Постанова

від 27.09.2022 по справі 905/981/21

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2022 року м. Харків Справа № 905/981/21

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Шевель О.В., суддя Крестьянінов О.О., суддя Фоміна В.О.

за участю секретаря судового засідання Бессонової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Цубири Миколи Семеновича (вх. №783 Д/2) на рішення Господарського суду Донецької області від 08.11.2021, ухвалене суддею Харакозом К.С. у приміщенні Господарського суду Донецької області 08.11.2021 о 16 год. 25 хв. (повний текст рішення складено та підписано 18.11.2021) у справі №905/981/21

за позовною заявою Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області, м.Миколаївка Слов`янського району Донецької області,

до відповідача фізичної особи-підприємця Цубири Миколи Семеновича, м.Миколаївка Слов`янського району Донецької області,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Департаменту архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області, м.Краматорськ Донецької області

про визнання недійсними та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Донецької області від 08.11.2021 позовні вимоги задоволено. Визнано недійсною та скасовано Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ДЦ141172281383, зареєстровану 16.08.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області. Визнано недійсним та скасовано рішення державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області від 29.09.2017 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37335010, яким було зареєстровано право власності відповідача на нерухоме майно, а саме, на громадську будівлю для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 кв.м., за адресою: Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вулиця Миру, будинок 20А. Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у сумі 4540,00 грн.

Суд першої інстанції зазначив, що, реалізуючи своє право на судовий захист позивач звернувся із позовом до суду з вимогами про усунення порушень умов договору оренди землі від 09.11.2010 та захисту права власності територіальної громади на земельну ділянку, яке було обмежено внаслідок її забудови відповідачем та подальшої реєстрації права власності на будівлю; на належній позивачеві земельній ділянці відповідачем було побудоване нерухоме майно, право власності на яке, в силу положень ч.2 ст. 331 ЦК України, виникло у відповідача, і це право було офіційно визнано державою шляхом державної реєстрації; відповідачем було порушено умови п. 17 договору оренди від 09.11.2010, ст.95 ЗК України та ч.1. ст.25 Закону України Про оренду землі, шляхом внесення недостовірних відомостей до Декларації серія ДЦ №141172281383 про готовність об`єкта до експлуатації щодо наявності в нього права на забудову належної позивачеві земельної ділянки, що є порушенням (обмеженням) права позивача як власника земельної ділянки; порушення права власності позивача полягає у незаконній забудові земельної ділянки, що оформлено Декларації серія ДЦ №141172281383 про готовність об`єкта до експлуатації, яка зареєстрована 16.08.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області; згідно з абз.7 п.22 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 461 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2015 року № 750), у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю недостовірних даних (встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації), наведених у зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такої декларації підлягає скасуванню органом державного архітектурно-будівельного контролю - з огляду на наведене, суд першої інстанції визнав обраний позивачем спосіб захисту свого права як скасування декларації ефективним і вимоги позивача в частині визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ДЦ141172281383, видану 16.08.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області правомірними та такими, що підлягають задоволенню. Враховуючи вказаний висновок про задоволення вимоги про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкту до експлуатації, суд першої інстанції зазначив, що торгівельний павільйон, розташований за адресою м. Миколаївка, вулиця Миру будинок 20А., в силу положень ст.376 ЦК України, має статус об`єкту самочинного будівництва, державна реєстрація прав на який законодавством не передбачена, тому місцевий господарський суд визнав обґрунтованими та задовольнив позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької область, Донецька обл., від 29.09.2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37335010, яким було зареєстровано право власності Цубири М.С. на нерухоме майно, а саме, на громадську будівлю для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 кв.м., за адресою: Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вулиця Миру, будинок 20А.

Під час розгляду справи відповідачем було заявлено про застосування позовної давності до спірних правовідносин, які виникли у серпні 2017 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду тільки 28.05.2021. Розглянувши вказану заяву, місцевий господарський суд не погодився з наявністю підстав для застосування позовної давності, зазначивши, що позивач об`єктивно міг дізнатись про порушення своїх прав під час укладання договору від 28.02.2020 про пайову участь у розвитку інфраструктури міста, оскільки законодавство України не передбачає ні обов`язків, ні повноважень позивача на моніторинг відомостей Державних реєстрів, отже, на думку господарського суду, строк позовної давності почав свій відлік 28.02.2020 і, відповідно, позивачем його не було пропущено.

Фізична особа-підприємець Цубира Микола Семенович з відповідним рішенням суду не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати повністю, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтуванні апеляційної скарги заявник вказав, що: при укладенні сторонами договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 26.07.2002 сторонами узгоджено передання земельної ділянки для розміщення торгівельного павільйону і благоустрою прилеглої території по вул.Миру, що в розумінні приписів статті 24 Закону України "Про планування та забудову територій" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) свідчить про надання орендодавцем згоди саме на будівництво об`єкта нерухомості; суд першої інстанції порушив приписи процесуального законодавства з підстав розгляду спору, непідсудного господарському суду. За позицією апелянта, предмет спору полягає у встановленні неправомірності дій суб`єктів владних повноважень, що свідчить про його публічно-правовий характер та передбачає розгляд в порядку адміністративного судочинства; суд першої інстанції не надав належної правової оцінки обставині спливу строків позовної давності на звернення з відповідним позовом. Окрім того, в апеляційній скарзі відповідач вказував, що суд першої інстанції не надав оцінки тому, що позивачем у позовній заяві не зазначено спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, як того вимагає ст.162 ГПК України, а саме, суд в оскаржуваному рішенні зазначив, що позивач звернувся із позовом до суду з вимогами про усунення порушень умов договору оренди землі від 09.11.2010 та захисту права власності територіальної громади на земельну ділянку, яке було обмежено внаслідок її забудови відповідачем та подальшої реєстрації права власності на будівлю, тоді як насправді позивачем у позовній заяві зазначено зовсім інший предмет позову владні управлінські рішення та дії Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області та державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Россолов В. В., суддя Ільїн О. В., суддя Хачатрян В.С.) рішення Господарського суду Донецької області від 08.11.2021 скасовано, прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог. Суд апеляційної інстанції зазначив, що у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта, та дійшов висновку, що відповідне свідчить про безпідставність тверджень позивача про проведення ФОП Цубирою Миколаєм Семеновичем забудови території за відсутності дозволу з боку власника земельної ділянки, а відтак, і про необґрунтованість позовних вимог. Водночас колегія суддів визнала необґрунтованими аргументи апелянта про порушення судом першої інстанції приписів процесуального законодавства з підстав розгляду спору, непідсудного господарському суду, вказавши, що між сторонами у справі існує спір про право, тобто приватноправовий спір, який, з огляду на предмет спору, підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Колегія суддів не надавала правової оцінки обставині спливу строків позовної давності на звернення з відповідним позовом, оскільки дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Постановою Верховного Суду від 14.06.2022 касаційну скаргу Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області задоволено частково. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 у справі №905/981/21 скасовано, справу передано на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

У постанові судом касаційної інстанції наведено наступні висновки: як зазначено у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18, на яку посилається заявник касаційної скарги, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення, проте суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про те, що з огляду на положення статті 24 Закону України "Про планування та забудову територій" у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта, отже у цьому випадку надання Миколаївською міською радою земельної ділянки відповідачу для функціонування торгівельного павільйону свідчить про надання міською радою ФОП Цубирі М. С. дозволу на будівництво. Водночас щодо обраного позивачем способу захисту своїх прав, суд касаційної інстанції звернувся до наступних висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13: у силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього; якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України), також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України); право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України); стаття 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього; отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності, при цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Справа №905/981/21 надійшла до Східного апеляційного господарського суду 22.07.2022.

Ухвалою суду від 26.07.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця Цубири Миколи Семеновича, встановлено учасникам справи строк до 10.08.2022 для подання відзиву на апеляційну скаргу з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 14.06.2022 в даній справі (з доказами надсилання відзиву іншим учасникам справи), а також для подання заяв, клопотань тощо.

Станом на 15.08.2022 від учасників справи відзивів (заяв, клопотань) не надійшло. Ухвалою суду від 15.08.2022 повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться "27" вересня 2022 р. о 12:00 год. у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, пр. Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань. № 132; запропоновано учасникам справи заздалегідь письмово повідомити суд про намір і можливість взяти участь у судовому засіданні для своєчасного вжиття заходів з організації його проведення; з метою уникнення загрози для життя і здоров`я учасників судового процесу рекомендовано взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

06.09.2022 до суду надійшло клопотання представника Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області Сухорукова В.Г. про участь у судовому засіданні 27.09.2022 о 12:00 год. в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, а саме, за допомогою сервісу "EаsyCon". Вказане клопотання було задоволено ухвалою від 08.09.2022.

Від представника фізичної особи-підприємця Цубири М.С., адвоката Жеболенко Г.М., також надійшла заява про участь у судовому засіданні 27.09.2022 о 12:00 год. в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, а саме, за допомогою сервісу "EаsyCon". Вказану заяву було задоволено ухвалою суду від 13.09.2022.

Представники позивача та відповідача взяли участь у судовому засіданні 27.09.2022 у режимі відеоконференції. Представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог, представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в позові.

В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 ГПК України.

За таких обставин колегія суддів, дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, дійшла висновку про закінчення розгляду апеляційної скарги у даному судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі у відповідності до приписів ч.1 ст.210 ГПК України.

Присутні в судовому засіданні представники сторін погодилися з тим, що судом досліджено всі докази, які надано до справи у відповідності до ст.74 ГПК України та які стосуються меж апеляційного розгляду справи.

У відповідності до вимог ст.282 ГПК України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду зазначає, що встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини даної справи є наступними.

09.11.2010 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ФОП Цубирою М. С. (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендар передав в оренду орендареві земельну ділянку кадастровий номер 1414170300:01:001:0026, розташовану у м. Миколаївка на вул. Миру, 20-А, загальною площею 0,0500 га, на якій відсутнє нерухоме майно, строком на 10 років.

Згідно з пунктами 1517 договору земельна ділянка передається в оренду для функціонування торгівельного павільйону. Цільове призначення земельної ділянки роздрібна торгівля та комерційні послуги. Умовами збереження земельної ділянки є заборона самовільної забудови земельної ділянки та використання її за цільовим призначенням.

Договір оренди землі зареєстрований у Державному підприємстві Донецька регіональна філія земельного кадастру 09.11.2010 за № 0041017200166.

У серпні 2017 року ФОП Цубира М. С. здійснив забудову орендованої земельної ділянки, збудувавши на ній об`єкт нерухомого майна.

16.08.2017 Департаментом ДАБІ у Донецькій області зареєстровано подану ФОП Цубирою М. С. декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, а саме громадської будівлі для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 м2, за адресою: Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вул. Миру, буд. 20-А, в якій зазначено, що документом, який засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, є договір оренди землі.

На підставі звернення ФОП Цубири М. С. від 27.09.2017 державний реєстратор Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області прийняв рішення про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) ФОП Цубири М. С. на зазначене нерухоме майно, індексний номер 37335010, зокрема на громадську будівлю для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 м2, за адресою: Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вул. Миру, 20-А.

Миколаївська міська рада, вважаючи права територіальної громади порушеними, звернулася до господарського суду з позовом про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації та визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за ФОП Цубирою М. С. права власності на нерухоме майно, зазначивши про порушення права позивача як власника земельної ділянки, наданої відповідачу для розташування торгівельного павільйону, на якій відповідачем здійснено будівництво об`єкта нерухомого майна за відсутності погодження із власником землі.

У ході розгляду справи у суді першої інстанції ФОП Цибура Микола Семенович вказував про необгрунтованість позовних вимог з підстав того, що позивачем було надано згоду на забудову спірної земельної ділянки до початку дії договору оренди від 09.11.2020, про що свідчать: укладений договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) загальною площею 0,193 га для розміщення торгівельного павільйону і благоустрою прилеглої території по вул.Миру Серія II ДН №90001033; рішення Миколаївської міської ради №10-ІV-5 від 31.08.2006 про надання дозволу на розроблення проекту відводу по землеустрою, для оформлення документів підтверджуючих право користування земельною ділянкою на умовах оренди для розміщення торгового павільйону; рішення Миколаївської міської ради №08-ХІ-5 від 07.09.2007 про уточнення площі земельної ділянки; рішення сесії Миколаївської міської ради №08-ХХХVІ-5 від 15.10.2010 про надання земельної ділянки в оренду; договір від 09.11.2010 оренди землі по вул.Миру 20-А в м.Миколаївка.

За позицією відповідача, у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта відповідно до статті 24 Закону України "Про планування та забудову територій". З чого слідує, що своїми рішеннями про надання земельної ділянки відповідачеві для розміщення торгівельного павільйону Миколаївська селищна рада дала і дозвіл на будівництво цього павільйону.

Місцевий господарський суд задовольнив позовні вимоги з наведених вище підстав.

Надаючи оцінку аргументам місцевого господарського суду згідно з підпунктом б) пункту 3 частини 1 статті 282 ГПК України, з урахуванням меж апеляційного перегляду у відповідності до вищенаведених приписів ст.269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.316 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

За приписами ч.4 ст.236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 14.06.2022 в даній справі №905/981/21 Верховний Суд зазначив, що доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18, знайшли підтвердження, тому постанову суду апеляційної інстанції у справі належить скасувати, а справу передати на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду; під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, оцінити правомірність вимог позивача, надати належну оцінку всім доводам учасників справи із належним обґрунтуванням прийняття або неприйняття відповідних доводів і доказів, а отже, і встановити обставини щодо наявності або, навпаки, відсутності підстав для задоволення позову.

У постанові від 08.04.2020 у справі №202/3788/18 Верховний Суд виклав наступні правові висновки (що згідно із вказівками, які містяться у постанові Верховного Суду від 14.06.2022 в даній справі №905/981/21, підлягають обов`язковому врахуванню при розгляді справи).

Відповідно до частини першої статті 181 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною другою статті 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини другої статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI) тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною четвертою статті 28 Закону № 3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17 серпня 2000 року № 507, міститься визначення терміну «будівля», їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

З урахуванням вищевказаних правових висновків, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду в ході нового апеляційного розгляду справи, надаючи оцінку доводам апелянта про те, що оскільки при укладенні сторонами договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 26.07.2002 сторонами узгоджено передання земельної ділянки для розміщення торгівельного павільйону і благоустрою прилеглої території по вул.Миру, то в розумінні приписів статті 24 Закону України "Про планування та забудову територій" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) це свідчить про надання орендодавцем згоди саме на будівництво об`єкта нерухомості зазначає, що вищевказані твердження є необґрунтованими, оскільки не узгоджуються зі змістом вищенаведених норм Цивільного Кодексу України, Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та з практикою їх застосування Верховним Судом.

Тобто, на думку суду апеляційної інстанції, місцевий господарський суд правильно встановив, що відповідачем було побудоване нерухоме майно на належній позивачеві земельній ділянці в порушення умов п. 17 договору оренди від 09.11.2010, ст.95 ЗК України та ч.1. ст.25 Закону України Про оренду землі.

Відповідно до ст.376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті; державна реєстрація такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови, не змінює режиму такого об`єкта та не виключає застосування правових наслідків щодо такого будівництва.

Вищенаведені висновки щодо застосування ст.376 ЦК України викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13. На необхідність їх врахування вказав Верховний Суд у постанові від 14.06.2022, направляючи дану справу №905/981/21 на новий розгляд до Східного апеляційного господарського суду.

Отже, з урахуванням вищенаведених норм цивільного законодавства та висновків Верховного Суду щодо їх застосування, колегія суддів зазначає, що законодавцем у ст.376 ЦК України не лише наведено визначення самочинного будівництва, але і передбачено правові наслідки та вичерпний перелік можливих способів поновлення прав осіб, чиї права порушено таким будівництвом.

Щодо видання декларації про готовність об`єкта до експлуатації та здійснення державної реєстрації права власності відповідача на збудований ним об`єкт нерухомості, на думку колегії суддів, відповідне не змінило правового режиму відповідного будівництва як самочинного. А відтак, і скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності відповідача на нерухоме майно не змінить режиму відповідного об`єкта та саме по собі не призведе до настання тих правових наслідків, вичерпний перелік яких передбачено статтею 376 ЦК України для поновлення прав власника земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва на відповідній ділянці.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд з прав людини указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейський суд з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та, або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні в даній справі №905/981/21, надаючи оцінку обраному позивачем способу захисту, визнав його належним, зазначивши, що внесення відповідачем недостовірних відомостей до Декларації серія ДЦ №141172281383 про готовність об`єкта до експлуатації щодо наявності в нього права на забудову належної позивачеві земельної ділянки, є порушенням (обмеженням) права позивача як власника земельної ділянки, який в силу статті 391 ЦК України має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності вимагаючи усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).

При цьому, як вбачається зі змісту позовних вимог, позов у даній справі заявлено не в порядку ст.391 ЦК України. За таких обставин колегія суддів вважає слушними доводи відповідача в апеляційній скарзі про неповну відповідність наведеного в оскаржуваному рішенні формулювання позовних вимог їх справжньому змісту.

Разом з тим, у мотивувальній частині рішення господарським судом наведено і інший висновок, відмінний від попереднього, з яким колегія суддів в ході апеляційного розгляду справи погоджується, а саме про те, що порушення права власності позивача полягає у незаконній забудові земельної ділянки, що оформлено Декларації серія ДЦ №141172281383 про готовність об`єкта до експлуатації, яка зареєстрована 16.08.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області.

Миколаївська міська рада в позовній заяві також зазначає, що відповідач, без дозволу власника земельної ділянки (міської ради) збудував нерухоме майно, при цьому не зазначив про відсутність дозволу від власника на будівництво при поданні відповідних документів до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області, який і видав декларацію про готовність об`єкта до експлуатації.

Здійснивши апеляційний розгляд справи (з урахуванням правових висновків та вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 14.06.2022 в даній справі №905/981/21) колегія суддів встановила, що, як вказано Миколаївською міською радою у позовній заяві та встановлено місцевим господарським судом в ході розгляду справи, порушення прав позивача фактично полягає у здійсненні самочинного будівництва відповідачем об`єкта нерухомості на земельній ділянці, що належить позивачеві, тобто у вчиненні відповідачем комплексу дій та їх результатах, а не окремо у факті оформлення декларації про готовність об`єкта до експлуатації та здійснення державної реєстрації права власності відповідача на збудований ним об`єкт нерухомості.

Відповідно, визнання недійсною та скасування Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ДЦ141172281383, зареєстрованої 16.08.2017 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області, а також визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області від 29.09.2017 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 37335010, яким було зареєстровано право власності відповідача на нерухоме майно, а саме, на громадську будівлю для роздрібної торгівлі, загальною площею 165,6 кв.м., за адресою: Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вулиця Миру, будинок 20А не призведе до відновлення прав позивача, порушених внаслідок здійснення відповідачем самочинного будівництва об`єкту нерухомості на вищевказаній земельній ділянці, без повторного звернення до суду, зокрема, в порядку вищенаведених норм ст.376 ЦК України.

Тобто, на думку колегії суддів, у даній справі №905/981/21 позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права.

Відповідне узгоджується з правовими висновками, викладеними, зокрема, в постанові Верховного Суду від 30.08.2022 у cправі № 920/750/20, в якій зазначено, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки скасування рішення про державну реєстрацію прав, на підставі якого внесено запис про право власності за відповідачем на об`єкт нерухомого майна, не призведе до поновлення прав міської ради, і що в цьому випадку належним способом захисту порушеного права міської ради має бути вимога про знесення самочинного будівництва.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/10011/19, постанова Верховного Суду від 30.08.2022 у справі № 920/750/20 тощо).

Однак місцевий господарський суд при ухваленні оскаржуваного рішення не надав належної правової оцінки заявленому позивачем способу захисту своїх прав та необґрунтовано визнав цей спосіб захисту належним.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а у позові слід відмовити з наведених вище підстав: враховуючи обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

Щодо аргументів апелянта про порушення судом першої інстанції приписів процесуального законодавства у зв`язку з тим, що, на думку заявника, даний спір не підсудний господарському суду, оскільки його предмет полягає у встановленні неправомірності дій суб`єктів владних повноважень, що свідчить про його публічно-правовий характер та передбачає розгляд в порядку адміністративного судочинства колегія суддів відхиляє їх з огляду на наступне.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст.19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАСУ).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Визначальні ознаки приватноправових відносин - юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб`єктом владних повноважень) як суб`єктом публічного права та суб`єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб`єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб`єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Так, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виконання, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

У справі, що розглядається, суть позовних вимог Миколаївської міської ради зводиться до порушення її прав як власника земельної ділянки, встановлених нормами Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України.

Отже, між сторонами у справі існує спір про право, тобто приватноправовий спір, який, з огляду на предмет спору, підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2019 у справі №815/219/17, від 29.05.2019 у справі №524/8406/17, від 23.10.2019 у справі №826/836/17.

За результатами касаційного розгляду даної справи №905/981/21 Верховний Суд у постанові від 14.06.2022 також не дійшов висновку про те, що справа належить до адміністративної юрисдикції.

Щодо позовної давності, на сплив якої посилався відповідач в апеляційної скарзі, колегія суддів не надає правової оцінки відповідним обставинам, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших підстав, а саме з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення слід скасувати з підстав нез`ясування обставин, що мають значення для справи (а саме, щодо належності заявленого позивачем способу захисту), та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Керуючись п.2 ч.1 статті 275, п.2 ч.1 статті 277, статтями 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Цубири Миколи Семеновича задовольнити.

Рішення Господарського суду Донецької області від 08.11.2021 у справі №905/981/21 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені ст. 286 - 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 03.10.2022

Головуючий суддя О.В. Шевель

Суддя О.О. Крестьянінов

Суддя В.О. Фоміна