Постанова

від 27.06.2022 по справі 404/8716/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 червня 2022 року

м. Київ

справа № 404/8716/19

провадження № 61-11156св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «АПС-Кіровоград»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «АПС-Кіровоград» на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого 2021 року в складі судді Іванової Н. Ю. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 травня 2021 року в складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «АПС-Кіровоград» (далі -

ТОВ «АПС-Кіровоград») про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби за контрактом, зобов`язання прийняти рішення по заяві.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 11 жовтня 2016 року працювала у ТОВ «АПС-Кіровоград» на посаді старшого диспетчера.

За приписом Кропивницького міського військового комісаріату

від 21 червня 2019 року ОСОБА_1 з 25 червня 2019 року проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 за контрактом про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб сержантського та рядового складу, укладеним

25 червня 2019 року з Міністерством оборони України строком на 3 роки.

ОСОБА_1 24 червня 2019 року особисто повідомила директора

ТОВ «АПС-Кіровоград» про проходження військової служби за контрактом та про гарантії на збереження за нею робочого місця, про що подала відповідну заяву, проте така заява залишена без належного реагування.

За вказаних обставин позивач рекомендованим листом надіслала роботодавцю відповідну заяву від 24 червня 2019 року, якою просила увільнити її від виконання посадових обов`язків на час проходження військової служби в особливий період зі збереженням посади та середньої заробітної плати, а також копію контракту. Проте відповідач за наслідками розгляду зазначеної заяви рішення не прийняв.

При цьому наказом від 26 червня 2019 року ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади старшого диспетчера на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за прогул без поважних причин з 26 червня 2019 року.

ОСОБА_1 вважала, що вказаний наказ є незаконним, а звільнення

з роботи є безпідставним, оскільки його проведено з порушенням трудового законодавства. Оскаржуваний наказ не має вказівки на фактичні обставини, які були підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення, та не має визначення, в чому полягає проступок.

Відповідач порушив порядок застосування дисциплінарного стягнення, визначений статтею 149 КЗпП України, оскільки до застосування стягнення не зажадав від ОСОБА_1 письмових пояснень, не врахував її попередню роботу, яка тривалий час працювала сумлінно та жодного разу не притягувалась до дисциплінарної відповідальності.

Вважає, що вона має право на виплату суми середнього заробітку за

час вимушеного прогулу, розмір якої підлягає обрахунку з 26 червня

2019 року до дня ухвалення рішення судом з розрахунку 261,80 грн середньоденного заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Про оголошене в наказі стягнення відповідач не повідомив позивача під розписку і не вручив їй наказ про звільнення та трудову книжку. Про стягнення, оголошене в наказі від 26 червня 2019 року, та його наявність ОСОБА_1 дізналась лише 23 січня 2020 року, тому місячний строк для звернення до суду у справі про звільнення пропустила з поважної причини.

На підставі викладеного з урахуванням уточнених позовних вимог

ОСОБА_1 просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ від 26 червня 2019 року № 24, виданий ТОВ «АПС-Кіровоград», про звільнення її із займаної

посади старшого диспетчера відповідно до пункту 4 частини першої

статті 40 КЗпП України з 26 червня 2019 року;

- поновити її на роботі у ТОВ «АПС-Кіровоград» на посаді старшого диспетчера з 26 червня 2019 року;

- стягнути з ТОВ «АПС-Кіровоград» на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з дати звільнення (26 червня 2019 року)

до дня ухвалення рішення судом з розрахунку середньоденного заробітку 261,80 грн;

- зобов`язати ТОВ «АПС-Кіровоград» прийняти рішення по заяві ОСОБА_1 від 24 червня 2019 року про увільнення від роботи на період проходження військової служби за контрактом під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, під час дії в державі особливого періоду із збереженням посади та середньої заробітної плати.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого

2021 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом до суду.

Позовну заяву задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ ТОВ «АПС-Кіровоград»

від 26 червня 2019 року № 24 про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади старшого диспетчера згідно з пунктом 4 частини першої

статті 40 КЗпП України з 26 червня 2019 року.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді старшого диспетчера

ТОВ «АПС-Кіровоград» з 26 червня 2019 року.

Стягнуто з ТОВ «АПС-Кіровоград» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 червня 2019 року до 22 лютого 2021 року у розмірі 91 514,82 грн (з відрахуванням податку на прибуток та інших загальнообов`язкових платежів).

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ТОВ «АПС-Кіровоград» у дохід держави судовий збір у розмірі 2 731,14 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач уклала

контракт про проходження військової служби у Збройних Силах

України під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України,

тому як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими

статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частинами третьою і четвертою статті 119 КЗпП України.

Звільнення позивача із займаної посади було проведено з порушенням вимог статті 119 КЗпП України, тому відповідно до статті 235 КЗпП України

з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції зазначив, що позивач пропустила строк звернення до суду з поважних причин, оскільки вона перебувала на військовій службі,

тому з урахуванням особливостей проходження військової служби була обмежена у вільних діях та у можливостях вчасно скористатися своїм правом на судовий захист порушених прав. Крім того, позивач вважала, що перебуває у трудових відносинах з підприємством, а про існування наказу дізналась 23 січня 2020 року.

При цьому суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги позивача про зобов`язання відповідача прийняти рішення по її заяві від 24 червня 2019 року про увільнення від роботи на період проходження військової служби за контрактом під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, під час дії в державі особливого періоду із збереженням посади та середньої заробітної плати, оскільки вважав, що задоволення інших вимог буде достатнім для відновлення порушених прав позивача.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 25 травня 2021 року рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суд мотивована тим, що на позивача

поширюються гарантії, визначені частинами третьою та четвертою

статті 119 КЗпП України. Оскільки в наказі про звільнення позивача не конкретизовано дату вчинення останньою прогулу, наказ про її звільнення не можна вважати законним, тому він підлягає скасуванню, а позивач - поновленню на роботі. Суд першої інстанції не звернув уваги на зміст наказу та не дав йому оцінки. Дії позивача щодо надіслання відповідачу 24 червня 2019 року заяви про увільнення від виконання обов`язків на час проходження військової служби в особливий період свідчать про добросовісність її дій та про відсутність у неї наміру на вчинення дисциплінарного проступку у вигляді прогулу.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем пропущений строк звернення до суду з поважних причин, з викладених

у рішенні підстав. При цьому, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив

у задоволенні вимоги позивача про зобов`язання ТОВ «АПС-Кіровоград» прийняти рішення по її заяві від 24 червня 2019 року про увільнення від роботи на період проходження військової служби за контрактом із збереженням посади та середньої заробітної плати.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

02 липня 2021 року представник ТОВ «АПС-Кіровоград» - Карашевич В. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 травня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого

2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 травня 2021 року і закрити провадження у справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 11 серпня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «АПС-Кіровоград» на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 травня 2021 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 640/14146/16-ц, Верховного Суду України

від 13 вересня 2017 року у справі 761/30967/15-ц.

Також касаційна скарга містить посилання на пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України як на підставу оскарження судових рішень, зокрема, що суди не дослідили зібрані у справі докази.

Касаційна скарга мотивована тим, що ТОВ «АПС-Кіровоград» дотримались загальних правил і порядку звільнення працівника з ініціативи роботодавця та виконали усі вимоги законодавства щодо процедури застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин, за яких причини відсутності працівника на роботі у спірні дні можна визнати поважними. Позивач не довела обставин повідомлення відповідача саме 24 червня 2019 року про проходження військової служби за контрактом та про гарантії на збереження за нею робочого місця. ТОВ «АПС-Кіровоград» лише 26 червня 2019 року отримав повідомлення ОСОБА_1 про увільнення від роботи.

Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 перебувала у трудових правовідносинах з ТОВ «АПС-Кіровоград», працювала старшим диспетчером.

Міністерство оборони України та ОСОБА_1 25 червня 2019 року уклали контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, відповідно до якого остання взяла на себе зобов`язання проходити військову службу в Збройних Силах України за погодженням сторін строком на 3 роки.

ОСОБА_1 уклала контракт під час дії особливого періоду, на час його укладення існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України, вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої настав особливий період діяльності всіх інституцій України.

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1

від 25 червня 2019 року № 144 ОСОБА_1 зарахована в списки особового складу частини та на всі види забезпечення, призначена на посаду курсанта підготовки військовослужбовців військової служби за контрактом та зарахована до навчання на навчальні механізовані роботи спеціальних курсів по підготовці військовослужбовців військової служби за контрактом.

Відповідно до довідки тимчасово виконуючого обов`язки начальника штабу військової частини НОМЕР_1 від 04 липня 2019 року солдат ОСОБА_1 перебуває на військовій службі в в/ч НОМЕР_1 з 25 червня 2019 року.

Суди також встановили, що 24 червня 2019 року позивач надіслала на адресу ТОВ «АПС-Кіровоград» заяву про увільнення від виконання обов`язків на час проходження військової служби в особливий період від 24 червня 2019 року, у зв`язку з виїздом до міста Києва, а потім - міста Чернігова,

зі збереженням посади та середньої заробітної плати. Позивачем також надіслано разом із заявою копію припису та копію проїзного документа.

Доповідною запискою інженера-програміста ОСОБА_2 від 24 червня 2019 року, складеною на ім`я директора ТОВ «АПС-Кіровоград» Дрозда Ю. В., доведено до відома, що 24 червня 2019 року диспетчер ОСОБА_1 не вийшла на роботу, яка повинна була з`явитися на зміну о 08.00 год. Зазначено, що до 15.00 год. 24 червня 2019 року позивач не з`явилася на робочому місці, працівник попередньо про свою відсутність нікого не повідомляв, тому на зміну 24 червня 2019 року був викликаний диспетчер ОСОБА_3

24 червня 2019 року був складений акт 1 «Про відсутність працівника на роботі» про те, що 24 червня 2019 року диспетчер ОСОБА_1 не вийшла на роботу о 08.00 год. Причина відсутності працівника цим актом не була встановлена. В акті зазначено, що працівник попередньо нікого не повідомив про свою відсутність, пояснення будуть отримані, коли працівник вийде на роботу.

Крім того 24 червня 2019 року був складений акт 2 «Про відсутність працівника на роботі» про те, що 24 червня 2019 року диспетчер

ОСОБА_1 не вийшла на роботу о 08.00 год. Причина відсутності на час складання акту не була встановлена. При цьому працівник попередньо нікого не повідомляв про свою відсутність. ОСОБА_1 з`явилась на роботу 24 червня 2019 року о 15:14 год. Поважної причини не було нею повідомлено і на прохання надати письмові пояснення працівник відмовилась і покинула офіс. Комісією прийнято рішення звільнити

ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. В день видання наказу про звільнення працівника на домашню поштову адресу позивача направлено копію наказу про звільнення та лист з пропозицією з`явитися за трудовою книжкою та отримання усіх належних їй сум.

26 червня 2019 року на підставі наказу № 24 ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади старшого диспетчера за прогул без поважних причин (згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України) з 26 червня

2019 року. При цьому в наказі від 26 червня 2019 року про звільнення ОСОБА_4 не конкретизовано коли саме мав місце прогул, за який її звільнили.

Суди встановили, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин щодо ознайомлення позивача з вищевказаним наказом.

Відповідно до довідки командира військової частини А1405 від 30 жовтня 2019 року ОСОБА_1 з 25 червня 2019 року по теперішній час перебуває на військовій службі у Збройних Силах України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У відповідності до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння

у збереженні роботи.

За приписами пункту 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за

пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити

з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так

і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Виходячи із зазначеного, звільнення за прогул допускається за відсутності працівника на роботі виключно без поважних причин, однак в разі наявності поважних причин відсутності таке звільнення недопустиме.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Вказаний висновок висловлений, зокрема у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17.

Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України

у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, він також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, отже

є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.

За змістом частини десятої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані, зокрема, прибувати за викликом районного (міського) військового комісаріату для оформлення військово-облікових документів, приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності

та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється

з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби

у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Видами військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» є: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають

у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Відповідно до частини другої статті 21 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України для виконання обов`язків, пов`язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження

в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.

Військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби (пункт 2 частини третьої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»

Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, позивач

24 червня 2019 року надіслала на адресу ТОВ «АПС-Кіровоград» заяву про увільнення від виконання обов`язків на час проходження військової служби в особливий період від 24 червня 2019 року, у зв`язку з виїздом до міста Києва, а потім - міста Чернігова, зі збереженням посади та середньої заробітної плати. Позивачем також надіслано разом із заявою копію припису та копію проїзного документа.

Відповідно до довідки командира військової частини А1405 від 30 жовтня 2019 року ОСОБА_1 з 25 червня 2019 року по теперішній час перебуває на військовій службі у Збройних Силах України.

Виходячи із зазначеного, враховуючи, що позивач здійснювала дії щодо прибуття до військової частини, яка знаходиться у іншому населеному пункті, та укладення контракту для проходження військової служби, а наказ про звільнення ОСОБА_1 не містить відомостей, коли саме мав місце прогул, за який її звільнили, то висновки судів про те, що остання

з поважних причин була відсутня на роботі є правильними та обґрунтованими.

Крім того, на час укладення контракту позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України.

Таким чином, на позивача поширюються гарантії, визначені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України. Гарантії, передбачені частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а, отже, при звільненні з роботи були порушені права позивача.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі

№ 813/402/17 та постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року

у справі № 683/577/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 235/1195/20.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач належним чином не повідомила роботодавця про причини відсутності на роботі, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки такі доводи не свідчить про відсутність позивача на роботі без поважних причин, так як суд при вирішенні таких трудових спорів повинен встановити наявність чи відсутність поважних причин відсутності працівника на роботі.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 січня 2022 року у справі № 570/5134/18.

При цьому, судами вірно враховано вчинені позивачем дії з метою належно повідомлення відповідача про вищевказані обставини. Вказані дії свідчать про добросовісність дій позивача та про відсутність її наміру на вчинення дисциплінарного проступку у вигляді прогулу.

Виходячи з зазначеного, висновки судів про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

є правильними та обґрунтованими, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, та не спростовані доводами касаційної скарги.

У наказі про звільнення позивача не конкретизовано дату вчинення останньою прогулу і суд першої інстанції не звернув уваги на зміст наказу та не дав йому оцінки, тому апеляційний обґрунтовано змінив мотивувальну частину рішення місцевого суду у цій частині.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 640/14146/16-ц, Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі 761/30967/15-ц, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

У справі № 640/14146/16-ц позивач, оскаржуючи наказ про звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, вказував, що відповідач порушив порядок накладення дисциплінарного стягнення, порядок звільнення з посади, у зв`язку із тиском на нього з боку керівництва з метою примушування до написання заяви на звільнення за власним бажанням. Наголошував на тому, що ним не було допущено прогулу, тому звільнення його з посади є незаконним та безпідставним. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд постановою від 17 липня 2019 року залишив без змін оскаржувані судові рішення про відмову

в задоволенні позову, оскільки суди встановили неодноразове порушення правил внутрішнього розпорядку та положень трудового законодавства позивачем, зокрема відсутність на роботі 02 серпня 2016 року з 14.00 год. до 18.00 год та 17 серпня 2016 року з 14.00 год. до 18.00 год. Судами не встановлено обставин, за яких відсутність на роботі позивача у зазначені дні можна визнати поважними.

Звертаючись до суду з позовом у справі № 761/30967/15-ц (6-1412цс17), позивач вказував, що його безпідставно звільнено за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки він неодноразово звертався до роботодавця із заявами про надання йому відпустки для догляду за сином до досягнення ним трирічного віку, оскільки мати дитини вийшла на роботу. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд України постановою від 13 вересня 2017 року залишив в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду постановою від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18 відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року

у справі № 761/30967/15-ц (6-1412цс17) щодо застосування норм

права у подібних правовідносинах, оскільки продовження щорічної

відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої

у встановленому порядку під час відпустки, погодження із власником або уповноваженим ним органом не потребує.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди не дослідили зібрані

у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

При цьому у касаційній скарзі не зазначено, які саме докази не були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ

у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд

першої інстанції у незміненій частині та суд апеляційної інстанції,

встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для

правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм

матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої

статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення місцевого суду у незміненій частині та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю

«АПС-Кіровоград» залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22 лютого

2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук