Постанова

від 05.07.2022 по справі 910/13579/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" липня 2022 р. Справа№ 910/13579/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Суліма В.В.

Майданевича А.Г.

за участю секретаря судового засідання Безрука Д.Д.,

за участю представників учасників справи:

представника позивача Михайлова В.В.,

представника відповідача Коноваленко Є.Л.,

представника третьої особи Кулініч В.М.

за апеляційними скаргами Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву та Приватного акціонерного товариства «Лігобуд»

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 (повний текст складено 04.01.2022)

у справі №910/13579/21 (суддя - Павленко Є.В.)

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

до Приватного акціонерного товариства «Лігобуд»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерства аграрної політики та продовольства України

про стягнення 192 705,78 грн та виселення,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст заявлених вимог

У серпні 2021 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до приватного акціонерного товариства "Лігобуд" (надалі - відповідач) про стягнення неустойки в розмірі 192 705,78 грн, нарахованої у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 28 травня 2004 року № 634, а також про виселення відповідача в примусовому порядку з під`їзної залізничної колії № 309 (довжина 427,5 м) та стрілочного переводу № 904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 у справі №910/13579/21 позовні вимоги задоволено частково. Вирішено виселити Приватне акціонерне товариство "Лігобуд" з під`їзної залізничної колії №309 (довжина 427,5 м) та стрілочного переводу №904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5. Також вирішено стягнути з Приватного акціонерного товариства "Лігобуд" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

3. Надходження апеляційних скарг на розгляд Північного апеляційного господарського суду та межі апеляційного перегляду рішення суду

Не погодившись з ухваленим рішенням, РВ ФДМ України по місту Києву звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 в частині відмови РВ ФДМ України по місту Києву в задоволенні позовних вимог про стягнення з ПАТ «Лігобуд» неустойки в розмірі 192 705, 78 грн, нарахованої у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 28.05.2004 № 634.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою РВ ФДМ України по місту Києву та призначено справу до розгляду на 16.02.2022. Встановлено учасникам справи строк для подачі відзивів, заяв та клопотань.

Також не погодившись з ухваленим рішенням, з апеляційною скаргою звернулося ПАТ «Лігобуд», в якій просило рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 в частині задоволення позовних вимог скасувати повністю та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПАТ «Лігобуд», об`єднано розгляд обох апеляційних скарг, встановлено учасникам справи строк для подачі відзивів, заяв та клопотань.

16.02.2022 у судовому засіданні оголошено перерву до 21.03.2022.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Надалі Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 року № 2119-ІХ, від 18.04.2022 № 259/2022, затвердженим Законом України від 21.04.2022 року № 2212-ІХ та від № 341/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2263-IX, продовжувався строк запровадженого воєнного стану, зокрема, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25.05.2022 строком на 90 діб.

Розгляд справи 21.03.2022 не відбувся. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.04.2022 справу призначено до розгляду на 01.06.2022.

31.05.2022 до суду апеляційної інстанції від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивовано отримання копії ухвали про призначення справи до розгляду тільки 31.05.2022 та неможливістю забезпечити явку представника. Також сторона просила забезпечити розгляд справи за участі її представника.

У судове засідання 01.06.2022, яке за клопотанням третьої особи відбувалося в режимі відеоконференції, з`явилися представники позивача та третьої особи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 було відкладено розгляд апеляційних скарг Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву та Приватного акціонерного товариства «Лігобуд» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 на 06.07.2022.

У судове засідання 06.07.2022, з`явилися представники позивача, відповідача та третьої особи. Скаржники підтримали свої апеляційні скарги. Третя особа зазначила, що просить розглядати справи з урахуванням її відзиву.

4. Вимоги апеляційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів

Так, Регіональне відділення ФДМУ по м. Києву не погоджується із рішенням Господарського суду м. Києва від 22.12.2021, ухваленим у справі № 910/13579/21, в частині відмови у стягненні з відповідача суми неустойки у розмірі 192 705,78 грн., що визначена у зв`язку з неповерненням орендованого майна після припинення строку дії договору оренди, оскільки судом першої інстанції не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а ухвалене рішення не узгоджується з нормами матеріального права та спеціального законодавства, що регулює відносини з оренди державного майна та з актуальною судовою практикою. Так, за доводами Фонду, суд надав неналежну оцінку діям позивача, як орендодавцю, орендованого майна. Суд першої інстанції не врахував, що користування орендованим майном після закінчення строку дії договору оренди є істотною обставиною, оскільки за ч. 1 ст. 10 Закону № 2269 орендна плата є істотною умовою договорів оренди, а тому Регіональне віділення ФДМУ м. Києву після 28.09.2014 було позбавлено можливості отримувати орендну плату від надання третім особам майна в оренду. Отже, сторона зазначила, про неврахування судом того, що відповідач фактично користувався орендованим майном після закінчення строку дії договору оренди. Звідси, відповідач, як суб`єкт господарювання, мав економічну вигоду від неправомірного позадоговірного користування орендованим майном.

Суд першої інстанції зробив неправомірний висновок, що «неповернення об`єкту оренди за договором у період з березня 2016 (закінчення строку дії даного правочину), і по теперішній час відбулося з вини орендодавця, який не підписав отриманий від Товариства акт приймання-передачі та не вчинив належних дій, спрямованих на таке прийняття...». Проте, такий висновок не відповідає обставинам справи, оскільки після отримання від відповідача підписаного акта приймання-передачі орендованого майна, Регіональне відділення ФДМУ по м. Києву відразу «скерувало на адресу Міністерства для їх підписання, після чого просило повернути підписані акти на адресу позивача».

Враховуючи вищевикладене, позивач просив свою апеляційну скаргу задовольнити, рішення в частині відмови у стягненні неустойки - скасувати з прийняттям нового - про задоволення позову в цій частині.

Відповідач у своїй апеляційній скарзі зазначив, що суд першої інстанції не повно з`ясував обставини, що мають значення для вирішення справи та зробив висновки, які не відповідають обставинам справи, зокрема щодо того, що спірне майно є державним майном.

Так, сторона заявляє, що позивач документально не довів в порядку статті 74 ГПК України виникнення у нього права власності на спірне майно належними та достатніми доказами, зокрема, що під`їзна залізнична колія № 309 та стрілочний перевод № 904 належать до державної власності та перебувають на балансі третьої особи.

Натомість, як зазначає відповідач, відповідно до відомостей, які містяться у технічному паспорті під`їзної виробничої бази ЗАТ «Лігобуд» (В.о. №309) колія є власністю ЗАТ «Лігобуд» (код 25273532). Повна довжина колії 427,5 м. В свою чергу, Технічний паспорт під`їзної залізничної колії виробничої бази ЗАТ «Лігобуд», містить, зокрема, схему колії, масштабний план під`їзної колії, поздовжній та поперечний профілі залізничної колії.

Згідно з п. 1.5. Правил обслуговування залізничних під`їзних колій (далі - Правила), затверджених наказом Міністерства транспорту України № 644 від 21.11.2000, технiчний паспорт оформляється виключно власнику під`їзної колії. Суд вказані обставини не врахував при ухваленні рішення у даній справі.

А тому просив рішення суду першої інстанції у даній справі скасувати в частині задоволення позовних вимог, прийнявши нове - про відмову в задоволенні позову повністю.

5. Узагальнені доводи відзивів на апеляційні скарги

Міністерство аграрної політики та продовольства України подало відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому зазначило, що обов`язок щодо визначення належного балансоутримувача майна та органу управління держаним майном належить до повноважень Фонду державного майна України та його регіональних відділень. Тому, на думку третьої особи, висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні, є вірними та здійснені з дотриманням норм чинного законодавства. При цьому третя особа зазначила, що не вважає себе балансоутримувачем спірного майна.

Відповідач у своєму відзиві на апеляційну скаргу позивача зазначив, що рішення Господарського суду міста Києва в частині відмови у стягненні неустойки є обґрунтованим та законним, а доводи апеляційної скарги в цій частині - безпідставними.

6. Фактичні обставини, неоспорені сторонами, встановлені судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції

Як вбачається з матеріалів справи та правомірно встановлено судом першої інстанції, 28 травня 2004 року ЗАТ "Лігобуд" (яке в подальшому змінило організаційно правову форму на Приватне акціонерне товариство) та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, № 634, за умовами якого останнє передало відповідачу в строкове платне користування нерухоме майно - під`їзну залізничну колію № 309 (довжина 427,5 м) та стрілочний перевод № 904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5.

28 травня 2004 року повноважними представниками позивача та відповідача було підписано та скріплено печатками цих юридичних осіб акт приймання-передачі в оренду відповідного майна.

За пунктом 10.1. договору цей правочин укладено строком на 11 місяців з 28 травня 2004 року по 28 квітня 2005 року включно.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом 1 місяця, останній вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені даною угодою, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження (пункт 10.5. договору).

22 травня 2007 року сторони уклали додатковий договір № 1, яким внесли зміни до вказаного договору оренди щодо мети використання майна, умов обрахування та сплати орендної плати.

Як вбачається з матеріалів справи, 29 грудня 2009 року сторони уклали договір № 634/02, яким внесли зміни до договору оренди нерухомого майна від 28 травня 2004 року в частині умов обрахування та сплати орендної плати. Даною угодою сторони також продовжили договір оренди на 2 роки - до 28 листопада 2011 року.

16 вересня 2014 року Фонд звернувся до відповідача із заявою № 30-06/10180 про припинення чинності договору оренди від 28 травня 2004 року в зв`язку із закінченням строку його дії.

У зазначеному листі позивач повідомив відповідача та третю особу, як балансоутримувача відповідного майна, про відмову в продовженні строку дії цього договору та його припинення у зв`язку із закінченням 28 серпня 2014 року строку дії вказаного правочину.

У вказаному листі позивач повідомив про доручення балансоутримувачу (Міністерству) у 10-денний строк з моменту отримання цього листа прийняти майно з орендного користування, оформивши належним чином та направивши на адресу позивача підписані акти приймання-передачі (повернення) майна.

Як правомірно встановлено судом першої інстанції згодом позивач звернулося до відповідача та третьої особи з листом від 22 червня 2020 року № 30/005/5093, в якому вимагало сплатити 5 377,50 грн пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань, а також 219 142,09 грн неустойки, нарахованої на підставі статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з 1 січня 2016 року по 31 травня 2020 року.

У подальшому позивач звернувся до відповідача та третьої особи з листом від 30 липня 2021 року № 30-06/6146, яким повідомляв про те, що підписані акти приймання-передачі майна з оренди до нього не надходили, вимагало від орендаря підписати такі акти та доручило балансоутримувачу прийняти майно з орендного користування, оформивши належним чином та направивши на адресу позивача підписаний акт. У цьому листі позивач також повідомляв, що за відповідачем обраховується пеня в розмірі 5 377,50 грн та неустойка в розмірі 187 105,78 грн.

У зв`язку з тим, що після припинення дії договору оренди від 28 травня 2004 року № 634 майно не було повернуто орендодавцю, позивач подав даний позов з вимогами про виселення орендаря із займаного ним майна в примусовому порядку, а також про стягнення з останнього 192 705,78 грн неустойки, нарахованої на підставі статті 785 ЦК України за користування об`єктом оренди в період з грудня 2017 року по червень 2021 року.

У той же час відповідачем надано до матеріалів справи належним чином засвідчену копію листа відповідача від 22 березня 2016 року № 31л, яким Товариство повідомляло позивача про те, що підписані орендарем акти приймання-передачі майна з оренди були направлені балансоутримувачу та отримані ним з листом вх. № 2432/23-27 від 18 лютого 2016 року. Оскільки Міністерство не підписало та не повернуло Товариству акти приймання-передачі без мотивованих пояснень такого непідписання, відповідач просив позивача прийняти з користування спірне майно та підписати відповідні акти.

У відповідь на вказаний лист відповідача від 22 березня 2016 року № 31л позивач листом від 8 квітня 2016 року № 30-06/3885 підтвердив отримання від Товариства підписаних останнім трьох примірників актів приймання-передачі майна з оренди, які позивач скерувало на адресу Міністерства для їх підписання, після чого просило повернути підписані акти на адресу позивача.

Листом від 21 вересня 2016 року № 37-27-4-15/14922 третя особа повідомила Товариство та Відділення про те, що державне майно, яке передавалося в оренду за договором від 28 травня 2004 року № 634, не обліковується на балансі підприємств, установ та організацій, які перебувають у сфері управління Міністерства, як і не обліковується на балансі останнього.

Про те, що Міністерство не є балансоутримувачем спірного майна, останнє вказувало і в своїх письмових поясненнях, поданих до суду. Водночас, це не є підставою для відмови в позові про виселення. Договір укладався між позивачем і відповідачем і саме у відповідача перед позивачем виник обов`язок щодо повернення майна за договором оренди.

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що на час розгляду даної справи об`єкт оренди - нерухоме майно - під`їзна залізнична колія № 309 (довжина 427,5 м) та стрілочний перевод № 904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5, в установленому договором порядку не повернуті орендодавцю.

ПОЗИЦІЯ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

7. Мотиви, з яких виходить Північний апеляційний господарський суд, та застосовані ним положення законодавства

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до статті 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Статтею 764 ЦК України встановлено, що в разі продовження користування наймачем (орендарем) майном після закінчення строку договору без повторного його укладення, за відсутності заперечень сторін протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Вказана стаття також кореспондується зі статтею 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до частини 2 якої в разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Отже, сторона, яка не бажає продовжувати дію договору, зобов`язана попередити про це іншу сторону не пізніше одного місяця після закінчення строку договору. Попередження про припинення договору майнового найму (оренди) має бути зроблене в такій формі, яка б забезпечила можливість доведення (у разі виникнення спору), що таке попередження було зроблене.

Суд першої інстанції правомірно зазначив, що матеріалами справи підтверджується, що позивач відповідно до вимог законодавства та положень договору оренди своєчасно повідомив відповідача про припинення терміну дії цього правочину та відмову від продовження його дії. Зокрема, 16 вересня 2014 року Відділення звернулося до відповідача із заявою № 30-06/10180 про припинення чинності договору оренди від 28 травня 2004 року в зв`язку із закінченням строку його дії (т. 1, а.с. 17 (на звороті)).

У той же час відповідачем надано до матеріалів справи належним чином засвідчену копію листа Товариства від 22 березня 2016 року № 31л, яким Товариство повідомляло Відділення про те, що підписані орендарем акти приймання-передачі майна з оренди були направлені балансоутримувачу та отримані ним з листом вх. № 2432/23-27 від 18 лютого 2016 року. Оскільки Міністерство не підписало та не повернуло Товариству акти приймання-передачі без мотивованих пояснень такого непідписання, відповідач просив Відділення прийняти з користування спірне майно та підписати відповідні акти.

У відповідь на вказаний лист відповідача від 22 березня 2016 року № 31л позивач листом від 8 квітня 2016 року № 30-06/3885 підтвердив отримання від Товариства підписаних останнім трьох примірників актів приймання-передачі майна з оренди, які Відділення скерувало на адресу Міністерства для їх підписання, після чого просило повернути підписані акти на адресу позивача.

Листом від 21 вересня 2016 року № 37-27-4-15/14922 третя особа повідомила Товариство та Відділення про те, що державне майно, яке передавалося в оренду за договором від 28 травня 2004 року № 634, не обліковується на балансі підприємств, установ та організацій, які перебувають у сфері управління Міністерства, як і не обліковується на балансі останнього.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду, що на час розгляду даної справи об`єкт оренди за договором - під`їзна залізнична колія № 309 (довжина 427,5 м) та стрілочний перевод № 904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5, в установленому договором порядку не повернуті орендодавцю.

А тому позовна вимога про виселення відповідача в примусовому порядку з під`їзної залізничної колії № 309 (довжина 427,5 м) та стрілочного переводу № 904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5 є обґрунтована та така, що правомірно задоволена судом першої інстанції.

В цій частині суд апеляційної інстанції не приймає доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, відносно того, що задоволення такої позовної вимоги є неправомірним, у зв`язку з відсутністю доказів, що спірне майно перебуває в державній власності та підлягає поверненню позивачу.

Суд апеляційної інстанції враховує посилання відповідача на п. 1.5. Правил обслуговування залізничних під`їзних колій, затверджених наказом Міністерства транспорту України 21.11.2000 № 644, згідно з яким, власник під`їзної колії має технічний паспорт, масштабний план під`їзної колії, поздовжній та поперечний профілі залізничних колій і креслення штучних споруд.

Однак, у вказаних Правилах не вказано, що технічний паспорт, масштабний план під`їзної колії, поздовжній та поперечний профілі залізничних колій і креслення штучних споруд є правовстановлюючими документами, які підтверджують право власності на залізничну під`їзну колію.

Водночас, щодо посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 21.06.2019 у справі № 910/10126/18, суд апеляційної інстанції зазначає, що у вказаній справі предметом позову є визнання права власності на нерухоме майно, а саме новозбудовану залізничну під`їзну колію. Так, у вказаній постанові було зазначено, що доказами наявності у особи права власності на залізничну під`їзну колію (новостворену) є акт введення в експлуатацію та встановлення залізницею порядку обслуговування залізничних під`їзних колій для новозбудованої залізничної колії, масштабний план, технічний паспорт, повздовжній та поперечний профілі залізничних колій, креслення штучних споруд.

Однак, у даній справі, спірне майно не є новозбудованим, а тому предмет спору у наведеній справі є відмінним (не аналогічним) предмету спору у даній справі. А тому доводи апелянта в цій частині з посиланням на вказану постанову не приймаються судом апеляційної інстанції. Акту введення в експлуатацію та встановлення залізницею порядку обслуговування залізничних під`їзних колій для новозбудованої залізничної колії відповідачем також не надано.

Більше того, рішенням Господарського суду міста Києва від 10 грудня 2003 року в справі № 9/385 (суддя Ващенко Т.М.) за позовом закритого акціонерного товариства "Макрохім" до закритого акціонерного товариства встановлено, що спірна частина залізничної під`їзної колії № 309 довжиною 427,5 м, яка розташована за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5, є державним майном. Предметом спору вказаної справи, стороною якої було товариство, правонаступником якої є відповідач, було стягнення збитків. Доказів протилежного ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

За приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ч. 5 ст. 75 ГПК України).

Враховуючи те, що стороною у справі був фактично відповідач (правонаступник особи, якому перейшли права та обов`язки особи), то обставини встановлені стосовно майна рішенням суду в господарській справі № 9/385 може спростовувати особа, яка не брала участь у справі. Відповідач брав участь у такій справі, а тому така особа не може спростовувати відповідну обставину.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не приймає доводи відповідача, що спірне майно не відноситься до майна державної власності, та перебуває у приватній власності відповідача, а договір оренди у зв`язку з цим було укладено помилково.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем не надано доказів його права власності на спірну колію. Доказів звернення з позовом про визнання права власності, усунення перешкод у користуванні, тощо відповідачем не надано. Саме в межах такого спору відповідач може довести такий факт. А тому посилання скаржника про те, що об`єкт оренди належить йому на праві власності відхиляються як необґрунтовані.

Окрім цього, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити також наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Як зазначалось раніше, 28 травня 2004 року позивач та відповідач уклали договір оренди нерухомого майна, за умовами якого було передано відповідачу в строкове платне користування нерухоме майно - під`їзну залізничну колію № 309 (довжина 427,5 м) та стрілочний перевод № 904, які розташовані за адресою: місто Київ, вулиця Ремонтна, будинок 5. Сторони неодноразово укладали додаткові угоди до вказаного договору, чим продовжували дію договору та змінювали розмір орендної плати. Вказаний договір фактично був пролонгований та виконувався сторонами до вересня 2014 року. Сторони фактично виконували зобов`язання, покладені договором, що свідчить про його визнання з обох сторін. Більше того, відповідач самостійно направляв на адресу третьої особи листи з підписаними актами приймання-передачі спірного майна. Вказані обставини спростовують доводи відповідача про помилковість передачі в оренду спірного майна, оскільки таке належить на праві приватної власності ПрАТ «Лігобуд».

Доказів визнання даного договору недійсним матеріали справи не містять. А тому суд апеляційної інстанції відхиляє доводи відповідача про помилковість укладення договору оренди, що викладені в апеляційній скарзі.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України передбачено добросовісність як стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 розтлумачено застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), що ґрунтується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини лежить принцип добросовісності користування цивільними правами. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка особи, що не відповідає її попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 910/5179/20.

Застосовуючи принцип добросовісності щодо поведінки орендаря, Північний апеляційний господарський суд зазначає, що особа, яка прийняла в оренду майно згідно з договором за актом прийняття-передавання, користувалася ним, укладала додаткові угоди до нього, сплачувала орендну плату, підписала та надіслала акти повернення майна з користування, не може в подальшому стверджувати у суді про те, що це майно належить їй та про помилковість укладеного договору (після 17 років), оскільки така особа діятиме всупереч власному волевиявленню стосовно прийняття в оренду майна і буде таким чином уникнути обов`язків щодо повернення орендованого майна.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача неустойки в розмірі 192 705,78 грн, нарахованої на підставі частини 2 статті 785 ЦК України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до статті 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зазначені положення також кореспондуються зі статтями 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

При цьому, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина 2 статті 785 ЦК України).

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і для притягнення наймача, який порушив зобов`язання, до такої відповідальності необхідна наявність його вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.

Разом з цим, як було зазначено раніше, відповідач повідомив Фонд про те, що підписані орендарем акти приймання-передачі майна з оренди були направлені балансоутримувачу та отримані ним. Оскільки Міністерство не підписало та не повернуло Товариству акти приймання-передачі без мотивованих пояснень такого непідписання, відповідач просив Відділення прийняти з користування спірне майно та підписати відповідні акти.

В цій частині, доводи позивача про не вчинення відповідачем жодних дій для повернення спірного майна спростовуються матеріалами справи.

У відповідь позивач підтвердив отримання від Товариства підписаних останнім трьох примірників актів приймання-передачі майна з оренди, які Відділення скерувало на адресу Міністерства для їх підписання, після чого просило повернути підписані акти на адресу позивача.

Листом третя особа повідомила Товариство та Відділення про те, що державне майно, яке передавалося в оренду за договором від 28 травня 2004 року № 634, не обліковується на балансі підприємств, установ та організацій, які перебувають у сфері управління Міністерства, як і не обліковується на балансі останнього.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду, що відповідачем було вжито всіх належних заходів, спрямованих на повернення орендованого майна позивачу, а саме: направлення відповідних актів приймання-передачі, підписаних орендодавцем, на адреси Міністерства та Відділення з вимогами про їх підписання і прийняття цього майна з оренди. За таких обставин, неповернення об`єкту оренди за договором у період з березня 2016 року, після закінчення строку дії даного правочину, і по теперішній час відбулося з не з вини орендаря. Водночас, така обставина не нівелює обов`язку орендаря повернути орендоване майно, а тому позивач правомірно звернувся з вимогою про виселення відповідача.

А тому позовна вимога про стягнення неустойки з відповідача в розмірі 192 705,78 грн за несвоєчасне повернення спірного майна позивачу правомірно відхилена судом першої інстанції, оскільки відсутня вина орендаря за неповернення такого майна. Натомість в цій частині суд апеляційної інстанції приймає доводи третьої особи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, що саме позивач мав вчинити необхідні дії для подальшого встановлення належного балансоутримувача спірного майна та для прийняття такого майна по акту приймання-передачі від орендаря. з орендованого приміщення.

Тому підстави для застосування частини 2 статті 785 ЦК України відсутні. Відповідно, і для задоволення апеляційної скарги позивача.

8. Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 276 ГПК України).

Отже, Північний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Таким чином, на підставі ст. 2, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 281-283 ГПК України - суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення апеляційних скарг у даній справі без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

9. Судові витрати

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційних скарг по суті, понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржників в порядку ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. 2, , 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 281-283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 у справі №910/13579/21 - залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Лігобуд» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 у справі №910/13579/21 - залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2021 у справі №910/13579/21 - залишити без змін.

4. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на скаржників.

5. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 08.07.2022.

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді В.В. Сулім

А.Г. Майданевич