказала у такому (а.с. 20).

Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 2 КЗпП України).

Відповідно до п. а, б ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина 1 статті 46 КЗпП України).

До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.

Відсторонення працівника від роботи полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігти негативним наслідкам.

Частинами 1 і 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Наказом МОЗ від 04.10.2021року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Відповідно до цього Переліку обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.

Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку № 2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 № 595, зареєстрованого в МЮ України 10.10.2011 за № 1161/19899 (у редакції наказу МОЗ від 11.10.2019 № 2070).

Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ України № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.

Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 № 731).

Отже, якщо ставити питання обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказу МОЗ № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.

Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.

Позивач ОСОБА_1 суду не надала та в матеріалах справи відсутні будь-які докази про те, що вона має такий стан здоров`я, що є перешкодою для вакцинування.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2» (згідно постанови КМ № 1096 від 20.10.2021) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:

- контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

-- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи і це прямо передбачено законодавством та відповідає вимогам п. 41-6 постанови КМУ № 1236, тобто діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачений діючим законодавством.

Тим більше, що бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» передбачено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.

За змістом ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Згідно зі ст. 8 Конституції України Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 4 ЦК України визначено, що актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України.

Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження (ст. 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Згідно з п. 1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 267, Міністерство охорони здоров`я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

На час вирішення спору у суду відсутні підстави вбачати невідповідність виданих у межах владних повноважень вищим органом виконавчої влади, а також центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров`я, постанови та наказу на врегулювання трудових відносин під час дії запровадженого карантину, вимогам Конституції України, Кодексу про працю України, іншим законам.

Щодо тверджень представника позивача про порушення права на працю ОСОБА_1 , невключення щеплення від ковіду до календаря щеплень, то суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Характер положень Конституції України як норм прямої дії не породжує абсолютно безступеневий та неврегульований порядок доступу до визначених нормами основного Закону прав особи. Маючи на меті закріплення основного погляду та водночас правового скерування відносин у сфері загальних засад функціонування держави, прав і свобод людини і громадянина, органів влади, їх діяльності тощо, Конституція України не лише не виключає, але прямо передбачає механізм реалізації, зокрема шляхом визначення повноважень Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні, Кабінету Міністрів України - вищого органу у системі органів виконавчої влади, з наданою можливістю нормотворчої діяльності в забезпечення проведення, зокрема, фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

У рішенні Конституційного суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Зміст постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236, наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року № 2153 в частині умов відсторонення від роботи, категорій працівників відносно яких запроваджуються заходи обмеження, є чітким та зрозумілим за виконанням, передбачуваним за правовими наслідками.

Згідно з ч. 3, 4 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Наведені нормативні акти у взаємному зв`язку з положеннями ст. 46 КЗпП України, постановою КМУ від 09.12.2021 року № 1236, Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 вказують на обґрунтованість рішення роботодавця щодо відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

Згідно з п. 1 Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого Наказом МОЗ України 16.09.2011 № 595, календар профілактичних щеплень в Україні (далі - Календар) - нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення.

Цей Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз.

Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Відповідним календарем визначено перелік біологічних препаратів, терміни та періодичність проходження щеплення проти певних захворювань, що не виключає можливості встановлення обов`язковості щеплень щодо інших хвороб для певних категорій працівників. Відсутність відомостей в Календарі профілактичних щеплень в Україні про обов`язкове щеплення відносно поширюваної інфекційної хвороби не може вважатися критерієм оцінки дій або бездіяльності керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій, які зобов`язані забезпечити: контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень, відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

Також суд звертає увагу, що в законодавстві України відсутня норма, яка б дозволяла примусову вакцинацію. Навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпеки визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Тобто не робота, а саме життя, здоров`я і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Тому вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров`я людини над правом на роботу, яку вона обирає. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров`я її громадян.

Можливість продовження роботи на посаді вчителя лише за умови проходження вакцинації від COVID-19 не може вважатися дискримінацією по відношенню до працівників за критерієм наявності або відсутності вакцинації. Вимога проходження вакцинації фактично є лише однією з вимог для зайняття тієї чи іншої посади поряд з іншими вимогами, до яких також відносяться, в залежності від виду посади, наявність профільної освіти, стажу роботи, проходження медичного огляду, досягнення певного віку тощо.

Тому безпідставним є посилання позивачки щодо примусу до проведення вакцинації та на те, що вакцина від коронавірусної хвороби не завершила повний цикл клінічних випробувань, тому її застосування має бути виключно добровільним. Особа, яка займає посаду вчителя, постає перед вибором - вакцинуватися і продовжувати роботу або слідуючи своїм переконанням відмовитися від вакцинації.

При цьому, наслідком рішення позивачки за відсутності абсолютних протипоказань відмовитися від вакцинації, метою якої є захист від хвороби, яка може становити серйозну загрозу для здоров`я населення, було саме відсторонення її від роботи, при наявності можливості уникнення такого за умови відповідних протипоказань щодо вакцинації, задля забезпечення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантоване ст. 3, 27 та 49 Конституції України, гарантування безпеки як власне позивачки, так і іншим співробітникам, учням навчального закладу та є необхідним у демократичному суспільстві.

Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) зазначає: «Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я».

Представник ОСОБА_2 у суді наголошував на порушенні з боку відповідача принципу невтручання у приватне життя позивача, покликаючись при цьому на ст. 32 Конституції України, за змістом якої ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов`язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08.04.2021 рішенні (п. 266) у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13), наголосив таке: «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).».

Отже ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Окрім того, в зазначеному рішенні ЄСПЛ вказано «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8». «Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу. В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом. Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З цих підстав рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто є виправданим.

Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 зазначив, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров`я її громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущена до занять, не тільки реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учнів та працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином власне дитину, яка не отримала профілактичних щеплень. З огляду на суспільні інтереси тимчасове відсторонення дитини від занять (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) не призвело до порушення конституційного права на освіту, яку вона може отримати в інших формах.

Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.

Отже право позивача на працю у шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка відмовилася від обов`язкового щеплення та не надала будь-яких доказів, що вона має такий стан здоров`я, який є перешкодою для вакцинації.

Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи те, що відсторонення від роботи позивача є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків та на період відсторонення від роботи ОСОБА_1 робоче місце за працівником зберігається, суд доходить висновку, що наказ про відсторонення позивачки від роботи був прийнятий у повній відповідності до діючого законодавства і підстав для його скасування та визнання незаконним немає.

Оскільки не підлягає задоволенню вимога позивачки про визнання протиправним та скасування наказу Осламівського ліцею Віньковецької селищної ради № 35-к від 11.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » та поновлення на роботі, то слід відмовити й у задоволенні її вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь період відсторонення від роботи та стягнення моральної шкоди у розмірі 100000 гривень.

У зв`язку з тим, що у задоволенні позову відмовлено повністю, понесені позивачем судові витрати згідно з вимогами ст. 141 ЦПК України розподілу між сторонами не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст. 7, ст. 11, ст. 12, ст. 13, ст. 19, ст. 81, ст. 133, ст. 141, ст. 158, ст. 175, ст. 263, ст. 264, ст. 265 ЦПК України, ст. 46 КЗпП України, Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Осламівського ліцею Віньковецької селищної ради Хмельницької області про визнання протиправним та скасування наказу відповідача про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за період відсторонення, відшкодування моральної шкоди, відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Хмельницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складене 16.06.2022 року.

Суддя Волкова О.М.