Постанова

від 29.06.2022 по справі 371/1170/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 371/1170/19

Апеляційне провадження №22-ц/824/7162/2022

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2022 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Сас Ю.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 31 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Грушівської сільської ради Миронівського району Київської області про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.

В обґрунтування позову зазначив, що його матері та її рідній сестрі ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Миронівської державної нотаріальної контори Захарченко Н.Ф. 11 вересня 1984 року, належав житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями технічного паспорта на житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами від 11 березня 2019 року, приналежністю будинку є такі господарські будівлі та споруди: гараж, погріб, літня кухня, колодязь, огорожа. Будинок має загальну площу 65,90 кв.м, житлову площу 28,40 кв.м, допоміжну площу 26,30 кв.м, площу літніх приміщень 11,20 кв.м. Право власності на вказаний житловий будинок, станом на 01 січня 2013 року, зареєстроване в КП КОР Білоцерківське МБТІ не було.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після смерті ОСОБА_3 належне їй майно успадкувала її рідна сестра, ОСОБА_4 , оскільки протягом шести місяців з моменту відкриття спадщини фактично вступила в управління та володіння спадковим майном, так як була його співвласницею, користувалася ним та утримувала його.

За свого життя ОСОБА_4 спадкові права на спадщину після смерті ОСОБА_3 не оформила.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. За життя вона склала заповіт, яким заповіла все належне їй майно позивачу. Спадщину він прийняв, інші спадкоємці відсутні.

Постановою від 06 серпня 2019 року державний нотаріус П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Демяносова В.Ф. відмовила йому у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частку у спірному житловому будинку оскільки відсутня інформація щодо останнього місця реєстрації/проживання померлої ОСОБА_3 на момент смерті, не надано документів про факт прийняття спадщини померлою ОСОБА_4 , не подано заяви про прийняття спадщини у встановлений чинним законодавством шестимісячний строк.

09 серпня 2019 року державним реєстратором виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області Швидким С.С. було зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 65,9 кв.м., житловою площею 28, 4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 .

Постановою від 06 вересня 2019 року державний нотаріус П`ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Демяносова В.Ф. знову відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірний житловий будинок (його частину) після смерті його матері - ОСОБА_4 , оскільки вищевказаний житловий будинок відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності зареєстрований лише за ОСОБА_4 , в той час як за тим правовстановлюючим документом, на підставі якого будинок було зареєстровано за останньою (свідоцтво про право на спадщину за законом), права на нього належали двом особам - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . При цьому в свідоцтві про право на спадщину за законом не були визначені частки, які підлягали спадкуванню.

На підставі викладеного позивач просив визнати за ним в порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 право власності на спірний житловий будинок.

В ході розгляду справи у зв?язку зі смертю ОСОБА_5 до справи в якості позивача було залучено його правонаступника - ОСОБА_1 , яка уточнила позовні вимоги. Свої вимоги обґрунтувала тими ж обставинами та підставами, що і ОСОБА_5 . Просила визнати за нею в порядку спадкування за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 право власності на спірний житловий будинок.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 31 грудня 2021 року позов задоволено частково, визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами під номером АДРЕСА_1 , загальною площею 65,90 кв.м, житловою площею 28,40 кв.м, допоміжною площею 25,30 кв.м, площею літніх приміщень 11,20 кв.м.; в іншій частині позову - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач направила апеляційну скаргу, в якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просить апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Станом на початок розгляду справи по суті відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення відсутні.

Свою незгоду з оскаржуваним рішенням апелянт обґрунтовує наступними обставинами:

Безпідставне відхилення доказів у вигляді опитування представником позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Апелянт зазначає, що при вирішенні даного питання судом першої інстанції було зазначено, що дані «опитування» не можуть вважатися показами свідків, оскільки свідки мають бути допитані безпосередньо в суді, приведені до присяги та попереджені про відповідальність.

Колегія судів апеляційного суду погоджується із такою позицією суду першої інстанції, оскільки вона ґрунтується на положеннях процесуального закону. При цьому апеляційний суд не вбачає протиріч з цього приводу з положеннями ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», які надають адвокату право опитувати осіб за їх згодою. Адвокат дійсно має право опитувати осіб, в той же час вказане право не перетворює такі пояснення в покази свідка з точки зору цивільного процесуального закону, оскільки це таким законом не передбачено. Хоча положення параграфу 2 глави 5 ЦПК України і передбачають можливість використання письмового опитування в якості доказів по справі, таке опитування здійснюється за встановленою процедурою і лише по відношенню до осіб, які є учасниками справи. В той же час ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не є учасниками у даній справі, відтак їх пояснення не можуть бути використані в розуміння положень ст. 93 ЦПК України. Не можуть бути використані вказані пояснення з точки зору належності та допустимості і в якості письмових доказів по справі, як про це зазначав апелянт, оскільки вказані пояснення не є документами в розумінні параграфа 3 глави 5 ЦПК України.

Окремо погоджується колегія суддів апеляційного суду й з позицією суду першої інстанції з цього приводу ще і з огляду на відсутність зазначення про джерело у ОСОБА_6 та ОСОБА_7 тієї інформації, яку вони навели в своїх поясненнях, та відсутність можливості перевірити їх достовірність. Все це в сукупності призводить до неможливості використання представлених стороною пояснень ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в якості доказів по справі.

Не може погодитись колегія суддів апеляційного суду й з доводами апелянта стосовно того, що суд першої інстанції мав самостійно витребувати докази у справі, зокрема витребувати у Миронівської державної нотаріальної контори відомості щодо заведення спадкової справи після смерті ОСОБА_3 .

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

За таких умов, вказані доводи апелянта не можуть бути прийняті апеляційним судом.

Окремо апеляційний суд звертає увагу на те, що у відповідності до положень ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи не лише аргументував, але й належним чином довів неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

В ході розгляду апеляційної скарги до суду було надано клопотання про витребування апеляційним судом у Миронівської районної державної нотаріальної контори відомостей про заведення спадкової справи щодо ОСОБА_3 . В той же час жодного належного обґрунтування щодо існування у позивача перешкод для заявлення такого клопотання в ході розгляду справи в суді першої інстанції апелянтом наведено не було. Апелянт зазначав про те, що він не має можливості самостійно отримати такі докази, в той же час ним не зазначено, що перешкоджало йому в можливості подання клопотання про витребування доказів до суду першої інстанції. За таких умов вказане клопотання не підлягає до задоволення.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів апеляційного суду не може прийняти вищевказані доводи апелянта. При цьому, апеляційний суд вважає, що позов не підлягає до задоволення ще й з огляду на наступне:

Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради від 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, викладеної справах «Класс та інші проти Німеччини» від 6 вересня 1978 року, «Кумпене і Мазере проти Румунії» від 17 грудня 2004 року, завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, а тому суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Отже суд не може підміняти своїм рішенням діяльність того органу, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 18 березня 2014 року у справі № 21-11а14 та від 21 травня 2013 року у справі № 21-87а13.

Судовому захисту підлягають лише ті права та інтереси, які не можуть бути захищені в порядку виконання іншими органами та особами своїх звичайних функцій.

Як вбачається з матеріалів справи, на даний час усе спадкове майно зареєстроване на праві власності за ОСОБА_4 , про що в матеріалах справи міститься відповідний витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстрацію права власності. Чинним законом встановлена презумпція належності та правильності відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстрацію права власності. Допоки не буде встановлено в передбаченому законом порядку, зокрема відповідним судовим рішенням, факту неналежності чи неправомірності таких відомостей Державного реєстру, вони мають вважатися правомірними.

Зважаючи на наведене, за умови існування зареєстрованого права власності на все майно за спадкодавцем, який заповів своє майно, вирішення питання щодо спадкування такого майна має здійснюватися у встановленому законом порядку, зокрема відповідним нотаріусом в порядку оформлення спадщини. У разі ж відмови такого органу у вирішені даного питання, законність чи незаконність таких дій нотаріуса мають перевірятися в порядку оскарження його дій за встановленою законом процедурою.

За таких умов, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що в задоволенні позову мало бути відмовлено у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

В той же час, не зважаючи на зазначенений висновок суду, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду не підлягає зміні чи скасуванню з огляду на наступне:

У відповідності до положень ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції виключно в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ч. 4 та ч. 5 ст. 367 ЦПК України передбачені умови, за яких суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів та вимог апеляційної скарги. Зокрема, таке право надано апеляційному суду у випадку, якщо під час розгляду справи будуть встановлені порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Таке ж право є у апеляційного суду й у випадку, якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження. Даний перелік є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, передбачені ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Зокрема такими підставами є випадки, коли:

1) справу розглянуто неповноважним складом суду;

2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими;

3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;

4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі;

5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;

6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;

7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Як вбачається з матеріалів справи, передбачені законом порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, в даному випадку відсутні. Не було допущено судом першої інстанції й неправильного застосування норм матеріального права, оскільки в основу оскаржуваного рішення були покладені правові норми, що регулюють такого роду правовідносини. Не є така справа й справою окремого провадження. За таких умов у суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави для виходу за межі доводів та вимог апеляційної скарги, відтак й підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 31 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько