Постанова

від 21.06.2022 по справі 450/2348/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 червня 2022 року

м. Київ

справа № 450/2348/18

провадження № 61-19336св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідачі: ОСОБА_1 , Лисиничівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Львівській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року у складі судді Мельничук І. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Мікуш Ю. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (далі - Лисиничівська сільська рада), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про скасування рішення сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

На обґрунтування позовних вимог зазначало, що з метою оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельними ділянками, на замовленняДержавного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» (далі - ДТГО «Львівська залізниця») розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,3411 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради. Розроблення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель здійснювалося у 2015 році Командитним товариством науково-впроваджувальною фірмою «Нові технології», яке має ліцензію Державного комітету України із земельних ресурсів серії АГ від 01 вересня 2011 року за № 583593 та сертифікованим інженером - землевпорядником ОСОБА_2 . За результатами виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради становить 14,0050 га. Однак, за наслідками польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру, наданої відділом Держземагентства в Пустомитівському районі Львівської області, з`ясовано, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, що перебувають у приватній власності громадян. Зі зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до договору дарування від 28 лютого 2008 року та державного акта серії ЯЖ № 583454 від 02 жовтня 2009 року передана земельна ділянка площею 0,1167 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623683800:02:001:0149. Частина зазначеної земельної ділянки площею 0,0159 га перетинається із земельною ділянкою смуги відведення АТ «Укрзалізниця».

Укладенню договору дарування від 28 лютого 2008 року та видачі обдаровуваній державного актасерії ЯЖ № 583454 від 02 жовтня 2009 року, передувало незаконне, на думку позивача, первинне рішення Лисиничівської сільської ради про надання земельної ділянки дарувальнику та видача на ім'я дарувальника державного акта на право власності на земельну ділянку.

Чинним на час побудови колії законодавством («Инструкция о нормах и порядке отвода земель для железных дорог и использовании полосы отвода», затвердженої Міністерством шляхів сполучення СРСР 30 січня 1963 року; «Положение о землях предоставленных транспорту», затвердженого постановою РНК СРСР 07 лютого 1933 року, та інші нормативні акти) не передбачалося виготовлення та отримання державного акта, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, що використовувалися на підставі особливих положень про ці землі.

Надалі при зміні законодавства та введенні інституту державних актів у Земельних Кодексах УРСР та України, вимоги щодо їх оформлення поширювалися тільки на нові земельні ділянки при їх відведенні та не вимагалося отримання актів на існуючі та наявні у користуванні землі.

У постанові Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року N 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» зазначено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування.

Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив: визнати незаконним та скасувати попереднє рішення Лисиничівської сільської ради в частині надання дарувальнику земельної ділянки; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім`я дарувальника; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 583454 від 02 жовтня 2009 року; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 28 лютого 2008 року.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю позивачем того, що частина земельної, яка перебуває у власності відповідача ОСОБА_1 , знаходиться у смузі відведення АТ «Укрзалізниця». На час розгляду справи земельну ділянку площею 22,3411 га під існуючи об`єктами залізничного транспорту з напрямком «Львів-Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради не сформовано. Складення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації такої земельної ділянки є лише одним із етапів, необхідних для інвентаризації та формування земельної ділянки залізниці, а отже, спірна земельна ділянка на час прийняття Лисиничівською сільською радою рішення про надання її у власність дарувальнику не належала на праві користування позивачу, оскільки він не оформив таке право відповідно до чинного тоді земельного законодавства. Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позивач належно не обґрунтував та не довів порушення його прав відповідачами.

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2021року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області 21 серпня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що частина земельної ділянки, що перебуває у власності відповідача, накладається на землі залізничного транспорту, належним користувачем яких є АТ «Укрзалізниця» в особі ДТГО «Львівська залізниця», незважаючи на відсутність належним чином оформлених документів на земельну ділянку, які б посвідчували право користування. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 909/277/16, наявність чи відсутність у АТ «Укрзалізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Зважаючи на те, що з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року та визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку

серія І-ЛВ № 052624, виданого 30 липня 1997 року на ім`я дарувальника ОСОБА_3 , позивач звернувся у січні 2019 року та не надав доказів на підтвердження об`єктивної неможливості АТ «Укрзалізниця» раніше довідатися про порушення свого права, ураховуючи, що ОСОБА_3 (попередній власник) відкрито користувалася земельною ділянкою впродовж тривалого часу, встановивши при цьому межові знаки, апеляційний суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності, визначеної статтею 83 Цивільного кодексу Української РСР, із заявою про застосування якої звернулася відповідач ОСОБА_1 .

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ «Укрзалізниця», у якій заявник просив скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року і постанову Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначив пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процессуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц та постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17.

Касаційна скарга АТ «Укрзалізниця» у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що апеляційний суд застосував до спірних правовідносин позовну давність без урахував висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц. Зважаючи на предмет позову та виходячи із загального правила, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем позовної давності, не урахував, що позивач не знав та не міг знати про оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі оспорюваного рішення Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року, ні в момент його прийняття, ні надалі, зважаючи на відсутність об'єктивної можливості дізнатися про рішення сільської ради як акт індивідуальної дії, оскільки на час прийняття оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування були відсутні вимоги законодавства щодо оприлюднення актів індивідуальної дії, а ведення публічної кадастрової карти з вільним доступом передбачено лише постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру», що введена в дію з 01 січня 2013 року. Крім того, зважаючи на принцип змагальності, відповідач мав довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15 та постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17.

Суд апеляційної інстанції також не врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц про те, що відповідно до чинного законодавства для земель транспорту встановлено особливий режим використання, а тому позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорювати відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагати повернути таку ділянку (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І-ЛВ № 052624, виданого 30 липня 1997 року на підставі рішення Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року № 51, ОСОБА_3 належала земельна ділянка площею 0,1167 га, кадастровий номер 4623683800:02:001:0149, розташована на АДРЕСА_1 .

28 лютого 2008 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровувана) укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Моісєєвою О. Я., зареєстрований в реєстрі за № 748, за умовами якого право власності на земельну ділянку площею 0,1167 га, кадастровий номер 4623683800:02:001:0149, розташовану на АДРЕСА_1 , перейшло до ОСОБА_1 .

На підставі договору дарування від 28 лютого 2008 року, ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 583454 від 02 жовтня 2009 року.

Під час виготовлення технічної документації із землеустрою при переоформленні державного акта на право власності на земельну ділянку на ОСОБА_1 проводилося відновлення меж земельної ділянки в натурі та встновлені межові знаки, що підтверджується актом відновлення меж земельної ділянки в натурі, складеного в присутності голови Лисиничівської сільської ради, землевпорядника, виконавця - представника ТОВ «Львівський регіональний інститут земельної реформи».

У 2015 році на замовлення ДТГО «Львівська залізниця» розроблено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 22,3411 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради. Під час виготовлення технічної документації встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області становить 14,0050 га.

За результатами польового обстеження та аналізу інформації з електронної бази Державного земельного кадастру, наданої відділом Держземагентства у Пустомитівському районі Львівської області, з`ясовано, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, що перебувають у приватній власності громадян.

Зі зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця», на ділянці «Львів - Красне» від 1 464 км + 227 м до 1 466 км + 535 м в адміністративних межах с. Підбірці Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до договору дарування від 28 лютого 2008 року та державного акта серії ЯЖ № 583454 від 02 жовтня 2009 року передано земельну ділянку площею 0,1167 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4623683800:02:001:0149. Частина зазначеної земельної ділянки площею 0,0159 га перетинається із земельною ділянкою смуги відведення АТ «Укрзалізниця».

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ «Укрзалізниця»підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що: «власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав».

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних доказів на підтвердження заявлених вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд послався на те, що АТ «Укрзалізниця» є належним користувачем спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Частина цієї земельної ділянки, що перебуває на час вирішення спору у власності ОСОБА_1 , накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ «Укрзалізниця», що дає підстави для висновку про доведеність АТ «Укрзалізниця» порушення його права на користування земельною ділянкою. Разом з тим, оскільки позивач звернувся до суду з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року та визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку серія І-ЛВ № 052624, виданого 30 липня 1997 року на ім`я дарувальника ОСОБА_3 лише у січні 2019 року, апеляційний суд дійшов висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити за спливом позовної давності про застосування якої заявила відповідач ОСОБА_1 .

З такими висновками Верховний Суд не погоджується з огляду на таке.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21), в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони заявили.

У справі, яка переглядається, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Лисиничівської сільської ради від 25 липня 1996 року та визнати недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку серія І-ЛВ № 052624, виданий 30 липня 1997 року на ім`я дарувальника ОСОБА_3 , а також визнати недійсним, укладений 28 лютого 2008 року між нею та ОСОБА_1 договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Моісєєвою О. Я., зареєстрований у реєстрі за № 748, та визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 583454 від 02 жовтня 2009 року, виданий на ім'я ОСОБА_1 . Однак, такі вимоги не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав позивача, оскільки їх задоволення не забезпечить поновлення порушеного права позивача.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, то вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на неврахуваннявисновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц та постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17.

Зокрема, заперечуючи про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, позивач зазначав, що заявлені ним вимоги необхідно розглядати як негаторний позов до якого позовна давність не застосовується .

У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Подібні висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19).

Верховний Суд відхиляє посилання заявника на неврахування правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), оскільки у наведеному судовому рішенні зроблений висновок щодо ефективного способу захисту порушеного права власності держави на землі водного фонду, водночас у справі, що переглядається, спір виник щодо земель залізниці, де належним способом порушеного права є вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.

Зважаючи на наведене, не заслуговують на увагу також посилання АТ «Укрзалізниця» на неврахування судами правових висновків, викладених у постановахВерховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі

№ 6-152цс14,від 01 липня 2015 року у справі № 6-178гс15, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц та постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17 щодо застосування позовної давності.

У справі, що переглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неефективним, оскільки до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору застосовується віндикація.

Наведені висновки щодо неефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права також підтверджені Верховним Судом у постановах від 24 листопада 2021 року у справі № 444/2291/18 (провадження

№ 61-16955св20), від 02 лютого 2022 року у справі № 450/2351/18 (провадження № 61-4975св21), які прийняті після подання касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» та підлягають врахуванню відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначеного не урахували та неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Узагальнюючи наведе вище, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга АТ «Укрзалізниця» підлягає задоволенню частково, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року і постанову Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, у зв`язку обранням позивачем неефективного способу захисту, який не забезпечує відновлення порушеного права.

Оскільки за наслідками перегляду справи Верховним Судом касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково, в задоволенні позову відмовлено, але з інших підстав, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат, понесених позивачем під час розгляду справи, а також для відшкодування АТ «Укрзалізниця» судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 21 серпня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Українська залізниця» до ОСОБА_1 , Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, про скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та визнання недійсним договору дарування відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко