Постанова

від 27.06.2022 по справі 905/991/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 червня 2022 року

м. Київ

cправа № 905/991/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційну скаргу Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області

на рішення Господарського суду Донецької області від 07.09.2021, додаткове рішення Господарського суду Донецької області від 20.09.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.11.2021 у справі

за позовом Фермерського господарства "Максим"

до Миколаївської міської ради Слов`янського району Донецької області (нова назва - Миколаївська міська рада Краматорського району Донецької області)

про визнання права постійного користування земельними ділянками та визнання недійсним рішення,

(У судове засідання представники сторін не з`явилися),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Фермерське господарство "Максим" (далі - ФГ "Максим") звернулося до Господарського суду Донецької області з позовом (з урахуванням клопотання про зміну предмета позову) до Миколаївської міської ради Слов`янського району Донецької області (далі - Міськрада), в якому просило:

- визнати за ФГ "Максим" право постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 1424283500:06:000:0290 та земельною ділянкою з кадастровим номером 1424283500:06:000:0289 на підставі державного акта на право постійного користування землею, виданого ОСОБА_1 для організації селянського (фермерського) господарства радою народних депутатів Слов`янського району Донецької області, відповідно до рішення Слов`янської районної ради народних депутатів від 15.03.1995, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за номером 224;

- визнати недійсним рішення Міськради від 24.04.2019 № 28-ХХХІ-8 в частині включення земельних ділянок з кадастровими номерами 1424283500:06:000:0290 та 1424283500:06:000:0289 до переліку земельних ділянок для продажу прав на них на земельних торгах.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 створив та зареєстрував ФГ " Максим ", яке є користувачем земельних ділянок, які ОСОБА_1 на підставі рішення Слов`янської районної ради народних депутатів від 15.03.1995 отримав на праві постійного користування землею для організації селянського (фермерського) господарства. ОСОБА_1 помер, що підтверджується відповідним актовим записом.

ФГ "Максим" стало відомо, що земельні ділянки, які перебувають у його користуванні, внесено до Державного земельного кадастру, їм присвоєно кадастрові номери та включено до переліку земельних ділянок для продажу прав на них на земельних торгах. Позивач стверджує, що зі смертю особи, якій надано земельну ділянку на праві постійного користування для ведення фермерського господарства, не припиняється право постійного користування нею, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення останнього.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, рішенням Слов`янської районної ради народних депутатів від 15.03.1995 ОСОБА_1 затверджено проект відводу земельної ділянки загальною площею 16,9 га із земель запасу Малинівської сільської ради народних депутатів для ведення селянського (фермерського) господарства.

На підставі вказаного рішення радою народних депутатів Слов`янського району Донецької області ОСОБА_1 видано державний акт на право постійного користування землею, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за номером 224.

У 2000 році ОСОБА_1 створив та зареєстрував ФГ "Максим" (код ЄДРПОУ 30951768), що підтверджується статутом ФГ "Максим", свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи, серія А01 № 334371, випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серія ААБ № 328015, та довідкою про взяття на облік платника податків від 20.12.2000 № 54.

Рішенням засновника ФГ "Максим" від 16.12.2013:

- уведено до складу засновників ФГ "Максим" ОСОБА_3 ;

- у зв`язку зі зміною засновників внесені та затверджені зміни до статуту ФГ "Максим" шляхом викладення його в новій редакції;

- обрано з 17.12.2013 головою ФГ "Максим" ОСОБА_3

Внесення змін щодо юридичної особи ФГ "Максим" підтверджуються випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, серія АД № 334067.

ОСОБА_1 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Слов`янським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Харків) від 15.05.2020.

28.04.2021 ФГ "Максим" звернулося до Міськради із заявою про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок площею 12,7 га та 4,2 га в натурі (на місцевості), які перебувають у користуванні ФГ "Максим" на підставі державного акта на право постійного користування землею виданого на підставі рішення Слов`янської районної ради народних депутатів від 15.03.1995.

Позивач стверджує, що під час подання вказаної заяви йому стало відомо, що земельні ділянки, якими користується ФГ "Максим", вже зареєстровані в Державному земельному кадастрі для продажу прав на них на земельних торгах.

Вказана обставина слугувала підставою для звернення з відповідними адвокатськими запитами до Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області та Міськради.

Листом Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 11.05.2021 № 29-5-0.2-2089/2-21 повідомлено, що за даними Національної кадастрової системи (програмного забезпечення Державного земельного кадастру) відомості про земельні ділянки площею 12,8765 га з кадастровим номером 1424283500:06:000:0290 та площею 4,8756 га з кадастровим номером 1424283500:06:000:0289 внесені до Державного земельного кадастру на підставі Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (за межами населених пунктів) на території Слов`янського району Донецької області з урахуванням перспективного плану формування території Миколаївської міської територіальної об`єднаної громади, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.05.2017 № 348-р, розробленої у 2018 році Слов`янським районним відділом Донецької регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" відповідно до наказу Держгеокадастру від 15.03.2018 № 45 "Про проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності".

Листом виконавчого комітету Міськради від 12.05.2021 № 2541/10-03-01/2021 повідомлено, що у 1995 році земельні ділянки загальною площею 16,9 га на підставі рішення Слов`янської районної ради народних депутатів від 15.03.1995 та державного акта на право постійного користування землею передані у постійне користування громадянину ОСОБА_1 . Вищезазначені земельні ділянки внесені до Державного земельного кадастру (Національної кадастрової системи) з кадастровими номерами 1424283500:06:000:0290 та 1424283500:06:000:0289. Інформацією щодо підстав проведення реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (Національної кадастрової системи) Міськрада не володіє. 06.06.2018 згідно з наказом № 1466-СГ Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області передано із державної власності у комунальну власність Міськради земельні ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 2532,9988 га, в тому числі земельні ділянки 1424283500:06:000:0290, 1424283500:06:000:0289. 27.07.2018 на ці земельні ділянки зареєстровано право комунальної власності за Міськрадою. Прийняті рішення (розпорядження тощо) щодо державного акта на право користування вищевказаними земельними ділянками у Міськраді відсутні. Згідно з рішенням Міськради від 24.04.2019 № 28-XXXI-8 земельні ділянки були включені до переліку земельних ділянок для продажу прав на них на земельних торгах.

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Донецької області від 07.09.2021 у справі № 905/991/21 (суддя Фурсова С. М.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.11.2021 (головуючий суддя - Чернота Л. Ф., судді Зубченко І. В., Радіонова О. О.), позов задоволено.

Рішення судів аргументовано тим, що відповідно до законодавства України постійним користувачем згаданих земельних ділянок, які посвідчені державним актом на право постійного користування землею на ім`я ОСОБА_1 , на сьогодні є ФГ "Максим", право постійного користування якими зберігається за останнім до припинення діяльності фермерського господарства. В Державному земельному кадастрі зареєстровані сформовані земельні ділянки з присвоєнням їм кадастрових номерів 1424283500:06:000:0290 та 1424283500:06:000:0289, тобто саме ті, які у 1995 році передані у постійне користування ОСОБА_1 , який був засновником ФГ "Максим". Після смерті ОСОБА_1 , право постійного користування фермерського господарства згідно з державним актом на право постійного користування землею не припинилося, оскільки на цю дату ФГ "Максим" набуло права постійного користування земельною ділянкою відповідно до наведених норм Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

Міськрада, приймаючи рішення від 24.04.2019 № 28-ХХХІ-8 "Про включення земельних ділянок сільськогосподарського призначення комунальної власності до переліку земельних ділянок для продажу прав на них на земельних торгах" в частині включення до такого переліку земельних ділянок з кадастровими номерами 1424283500:06:000:0290 та 1424283500:06:000:0289, діяло всупереч вимогам закону, а саме статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), так як відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення ФГ "Максим" права використання вказаних земельних ділянок. Прийняттям оспорюваного рішення всупереч вимогам земельного законодавства відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що є підставою для визнання цього рішення недійсним в частині включення земельних ділянок з кадастровими номерами 1424283500:06:000:0290 та 1424283500:06:000:0289 до переліку земельних ділянок для продажу прав на них на земельних торгах.

3.2. Додатковим рішенням Господарського суду Донецької області від 20.09.2021 заяву ФГ "Максим" про вирішення питання щодо відшкодування судових витрат у справі № 905/991/21 задоволено. Стягнуто з Міськради 11 000 грн витрат на правову допомогу.

Додаткове рішення аргументовано тим, що у цій справі розмір гонорару за надання правової допомоги визначений договором із розрахунку 1 100 грн за кожну годину витраченого адвокатом часу. Про необхідність вирішення питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу в додатковому рішенні ФГ "Максим" заявлено у відповідному клопотанні від 25.05.2021, яке надійшло до Господарського суду Донецької області 01.06.2021.

Заява голови ФГ "Максим" ОСОБА_3 про вирішення питання щодо стягнення витрат на правову допомогу подана з дотриманням положень частини восьмої статті статті 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката в Господарському суді Донецької області саме на зазначену суму, яка підлягає сплаті відповідною стороною. Суд першої інстанції дійшов висновку, що витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 11 000 грн є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності розміру та підтверджені матеріалами справи. З огляду на відсутність заперечень відповідача щодо витрат на правову допомогу заявлений розмір витрат у розмірі 11 000 грн підлягає стягненню, оскільки відповідає критеріям обґрунтованості, реальності та пропорційності до предмета спору у розумінні приписів частини п`ятої статті 129 ГПК України.

3.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.11.2021 у справі № 905/991/21 додаткове рішення Господарського суду Донецької області від 20.09.2021 залишено без змін.

Постанова у частині оскарження додаткового рішення мотивована тим, що у матеріалах справи наявні всі необхідні докази, якими підтверджуються повноваження адвоката Музиканта В. С., а саме договір про надання правничої допомоги від 28.04.2021, розрахунок фактичних витрат, акт виконаних робіт (надання) послуг від 08.09.2021, розрахунок суми судових витрат (остаточний) на суму 11000 грн, адвокатські запити та підписані документи у справі. Матеріали справи не містять звернення відповідача в суді першої інстанції з клопотанням про зменшення суми судових витрат, крім того, Верховний Суд у справі № 911/4242/15 зазначив, що проти розміру судових витрат на правничу допомогу має заперечувати інша сторона, якщо заперечень збоку іншої сторони не має. Відповідно у суду відсутні підстави надавати оцінку кількості часу, витраченому адвокатом на виконання робіт. За таких обставин наявні підстави для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в заявленому розмірі, оскільки цей розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат з урахуванням складності справи.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. Міськрада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Донецької області від 07.09.2021, додаткове рішення Господарського суду Донецької області від 20.09.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.11.2021 у справі № 905/991/21 та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

4.2. Підставою касаційного оскарження з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги є пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

4.3. Скаржник стверджує, що суди не врахували висновок Верховного Суду України, зазначений у постанові від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц, про те, що відповідно до статті 1225 Цивільного кодексу України (далі - ЦK України) право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

4.4. Крім того, судами не взято до уваги висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц про те, що відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Скаржник вважає, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою надавався фізичній особі, а не голові створюваного фермерського господарства, який міг і не стати головою такого господарства. Суди не дослідили дотримання позивачем законодавчих вимог під час створення фермерського господарства.

Суди не залучили як третю особу Краматорську районну раду Донецької області, яка є правонаступником органу, який і видав державний акт на право постійного користування землею. Міськрада є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок та не вчиняла жодних протиправних дій.

4.5. У частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу заявник стверджує, що судами не взято до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16. Скаржник вважає, що заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу не відповідають критерію реальності витрат, сам факт надання відповідних адвокатських послуг не підтверджується належними доказами.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Щодо підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

5.4. Спірним питанням у справі № 905/991/21 є те, чи перейшло до ФГ "Максим" право постійного користування, яке було надано ОСОБА_1 на підставі державного акта на право постійного користування землею.

5.5. Так, Велика Палата Верховного Суду у правовій позиції, викладеній у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, зазначила, що згідно із частиною 1 статті 51 ЗК України (у редакції 1990 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 ЗК України (у відповідній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

За змістом частини 1 статті 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки, така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (який втратив чинність 29.07.2003 - з моменту набрання чинності Законом України "Про фермерське господарство") після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи.

Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Згідно із Законом України "Про фермерське господарство", який прийнято 19.06.2003, Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визнано таким, що втратив чинність.

За змістом статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство").

У пунктах 48- 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

5.6. Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц відступлено шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц та від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

Означені відступи від висновків полягають у такому: Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

5.7. Колегія суддів бере до уваги те, що суди попередніх інстанцій установили ключові факти щодо переходу до ФГ "Максим" права постійного користування земельною ділянкою. Зокрема, ОСОБА_1 видано державний акт на право постійного користування землею, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за номером 224. У 2000 році ОСОБА_1 створив та зареєстрував ФГ "Максим". Таким чином, з урахуванням викладених вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду з моменту державної реєстрації ФГ "Максим" як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник - ОСОБА_1 , перейшло до цього господарства. За таких обставин безпідставними є доводи скаржника про те, що ФГ "Максим" не набуло права постійного користування на спірні земельні ділянки.

Крім того, Верховний Суд зауважує, що посилання заявника на правові висновки Верховного Суду України, викладені у справах № 181/698/14-ц та 657/731/14-ц є помилковими, оскільки: 1) Велика Палата Верховного Суду відступила від таких висновків, про що зазначено вище; 2) спірні відносини у цій справі стосуються переходу права постійного користування до ФГ "Максим" і не пов`язані із спадкуванням після смерті засновника вказаного господарства.

З наведеного слідує, що доводи заявника щодо необхідності скасування оскаржених рішень ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, неврахуванні актуальної практики Верховного Суду щодо переходу права постійного користування, а також хибній оцінці характеру спірних правовідносин. З матеріалів справи вбачається, що суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку ключовим обставинам, які необхідні для розгляду справи № 905//991/21, на підставі наявних доказів дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог, і Верховний Суд з урахування меж та доводів касаційної скарги не убачає підстав для скасування оскаржених рішень.

У свою чергу колегія суддів вважає, що заявник не обґрунтував, яким чином незалучення як третьої особи Краматорську районну раду Донецької області, яка є правонаступником органу, який видав державний акт на право постійного користування землею, впливає на суть спірних правовідносин та можливість розгляду справи і як рішення господарських судів могло б вплинути на права та обов`язки вказаної особи.

5.8. Стосовно оскарження судових рішень в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу колегія суддів звертає увагу на таке.

Частиною 3 статті 244 ГПК України унормовано, що додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Статтею 126 ГПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з практикою ЄСПЛ заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

У рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Разом із тим у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5, 6 статті 126 ГПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5- 7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5- 7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

5.9. Як слідує із матеріалів справи, судами попередніх інстанцій під час дослідження питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу встановлено, що матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг щодо ведення справи адвокатом у Господарському суді Донецької області у розмірі 11 000 грн і такі витрати є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та підтверджені матеріалами справи.

Додатково суди акцентували увагу на тому, що відповідач не заявив клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу або заперечень щодо співмірності таких.

З огляду на викладене, оскільки судами досліджено питання щодо дотримання позивачем порядку звернення із заявою про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, а Міськрада усупереч приписам статей 126, 129 ГПК України не подала клопотання про зменшення розміру витрат, суд касаційної інстанції не убачає підстав вважати, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать нормам процесуального права.

5.10. Колегія суддів також вважає безпідставними посилання скаржника на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, оскільки у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що для підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, потрібно надати суду договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, які свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, і оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Верховний Суд сформулював висновок про те, які документи можуть бути подані для підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги. Цей перелік не є вичерпним. Питання щодо оцінки достатності доказів, поданих на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу чи тих, які будуть понесені, перебуває у межах дискреції суду.

Крім того, у зазначеній справі № 826/1216/16 предметом розгляду було питання щодо наявності підстав для відшкодування витрат на правову допомогу з урахуванням застосування положень Закону України від 20.12.2011 № 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах", який на час розгляду справи № 905/991/21 втратив чинність. Подібні висновки викладені у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2022 у справі № 903/133/21.

З наведеного слідує, що доводи скаржника щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду у відповідній частині стосуються заперечень щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, право на подання яких під час розгляду заяви позивача про розподіл витрат відповідач мав право подати, однак таким правом не скористався. Інші ж доводи фактично стосуються заперечень оцінки судами факту надання адвокатом позивача відповідної правової допомоги, що було оцінено судами попередніх інстанцій і Верховний Суд, зважаючи на приписи статті 300 ГПК України, не убачає підстав для повторного їх оцінювання.

5.11. За таких обставин Верховний Суд вважає, що оскільки суди попередніх інстанцій надали оцінку обставинам, на підстав яких виникли спірні правовідносини, а доводи скаржника не спростовують висновків судів, оскаржене у справі рішення необхідно залишити без змін.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржені у справі рішення і постанову необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані рішення, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Донецької області від 07.09.2021, додаткове рішення Господарського суду Донецької області від 20.09.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.11.2021 у справі № 905/991/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ