Постанова

від 22.06.2022 по справі 620/2160/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2022 року

м. Київ

справа № 620/2160/20

адміністративне провадження № К/9901/13958/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №620/2160/20

за позовом ОСОБА_1

до Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2020 року (головуючий суддя: Непочатих В.О.)

і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року (головуючий суддя: Лічевецький І.О., судді: Мельничук В.П., Оксененко О.М.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області, у якому просив суд:

- визнати протиправним і скасувати наказ відповідача №4-к від 20 лютого 2020 року про звільнення його з посади головного спеціаліста відділу економічного і агропромислового розвитку, містобудування, архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області у зв`язку зі скороченням штатної чисельності;

- поновити його на вказаній посаді з 26 лютого 2020 року;

- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 26 лютого 2020 року до дня ухвалення рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 покликався на протиправність оскаржуваного наказу, оскільки він не містить вказівки на наявність згоди профспілкового органу на звільнення, чим порушено вимоги статей 43, 49-2 КЗпП України.

Водночас ОСОБА_1 стверджував, що при його звільненні з посади не дотримано вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України і не запропоновано всіх наявних вакантних посад в установі, які існували на день звільнення, та не враховано його переважне право на залишення на роботі як такого, що має більш високу продуктивність праці, ніж решта працівників, які були залишені на роботі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія частини другої статті 40, частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п`ятої статті 40 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX).

У цьому контексті суди вказали, що спірні правовідносини врегульовані частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу», яка передбачає не обов`язок, а право з працевлаштування працівників, що вивільняються.

Водночас суди відхилили посилання позивача на порушення його переважного права на залишення на роботі, указавши на те, що відповідач проводив порівняльний аналіз і обрав кандидата з належним досвідом і більшим стажем роботи.

Зрештою суди визнали необґрунтованими доводи позивача про відсутність згоди профспілки на його звільнення. У цьому контексті суд першої інстанції вказав, що відповідач повідомляв відповідну профспілку і протоколи її засідання не містять обґрунтованої відмови у наданні згоди на звільнення позивача. Натомість апеляційний суд визнав помилковими доводи позивача про необхідність застосування законодавства про працю щодо отримання згоди профспілки, яке було чинним на момент попередження його про звільнення, указавши на те, що на час видання спірного наказу частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» прямо передбачалося не застосування цього правила при звільнення державних службовців.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на вказані судові рішення, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Скаржник посилається на неправильне застосування судами статті 87 Закону України «Про державну службу», указуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах.

Позиція скаржника полягає у тому, що суди помилилися, коли не застосували норми КЗпП України і Закону України «Про державну службу», які були чинними на момент попередження його про звільнення у грудні 2019 року, а відтак дійшли хибного висновку про відсутність у відповідача обов`язку пропонування усіх вакантних посад.

Зрештою скаржник ставить під сумнів правильність інтерпретації судами норм Закону України «Про державну службу», які набули чинності 13 лютого 2020 року, щодо відсутності у відповідача обов`язку пропонування вакансій.

Тож скаржник стверджує, що суди неправильно застосували матеріальний закон, що призвело до ухвалення необґрунтованих і незаконних судових рішень.

Відповідач не подав відзиву на касаційну скаргу, ухвалу про відкриття касаційного провадження отримав 6 травня 2021 року.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

З 11 травня 2005 року ОСОБА_1 працював на різних посадах у Варвинській районній державній адміністрації Чернігівської області.

30 листопада 2018 року ОСОБА_1 у порядку переведення призначено на посаду головного спеціаліста відділу економічного і агропромислового розвитку, містобудування, архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області.

Відповідно до статей 5, 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», постанови Кабінету Міністрів України від 27 листопада 2019 року №973 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України», на виконання розпорядження голови Чернігівської обласної державної адміністрації від 21 листопада 2019 року №669 «Про граничну чисельність працівників та структуру районних державних адміністрацій», голова Варвинської районній державній адміністрації видав розпорядження від 6 грудня 2019 року №209 «Про структуру Варвинської районної державної адміністрації» та від 19 грудня 2019 року №227 «Про приведення у відповідність структури та штатної чисельності Варвинської районної державної адміністрації».

Так, розпорядженням голови Варвинської районній державній адміністрації від 6 грудня 2019 року №209 затверджено структуру та граничну чисельність працівників Варвинської районної державної адміністрації у кількості 50 одиниць, зокрема, у відділі державної реєстрації, житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури, інфраструктури, енергетики та захисту довкілля передбачено 5 штатних посад (начальник відділу, заступник начальника відділу, головний спеціаліст, державний реєстратор прав на нерухоме майно, державний реєстратор юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).

Натомість розпорядженням №227 від 19 грудня 2019 року «Про приведення у відповідність структури та штатної чисельності Варвинської районної державної адміністрації» відділ економічного і агропромислового розвитку, містобудування, архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства перейменовано у відділ державної реєстрації, житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури, інфраструктури, енергетики та захисту довкілля, а також скорочено посаду головного спеціаліста відділу економічного і агропромислового розвитку, містобудування, архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства районної державної адміністрації (2 штатні одиниці).

На виконання розпорядження голови Варвинської районної державної адміністрації від 19 грудня 2019 року №227 «Про приведення у відповідність структури та штатної чисельності Варвинської районної державної адміністрації», керівник апарату районної державної адміністрації видав наказ від 19 грудня 2019 року №56-к «Про попередження про скорочення штатної чисельності працівників районної державної адміністрації».

Позивач ознайомився з указаним наказом 24 грудня 2019 року і тоді ж отримав повідомлення про заплановане вивільнення.

Надалі відповідно до пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу», на підставі наказу керівника апарату районної державної адміністрації від 19 грудня 2019 року №56-к, повідомлення про заплановане вивільнення від 24 грудня 2019 року №5, наказом керівника апарату Варвинської районної державної адміністрації від 20 лютого 2020 року №4-к ОСОБА_1 звільнено з 25 лютого 2020 року з посади головного спеціаліста відділу економічного і агропромислового розвитку, містобудування, архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства, у зв`язку із скороченням штатної чисельності.

ІІІ. ОЦІНКА СУДУ

З метою визначення меж розгляду справи належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року касаційне провадження в цій справі відкрито з метою перевірки доводів скарги, яка подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Предметом спору є законність наказу Варвинської районної державної адміністрації Чернігівської області від 20 лютого 2020 року №4-к про звільнення ОСОБА_1 з посади на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - «Закон №889-VIII») у зв`язку зі скороченням штатної чисельності.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність порушення відповідачем встановленого законодавством порядку (процедури) звільнення позивача з роботи, а відтак констатував необґрунтованість його позовних вимог.

Указаний висновок судів побудований на тому, що гарантії КЗпП України не поширювалися на спірні правовідносини і саме дата наказу про звільнення, а не момент попереджання державного службовця про наступне звільнення, є визначальним фактором для застосування норм матеріального права.

Виходячи з того, що наказ був виданий 20 лютого 2020 року і правовідносини стосовно попереджання державного службовця про наступне звільнення та дотримання установлених вимог при вивільненні працівника не підпадали під дію КЗпП України, суди дійшли висновку, що відповідач не був зобов`язаний пропонувати позивачу іншої роботи.

У межах доводів касаційної скарги позивач ставить перед Верховним Судом питання про те, чи правильним є висновок судів попередніх інстанцій щодо відсутності у відповідача обов`язку запропонувати йому вакантні посади з метою працевлаштування.

У цьому контексті скаржник відстоює позицію, яка полягає в тому, що треба застосовувати саме редакцію законів, які були чинними на момент попередження про звільнення (24 грудня 2019 року), а не на день видачі спірного наказу (20 лютого 2020 року), і відповідно покладали на відповідача низку процедурних обов`язків, якими той знехтував.

Перевіривши доводи скаржника, Верховний Суд дійшла висновку, що з ними слід погодитися з огляду на таке.

Як з`ясували суди, відповідач повідомив позивачу про майбутнє вивільнення 24 грудня 2019 року.

Колегія суддів вважає, що у контексті обставин цієї справи саме дата попередження службовця про звільнення є моментом виникнення спірних правовідносин.

Такий висновок відповідає підходу, застосованого Верховним Судом у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі №360/2308/20 і від 18 травня 2022 року у справі №420/1093/20, щодо вирішення питання про застосування закону у випадку, якщо після попередження державного службовця про майбутнє звільнення змінився порядок вивільнення працівників.

Однак у справі ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій помилково визначили день видачі спірного наказу як подію, з якою пов`язані виникнення спірних правовідносин та застосування закону. Внаслідок цього суди залишили поза увагою істотну частину нормативного регулювання, релевантного до справи.

У цьому контексті Суд зауважує, що спеціальним законом, який регулює відносини, котрі виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX, який набрав чинності 25 вересня 2019 року (далі - «Закон №117-IX»). Дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, місцевих державних адміністрацій (пункт 3 частини другої статті 3 Закону №889-VIII).

Частинами першою - третьою статті 5 Закону №889-VIIІ встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Згідно із частиною першою статті 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу <…>.

Суд враховує, що Законом №117-ІХ, серед іншого, були виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Водночас ретроспективний аналіз положень Закону України «Про державну службу» дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Одночасно із набранням чинності Законом №117-IX набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справах №140/90/20, №260/261/20 і від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Приписи частини п`ятої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.

Колегія суддів уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі №21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

Тож, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, на момент виникнення спірних правовідносин (24 грудня 2019 року - дату повідомлення відповідачем про майбутнє вивільнення позивача), незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин необхідно застосувати положення КЗпП України на підставі частини третьої статті 5 Закону №889-VІІІ.

Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у пункті 51 постанови від 13 жовтня 2021 року у справі №360/2308/20, підстави для відступу від якої відсутні.

Отже, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія КЗпП України не поширювалася на позивача як державного службовця.

У цьому контексті колегія суддів наголошує, що суб`єкти владних повноважень зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, відтак відповідач у межах спірних правовідносин був зобов`язаний дотриматися визначеної законом процедури вивільнення державних службовців.

Підстави припинення державної служби у зв`язку зі скорочення чисельності або штату державних службовців за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

У свою чергу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі <…> скорочення чисельності або штату працівників.

Процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи.

Так, частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до частини першої та другої статті 49-2 цього Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Вимогами частини третьої статті 49-2 КЗпП України встановлено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Положеннями частин першої та другої статті 42 КЗпП України регламентовано, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 11 березня 2020 року у справі №813/1220/16, від 9 липня 2020 року у справі № 809/2894/13-a, наголошував на тому, що однією з правових гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Одночасно з цим, власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, Верховного Суду звертав увагу на обов`язок суду з`ясувати, чи дійсно у відповідача були зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення (постанови від 9 квітня 2020 року у справі №182/1670/18, від 1 квітня 2020 року у справі №683/1084/17).

Тож у випадку фактичного скорочення займаної працівником посади йому має бути запропонована рівноцінна посада, передбачена новим штатним розписом, а в разі, якщо на таку посаду претендують також інші працівники, роботодавець зобов`язаний провести порівняльний аналіз продуктивності їхньої праці і кваліфікації з метою визначення працівника, який має переважне право на залишення на роботі, як це передбачено частиною першою статті 42 КЗпП України. У процесі цього аналізу, як правило, враховуються такі обставини, як: наявність відповідної освіти, післядипломної освіти, документів про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи в роботі, отримання премій за виконання особливо важливих робіт, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалої тимчасової непрацездатності, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних завдань, обсяги виконуваних робіт тощо.

Інша вакантна робота, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду пропонується в разі відсутності рівноцінної посади.

Рівень кваліфікації визначається в залежності від освіти працівника та здобутих ним навичок під час виконання робіт за певною спеціальністю, а продуктивність праці вимірюється певними виробничими (службовими) показниками.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.

Тобто у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. І лише за умови встановлення, що у всіх працівників є рівні умови продуктивності праці і кваліфікації, можна аналізувати, хто з них має переважне право на залишення на роботі згідно з частиною другою статті 42 КЗпП України.

Крім того, при проведенні вивільнення орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14 лютого 2018 року та від 8 липня 2020 року у справі №2а-9821/11/2670, від 11 липня 2018 року у справі №816/1232/17, від 15 травня 2020 року у справі №П/811/2408/15, від 9 липня 2020 року у справі №809/2894/13-a та ін. Підстави для відступу від цієї позиції у цій справі відсутні.

Водночас зміни, які були внесені до КЗпП України і Закону України «Про державну службу» Законами №378-IX і №440-ІХ і набрали чинності 2 і 13 лютого 2020 року, не спростовують того факту, що з часу виникнення спірних правовідносин у грудні 2019 року роботодавець був зобов`язаний дотримуватися процедурних правил і гарантій вивільнення працівника у контексті пропонування йому іншої роботи.

Суд вважає, що у випадку недотримання процедури вивільнення, чинної на момент виникнення спірних правовідносин, не можуть бути визнані законними подальші дії роботодавця щодо звільнення державного службовця, не зважаючи на наступні зміни, які були внесені до КЗпП України і Закону України «Про державну службу» Законами №378-IX і №440-ІХ.

Отже, відповідач був зобов`язаний під час попередження позивача про звільнення запропонувати йому відповідно до частини третьої статті 49-2 КЗпП України іншу роботу, оскільки відповідне правове регулювання не знайшло свого відображення у змінах, внесених до Закону України «Про державну службу» згідно із Законом від 19 вересня 2019 року №117-IX.

Однак суди першої й апеляційної інстанцій вказані обставини не дослідили і не з`ясували, чи були у відповідача вакантні посади для працевлаштування позивача, а якщо так, то чи пропонувалися вони останньому. Це дає підстави стверджувати про невжиття судами належних заходів щодо офіційного з`ясування обставин справи, а відтак і передчасність їхніх висновків.

Суди попередніх інстанцій не дослідили комплекс доказів, необхідний для підтвердження або спростування правомірності оскаржуваного наказу; повно не встановили істотні для справи обставини; не виконали вимоги процесуального закону щодо безпосереднього, всебічного й повного дослідження доказів; не надали відповідей на всі ключові аргументи сторін.

Для правильного вирішення цього спору суду належить дослідити наявні докази і витребувати ті, яких не вистачає для з`ясування усіх обставин справи; всебічно перевірити аргументи сторін і одночасно з цим з`ясувати, чи відповідач дотримався процедури звільнення позивача з роботи і відповідно до встановлених обставин зробити мотивований висновок.

Оскільки вказані обставини і фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів першої та апеляційної інстанції, то з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити правильність висновків по суті спору.

Тому колегія суддів констатує, що висновки судів попередніх інстанцій є передчасними і такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, які мають значення для вирішення справи, а оцінка доказів здійснена без дотримання положень статті 90 КАС України і з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому судові рішення не є таким, що відповідають вимогам законності й обґрунтованості, встановленим статтею 242 КАС України.

З огляду на викладене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для нового розгляду у справі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на викладене, касаційну скаргу належить задовольнити частково, а судові рішення слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків, надати оцінку вказаним обставинам й аргументам сторін та, у залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

ІV. СУДОВІ ВИТРАТИ

Частиною шостою статті 139 КАС України передбачено, що суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на результат розгляду касаційної скарги судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2020 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 лютого 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Чернігівського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

…………………………………

…………………………………

…………………………………

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду