Постанова

від 13.06.2022 по справі 905/981/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2022 року

м. Київ

cправа № 905/981/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Берднік І. С.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 (судді: Россолов В. В. - головуючий, Ільїн О. В., Хачатрян В. С.) у справі

за позовом Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області

до фізичної особи-підприємця Цубири Миколи Семеновича,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-Департамент архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області,

про визнання недійсними та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У травні 2021 року Миколаївська міська рада Краматорського району Донецької області (далі - Миколаївська міська рада) звернулася до Господарського суду Донецької області з позовом до фізичної особи-підприємця Цубири Миколи Семеновича (далі - ФОП Цубира М. С.) про:

- визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації ДЦ14112281383, виданої 16.08.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області (далі - декларація про готовність об`єкта до експлуатації);

- визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області від 29.09.2017 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37335010, яким було зареєстровано право власності ФОП Цубири М. С. на нерухоме майно - громадську будівлю для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 м2, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірне рішення державного реєстратора).

1.2. Позовні вимоги з посиланням на положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору оренди землі від 09.11.2010 щодо здійснення забудови земельної ділянки за відсутності згоди власника земельної ділянки з подальшим оформленням декларації про готовність об`єкта до експлуатації та реєстрації права власності на нерухоме майно, та порушенням у зв`язку з цим прав позивача як власника земельної ділянки.

1.3. ФОП Цубира М. С. у відзиві на позовну заяву просив відмовити в її задоволенні, зазначаючи, що відповідач побудував громадську будівлю для роздрібної торгівлі на законних підставах, а декларацію про готовність об`єкта до експлуатації видано законно.

Відповідач також просив суд застосувати позовну давність, вказуючи, що такий строк минув 30.07.2020.

1.4. Ухвалою Господарського суду Донецької області від 16.08.2021 залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області (далі - Департамент ДАБІ у Донецькій області).

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду Донецької області від 08.11.2021 (суддя Харакоз К. С.) позовні вимоги задоволено, визнано недійсною та скасовано декларацію про готовність об`єкта до експлуатації та скасовано спірне рішення державного реєстратора.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що у пункті 17 договору оренди землі від 09.11.2010 сторонами обумовлено заборону на самовільну забудову земельної ділянки та необхідність отримання дозволу від позивача на реалізацію відповідних дій, який орендодавцем земельної ділянки не надавався.

Щодо застосування позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що позивач об`єктивно міг дізнатись про порушення своїх прав під час укладання договору від 28.02.2020 про пайову участь у розвитку інфраструктури міста, оскільки законодавство України не передбачає ні обов`язків, ні повноважень позивача на моніторинг відомостей Державних реєстрів. Отже, суд дійшов висновку, що строк позовної давності почав свій відлік 28.02.2020 і, відповідно, позивач його не пропустив.

2.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 рішення Господарського суду Донецької області від 08.11.2021 скасовано, прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог Миколаївської міської ради, а отже, і відсутності підстав для задоволення позову.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022, Миколаївська міська рада у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду Донецької області від 08.11.2021 залишити в силі, обґрунтовуючи доводи касаційної скарги неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та наявністю підстав, передбачених у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України для оскарження постанови апеляційного суду, у зв`язку із неврахуванням судом правового висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18.

Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції невірно визначив, що торгівельний павільйон, дозвіл на розміщення якого надала Миколаївська міська рада, відноситься до будівлі чи споруди. При цьому відповідач до Миколаївської міської ради із заявою (клопотанням) про забудову земельної ділянки, як передбачалось статтею 24 Закону України "Про планування і забудову території" (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), не звертався.

Верховний Суд у постанові від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18 зробив висновок щодо статусу тимчасової споруди торговельного призначення, а саме визначив, що відповідно до частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

Тобто у всіх рішеннях та документах Миколаївської міської ради словосполучення "торгівельний павільйон" вживається у значенні "тимчасова споруда".

Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги положення частини 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" стосовно того, що не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на, зокрема, малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії.

Крім того, державний реєстратор здійснив дії з реєстрації нерухомого майна за відсутності всіх необхідних документів, зокрема, рішення уповноваженого органу щодо присвоєння адреси.

3.2. Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з огляду на таке.

4.2. Як свідчать матеріли справи та установлено судами під час розгляду справи, 09.11.2010 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ФОП Цубирою М. С. (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендар передав в оренду орендареві земельну ділянку кадастровий номер 1414170300:01:001:0026, розташовану у АДРЕСА_1, загальною площею 0,0500 га, на якій відсутнє нерухоме майно, строком на 10 років.

Згідно з пунктами 15-17 договору земельна ділянка передається в оренду для функціонування торгівельного павільйону. Цільове призначення земельної ділянки - роздрібна торгівля та комерційні послуги. Умовами збереження земельної ділянки є заборона самовільної забудови земельної ділянки та використання її за цільовим призначенням.

Договір оренди землі зареєстрований у Державному підприємстві Донецька регіональна філія земельного кадастру 09.11.2010 за № 0041017200166.

4.3. Суди установили, що у серпні 2017 року ФОП Цубира М. С. здійснив забудову орендованої земельної ділянки.

16.08.2017 Департаментом ДАБІ у Донецькій області зареєстровано подану ФОП Цубирою М. С. декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, а саме - громадської будівлі для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 м2, за адресою: АДРЕСА_1, в якій зазначено, що документом, який засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою є договір оренди землі.

На підставі звернення ФОП Цубири М. С. від 27.09.2017 державний реєстратор Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області прийняв рішення про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) ФОП Цубири М. С. на зазначене нерухоме майно, індексний номер 37335010, зокрема на громадську будівлю для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 м2, за адресою: АДРЕСА_1.

4.4. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги Миколаївської міської ради про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації та визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за ФОП Цубирою М. С. права власності на нерухоме майно, з огляду на порушення права позивача як власника земельної ділянки, наданій відповідачу для розташування торгівельного павільйону, на якій відповідачем здійснено будівництво об`єкта нерухомого майна за відсутності погодження із власником землі.

4.5. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку про обґрунтованість підстав для задоволення позову, установивши обставини стосовно того, що за сукупністю положень статті 95 Земельного кодексу України, статті 25 Закону України "Про оренду землі" та пункту 17 договору оренди землі від 09.11.2010, відповідачу було заборонено самовільно забудовувати земельну ділянку та отримання дозволу від позивача на забудову було обов`язковою умовою для здійснення відповідачем будівництва і внесення відомостей про право забудови землі в декларацію. Однак, відповідний дозвіл власника землі - Миколаївської міської ради на забудову земельної ділянки в матеріалах справи відсутній.

4.6. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що суд першої інстанції не звернув увагу, що відповідно до статті 24 Закону України від 20.04.2000 № 1699-ІІІ "Про планування і забудову територій" (в редакції, чинної на дату спірних правовідносин), фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об`єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов`язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об`єкта містобудування.

У разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта.

Так, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази (зокрема договір на право тимчасового користування землею від 26.07.2006; погодження відповідачеві 14.11.2001 технічних умов на "відведення земельної ділянки під будівництво торгового павільйону у с. Миколаївка, особиста власність"; рішення Миколаївської міської ради від 31.08.2006 № 10-IV-5 про надання дозволу на виконання проекту відводу із землеустрою щодо користування земельною ділянкою для розміщення торгівельного павільйону; висновок Слов`янської міжрайонної СЕС Міністерства охорони здоров`я України від 20.04.2010 № 03.02/60 щодо вибору (відведення) земельної ділянки під забудову щодо придатності земельної ділянки для будівництва та функціонування торгівельного павільйону), та встановлені обставини у своїй сукупності свідчить про надання Миколаївською міською радою ФОП Цубирі М. С. дозволу на будівництво торгівельного павільйону.

4.7. За змістом частин 1, 2 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

4.8. Як вже зазначалося, Миколаївська міська рада, оскаржуючи постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022, посилалася у касаційній скарзі на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із неврахуванням судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18.

4.9. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

4.10. Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення між сторонами договору оренди землі від 09.11.2010) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 цього Закону у відповідній редакції).

Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" визначені умови договору та передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки.

У частині 1 статті 25 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що орендар земельної ділянки має право, зокрема за письмовою згодою орендодавця, зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження.

4.11. Як вже зазначалося та було встановлено судами, за умовами укладеного між сторонами договору оренди землі від 09.11.2010, земельну ділянку без розташування на ній об`єктів нерухомого майна, передано в оренду ФОП Цубирі М. С. для функціонування торгівельного павільйону для роздрібної торгівлі та комерційних послуг із встановленням заборони самовільної забудови земельної ділянки (пункти 3, 15- 17 договору).

4.12. Закон України від 20.04.2000 № 1699-ІІІ "Про планування та забудову територій" (який втратив чинність 12.03.2011), на який посилався суд апеляційної інстанції, встановлював правові та організаційні основи планування, забудови та іншого використання територій і спрямований на забезпечення сталого розвитку населених пунктів з урахуванням громадських і приватних інтересів.

У статті 1 цього Закону наведене значення термінів, які в ньому вживаються, зокрема: територія - частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами; планування територій - процес регулювання використання територій, який полягає у створенні та впровадженні містобудівної документації, ухваленні та реалізації відповідних рішень; містобудівна документація - затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюються планування, забудова та інше використання територій, з урахуванням яких визначається цільове призначення земель; намір забудови (земельної ділянки, території) - заява (клопотання) фізичної або юридичної особи, подана у встановленому законодавством порядку щодо забудови земельної ділянки або певної території із зазначенням призначення будівлі, споруди та орієнтовних характеристик забудови; замовник - фізична або юридична особа, яка має у власності або у користуванні земельну ділянку і подала у встановленому законодавством порядку заяву (клопотання) щодо її забудови для здійснення будівництва або зміни (у тому числі шляхом знесення) об`єкта містобудування.

За змістом статті 24 Закону України "Про планування та забудову територій" (у редакції, чинній на час укладення договору оренду землі від 09.11.2010), на яку посилався суд апеляційної інстанції, право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону. Замовник, що має намір забудови належної йому на праві власності або користуванні земельної ділянки, або уповноважена ним особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) щодо намірів забудови земельної ділянки, в якій зазначаються призначення будівлі, споруди та орієнтовні характеристики забудови. До заяви (клопотання) можуть бути додані передпроектні роботи. Орган місцевого самоврядування визначає відповідність намірів забудови земельної ділянки місцевим правилам забудови населеного пункту, містобудівній документації.

Розміщення тимчасових споруд та реклами здійснюється в порядку, встановленому законодавством (частина 17 статті 24 зазначеного Закону).

4.13. 12.03.2011 року набрав чинності Закон України від 17.02.2011 № 3038-VІІ "Про регулювання містобудівної діяльності", який встановлює правові та організаційні основи містобудівної діяльності і спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

У постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18 зазначено, що відповідно до частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною 2 зазначеної статті рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини 2 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною 7 статті 28 цього Закону передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17.08.2000 № 507, міститься визначення терміну "будівля", їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, як зазначено у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18, на яку посилається заявник касаційної скарги, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

4.14. Проте суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про те, що з огляду на положення статті 24 Закону України "Про планування та забудову територій" у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта, отже у цьому випадку надання Миколаївською міською радою земельної ділянки відповідачу для функціонування торгівельного павільйону свідчить про надання міською радою ФОП Цубирі М. С. дозволу на будівництво.

4.15. З огляду на зазначене наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, отримала підтвердження під час касаційного провадження, що має наслідком скасування постанови Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

4.16. Одночасно колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 914/2006/17 зазначено таке.

У статті 15 Цивільного кодексу України унормовано, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 зазначеного Кодексу).

Разом і цим за змістом статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 331/6927/16-ц (пункт 69)).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Порушення права/інтересу пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити/реалізувати своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Прийняття судом рішення покликане усунути цю невизначеність, відновити порушене право, створити можливість для реалізації інтересу. Тому застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права (інтересу) позивача.

Отже, кожна особа має право в порядку, встановленому процесуальним законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи, інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, що визначений законом або договором, а якщо закон або договір ефективного способу захисту не визначають - суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

4.17. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19) викладено такі висновки:

"6.18. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

6.19. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

6.20. Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

6.21. Щодо змісту прав орендаря земельної ділянки, то приписами статті 25 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендар має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження. При цьому орендар зобов`язаний виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

6.22. Зазначене відповідає частині першій статті 628 ЦК України, яка передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини шостої цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 Кодексу).

6.23. За положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

6.24. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

6.25. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

6.26. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

6.27. За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

6.28. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

6.29. Стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

6.30. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

6.31. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

6.32. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

6.33. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті".

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. За змістом пункту 2 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно із частиною 3 статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

5.3. За наведених обставин колегія суддів вважає висновок суду апеляційної інстанції передчасним, а доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18, знайшли підтвердження, тому постанову суду апеляційної інстанції у справі належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

Під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення позову.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 2 частини 1 статті 308, статтями 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 у справі № 905/981/21 скасувати, справу передати на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

І. С. Берднік