Рішення

від 25.07.2022 по справі 752/30112/21

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/30112/21

Провадження № 2/752/4588/22

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

25 липня 2022 року Голосіївський районний суд м. Києва в складі: головуючого- судді -Машкевич К.В. , за участю секретаря - Гненик К.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького Національної академії наук України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суд

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовом і просить:

- визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 08 листопада 2021 року « Про відстороненн від роботи ОСОБА_1 »;

- поновити його на роботі на посаді слюсара-електрика служби головного енергетика інституту;

- стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року;

- стягнути з відповідача 5 000, 00 грн. в відшкодування моральної шкоди.

Посилається в позові на те, що наказом від 08 листопада 2021 року від був відсторонений від роботи в зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID- 19 без збереження заробітної плати.

Вважає даний наказ незаконним з наступних підстав.

Відповідно до ст.12 Закону України « Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Етапи вакцинації та цільові групи населення в країні для цього у 2021-2022 роках затверджені Міністерством охорони здоров`я України.

Станом на сьогоднішній день вакцинація є добровільною і роботодавець не має права застосовувати до працівника будь-які заходи впливу, який не бажає її проходити.

Наказом МОЗ України №2153 від 04 жотвня 2021 року затверджено Перелік професій, для яуих щеплення є обов`язковим і в разї їх ухилення від вакцинації, їх мають відсторонити від роботи.

Він займає посаду слюсаря-електрика і не відноситься до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковій вакцинації

Обов`язкове профілактичне щеплення не є обов`язковим медичним оглядом, а тому не може бути підставою для його відсторонення від роботи.

Крім того, 05 листопада 2021 року він здав ПЛР-тест, яким підтверджено у нього відсутність коронавірусу.

Виходячи з цого, вважаючи дії відповідача незаконними, просить задовольнити позов.

Позовна заява була зареєстрована в канцелярії суду 15 грудня 2021 року та відповідно до ст. 33 ЦПК України було визначено склад суду.

Ухвалою суду від 17 січня 2022 року в справі було відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачу копію позовної заяви з додатками.

07 червня 2022 року надійшов відзив відповідача, яким останній проти позову заперечує.

Посилається на те, що обов`язок відсторонення співробітників, які ухиляються від вакцинації, передбачений Законом України « Про захист населенн від інфекційних хвороб», ст.12 якого вимагаєу у разі відмови від профілактичних щеплень працівників, для яких це є обов`язковим, відсторонити їх від виконання роботи.

Крім того, п.41-6 постанови Кабінету Мінінстрів Укаїни від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" керівників установ зобов`язано забезпечити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень працівниками те державними службовцями, передбаченими Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких пілягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ України № 2153 від 04 жовтня 2021 року.

Відповідно до п.3 Переліку обов`язковим профілактичним щепленням на перід дії карантину підлягають працівники наукових устано незалежно від типу та форми власності.

Інститут є бюджетною неприбутковою організацією, а тому на нього розповсюджується дія постанови КМУ від 09 грудня 2020 року № 1236.

Позивач є парцівником установи, а тому підлягає обов`язковому щепленню.

Статтею 12 вище приведеного Закону визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.

У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

На виконання даних вимог закону та ст.46 КЗпП України позивач був попереджений про необхідність обов`язкового щеплення 04 листопада 2021 року та про відсторонення від роботи в разі відмовити від щеплення.

Враховуючи відмову позивача від щеплення та відсутності довідки про абсолютні протипоказання, був виданий наказ про його відсторонення від роботи.

З урахуванням цього вважає, що при відстороненні позивача від роботи Інститут діяв у межах та на підставі чинного законодавства.

Крім того, 25 лютого 2022 року дія наказу МОЗ України №2153 від 04 жовтня 2021 року була зупинена і позивач був допущений до роботи.

Виходячи з цього, просить у позові відмовити.

14 червня 2021 року надійшла відповідь позивача на відзив, у якій проаналізовано підстави для щеплення, категорію осіб, для яких щеплення є обов`язковими та заперечив віднесення своєї посади до такої категорії осіб.

З урахуванням цього вважає, що роботодавець не міг застосовувати відносно нього норму закону про відсторонення від роботи.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.

Пунктами »а» та «б» Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Відповідно до ч.1 ст.46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.

Згідно з ч.2 ст.30 Закону України України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом, можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначено Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Відповідно до ст.12 даного Закону працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.

У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Судом встановлено, що позивач працє слюсарем-електриком Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького Національної академії наук України.

04 листопада 2021 року позивачу було вручено повідомлення №209 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 на підставі наказу МОЗ України №2153 від 04 жовтня 2021 року « Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники якиїх підлягають обов «язковоу профілактичним щепленням» та п.46-1 постанови КМУ № 1236 від 09 грудня 2020 року.

Наказом від 08 листопада 2021 року позивач був відсторонений від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Наказом № 19-к від 28 лютого 2022 року позивач був допущений до роботи з 01 березня 2022 року в зв`язку з зупиненням дії наказу МОЗ України №2153 від 04 жовтня 2021 року.

/ а.с. 7 - 8 /

Наказом Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» визначено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники:

1. Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;

2. Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;

3.Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

При цьому такий обов`язок існує в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).

Відповідно до п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Наказом МОЗ України № 2393 від 01 листопада 2021 року « Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» Перелік доповнено пунктом 4-6 наступного змісту:

4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;

5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;

6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.».

Слід зазначити, що даний наказ був зареєстрований у Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року, тобто після попередження позивача про обов`язкову вакцинацію та в день видання наказу про його відсторонення.

Тобто, на день попередження та видання наказу позивач не був віднесений до категорії осіб, які підлягали обов`язковій вакцинації.

Відповідно до вимог ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

З наказу МОЗ України № 2153 від 04 жовтня 2021 року вбачається, що він не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком.

З даного Переліку вбачається, що він підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності, тобто посадовою особою, не уповноваженою визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Тобто, фактично обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, наказом МОЗ України не визначена, а лише затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Відповідно ч. 1 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Тобто, фактично з прийняттям відповідного наказу правове регулювання та визначення тих профілактичних щеплень, які є обов`язковими, не змінилось.

Крім того, станом на момент попередження Інститут не відносився до установ, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Відповідно до п.4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України №595 від 16 вересня 2011року (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України №551 від 11 серпня 2014 року), щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку.

Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування відповідачем необхідності наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є незаконним.

З урахуванням цього суд також вважає незаконною вимогу роботодавця до позивача, викладену в Повідомленні від 04 листопада 2021 року, надати докази проведення щеплення або міжнародний чи внутрішній сертифікат про підтвердження вакцинації, а так само надання довідки про протипоказання вакцинації.

Крім того, суд враховує, що суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, права і обов`язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні врегульовано Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Пунктом 5 ч.1 ст. 7 даного Закону підприємства, установи і організації зобов`язані за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби усувати від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Зі змісту оспорюваного позивачем наказу вбачається, що таке подання при його виданні було відсутнє.

Крім того, додатково слід звернути увагу на ту обставину, що дана норма закону передбачає таку можливість щодо осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

В той же час перелік інфекцій, ухилення від щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи, МОЗ України не затверджувалося.

З урахуванням цього суд вважає вимоги позивача про незаконність оспорюваного наказу обгрунтованими.

Суд також вважає, що посилання в наказі на нормативні акти як на підставу відсторонення позивача від роботи, не можуть змінювати процедуру відсторонення, визначену п.5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки дана постанова КМУ є підзаконним нормативним актом і не може змінювати правове регулювання даного питання, визначеного законом.

Щодо решти вимог позивача суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України уразі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З точки зору закону відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Тобто, відсторонення працівника від роботи не є його звільненням з роботи.

З урахуванням цього, відсутності рішення відповідача про звільнення позивача з роботи, відсутні і підстави для поновлення його на роботі.

Крім того, як зазначено вище, позивач з 01 березня 2022 року наказом Інституту допущений до роботи.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України №13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП).

Розрахунок такої суми здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.

Зокрема, згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Згідно з пунктом 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Звертаючись до суду позивач довідки про розмір заробітної плати перед прийняттям рішення про відсторонення від роботи, яка б давала суду можливість для проведення розрахунку середнього заробітку в порядку ст.235 КЗпП України, не надав, і з клопотанням до суду про її витребування, в порядку виконання вимог ст.84 ЦПК України, не звертався.

Суд при цьому зважає на те, що позивач при зверненні до суду був забезпечений правовою допомогою фахівця в галузі права - адвоката.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог.

Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.

Тобто, у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.

Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача.

З урахуванням цього, відсутності доказів, необхідних для вирішення спору в цій частині, підставі для задоволення вимог позивача в цій частині відстуні.

Відповідно до ч.1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За змістом зазначеної норми закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об`єкту яких завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала в зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК).

Виходячи з цього, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача в частині відшкодування моральної шкоди та обставин її завдання, а тому приходить до висновку про стягнення з відповідача на його користь 2 000,00 грн. в її відшкодування.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України во витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Таким чином, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що 07 грудня 2021 року між позивачем та адвокатом Шаповаловим А.М. був укладений Договір про надання правової допомоги № 07-12/21.

Додатком №1 до договору сторони визначили розмір гонорару адвоката в сумі 10 000, 00 грн.

/ а.с. 10 - 12 /

Статтею 59 Конституції закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до п.п.6, 9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 30 Закону передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду в додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказує на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

В свою чергу, в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 ) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Однак, у постанові від 28 грудня 2020 року в справі №640/18402/19 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.

Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката.

У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Верховний Суд зазначив, що розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у Договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

З урахуванням цього, з відповідача на корсить позивача підлягає стягненню сплачений ним при зверненні до суду судовий збір та понесені витрати на правову допомогу.

Керуючись ст.ст.46, 235, 237-1 КЗпП України, ст.ст. , ст.ст.4, 5, 12, 13, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Визнати незаконним наказ Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького Національної академії наук України від 08 листопада 2021 року « Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

Стягнути з Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького Національної академії наук України / 03022 м. Київ вул. Васильківська, 45, ЄДРПОУ: 05416946 / на користь ОСОБА_1 / АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 / 2 000, 00 грн. в відшкодування моральної шкоди, 10 000, 00 грн. витрат на правову допомогу та 2 778, 48 грн. судового збору.

В решту позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя К.В. Машкевич