Рішення

від 03.07.2022 по справі 910/18714/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.07.2022Справа № 910/18714/21

За позовом Акціонерного товариства акціонерного комерційного банку «Аркада»

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Київські енергетичні послуги»,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Пульс 2020»

про визнання договору недійсним

Суддя Сташків Р.Б. Секретар судового засідання Гарашко Т.В.

Представники сторін:

від позивача - Шалашова В.І.;

від відповідача-1 - Жовтун О.В.;

від відповідача-2 - Горьова Н.М.

СУТЬ СПОРУ:

У листопаді 2021 року Акціонерне товариство акціонерний комерційний банк «Аркада» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Київські енергетичні послуги» (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Пульс 2020» (далі - відповідач-2) про визнання недійсним договору про постачання електричної енергії споживачу за об`єктом, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, укладеного між відповідачами за заявою про приєднання (далі - Договір про постачання електричної енергії).

Позов мотивовано тим, що об`єкт нерухомості щодо якого укладено спірний правочин перебуває у власності позивача та, на його думку, обмежує його право користування цим майном.

Відповідач-1 позов не визнав. Свої заперечення мотивував тим, що Договір про постачання електричної енергії був укладений із дотриманням вимог чинного законодавства України, та ним були повністю дотримані вимоги ПРРЕЕ щодо дострокового припинення договірних відносин та укладання договору з новим користувачем об`єкту.

Відповідач-1 зокрема зазначив, що на підтвердження права на укладання спірного правочину відповідачем-2 був наданий договір оренди від 17.06.2021, укладений між ОСОБА_1 (власник спірного приміщення та орендодавець) та відповідачем-2 (орендар). Відомості щодо власника спірного приміщення до якого постачається електрична енергія ним були перевірені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Ці відомості відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, у порядку передбаченому цим Законом.

Крім того, позивач звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, не довів, яке саме його право було порушено укладанням Договору про постачання електричної енергії.

При цьому, відповідач-1 наголосив, що визнання недійним оспорюваного правочину автоматично не відновить попередню дію договору на постачання електроенергії, що був укладений із позивачем.

Відповідач-2 позов не визнав з тих підстав, що позивач не є власником спірного приміщення, а Договір про постачання електричної енергії був укладений із дотриманням вимог чинного законодавства України. Зазначив, що право власності на спірне приміщення до якого здійснюється постачання електричної енергії за спірним правочином набуте громадянином ОСОБА_1 правомірно, а укладений із останнім договір оренди цього приміщення передбачав право відповідача-2 на самостійне укладання ним договору на електропостачання із прямим постачальником цієї послуги.

У наданих відповідях на відзиви відповідачів позивач вказує, що у зв`язку із нікчемністю правочинів, укладених між позивачем та ОСОБА_1 , право власності позивача на спірне приміщення не переходило до ОСОБА_1 та належить позивачу, а будь-які укладені у подальшому ОСОБА_1 правочини щодо такого нерухомого майна також не мають юридичних наслідків для сторін, при цьому, на думку позивача, вони не підлягають додатковому визнанню недійсними.

Відповідачами були надані заперечення на відповіді на відзиви, у яких вони не погодилися із аргументами позивача та підтримали свої раніше надані заперечення на позов.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті представник позивача підтримав позов у повному обсязі, а представники відповідачів проти позову заперечували з вищевикладених мотивів.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши у судовому засіданні докази та оцінивши їх у сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Взаємовідносини, які виникають під час купівлі-продажу електричної енергії між електропостачальником (електропостачальниками) та споживачем (для власного споживання), а також їх взаємовідносини з іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії, регулюються положеннями Закону України «Про ринок електричної енергії», Правилами роздрібного ринку електричної енергії (затверджені постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 14.03.2018 № 312; далі - Правила), та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до пункту 1.2.15 Правил на роздрібному ринку не допускається споживання (використання) електричної енергії споживачем без укладення відповідно до цих Правил договору з електропостачальником та інших договорів, передбачених цими Правилами.

Пунктом 3.1.6 Правил передбачено, що постачання електричної енергії споживачу здійснюється, зокрема, якщо споживач є стороною діючих договорів: про надання послуг з розподілу (передачі) електричної енергії; про постачання електричної енергії споживачу або про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг, або про постачання електричної енергії постачальником «останньої надії».

Згідно з пунктом 1.1.2 Правил договір про постачання електричної енергії споживачу це домовленість двох сторін (електропостачальник і споживач), що є документом певної форми, яка передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником за вільними цінами.

Споживач має право вільно обирати електропостачальників.

Пунктами 3.1.1, 3.1.5 Правил передбачено, що постачання (продаж) електричної енергії споживачу здійснюється за договором про постачання електричної енергії споживачу обраним споживачем електропостачальником, який отримав відповідну ліцензію, за вільними цінами. Електропостачальник розміщує у відкритому доступі форму відповідного договору, який пропонується споживачам для укладення.

Згідно з пунктом 3.1.7 Правил договір між електропостачальником та споживачем укладається, як правило, шляхом приєднання споживача до розробленого електропостачальником договору на умовах комерційної пропозиції, опублікованої електропостачальником.

23.11.2018 між позивачем як споживачем та відповідачем-1 як постачальником було укладено договір про постачання електричної енергії споживачу, відповідно до якого відповідач продавав енергію позивачу для забезпечення потреб електроустановок позивача, що розташовані, зокрема, за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірний об`єкт нерухомості), а позивач оплачував відповідачу-1 вартість використаної (купованої) електричної енергії та здійснював інші платежі згідно з умовами цього Договору (пункт 2.1 цього Договору, додаток 1 до нього (заява-приєднання), додаток до цієї заяви приєднання).

Пунктом 4.27 Правил передбачено, що дія договору споживача про надання послуг з розподілу (передачі) електричної енергії достроково припиняється у разі отримання оператором системи від нового або від попереднього власника (користувача) об`єкта споживача документального підтвердження факту зміни власника (користувача) цього об`єкта.

Споживач, обравши комерційну пропозицію, надає електропостачальнику заповнену заяву-приєднання разом із необхідними для укладення відповідного договору документами. Електропостачальник, отримавши заяву-приєднання, протягом трьох робочих днів перевіряє можливість приєднання споживача до умов договору на умовах обраної комерційної пропозиції (пункт 3.2.13 Правил).

Як вказує відповідач-1, 13.09.2021 ним було отримано від відповідача-2 заяву-приєднання до договору про постачання електричної енергії споживача та пакет документів, необхідних для укладання цього договору, передбачений пунктом 3.2.12 Правил.

Підпунктом 3 пункту 3.2.12 Правил передбачено, що разом із заявою-приєднанням споживач також надає копію документа, що підтверджує право власності чи користування об`єктом.

Відповідач-1 зазначає, що на підтвердження права користування відповідачем-2 спірним об`єктом нерухомості останнім було надано договір оренди від 17.06.2021, укладений між ОСОБА_1 (власник, орендодавець) та відповідачем-2 (орендар).

Пунктом 3.4.5 цього договору оренди передбачено право орендаря самостійно укладати договори, зокрема, на електропостачання.

Розглянувши надані документи, відповідачем-1 було прийнято рішення про приєднання відповідача-2 до договору про постачання електричної енергії споживачу та відкрито відповідний особовий рахунок (№ НОМЕР_1 ).

При цьому, відповідач-1 зазначив, що відповідно до вимог Правил під час укладення договору про постачання електричної енергії у постачальника електричної енергії відсутні повноваження та можливість перевіряти хто саме є фактичним споживачем електричної енергії (знаходиться на об`єкті), наявність чи відсутність спору тощо, тому про такі ситуації стає відомо вже після переукладення договору у порядку передбаченому Правилами.

Для перевірки наявності/відсутності права власності відповідач-1 користується Державним реєстром речових прав на нерухоме майно, який є єдиною державною інформаційною системою, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до частини 2 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 2 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 3 вказаного Закону передбачено, що одними із загальних засад державної реєстрації прав є гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а також відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина 2 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до частини 5 статті 12 вказаного Закону Відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом.

Враховуючи наведені положення Закону, відповідачем-1 на підставі зазначених відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було встановлено, що на момент укладання оспорюваного правочину, власником спірного об`єкту нерухомості був ОСОБА_1 , який передав це майно в оренду відповідачу-2 на підставі договору оренди від 17.06.2021.

Листом від 21.09.2021 № 25/4/7/10/30384 відповідач-1 повідомив позивача про припинення договірних відносин між ними з 10.09.2021 в частині постачання електричної енергії на спірний об`єкт нерухомості, та вказав, що в частині виконання фінансових зобов`язань сторін договір від 23.11.2018 продовжує діяти до дати повних взаєморозрахунків між ними.

Водночас, листом від 21.09.2021 № 25/4/7/10/ НОМЕР_2 відповідач-1 повідомив відповідача-2 про приєднання до договору про постачання електричної енергії споживачу, про відкриття йому відповідного особового рахунку, реквізити цього договору.

Відповідно до пункту 3.2.14 Правил договір про постачання електричної енергії споживачу є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, та вважається укладеним з дати відкриття особового рахунка за об`єктом споживача або внесення змін до такого особового рахунка, про що споживач інформується у передбаченому договором порядку.

Таким чином, судом встановлено факт укладання між відповідачами оспорюваного Договору про постачання електричної енергії (№37477013ПВ), відповідно до якого відповідачем-1 здійснюється постачання електроенергії до спірного об`єкта нерухомості.

Вказані обставини підтверджуються залученими до матеріалів справи копіями вищевказаних договорів, заяв-приєднань до цих договорів, додатків до цих заяв-приєднань, листів, а також не заперечуються сторонами.

Звертаючись із даним позовом до суду, позивач зазначає, що між ним та ОСОБА_1 існує спір щодо права власності на спірний об`єкт нерухомості. Позивач вважає, що ОСОБА_1 набув права власності на спірний об`єкт нерухомості за нікчемним правочином, про що його в порядку статей 37, 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» було повідомлено. Дійсним власником цього майна залишається позивач. Наголошує, що, на його думку, які б юридично значимі дії не здійснювалися за наслідками укладення нікчемного правочину, вони не можуть отримати визнання правопорядком лише з тієї причини, що були вчинені до моменту підтвердження факту нікчемності такого правочину у судовому порядку. Вважає, що у відповідача-2 не виникало жодних прав щодо спірного об`єкта нерухомості, у т.ч. права на укладання оспорюваного Договору про постачання електричної енергії.

Судом, на підставі наданих позивачем пояснень, встановлено, що позивач захищає своє право користування спірним об`єктом нерухомості (по суті захищає своє право власності на це майно). Позивач вважає, що оспорюваний Договір про постачання електричної енергії перешкоджає йому в користуванні спірним об`єктом нерухомості, зокрема у можливості постачання останнього електроенергією (можливості його відключення від електропостачання).

Досліджуючи надані сторонами пояснення щодо суті спору та надані на їх підтвердження докази, з огляду на предмет доказування та обраний позивачем спосіб захисту, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову. Судом враховано нижчевикладене.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 20 Господарського кодексу України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу.

Згідно з частиною 1 статті 626, частиною 1 статті 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства

Статтею 6 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Презумпція правомірності правочину передбачена статтею 204 ЦК України.

Відтак, на підставі цієї норми правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведеної норми оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

При цьому, ця заінтересована особа повинна мати законний інтерес до оспорюваного правочину на момент його вчинення, оскільки відповідно до положень статті 215 ЦК України перевірка щодо додержання, зокрема, при вчиненні правочину вимог закону (ревізія правочину) відбувається саме на цей момент.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див.mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Як слідує із пояснень сторін, між позивачем та ОСОБА_1 існує спір щодо права власності на спірний об`єкт нерухомості.

Заявлені позивачем вимоги зводяться до захисту його прав, пов`язаних з правом власності.

Частиною 1 статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (частини 2, 3 статті 386 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Відповідно до вимог частини 1 статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Заявлені ж позивачем вимоги не спрямовані на захист його прав у спосіб, визначений чинним законодавством.

Враховуючи викладене у позові відповідно до вимог статті 16 ЦК України слід відмовити з цих підстав, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу позивача на відновлення його права власності (права вільного користування спірним об`єктом нерухомості).

Частиною 1 статті 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивачем, у супереч вимогам статей 13, 74 ГПК України, належними засобами доказування не доведено суду своїх позовних вимог, а також не спростовано обставин на які посилаються відповідачі на обґрунтування своїх заперечень на позов.

Інші доводи сторін, наведені у наданих суду позові та відзивах, усних та письмових поясненнях, судом розглянуті, але до уваги та врахування при вирішенні спору не приймаються, оскільки на результат вирішення спору не впливають.

Судові витрати відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на позивача та йому не відшкодовуються.

Керуючись статтями 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено 13.07.2022.

Суддя Р.Б. Сташків