№ 201/3758/20
провадження 2/201/136/2022
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 червня 2022 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
в складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
з секретарем Храмцевич Т.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 і Товариства з обмеженою відповідальністю «Дримм», треті особи приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Деллалов Антон Олексійович і Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним іпотечного договору та скасування записів про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат,
ВСТАНОВИВ:
Дніпровська міська рада 01 вересня 2020 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 і ТОВ «Дримм» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним іпотечного договору та скасування записів про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику.
Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
З урахуванням зазначеного Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом у зв`язку з наступним. Земельна ділянка на якій розташовано нерухоме майно: автозаправну станцію по АДРЕСА_1 , належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
За інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, міській раді стало відомо, що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О, як державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 23 жовтня 2019 року внесено запис про право власності № 33842049 за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на об`єкт нерухомого майна - автозаправну станцію (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1945522612101), загальною площею 4.7 кв. м., яка складається з літ. А - операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н - навіс, літ. О під Н - колонка, І - мостіння, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Підставою виникнення права власності є дозвіл на виконання будівельних робіт, серія та номер: 27/2010-04, виданий 26 лютого 2010 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області та декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: ДП 14211016737, виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області.
Відповідно до приписів ст. 24 Закону України «Про планування і забудову територій» (був чинний на момент спірних правовідносин) право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону.
Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Замовник та підрядник для одержання дозволу на виконання будівельних робіт подають до відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю письмову заяву, до якої додаються, зокрема документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в порядку, визначеному законодавством. Розгляд заяви, прийняття рішення про надання дозволу на виконання будівельних робіт або про відмову у його наданні, видача та реєстрація дозволу на виконання будівельних робіт (або відмови в його наданні) здійснюються інспекціями державного архітектурно- будівельного контролю протягом місяця з дня реєстрації заяви.
Здійснення будівельних робіт на об`єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю ведуть реєстр нитяних, скасованих (анульованих) дозволів на виконання будівельних робіт та відмов у їх наданні.
Частиною 1 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Форма декларації про готовність об`єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України.
У зв`язку з зазначеним, з метою з`ясування фактичних обставин, міською радою був направлений відповідний запит про надання інформації до департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області. Листом від 20 березня 2020 року № 1004-1.14/744 департаменту державної архітектурно- будівельної інспекції у Дніпропетровській області повідомлено, що згідно з даними реєстру, ведення якого розпочато з 20 травня 2011 року та відповідно до пошуку серед матеріалів архівних справ Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області (з 01 січня 2008 року по 20 травня 2011 року) відсутня інформація щодо реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 14211016737 та щодо видачі дозволу на виконання будівельних робіт № 27/2010-04 від 26 лютого 2010.
Таким чином, правовстановлюючий документ, на підставі якого за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на автозаправну станцію за адресою: АДРЕСА_1 уповноваженим органом не видавався. В тому числі, з аналізу вищенаведених норм вбачається, що обов`язковою умовою для отримання дозволу на виконання будівельних робіт (автозаправної станції) ОСОБА_1 повинен був надати до заяви документи, що засвідчують право власності або право користування спірною земельною ділянкою.
Для з`ясування фактичних обставин щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду, був сформований запит до департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради. Відповідно до Положення про департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 24 жовтня 2018 року № 50/36 (у новій редакції), на департамент покладені повноваження у сфері регулювання земельних відносин.
Так, департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради листом від 11 березня 2020 року № 4/11-1194, повідомив, що станом на 03 березня 2020 року інформацією за результатами пошуку за адресою земельної ділянки у Системі виявлено реєстраційний запис щодо договору оренди землі № 7895083, укладеного між міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПЕРЕМОГА ПЛЮС» (код ЄДРПОУ 36960469) на земельну ділянку по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 1210100000:03:149:0004), площею 1.2870 га, строком дії з 01 грудня 2014 року по 01 грудня 2024 року по фактичному розміщенню виробничих будівель та споруд автостоянки № 19. Однак будь-які цивільно-правові угоди, укладені між міською радою та гр. ОСОБА_1 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 по фактичному розміщенню автозаправної станції відсутні.
Таким чином з наведеного вище вбачається, що зазначена земельна ділянка ОСОБА_1 не надавалась під будівництво, право власності чи користування на неї також не надавалось. Земельна ділянка, на якій розташовано вказане самочинно побудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1 належить територіальній громаді міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності, відповідно до ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Відповідно до частинної, 2 статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Отже, спірний об`єкт, побудований на замовлення ОСОБА_1 підлягає знесенню за рахунок останнього, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан. Оскільки спірне нерухоме майно було побудоване на земельній ділянці не відведеній для вказаної мети та за відсутності декларації про початок будівельних робіт та декларації про готовність об`єкту до експлуатації, а також доказів про те, що спірне нерухоме майно було в установленому законом порядку введено в експлуатацію, вказане свідчить про відсутність правових підстав вважати, що ОСОБА_2 набув право власності на нього.
Однак, в супереч відсутності правових підстав вважати, що ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно, між ТОВ «Дримм» та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, серія та номер: 400 від 25 жовтня 2019 року, предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно: автозаправна станція, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Опис об`єкту: літ. А- операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н - навіс, літ. О під Н - колонка, І - мостіння та належить іпотекодавцю, право власності на вищезгадану автозаправну станцію зареєстроване за іпотекодавцем в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 жовтня 2019 року Деллаловим А.О. приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу.
На підставі іпотечного договору № 400 приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О., як державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про іпотеку: 33860462, запис про обтяження: 33860506, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 1945522612101. В подальшому, на підставі нотаріально посвідченої заяви від 30 листопада 2019 року № 467 вказане нерухоме майно за іпотечним договором перейшло до ТОВ «Дримм» про що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено запис пре право власності: 34529031, на об`єкт нерухомого майна за реєстраційним номером: 1945522612101.
Отже, станом на теперішній час власником автозаправної станції за адресою: АДРЕСА_1 є ТОВ «Дримм».
Згідно із частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є об`єктом самочинного будівництва, ОСОБА_2 в силу закону не набув права власності на нього, та у останнього були відсутні правові підстави для розпорядження даним об`єктом, оскільки право розпоряджатись майном є складовою частиною права власності.
Так, на підставі не існуючого дозволу на виконання будівельних робіт, серія та номер: 27/2010-04, виданого 26 лютого 2010 року, виданого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області та декларації про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: ДП 14211016737, виданої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, було зареєстровано права власності за ОСОБА_2 на спірний об`єкт, щодо якого в подальшому останнім здійснено розпорядження шляхом укладення договору іпотеки на користь ТОВ «Дримм», яке є предметом спору, без відповідних правових підстав, оскільки в силу закону ОСОБА_1 не набув право власності та не міг визнаватися власником.
Власником земельної ділянки, на якій проведено самочинне будівництво спірного нерухомого майна є територіальна громада міста Дніпра, в особі Дніпровської міської ради. Саме тому, вищезазначений договір іпотеки, укладений між відповідачами порушує права та інтереси територіальної громади м. Дніпра, в особі Дніпровської міської ради, суперечать вимогам чинного законодавства і підлягають визнанню його недійсним.
Згідно зі статтею 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Внаслідок самочинного будівництва автозаправної станції, з володіння Дніпровської міської ради поза її волею на підставі підроблених дозвільних документів вибула земельна ділянка по АДРЕСА_1 . Варто ще раз наголосити, що земельна ділянка по вищезазначеній адресі ОСОБА_1 у передбачений законом спосіб не надавалась.
Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що визнання судовим рішенням права власності на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради та укладення наступних правочинів, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.
Отже відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. На їх звернення до відповідачів про з`ясування обставин укладання вказаних договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по укладанню спірних договорів неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати недійсним іпотечний договір, що укладений 25 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Дримм», посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О., та зареєстрований в реєстрі за № 400; припинити право власності на нерухоме майно - автозаправну станцію, опис: літ. А- операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н - навіс, літ. О під Н - колонка, І - мостіння,, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію права власності за наступними особами: - за ОСОБА_1 , номер запису про право власності: 33842049, що внесений 23 жовтня 2019 року приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А. О, як державним реєстратором, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101, - за ТОВ «Дримм», номер запису про право власності: 34529031, що внесений 03 грудня 2019 року приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101, - номер запису про іпотеку: 33860462, що внесений 25 жовтня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101, - номер запису про обтяження: 33860506, що внесений 25 жовтня 2019 року приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101; зобов`язати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованої автозаправної станції, загальної площі 4,7 кв.м., яка складається з літ. А- операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н наніс, літ. О під Н - колонка, І мостіння та стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати по справі, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_1 та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі та в задоволенні позову відмовити. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.
Представник відповідача ТОВ «Дримм» та приватний нотаріус ДМНО Деллалов А.О. в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; проти задоволення позову заперечували, вказуючи на законність права на спірний об`єкт нерухомості, а відтак на відсутність порушеного права Дніпровської міської ради винесенням державним реєстратором рішення про реєстрацію права власності на майно, вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі та в задоволенні позову відмовити. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.
Представник Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином; проти задоволення позову не заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.
З`ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В судовому засіданні встановлено, що Дніпровська міська рада (ЄДРПОУ 26510514) є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.
Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.
Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.
Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
З урахуванням зазначеного Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом у зв`язку з наступним. Земельна ділянка на якій розташовано нерухоме майно: автозаправну станцію по АДРЕСА_1 , належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
За інформацією, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, міській раді стало відомо, що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А. О, як державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 23 жовтня 2019 року внесено запис про право власності № 33842049 за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на об`єкт нерухомого майна - автозаправну станцію (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1945522612101), загальною площею 4.7 кв. м., яка складається з літ. А - операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н - навіс, літ. О під Н - колонка, І - мостіння, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Підставою виникнення права власності є дозвіл на виконання будівельних робіт, серія та номер: 27/2010-04, виданий 26 лютого 2010 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області та декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: ДП 14211016737, виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області.
Відповідно до приписів ст. 24 Закону України «Про планування і забудову територій» (був чинний на момент спірних правовідносин) право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону.
Статтею 29 Закону України «Про планування і забудову територій» передбачено, що дозвіл на виконання будівельних робіт - документ, що засвідчує право замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не були виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт, підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд.
Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Замовник та підрядник для одержання дозволу на виконання будівельних робіт подають до відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю письмову заяву, до якої додаються, зокрема документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в порядку, визначеному законодавством. Розгляд заяви, прийняття рішення про надання дозволу на виконання будівельних робіт або про відмову у його наданні, видача та реєстрація дозволу на виконання будівельних робіт (або відмови в його наданні) здійснюються інспекціями державного архітектурно- будівельного контролю протягом місяця з дня реєстрації заяви.
Здійснення будівельних робіт на об`єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю ведуть реєстр нитяних, скасованих (анульованих) дозволів на виконання будівельних робіт та відмов у їх наданні.
Частиною 1 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Форма декларації про готовність об`єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч. З ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, веде єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (далі1 - реєстр). Внесення даних до реєстру з присвоєнням реєстраційного номера здійснюється на підставі інформації, наданої органами державного архітектурно-будівельного контролю, протягом одного робочого дня з дня її отримання.
У зв`язку з зазначеним, з метою з`ясування фактичних обставин, міською радою був направлений відповідний запит про надання інформації до департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області. Листом від 20 березня 2020 року №1004-1.14/744 департаменту державної архітектурно- будівельної інспекції у Дніпропетровській області повідомлено, що згідно з даними реєстру, ведення якого розпочато з 20 травня 2011 року та відповідно до пошуку серед матеріалів архівних справ Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області (з 01 січня 2008 року по 20 травня 2011 року) відсутня інформація щодо реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 14211016737 та щодо видачі дозволу на виконання будівельних робіт № 27/2010-04 від 26 лютого 2010.
Таким чином, правовстановлюючий документ, на підставі якого за гр. ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на автозаправну станцію за адресою: АДРЕСА_1 уповноваженим органом не видавався. В тому числі, з аналізу вищенаведених норм вбачається, що обов`язковою умовою для отримання дозволу на виконання будівельних робіт (автозаправної станції) ОСОБА_1 повинен був надати до заяви документи, що засвідчують право власності або право користування спірною земельною ділянкою.
Для з`ясування фактичних обставин щодо передачі спірної земельної ділянки в оренду, був сформований запит до департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради. Відповідно до Положення про департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 24 жовтня 2018 року № 50/36 (у новій редакції), на департамент покладені повноваження у сфері регулювання земельних відносин.
Так, департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради листом від 11 березня 2020 року № 4/11-1194, повідомив, що станом на 03 березня 2020 року інформацією за результатами пошуку за адресою земельної ділянки у Системі виявлено реєстраційний запис щодо договору оренди землі № 7895083, укладеного між міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПЕРЕМОГА ПЛЮС» (код ЄДРПОУ 36960469) на земельну ділянку по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 1210100000:03:149:0004), площею 1.2870 га, строком дії з 01 грудня 2014 року по 01 грудня 2024 року по фактичному розміщенню виробничих будівель та споруд автостоянки № 19. Однак будь-які цивільно-правові угоди, укладені між міською радою та гр. ОСОБА_1 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 по фактичному розміщенню автозаправної станції відсутні.
Таким чином з наведеного вище вбачається, що зазначена земельна ділянка ОСОБА_1 не надавалась під будівництво, право власності чи користування на неї також не надавалось. Земельна ділянка, на якій розташовано вказане самочинно побудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1 належить територіальній громаді міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності, відповідно до ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту,, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 1. 2, 4 ст. 376 ЦК України).
Відповідно до частинної, 2 статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Отже, спірний об`єкт, побудований на замовлення ОСОБА_1 підлягає знесенню за рахунок останнього, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан.
Право власності та користування землею набувається та реалізується в порядку та на підставах, визначених Конституцією України (ст. 13. 14), Земельного кодексу України (ст. 78. 116), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закон України «Про оренду землі», Цивільний кодекс України).
Відповідно до частини 2, 3 статті 331 ЦК України якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використанні в процесі цього будівництва (створення майна).
Оскільки спірне нерухоме майно було побудоване на земельній ділянці не відведеній для вказаної мети та за відсутності декларації про початок будівельних робіт та декларації про готовність об`єкту до експлуатації, а також доказів про те, що спірне нерухоме майно було в установленому законом порядку введено в експлуатацію, вказане свідчить про відсутність правових підстав вважати, що ОСОБА_2 набув право власності на нього.
Однак, в супереч відсутності правових підстав вважати, що ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно, між ТОВ «Дримм» та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, серія та номер: 400 від 25 жовтня 2019 року, предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно: автозаправна станція, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Опис об`єкту: літ. А- операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н - навіс, літ. О під Н - колонка, І - мостіння та належить іпотекодавцю, право власності на вищезгадану автозаправну станцію зареєстроване за іпотекодавцем в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 жовтня 2019 року Деллаловим А.О. приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу.
На підставі іпотечного договору № 400 приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О., як державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про іпотеку: 33860462, запис про обтяження: 33860506, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 1945522612101. В подальшому, на підставі нотаріально посвідченої заяви від 30 листопада 2019 року № 467 вказане нерухоме майно за іпотечним договором перейшло до ТОВ «Дримм» про що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено запис пре право власності: 34529031, на об`єкт нерухомого майна за реєстраційним номером: 1945522612101.
Отже, станом на теперішній час власником автозаправної станції за адресою: АДРЕСА_1 є ТОВ «Дримм».
Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Така вимога є необхідною для визнання укладеного правочину чинним. Недодержання в момент вчинення правочину вимог, встановлених ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 статті 215 ЦК України).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України).
За загальним правилом, визначеним у статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Згідно із частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є об`єктом самочинного будівництва, ОСОБА_2 в силу закону не набув права власності на нього, та у останнього були відсутні правові підстави для розпорядження даним об`єктом, оскільки право розпоряджатись майном є складовою частиною права власності.
Так, на підставі не існуючого дозволу на виконання будівельних робіт, серія та номер: 27/2010-04, виданого 26 лютого 2010 року, виданого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області та декларації про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: ДП 14211016737, виданої Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, було зареєстровано права власності за ОСОБА_2 на спірний об`єкт, щодо якого в подальшому останнім здійснено розпорядження шляхом укладення договору іпотеки на користь ТОВ «Дримм», яке є предметом спору, без відповідних правових підстав, оскільки в силу закону ОСОБА_1 не набув право власності та не міг визнаватися власником.
Відповідно до частини 1 статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Власником земельної ділянки, на якій проведено самочинне будівництво спірного нерухомого майна є територіальна громада міста Дніпра, в особі Дніпровської міської ради. Саме тому, вищезазначений договір іпотеки, укладений між відповідачами порушує права та інтереси територіальної громади м. Дніпра, в особі Дніпровської міської ради, суперечать вимогам чинного законодавства і підлягають визнанню його недійсним.
Згідно зі статтею 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Внаслідок самочинного будівництва автозаправної станції, з володіння Дніпровської міської ради поза її волею на підставі підроблених дозвільних документів вибула земельна ділянка по АДРЕСА_1 . Варто ще раз наголосити, що земельна ділянка по вищезазначеній адресі ОСОБА_1 у передбачений законом спосіб не надавалась.
Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму ВССУ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» у справах, пов`язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК). Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ТІК). Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки: чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації: чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.
Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що визнання судовим рішенням права власності на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради та укладення наступних правочинів, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.
Отже відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. На їх звернення до відповідачів про з`ясування обставин укладання вказаних договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по укладанню спірних договорів неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати недійсним іпотечний договір, що укладений 25 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Дримм», посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О., та зареєстрований в реєстрі за № 400; припинити право власності на нерухоме майно - автозаправну станцію, опис: літ. А- операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н - навіс, літ. О під Н - колонка, І - мостіння,, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію права власності за наступними особами: - за ОСОБА_1 , номер запису про право власності: 33842049, що внесений 23 жовтня 2019 року приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А. О, як державним реєстратором, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101, - за ТОВ «Дримм», номер запису про право власності: 34529031, що внесений 03 грудня 2019 року приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101, - номер запису про іпотеку: 33860462, що внесений 25 жовтня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловим А.О, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101, - номер запису про обтяження: 33860506, що внесений 25 жовтня 2019 року приватним нотаріусом ДМНО Деллаловим А.О, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1945522612101; зобов`язати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованої автозаправної станції, загальної площі 4,7 кв.м., яка складається з літ. А- операторська, літ. Б - навіс, літ. В під Б - колонка, літ. Г - навіс, літ. Д під Г - резервуар, літ. Е - навіс, літ. Ж під Е- резервуар, літ. З - навіс, літ. И під 3 резервуар, літ. К - вбиральня, літ. Л - навіс, тіл. М під Л - колонка, літ. Н наніс, літ. О під Н - колонка, І мостіння та стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати по справі, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.
З урахуванням зазначеного Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом у зв`язку з наступним. Земельна ділянка на якій розташовано нерухоме майно: гараж № НОМЕР_2 у дворі будинку АДРЕСА_2 , належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Державним реєстратором Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Васеніним Ю.В. 18 січня 2018 року було прийнято рішення про реєстрацію права власності на гараж № НОМЕР_2 у дворі будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 27.2 кв. м., за ОСОБА_3 , тоді як дозвіл на будівництво індивідуального гаражу був наданий іншій особі ОСОБА_4 . Позивач вважає, що оскільки державним реєстратором Васеніним Ю.В. було здійснено реєстрацію права власності із порушенням Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», це є підставою для знесення гаражу, повернення земельної ділянки позивачу, а також на думку позивача це є підставою для визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу та іпотеки, які були укладенні між відповідачами щодо спірного гаражу після реєстрації права власності.
За викладених в позові і в суді обставин виникає необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу і дарування, іпотеки між відповідачам на вказане нерухоме майно, скасування рішень та записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання за територіальною громадою міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради право комунальної власності.
Отже, оскільки земельна ділянка під гаражем № НОМЕР_2 в дворі будинку за адресою: АДРЕСА_2 є комунальною власністю, а Цивільний кодекс України передбачає визнання права власності на збудований об`єкт саме за власником земельної ділянки, то необхідно визнати право комунальної власності за Дніпровською міською радою на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки на якій самочинно побудоване спірне нерухоме майно підлягають захисту шляхом задоволення даного позову з використанням правового механізму, установленого ч. 5 ст. 376 ЦК України.
Свої вимоги сторона позивача обгрунтовує також і наступним: згідно з ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Частиною 2 статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з сукупності двох підстав: 1) з моменту його прийняття до експлуатації, 2) з моменту державної реєстрації. Стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачає, що забудова територій здійснюється шляхом розміщення об`єктів будівництва. Суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; реєстрація права власності на об`єкт містобудування.
Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Відповідно до частини першої ст. 212 Земельного Кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними; частина друга передбачає приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки; а також частиною третьою передбачено, що повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Частиною 1 статті 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Юридична особа публічного права, в тому числі орган місцевого самоврядування, набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ч. 1 ст. 329 ЦК України).
Частиною 5 статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом визнання договорів недійсними і скасування державної реєстрації.
Отже відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. На їх звернення до відповідачів про з`ясування обставин укладання вказаних договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по укладанню спірних договорів неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.
Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом з`ясовано: стосовно визнання недійсним договорів купівлі-продажу, дарування та договору іпотеки. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
28 лютого 1973 року виконавчим комітетом Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська було прийнято рішення № 173, яким надано ОСОБА_4 дозвіл на будівництво індивідуального гаражу. Цей факт підтверджений копією дозволу на будівництво індивідуального гаражу та архівним витягом Державного архіву Дніпропетровської області з рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська від 28 лютого 1973 року № 173.
Як вбачається із технічного паспорта від 10 серпня 2019 року гараж № НОМЕР_2 у дворі будинку АДРЕСА_2 був побудований у 1973 році. На підставі наданих суду свідоцтва про одруження ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , свідоцтво про народження ОСОБА_6 , свідоцтво про укладення шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_8 судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 являється донькою ОСОБА_4 , якому було у 1973 році надано дозвіл на будівництво гаражу.
Відповідно до свідоцтва про смерть, ОСОБА_4 помер у м. Дніпро ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті спадкоємцем за законом являлась його дружина ОСОБА_9 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла у м. Дніпро.
Як вбачається із заповіту ОСОБА_9 від 26 серпня 1991 року ОСОБА_3 являється її єдиним спадкоємцем. Відповідачка ОСОБА_3 вказує у наданих нею поясненнях, що оскільки гараж був побудований ще у 1973 року, право власності на нього не було внесене в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.
18 січня 2018 року право власності на гараж було зареєстровано за ОСОБА_3 державним реєстратором Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Васеніним Ю.В. індексний номер 39257086 (номер запису про право власності: 24436251, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1464290912101). В розділі підстава для виникнення права власності реєстратором було зазначене рішення, серія та номер 173, виданий 28 лютого 1973 року, видавник Виконавчий комітет Жовтневої районної ради м. Дніпропетровськ, тобто рішення про надання дозволу на будівництво, яке було надано батьку відповідачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4 .
Суд погоджується із твердженням позивача про те, що державним реєстратором Васеніним Ю.В. було здійснено реєстрацію права власності із порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що підтверджується Наказом Міністерства юстиції України від 12 листопада 2019 року № 3484/5 «Про тимчасове блокування доступу державного реєстратора Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області ОСОБА_10 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» заблоковано доступ державного реєстратора ОСОБА_10 до Державного реєстру прав строком на 4 місяці. Як вбачається із цього наказу, а також із Довідки за результатами камеральної перевірки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державного реєстратора Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Васеніна Ю.В. від 18 жовтня 2019 року, реєстрація була здійснена із порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідачами факт порушення закону при прийнятті державним реєстратором Васеніним Ю.В. рішення про державну реєстрацію не спростований. Більш того відповідачка ОСОБА_3 в своїй позовній заяві до Дніпровської міської ради, Державного реєстратора Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Васеніна Ю.В., треті особи ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ОСОБА_13 про встановлення юридичного факту та внесення змін в рішення про державну реєстрацію, що являється предметом розгляду в Жовтневому районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/10949/20, копія якої додана до матеріалів справи, також вказує на протиправність вказаного рішення про реєстрацію.
Судом встановлено, що відносно спірного гаражу у подальшому було укладено ряд правочинів: Договір дарування Ѕ частки Гаражу від 29 січня 2018 року, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , засвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 31; Договір дарування Ѕ частки Гаражу від 30 січня 2018 року, укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , засвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 34.
14 лютого 2018 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_12 було укладено договір купівлі-продажу Ѕ частини Гаражу, засвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. та зареєстрований в реєстрі за № 104.
16 лютого 2018 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_12 було укладено договір купівлі-продажу Ѕ частини Гаражу, засвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. та зареєстрований в реєстрі за № 116.
22 лютого 2018 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_13 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за умовами якого Гараж було передано в іпотеку. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. та зареєстрований в реєстрі за № 123.
Отже судом встановлено, що 28 лютого 1973 року виконавчим комітетом Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська було прийнято рішення № 173 про надання дозволу ОСОБА_4 на будівництво спірного гаражу. Дане рішення Жовтневої районної ради м. Дніпропетровська не скасовано або не визнано недійсним, а отже є чинним, і тому підстави для будівництва спірного гаражу є законними.
Позивачем не надано доводів на підтвердження факту порушення прав територіальної громади міста Дніпра будівництвом спірного гаражу, адже це будівництво відбувалось на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке є чинним на час розгляду справи.
Суд критично ставиться до твердження позивача щодо відношення спірного гаражу до об`єкту самочинного будівництва, оскільки матеріалами справи підтверджено, що він побудований до 1992 року.
Пунктом 3.1. Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, яка затверджена Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики № 127 від 24 травня 2001 року, де зазначено, що не належать до самочинного будівництва, у тому числі, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них побудовані до 5 серпня 1992 року.
Як вбачається із Технічного паспорту на гараж від 10 серпня 2016 року, спірний гараж був побудований в 1973 році. На момент закінчення будівництва вищевказаного гаражу, чинне на момент будівництва законодавство не вимагало прийняття в експлуатацію даної категорії об`єктів нерухомого майна.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася на час виникнення права власності підзаконними нормативними актами, зокрема такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56; Тимчасове положення про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерстваюстиції Українивід 07лютого 2002року №7/5 і зареєстроване в Мінюсті 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами). Проте, у період чинності зазначеної Інструкції державна реєстрація нерухомого майна не проводилась.
Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію і проведення технічного обстеження індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорії складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва житлово-комунального господарства України від 24 квітня 2015 року № 79 зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 травня 2015 року за № 547/26992 (далі Порядок) прийняття в експлуатацію об`єктів здійснюється безоплатно органом державного архітектурно-будівельного контролю індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, збудованих у період з 05 серпня 1992 року до 12 березня 2011 року.
Таким чином, особа, яка побудувала гараж у 1973 року, з об`єктивних підстав не мала можливості оформити право власності на нерухоме майно шляхом звернення до органу державного архітектурно-будівельного контролю, так як дане майно було побудоване до 5 серпня 1992 року. Крім того відповідно до ч. 4 ст.25ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті, таким чином правовстановлюючі документи не можуть бути оформлені на покійного власника майна. Дозвіл на будівництво був виданий на ім`я батька відповідачки ОСОБА_3 ОСОБА_4 питання прийняття даного гаражу у спадщину дружиною померлого а також відповідачкою ОСОБА_3 є предметом розгляду іншої справи № 201/10949/20, яка перебуває в провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська за позовом ОСОБА_3 до Дніпровської міської ради, Державного реєстратора Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області Васеніна Ю.В., треті особи ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ОСОБА_13 , про визначення часток у праві власності на гараж, встановлення факту прийняття спадщини та про внесення змін в рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно.
Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, про що дійшов висновку Верховний Суд у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18, в якій він зазначив: відповідно до вимог частини 7 статті 376 Цивільного кодексу України для задоволення позову у цій категорії справ необхідно наявність таких фактів як неможливість перебудови об`єкту або відмова особи, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови; у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил знесенню самочинного будівництва передує прийняття судом рішення про зобов`язання особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову; знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Відповідно до частин 1, 4, 7 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва.
Також суд враховує той факт, відповідачка ОСОБА_3 , до якої позивачем заявлена вимога про повернення земельної ділянки та знесення самочинно побудованого гаражу, вже не являється його власницею, а отже суд не може зобов`язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку, яка їй не належить.
Разом з тим суд зауважує що в матеріалах справи відсутні будь-які документи, що дають можливість ідентифікувати земельну ділянку, щодо якої позивачем заявлено вимогу про повернення (площа, адреса, кадастровий номер і інш,).
Об`єктом цивільних прав являється земля, яка оформлена як земельна ділянка згідно з правилами ст. 79-1 ЗК України.
На підставі ч. ч. 1, 4 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.
Позивачем не надано документів, які б надавали можливість суду ідентифікувати спірну земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_3 . У такому випадку не можливо визначити яка саме земельна ділянка підлягає поверненню.
Суд вважає вимоги позивача щодо визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу та іпотеки щодо гаражу АДРЕСА_4 такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на застосування Європейським судом прав людини Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як встановлено судом, ОСОБА_12 придбав спірний гараж у ОСОБА_11 на підставі договорів купівлі-продажу від 14 лютого 2018 року та 16 лютого 2018 року, які посвідчені приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б.. На момент купівлі-продажу гаражу, право власності ОСОБА_11 було підтверджено договорами дарування від 29 січня 2018 року та 20 січня 2018 року, засвідчених приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Пустовим С.В. та відповідними записами в державному реєстрі прав на нерухомість.
Суд приймає до уваги, що сторони під час укладення вказаних договорів дарування та купівлі-продажу діяли правомірно і мали повний обсяг повноважень на вчинення таких дій. Договір, на підставі якого ОСОБА_12 набув право власності виконано. Гараж, який є предметом даного спору використовується ним у власних інтересах, а отже його законне право власності, за яке він сплатив грошові кошти, у разі задоволення позовних вимог буде порушено.
У матеріалах справи відсутні будь-які докази недобросовісності ОСОБА_12 як набувача спірного майна, а отже він не має нести відповідальність за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень.
Частиною 3 статті 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. На підставі ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, не заборонених законом, а згідно ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений в його здійсненні.
На підставі ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Частинами 3, 4 статті 334 ЦК України встановлено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Перший протокол Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року і з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, Закону України «Про міжнародні договори України» застосовується національними судами України як частина національного законодавства.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Зазначена правова позиція закріплена у ч. 1 ст. 41 Конституції України, де зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Предметом безпосереднього регулювання статті Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом визнання недійсним договору та зобов`язання повернути все одержане за договором.
При цьому розуміння змісту норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Першого протоколу до цієї Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Вєренцов проти України», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Булвес» АД проти Болгарії», «Трегубенко проти України») напрацьовані три критерії, які слід оцінювати для того, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.
Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «Індивідуальний і надмірний тягар».
Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, питання про яку позивач Дніпровська міськрада взагалі не порушує.
Також, рішенням «Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» встановлено, що, оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції», тому визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав відповідне майно, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
Також суд вважає, що в даній справі необхідно застосувати принцип належного урядування, закріплений Європейським судом із прав людини.
В пункті 3 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703, йдеться про державного реєстратора як про особу, яка в цивільних правовідносинах представляє державу. Крім того, статус державного реєстратора визначає і сфера його діяльності, яка також окреслюється назвою його посади згідно з положеннями наведеного Порядку державний реєстратор прав на нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж юридичної роботи не менш як два роки, пройшов стажування в органах державної реєстрації прав не менше шести місяців. Такі вимоги до державного реєстратора одразу дозволяють зробити висновок про необхідність досить значного обсягу юридичних знань для виконання покладених на нього обов`язків.
Пункт перший частини першої статті 9 Закону визначає, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно. Тобто до кола повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення в заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі»). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладається на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Ризик будь-якої помилки державного округу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»).
За викладених вище обставин, задоволення заявлених Дніпровською міською радою позовних вимог суперечитиме загальним принципам і критеріям правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, буде порушенням принципу рівності власників перед законом, закріпленим у тому числі ст. 41 Конституції України, та порушенням балансу наявних інтересів тому, що громадяни не мають нести відповідальність за помилки, які були допущені державними органами чи їх посадовими особами.
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував у схожих фактичних обставинах порушення ст.1 Першого протоколу конвенції (рішення у справі «Гладишева проти Росії» від 06 грудня 2011 року; «Пчелінцева та інші проти Росії» від 17 листопада 2016 року).
Відповідно до Постанови Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, Постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц, конструкція, за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивачів порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Згідно із ч. 2 ст.16ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Положеннями ст.15ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.
Згідно ст.82ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ч. 3, 6 ст.13ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Згідно з частинами 1, 3 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 13, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину відповідно до частин 1-3, 5 ст. 203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За загальним правилом, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам його дійсності. До зазначених умов ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, віднесено відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце вчинення, наміри суб`єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційне : розглядаються як встановлені й достовірні.
У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсна Верховного Суду «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину». У п. 7 постанови «Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом».
За правилами ч. 1 і 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до п. З ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.
Однак звертаючись до суду з даним позовом, позивачем не надано доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договорами купівлі продажу і дарування, іпотеки та незрозуміло для чого Дніпровської міської ради застосування реституції, тобто повернення майна позивачу.
Як роз`яснено у пунктах 7, 26 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). ЦК України не містить визначення поняття «заінтересована особа» в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним у зв`язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації. У зв`язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що- небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.
Стосовно вимоги про скасування записи про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256 цс 18 зробила правовий висновок. «Щодо вимоги про скасування запису Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 ЗК України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству.
Так, Конституція України визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.
В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз`яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).
Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи Відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.
Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
У цій справі предметом розгляду є вимоги про знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна і визнання договорів купівлі-продажу, дарування і іпотеки недійсними.
Отже, кінцевою метою звернення до суду є захист права позивача та приведення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні відповідача, у попередній стан.
Зважаючи на наведене, заявлені вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації є неефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню не підлягають.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За змістом статей 316. 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частинами першою, другою, п`ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. При цьому за положеннями частини четвертої цієї статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
За змістом частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Крім того, відповідно до положень статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об`єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред`явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимог, установлених у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об`єкта є неможливою.
Отже, системний аналіз зазначених положень дає підстави для висновків про те, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.
За змістом статті 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.
Знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.
Такий висновок застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року в справі № 6-1721цс16, підстав для відступу від якого не встановлено.
У статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Отже спірну будівлю гаражу не можна вважати самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України: доказів порушення прав позивача не надано та взагалі не наведено, яким же чином порушуються права позивача у даному випадку, враховуючи той факт, що усі служби міста та сам позивач свого часу надали згоду на розташування зазначеного об`єкту на визначеній території.
Згідно зі статтями 116, 125, 126 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.
Статтею 16 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 124 Земельного Кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Приписами ст. 123 Земельного Кодексу України визначено порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування.
Вимоги про знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану позивачем пред`явлено до ОСОБА_3 , яка наразі не є володільцем спірного нерухомого майна, а тому указані позовні вимоги у спірному випадку пред`явлено не до належного відповідача. Відповідно не підлягають задоволенню вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, оскільки вони є похідними від вимог, у задоволенні яких необхідно відмовити з наведених вище підстав.
Щодо обґрунтування підстав для відмови у позові необхідно звернути увагу й на таке.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.
Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 Цивільного кодексу, та у господарських відносинах.
За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила.
Відповідно до приписів п. 3.4. Пленуму ВГСУ № 6 від 17 травня 2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»: за змістом статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до особи, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). З огляду на приписи статті 182, частини другої статті 331, статті 657 ЦК України покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно. У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов`язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім`я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають, (правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 902/889/16 та від 21 січня 2019 року у справі № 910/22093/17, від 20 березня 2019 року справа № 910/6186/17, Верховний Суд в постанові від 06 березня 2019 року по справі № 910/1056/18 відмовив Київської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки).
Згідно з ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті).
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).
Разом з тим, відповідно до ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При цьому, відповідно до ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Відповідно до положень ст. 377 ЦК України, ст. 120, 125 ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.
Відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у разі правомірності набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства: на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Враховуючи зазначене, суди дійшли правомірного висновку про те, що зобов`язання відповідача в даному випадку в фактично примусовому порядку звільнити земельну ділянку, і в подальшому привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного відповідачу на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 902/889/16 та від 21 січня 2019 року у справі № 910/22093/17.
В позові Дніпровська міська рада посилається, що звертається до відповідачів на підставі частини п`ятої статті 376 ЦК України. «На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.»
В даному випадку позовні вимоги Дніпровської міської ради порушують права власника майна. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, на цей час право власності на об`єкт зареєстровано за відповідачем ОСОБА_13 ..
Відповідно до статті 74 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97- ВР органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Відповідно до частин 4-6 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Згідно ЦК України право власності припиняється з підстав ч. 1 ст. 346. Жодної із підстав для припинення права власності ОСОБА_3 в даному випадку не встановлено. Жодного рішення суду про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності, не надано.
Відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Як вбачається із зазначеної норми, перелік підстав для набуття права комунальної власності є вичерпним, та жодної з підстав набуття права комунальної власності, вказаної в частині 2 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», щодо нежитлового приміщення гаражу № НОМЕР_2 в дворі будинку по АДРЕСА_2 не встановлено.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до вимог ч. 13 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Недодержання вказаних вимог закону, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є підставою недійсності правочину.
Ці правові принципи у спірних правовідносинах є вихідними та основоположними для відповідача, і мають враховуватись під час вирішення справи відповідно до гарантованих статтями 3 та 8 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, принципів верховенства права та визначеності змісту і спрямованості діяльності держави правами і свободами людини та їх гарантіями.
Відповідачі у відповідності із ч. З ст. 203 ЦК України не виявили вільного волевиявлення для вчинення даного правочину.
Згідно зі ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст.41Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з п. 3 ч. 2ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право. Приписами ст.182ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.
Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Стосовно вимоги про скасування записи про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256 цс 18 зробила правовий висновок. «Щодо вимоги про скасування запису Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.
Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.
Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зіст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст.8Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
У відповідностідо ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.
При таких обставинах суд вважає можливим Дніпровській міській раді в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та державного реєстратора Дніпровської районної державної адміністрації Васеніна Ю.В. про скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання повернути земельну ділянку і звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення споруди і стягнення судових витрат відмовити.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання повернути земельну ділянку і звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення споруди і стягнення судових витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 11, 60, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 80, 83, 116, 122, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 26, 60, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 1, 3, 4, 26, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,
ВИРІШИВ:
Дніпровській міській раді в задоволенні позовних вимог до
ОСОБА_1 і Товариства з обмеженою відповідальністю «Дримм», треті особи приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Деллалов Антон Олексійович і Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним іпотечного договору та скасування записів про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат відмовити.
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Суддя
Суд | Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська |
Дата ухвалення рішення | 16.06.2022 |
Оприлюднено | 25.06.2022 |
Номер документу | 104880456 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них: |
Цивільне
Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
Антонюк О. А.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні