Постанова

від 21.06.2022 по справі 947/14545/21

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/5814/22

Справа № 947/14545/21

Головуючий у першій інстанції Козирський Є. С.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.06.2022 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, постановлене під головуванням судді Козирського Є.С. 09 грудня 2021 року у смт. Овідідополь Одеської області, -

встановила:

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаною позовною заявою, в обґрунтування якої зазначив, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.04.2009 року у справі № 2- 1921 за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 було вирішено спір щодо поділу майна колишнього подружжя. Так, під час шлюбу з відповідачкою (з 1997 по 2008 рік) за рахунок сімейних коштів було створене приватне мале підприємство «Вікторія» (код 25414642), яке було зареєстроване 23.01.1998 року. На цей час єдиний власником та керівником вказаного підприємства зазначена відповідачка. Статутний капітал ПМП «Вікторія» становить 3000 гривень. При цьому, до майна, яке Київським районним судом м. Одеси було визначено у рішенні від 02.04.2009 року по справі № 2-1927 як спільне позивача та відповідачки, вказане підприємство не входило. Під час шлюбу з ОСОБА_2 вказаним приватним підприємством у Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області, відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.06.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н.Ф. за реєстровим № 4296, було придбано земельну ділянку площею 43,580 га, розміщену на території Прилиманської сільської ради ( АДРЕСА_1 (за межами населених пунктів). З наведених підстав, ОСОБА_1 просив суд здійснити розподіл спільного сумісного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступним чином: у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передати по 50% у статутному капіталі приватного малого підприємства «Вікторія» (код ЄДРПОУ 25414642).

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 грудня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції не є обґрунтованим, оскільки, з одного боку, в ухвалі від 30 листопада 2021 року суд послався на те, що не потребує доказування визнаний сторонами факт, що у 2007 році відповідач була власником ПМП «Вікторія», а у рішенні суд послався на те, що відповідач придбала частку у статутному капіталі вказаного підприємства за власні кошти лише 27 липня 2020 року. Тобто, на думку апелянта, позиція суду першої інстанції, викладена у рішенні, суперечить позиції, висловленої в ухвалі від 30 листопада 2021 року.

Крім того, у апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 посилається на те, що позивачем не було пропущено строки позовної давності при зверненні з даним позовом до суду.

Заслухавши суддю-доповідача, здійснивши розгляд апеляційної скарги в письмовому провадженні, дослідивши наведені в ній доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України,апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч.1, 2 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

З матеріалів справи вбачається, що 04.10.1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який 26 липня 2007 року був розірваний, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 за актовим записом № 554, видане Відділом реєстрації актів цивільного стану Київського районного управління юстиції у м. Одесі (а.с. 40-41).

В подальшому, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виник спір, зокрема, щодо розподілу спільного майна. Так, згідно тексту рішення Київського районного суду м. Одеси від 02.04.2009 року у справі №2-1927 вбачається, що у травні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя. У зустрічному позові він посилався на те, що крім майна, вказаного позивачкою, вони придбали також майно Приватного малого підприємства «Вікторія», приватного підприємства «Бланк і К», Приватного підприємства «Правовий центр все для бізнесу», а також земельні ділянки площею 0,08 га і 0,1998 га, який знаходиться у смт. Авангард, Овідіопольського району Одеської області, та складське приміщення, розташоване біля вказаного торгівельного центру. (а.с 5-8)

Оскільки відповідачем були заявлені позовні вимоги про визнання за ним корпоративних прав, зокрема, на Приватне мале підприємство «Вікторія», а ці вимоги не підлягали розгляду у суді загальної юрисдикції, позови ухвалою суду були роз`єднані і в зазначеній частині в іншому проваджені справу судом було закрито.

02.04.2009 року, ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою, датованою 31.03.2009 року до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та третьої особи, що не заявляє самостійних вимог - Державного реєстратора Овідіопольської районної державної адміністрації про визнання права власності на 1/2 частину приватних підприємств як єдиних майнових комплексів, які є нерухомістю (справа №2-3558/09) (а.с. 200-202) .

Позовною вимогою цього позову, окрім іншого, було включення до обсягу спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства та проживання однією сім`єю, визнання за ОСОБА_1 1/2 частини ПМП «Вікторія» (код ЄДРПОУ 25414642) як майнового комплексу, який є нерухомістю. Також, у зазначеному позові ОСОБА_1 зазначав, що 15.04.2008 року та 25.04.2008 року було здійснено державну реєстрацію змін до установчих документів з питань зміни засновника та переходу частки статутного капіталі ПМП «Вікторія» у розмірі 100 відсотків до ОСОБА_4 (нового власника).

28.07.2009 року Київським районним судом м. Одеси (справа №2-3558/09) зазначений позов ОСОБА_1 було залишено без розгляду, на підставі заяви ОСОБА_1 про залишення позову без розгляду ( а.с. 198).

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, зокрема з матеріалами позовної заяви від 31.03.2009 року, поданої ОСОБА_1 до Київського районного суду м. Одеси, вбачається, що відповідно до довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (інформація про наявність записів про проведення реєстраційних дій) 15.04.2008 року та 25.04.2008 року було здійснено державну реєстрацію змін до установчих документів з питань зміни засновника та переходу частки у статутного капіталі ПМП «Вікторія» у розмірі -100 відсотків ОСОБА_4 » (а.с. 201)

Зазначені обставини не заперечувалися та не були спростовані представником позивача у судовому засіданні першої інстанції.

Судом обґрунтовано зазначено, що ОСОБА_2 , в свою чергу, набула право власності на частку статутного капіталі ПМП «Вікторія» у розмірі 100 відсотків, на підставі договору купівлі-продажу лише 27.07.2020 року (а.с. 196).

Так, 27.07.2020 року Рішенням №1/2020 Засновника ПМП «Вікторія» було вирішено, на підставі Договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Підприємства від 27.07.2020 року, згідно яким ОСОБА_5 відчужила на користь ОСОБА_2 належну їй частку у статутному капіталі підприємства у розмірі 100%, що дорівнює 3000,00 гривень, затвердити зміну складу засновників Підприємства, а саме: виключити зі складу засновників ОСОБА_5 ; включити до складу засновників ОСОБА_2 (а.с. 225).

Згідно п.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1ст. 69 СК України,дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно ст.ст.60-63,68 СК Українибудь-яке майно (крім речей індивідуального користування та речей, які виключені з цивільного обороту), набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Визначаючи обсяг майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, обов`язково слід встановлювати правовий режим його належності подружжю загалом або дружині/чоловікові окремо в контексті положень ст. ст.57,58 СК України.

Згідно з п. п. 24, 30постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто (п. 3 ч. 1ст. 57 СК України).

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи нормуст. 60 СК Українита визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Нормаст. 60 СК Українивважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям в їх сукупності.

Тлумаченнястатті 60 СК Українисвідчить, що законом встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховним Судом в постанові від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17.

Наявними у матеріалах справи доказами встановлено, що на час пред`явлення ОСОБА_1 цього позову, а також на час розгляду справи, частка у статутному капіталі ПМП «Вікторія» є приватною власністю ОСОБА_2 , та взагалі не може бути предметом спору про розподіл спільного майна подружжя, оскільки була придбана ОСОБА_2 за власні кошти лише 27.07.2020 року, після того як минуло майже 14 років з дати розірвання шлюбу, укладеного з ОСОБА_1 .

Таким чином, фактичні обставин справи свідчать про те, що з 27.07.2020 року частка у статутному капіталі ПМП «Вікторія» є приватною власністю ОСОБА_2 , а відтак, на момент звернення до суду 14.05.2021 року дане майно не належало комусь із подружжя, і тому не підлягає поділу між ними.

Такі обставини свідчать про відсутність порушеного, оспореного чи невизнаного права позивача з боку відповідача та вказують на безпідставність позову.

Аналізуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що вимоги позивача недоведеними через те, що вони не підтверджені належними і допустимими доказами.

Щодо застосування строків позовної давності.

Згідно ч. 2ст. 72 Сімейного кодексу України, до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Згідностатті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

При цьому, відповідно до частини першоїстатті 261 ЦК України,перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертоюстатті 267 ЦК України,позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться встатті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленогостаттею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначені загальні правові висновки щодо порядку застосування позовної давності є усталеними у судовій практиці Верховного Суду та викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Як вбачається із матеріалів справи, про порушення свого цивільного права позивачу ОСОБА_1 стало відомо ще у травні 2007 року. Саме у зв`язку із цим, він і звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя. Подаючи позов в 2007 році, ОСОБА_1 вже вказував на порушення його прав, тобто довідався про такі порушення раніше.

02.04.2009 року ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та третьої особи, що не заявляє самостійних вимог - Державного реєстратора Овідіопольської районної державної адміністрації про визнання права власності на 1/2 частину приватних підприємств як єдиних майнових комплексів, які є нерухомістю (а.с. 200-202).

Даний позов ОСОБА_1 28.07.2009 року Київським районним судом м. Одеси було залишено без розгляду, на підставі заяви ОСОБА_1 про залишення позову без розгляду.

Посилання представника позивача на відсутність спору на момент розгляду справи в 2009 році, що начебто стало підставою для подання заяви про залишення позову без розгляду, судом вірно сприйнято критично, оскільки вказане спростовується матеріалами справи, а саме - фактом звернення позивача до суду у 2007 році із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Виходячи із змістуст. 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності та не свідчить про те, що такий строк переривався.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті106,107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина другастатті 72 СК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19).

Однак, оскільки позовні вимоги позивача не знайшли свого підтвердження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову саме через необґрунтованість і недоведеність позовних вимог, а не за спливом позовної давності.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 про те, що рішення суду першої інстанції не є обґрунтованим, оскільки, з одного боку, в ухвалі від 30 листопада 2021 року суд послався на те, що не потребує доказування визнаний сторонами факт, що у 2007 році відповідач була власником ПМП «Вікторія», а у рішенні суд послався на те, що відповідач придбала частку у статутному капіталі вказаного підприємства за власні кошти лише 27 липня 2020 року. Тобто, на думку апелянта, позиція суду першої інстанції, викладена у рішенні, суперечить позиції, висловленої в ухвалі від 30 листопада 2021 року.

Колегія суддів зазначає, що, враховуючи встановлені судом обставини - а саме факт вибуття у квітні 2008 року з власності ОСОБА_2 корпоративних прав у ПМП «Вікторія», та набуття таких прав лише 27 липня 2020 року, тобто через 14 років після розірвання шлюбу між сторонами, а також те, що апелянт не заявляв позовні вимоги про виплату йому половини вартості внесених грошових коштів подружжя до статутного капіталу ПМП «Вікторія№ у розмірі 3000 гривень, то суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність відмови у задоволенні заявлених позовних вимог.

Крім того, безпідставним є посилання у апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 на те, що позивачем не було пропущено строки позовної давності при зверненні з даним позовом до суду, оскільки судом було відмовлено у задоволенні позову з підстав необґрунтованості і недоведеності позовних вимог, а не через сплив позовної давності.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт першийстатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 грудня 2021 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 грудня 2021 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає за винятками, передбаченими п.2«а» - 2 «г» ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 22 червня 2022 року.

Судді Одеського

апеляційного суду С.О. Погорєлова

О.П. Заїкін

О.М. Таварткіладзе