Рішення

від 30.06.2022 по справі 756/17139/21

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 756/17139/21

Провадження № 2/756/1923/22

УКРАЇНА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2022 року місто Київ

Оболонський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Ткач М.М.,

за участі секретаря судового засідання - Телегей К.В.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - Штундер Я.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,

УСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до Оболонського районного суду м. Києва в порядку цивільного судочинства з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Свої вимоги мотивувала тим, що 11 травня 2018 року позивач була прийнята на посаду кур`єра в ТОВ «Пресцентр Київ» відповідно до наказу №1005/1 від 10.05.2018, з посадовим окладом в розмірі 1902,00 грн. наказом №2705/2 від 17.07.2020 ОСОБА_1 було звільнено за згодою сторін п.1 ст. 36 КЗпП України. При звільненні позивачу не було виплачено належну заробітну плату, у зв`язку із чим позивач звернулась до Оболонського районного суду м. Києва з позовною заявою про стягнення з ТОВ «Пресцентр» окладу за простій на час карантину та компенсації за невикористану щорічну відпустку. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 08.07.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ТОВ «Пресцентр Київ» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку тривалістю п`ять календарних днів, що складає 291,20 грн. 30.08.2021 ТОВ «Пресцентр» позивачу було виплачено визначену судом компенсацію. Позивач посилається на те, що постановою Київського апеляційного суду встановлено факт невиплати нарахованих їй сум при звільненні, у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України. У зв`язку із тим що відповідач не провів повний розрахунок при звільнені позивача та те, що з моменту звільнення до моменту виплати всіх сум, що належить позивачу, пройшов 281 робочий день, то позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку, який складає 27408,74 грн.

Ухвалою суду від 22.11.2021 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

10.01.2022 до суду від відповідача надійшли письмові пояснення, в яких між іншим зазначено, що ТОВ «Пресцентр Київ» проводило виплату нарахованої ОСОБА_1 заробітної плати відповідно до обсягу виконаної роботи і вимог трудового законодавства в повному обсязі та своєчасно, підстави для задоволення позову відсутні, а доводи позивача безпідставні. Крім того, вказує, що у відповідача відсутня заборгованість із виплати заробітної плати, оскільки всі суми по заробітній платі за березень, квітень, травень 2020 були виплачені позивачу на підставі розрахунково-платіжної відомості №НЗП-000001К, відповідно до якої ОСОБА_1 отримала 3054,62 грн. за простій на підприємстві у встановленому законодавством розмірі 2/3 від заробітної плати. Відповідач посилається на те, що судами було встановлено, що заборгованості відповідача перед позивачем по виплаті окладу за простій за час карантину немає, грошові кошти по невикористаній відпустці було повернуто позивачу на виконання рішення суду 30.08.2021. Також зазначив про пропущення строку звернення позивача з позовною заявою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. З урахуванням зазначеного, просить суд у задоволенні позовних вимог позивача відмовити. До письмових пояснень відповідача також долучені пояснення щодо неодноразових звернень позивача до суду з аналогічними доказами та мотиваціями, в яких, зокрема, зазначено, що судами встановлено, що заборгованості відповідача перед позивачем по виплаті окладу за простій за час карантину немає, грошові кошти по невикористаній відпустці було повернуто позивачу на виконання рішення суду 30.08.2021. Отже, права позивача були повністю відновлені та рішення суду виконано. Відповідач посилається на те, що стороною позивача було ініційовано 5 судових процесів, відповідачем яких є ТОВ «Пресцентр Київ», та те, що відповідач вимушений постійно захищатися, у зв`язку із цим просить суд покласти на сторону позивача частину судових витрат понесених стороною відповідача.

13.01.2022 на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про застосування до позивача вимоги ч.9 ст. 141 ЦПК в якості попереджувального та превентивного заходу відносно подальших зловживань процесуального правами, а саме покладання судових витрат (судового збору) на позивача.

18.01.2022 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив (пояснення) в якому зазначила, що після ознайомлення з письмовими поясненнями відповідача, вбачається, що зазначений процесуальний документ є відзивом на позовну заяву, який подано після спливу строків, визначених в ухвалі Оболонського районного суду м. Києва від 22.11.2021 №756/17139/21. З огляду на це, позивач просить суд письмові пояснення представника відповідача ТОВ «Пресцентр Київ» з додатками залишити без розгляду та повернути.

01.07.2022 у судовому засіданні представником відповідача було надано заключні пояснення репліка (заключне слово), в яких між іншим зазначено, що відповідач заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у його задоволенні. При цьому, надав клопотання про долучення до матеріалів справи копії постанови Київського апеляційного суду від 22.06.2022 по справі №759/11932/21, оскільки вважає, що предметом розгляду у даній справі, є аналогічний спір.

В судовому засіданні позивач та її представник з`явилися, вимоги позову підтримали в повному обсязі та просили суд задовольнити. При цьому, представник позивача заперечила щодо пропущення строків позовної давності у даному трудовому спорі.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову з викладених у письмових поясненнях підстав, також зазначав, що позивачем у позовній заяві не конкретизовано вимоги та підстави, якими вона обґрунтовує свою позицію. Водночас, представник відповідача звертає увагу суду, що позивачем було пропущено строки на звернення до суду з даним позовом.

Дослідивши матеріали справи,заслухавши учасників судового процесу, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до наступного висновку, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до Наказу №1005/1 від 10.05.2018 року директора ТОВ «ПресЦентр Київ» Самойленко Р.Л. позивача прийнято на посаду кур`єра, форма працевлаштування - не основне місце роботи з почасовою оплатою праці (за сумісництвом) з 11.05.2018 року (а.с. 6).

Наказом директора ТОВ «ПресЦентр Київ» Самойленко Р.Л. від 17.07.2020 року за №2705/2 ОСОБА_1 звільнено з посади кур`єра з 24.07.2020 року за згодою сторін на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с.7).

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 25 березня 2021 року по справі №756/12108/20 позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «ПресЦентр Київ» про стягнення окладу за простій на час карантину та стягнення компенсації за невикористану відпустку залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду по справі №756/12108/20 від 08.07.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково, скасовано рішення Оболонського районного суду міста Києва від 25.03.2021 в частинні відмови у задоволенні позову щодо стягнення компенсації за невикористану відпустку та постановлено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ПресЦентр Київ» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку тривалістю п`ять календарних днів, що складає 291,20 грн.

Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

30.08.2021 згідно службового чеку ТОВ «Пресцентр Київ» було виплачено компенсацію за невикористану відпустку ОСОБА_1 в розмірі 292,00 грн. (а.с.12).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В розумінні Європейського Суду з прав людини мирне володіння своїм майном включає не тільки "класичне" право власності, яке розглядається в Україні, а й до прикладу, виплати за трудовим договором та інші виплати.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день звільнення працівника.

Крім того, передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченоїст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості сум, належних при звільненні, роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченоїст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Крім того, слід зазначити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, що узгоджується з правовою позицією викладеною в рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 1-5/2012.

У межах розгляду даної справи предметом спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за невиплату компенсації за невикористану відпустку.

Остаточний розрахунок із позивачем компенсація за невикористану відпустку проведена лише 30.08.2021, що підтверджується службовим чеком, відповідно до якого ТОВ «Пресцентр Київ» було виплачено ОСОБА_1 292,00 грн. (а.с.12).

Отже, сторонами не оспорюється, що 30.08.2021 відповідачем здійснено сплату позивачу компенсацію за невикористану відпустку, яка мала бути виплачена їй при звільненні.

Судом встановлено, що до суду звернулася позивачка з позовом про стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з дня звільнення по день фактичного розрахунку, право на яку передбачене ч.1ст.117 КЗпП України.

Отже, за розрахунком позивача зазначеним у позові, середній заробіток за весь час затримки розрахунку з дати звільнення по день виплати компенсації за невикористану відпустку становить 27408,74 грн.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд зауважує, що відповідач власного рахунку на спростування розрахунку позивача до суду не подавав.

Проте, суд не може погодитися з вищевказаним розрахунком середнього заробітку, проведеним позивачем, з огляду на таке.

Суд з урахуванням індивідуальних відомостей про застраховану особу ПФУ ОСОБА_1 про суми доходу від 08.11.2021, визначає середньоденну заробітну плату (1902,00 + 1902,00 (два повні календарні місяці січень - лютий 2020 року, що передували звільненню - оскільки з травня 2020 по липень 2020 зазначалося про включення компенсаційних виплат при звільненні, що не входить до розрахунку середньомісячної заробітної плати) : 41 робочий день за ці місяці = 92,78 грн.).

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.07.2020 року по день фактичного розрахунку, а саме по 29.08.2021 включно становить 25421,72 грн. (92,78 грн. /середньоденна заробітна плата позивача/ х 274 днів /кількість робочих днів затримки розрахунку = 25 421,72 грн.).

Доводи відповідача не спростовують наведених вище висновків суду, а тому до уваги судом не беруться.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до ч.1 ст. 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), у постановах від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.

Так, при вирішенні питання про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд враховує, що при звільненні позивача не було отримано інших належних їй виплат, середній заробіток стягується лише у зв`язку з тим, що роботодавець вчасно не розрахувався за частину невикористаної відпустки, що підтвердив Київський апеляційний суд у вищезгаданій постанові по справі №756/12108/20.

До того ж сума середнього заробітку неспівмірно перевищує саму суму заборгованості, а отже покладення на нього такого значного тягаря може призвести до дефіциту коштів, що в свою чергу може негативно вплинути на своєчасну виплату заробітної плати працюючим робітникам. При цьому про конкретні негативні наслідки, пов`язані з несвоєчасної виплатою цих коштів - позивачка взагалі в позові не зазначила.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення сплати належних при звільненні позивача виплат в сумі 5 000 грн., що враховує баланс інтересів обох сторін.

Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.

Суд зазначає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який стягується з роботодавця на користь працівника зазначається судом без виключення з них податків й інших обов`язкових платежів, які сплачуються роботодавцем при виконанні рішення суду, однак згідно роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування законодавства про оплату праці» на суд покладається обов`язок зазначення даної обставини в резолютивній частині рішення та вказується, що податок та інші обов`язкові платежі підлягатимуть відрахуванню при сплаті.

Щодо пропущення строку звернення позивача з даним позовом до суду, слід зазначити наступне.

У частинах першій, другій статті 233 КЗпП передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки . У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним .

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

У постанові № 61-10850св21 від 22.09.2021 Верховний Суд проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України зробив висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 370/1754/15-ц та у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 500/6631/16-ц.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 Прикінцевих положень КЗпП України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 31 березня 2022 року продовжено на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 630 було внесено зміни, зокрема, до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 р. № 1236, продовживши карантин до 31 серпня 2022 року.

Беручи до уваги вищевказані положення постанов Кабінету Міністрів України, встановлений на території України карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), діє з 12.03.2020 до 31.08. 2022, а позивач звернулася до суду 10.11.2021, тобто в період дії карантину.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивачем не пропущений строк звернення до суду з позовними вимогами.

Відносно вимоги представника відповідача щодо застосування до позивача вимог ч.9 ст. 141 ЦПК в якості попереджувального та превентивного заходу відносно подальших зловживань процесуального правами, а саме покладання судових витрат (судового збору) на позивача, то слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому ч. 9 ст. 141 ЦПК України визначено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Зважаючи на наведені норми, враховуючи, що за результатами розгляду даної справи вимоги позивача визнані судом обґрунтованими, а часткове задоволення позовних вимог викликано невірним обрахунком середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за невиплату компенсації за невикористану відпустку та зменшенням судом з власної ініціативи розміру заявлених вимог з метою дотримання засад справедливості, добросовісності та розумності, а тому суд покладає саме на відповідача витрати по сплаті судового збору.

З огляду на зазначене, з відповідача на користь держави слід стягнути 908,00 грн. судового збору.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» (код ЄДРПОУ 34809613; адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Предславинська, 34-б) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку за невикористану відпустку у розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень 00 копійок, з відрахуванням обов`язкових платежів до державного бюджету.

У задоволенні решти заявлених позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» (код ЄДРПОУ 34809613; адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Предславинська, 34-б) на користь держави судовий збір у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 05.07.2022.

Відомості про сторін:

1. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 );

2. Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Пресцентр Київ» (код ЄДРПОУ 34809613; адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Предславинська, 34-б).

Суддя М.М. Ткач