Постанова

від 08.06.2022 по справі 359/276/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у І інстанції Семенюта О.Ю.

Провадження №22-ц/824/2435/2022 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,

суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С.,

при секретарі: Ковтун М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та його поділ,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та його поділ, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 будівельні матеріали та конструктивні елементи, використані в процесі будівництва об`єкта незавершеного будівництва, що розташовується на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:02:003:0006 за адресою: АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину будівельних матеріалів та конструктивних елементів, з яких було побудовано зазначений будинок.

Обгрунтовуючи вимоги, позивач посилалась на те, що з 02 вересня 1995 року вона перебуває у шлюбі з ОСОБА_1 . Шлюб між сторонами не розірвано, але фактично спільне проживання вони припинили у 2019 році.

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Бориспільської міської ради №285 від 16.07.1996 року ОСОБА_1 отримав у безоплатне користування земельну ділянку за адресою: Київська область, Бориспільський район, с. Нестерівка, площею 0,10 га для будівництва житлового будинку. Ця земельна ділянка з кадастровим номером 3210500000:02:003:0006 за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 .

За час шлюбу, за спільні кошти, сторонами збудовано на земельній ділянці житловий будинок, який не введений в експлуатацію, ступінь його готовності складає 93%, відтак він є об`єктом незавершеного будівництва.

Позивач у позові зазначила, що відповідач умисно не вводить в експлуатацію будинок та не визнає за позивачем право власності на це майно.

Враховуючи вищенаведені обставини, позивач звернулася до суду із позовом про визнання вищевказаного об`єкту нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності її та відповідача, як подружжя, та визнання за нею права власності на Ѕ його частину.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2021 рокупозов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 будівельні матеріали та конструктивні елементи, використані в процесі будівництва об`єкта незавершеного будівництва, що розташовується на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:02:003:0006, за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину будівельних матеріалів та конструктивних елементів, використаних в процесі будівництва об`єкта незавершеного будівництва, що розташовується на земельній ділянці з кадастровим номером 3210500000:02:003:0006, за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 10 510 грн. 00 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 , стягнувши з неї на користь відповідача судові витрати.

Обгрунтовуючи скаргу, відповідач посилався на те, що суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 265 ЦПК України не дав належну оцінку аргументам представника відповідача, які він зазначив під час судових дебатів, зокрема, щодо того, що згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 травня 2020 року у справі №722/823/17 та від 03 червня 2020 року № 722/1882/16-ц вбачається, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту прав, зважаючи на ту обставину, що зведений будинок АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом, так як побудований без належного дозволу.

В матеріалах справи міститься копія технічної документації по відведенню земельної ділянки, в якій є договір на будівництво жилого будинку на правах приватної власності від 30 липня 1996 року та ескізи для його будівництва.

Згідно фотододатків до звіту про вартість будівельних матеріалів, доданих позивачем, збудований будинок відрізняється від ескізів до вказаного договору. Та і взагалі договір про будівництво жилого будинку від 30 липня 1996 року не можна визнати таким, що надавав право на будівництво будинку, оскільки в п. 10 даного договору зазначено, що даний договір має силу тільки після його нотаріального посвідчення, що зроблено не було.

Зважаючи на дані доводи, суд мав би відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, натомість в рішенні суду судом вибірково процитовано висновки Верховного суду у справі № 722/823/17-ц.

Судом не взято до уваги висновки щодо неможливості визнання права власності на будівельні матеріали в самочинно зведеному об`єкті будівництва, викладені у постанові Верховного суду № 722/823/17-ц, оскільки неповно відтворено в судовому рішенні всі висновки касаційного суду, а також взагалі не надана оцінка висновкам, викладеним у постанові Верховного суду у справі № 722/1882/16-ц.

Крім цього, якби в даному спорі спірний будинок був зведений на законних підставах і не був самочинним об`єктом будівництва, то незрозуміло чому суд визнав право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів та конструктивних елементів, використаних в процесі будівництва будинку АДРЕСА_1 , адже згідно наданого позивачем звіту про вартість будівельних матеріалів, станом на 27 листопада 2020 року стан готовності будинку становив 93%. В ході судового розгляду позивач зазначала, що виїхала з будинку і не приймала участі в його будівництві з травня 2019 року.

Відтак, навіть якщо суд дійшов до висновку, що спільне будівництво завершилося в травні 2019 року, то до моменту складання звіту пройшло півтора роки, на протязі яких відповідач сам продовжував добудовувати будинок.

Тобто, якби будинок не був самочинно збудованим, то суд мав би визнавати право власності на будівельні матеріали та конструктивні елементи у відсотках готовності будинку по день спільного будівництва або зазначити повний перелік матеріалів, які були використані за час спільного будівництва.

Незважаючи на це, суд прийняв рішення про визнання права власності на Ѕ частину всіх будівельних матеріалів та конструктивних елементів без зазначення ступеня готовності та конкретного переліку використаних матеріалів, що дає можливості в майбутньому при введенні будинку до експлуатації, визнання за позивачкою права власності на Ѕ частку всього будинку, який в повній мірі нею не будувався.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Онишко В.М. проти задоволення скарги ОСОБА_1 заперечила та просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, як таке, що ухвалене з додержанням вимог закону.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Довбаш С.М. апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав.

Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Сацик Р.В. в апеляційному суді проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечив та просив рішення суду залишити без змін з підстав, викладених у відзиві на скаргу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 02 вересня 1995 року ОСОБА_1 уклав шлюб з ОСОБА_3 , якій після укладення шлюбу було присвоєно прізвище « ОСОБА_2 ». Ці обставини підтверджуються копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 02 вересня 1995 року (а.с.15, том 1).

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Бориспільської міської ради №285 від 16.07.1996 року ОСОБА_1 отримав у безоплатне користування земельну ділянку за адресою: Київська область, Бориспільський район, с.Нестерівка, площею 0,10 га для будівництва житлового будинку (том 1, а.с.108-109).

30 липня 1996 року між Бориспільським міськвиконкомом та ОСОБА_1 був укладений договір на будівництво жилого будинку на правах приватної власності, відповідно до якого ОСОБА_1 зобов`язується побудувати жилий двоповерховий будинок жилою площею 58,44 кв.м. і загальною площею 103,41 кв.м. з надвірними будівлями та спорудами, госп.сарай, льох, туалет, літня кухня, лазня, приміщення для зберігання госпінвентаря, огородити надану ділянку парканом, провести посадку дерев, прокласти тротуар, вимостити в`їзд у двір (а.с.112-114, том 1).

Зі змісту інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №233395613 від 19.11.2020 (а.с.106, том 1) вбачається, що за ОСОБА_1 27 червня 2017 року зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210500000:02:003:0006, площею 0,1 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Звіту про вартість будівельних матеріалів, обладнання, виробів, конструкцій, робіт тощо, які були використані в процесі будівництва житлового будинку на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , виконаного приватним підприємством "Авто-Експрес" (а.с.16-105, том 1) з урахуванням довідки цього підприємства від 05.07.2021 (а.с.4, том 2), не завершений будівництвом (не введений в експлуатацію) житловий будинок відноситься до категорії нового будівництва, 2018-2019 років забудови. Ступінь будівельної готовності цього будинку станом на дату дослідження 27 листопада 2020 року склала 93%. Вартість будівельних матеріалів, обладнання, виробів, конструкцій, робіт тощо, які були використані в процесі будівництва житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, склала 2 854 670 грн.

Також встановлено, що на підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку від 19 червня 2017 року (а.с.175-177, 178-180 том 1) ОСОБА_2 під час шлюбу продала житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та земельну ділянку, на якій розташований цей житловий будинок. Продаж земельної ділянки здійснено за 100 000 грн., продаж житлового будинку здійснено за 250 000 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обгрунтованості, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.

За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Як роз`яснив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 5 жовтня 2020 року у справі №537/78/19 (провадження №61-17347св19), положення ст.60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 5 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

За положеннями ч.1ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, яка проводиться в установленому законодавством порядку.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об`єкт нерухомого майна» (ч. 1 ст. 181, п. 6 ч.1 ст. 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об`єкт незавершеного будівництва» (ст. 331), «об`єкт будівництва» (статті 876, 877, 879-881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У постановах від 7 вересня 2016 року у справі №6-47цс16 та від 16 грудня 2015 року у справі №6-2719цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Таким чином, оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва був набутий сторонами під час шлюбу, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про визнання його об`єктом права спільної сумісної власності сторін, як подружжя, та виходячи із принципу рівності часток подружжя у спільному майні, визнання за ОСОБА_2 права власності на Ѕ частину будівельних матеріалів і конструктивних елементів, використаних при будівництві будинку.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи те, що позивачем суду надано належні, допустимі та достовірні докази на підтвердження обставин, на які вона посилалась, як на підставу своїх вимог, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення її позову.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що з огляду на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06.05.2020 року у справі №722/823/17 та від 03.06.2020 року №722/1882/16-ц, позивачем обрано неправильний спосіб захисту права, колегією суддів відхиляються, виходячи з наступного.

У постанові Верховного Суду від 06.05.2020 року у справі №722/823/17-ц, зокрема, зазначено, що «новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців, суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України».

Тобто, з урахуванням правових висновків, викладених у вказаній вище постанові, враховуючи, що побудований сторонами житловий будинок ще не введений в експлуатацію, позивач обрала належний спосіб захисту, оскільки просить визнати за нею право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів та конструктивних елементів, використаних в процесі будівництва об`єкта незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , а не порушує питання про визнання за нею права власності на 1/2 частку цього житлового будинку в порядку його поділу.

Доводи апеляційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, як підставу для скасування рішення суду, законності та обґрунтованості рішення не спростовують, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норми процесуального права може бути підставою для скасування рішення суду лише, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, натомість справа судом вирішена правильно, з повним, всебічним та об`єктивним з`ясуванням усіх обставин справи та перевіркою їх наявними у справі доказами.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди відповідача з висновками суду щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги відповідача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2021 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: