Рішення

від 26.07.2022 по справі 760/29351/21

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Провадження № 2/760/11189/21

Справа № 760/29351/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2022 року м. Київ

Солом`янський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Зуєвич Л.Л.,

за участю секретаря судового засідання - Кушніра Р.С.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (участі) учасників справи (в письмовому провадженні) цивільну справу за позовом ОСОБА_1 /далі - ОСОБА_1 (код РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до фізичної особи підприємця ОСОБА_2 /далі - ФОП ОСОБА_2 / (РНОКПП: НОМЕР_2 ; адреса проживання: АДРЕСА_2 ; адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) про стягнення грошових коштів за договором позики,

В С Т А Н О В И В:

Рух справи

01.11.2021 до Солом`янського районного суду міста Києва надійшла вказана позовна заява за підписом ОСОБА_1 в якій позивач просить стягнути з відповідача 407 704,65 грн, з яких:

- 339 750,00 грн - основну суму боргу;

- 1 703,40 грн - 3% річних;

- 4 077 грн - інфляційні збитки;

- 62 174,25 грн - пеня 0,3%.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.11.2021 для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Зуєвич Л.Л. Фактично справу передано судді по реєстру 05.11.2021.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 10.11.2021 вказану позовну заяву прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (письмового провадження).

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Оскільки, розгляд справи відбувався в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.

На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 2 ст. 247 ЦПК України).

Обґрунтування позову

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 08.06.2021 між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу - Саприкіною О.С.

Вказує, що за умовами договору позики від 08.06.2021 позивач передав відповідачу грошові кошти в сумі 339 750,00 грн (що на день підписання договору дорівнювало 12 500,00 доларів СШа), а відповідач прийняв їх у власність та зобов`язався повернути готівкою або в інший спосіб за домовленістю сторін 01.09.2021 таку ж саму суму на умовах, визначених договором.

Зауважує, що згідно з п. 8 Договору якщо відповідач своєчасно не поверне Позивачу суму позики, він зобов`язаний сплатити несплачену у строк суму основного боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню в розмірі 0,3 (нуль цілих і три десятих) проценти за кожен день від простроченої суми.

При цьому, позивач наголошує, що відповідач належним чином взяті на себе зобов`язання не виконує, кошти не повернув, жодних дій щодо погашення заборгованості не здійснив, у зв`язку з чим у останнього утворилася заборгованість у сумі 407 704,65 грн, з яких:

- 339 750,00 грн - основну суму боргу;

- 1 703,40 грн - 3% річних;

- 4 077 грн - інфляційні збитки;

- 62 174,25 грн - пеня 0,3%.

У зв`язку з такими обставинами просить позовні вимоги задовольнити та стягнути вказану суму заборгованості.

Щодо правової позиції відповідача

Відзив на позовну заяву не надійшов.

Судом в порядку ч. 6 ст. 187 ЦПК України направлялись запити щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача.

Згідно з витягом з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ФОП ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд наголошує, що всі судові документи у даній справі направлялись на офіційну (юридичну) адресу відповідача, яка міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань адреси.

У постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/9836/18 зазначено наступне: «в Рішенні Європейського суду з прав людини "В`ячеслав Корчагін проти Росії" було зазначено наступне.

Конвенція має на меті гарантувати практичні та ефективні права, а не ті, які є теоретичними або ілюзорними (див., серед багатьох інших органів, Cudak v. Lithuania [GC], no. 15869/02, § 58, ECHR 2010). Право на публічні слухання було б безпідставним, якщо сторона у справі не була проінформована про слухання таким чином, щоб мати можливість бути присутнім на ній, якщо він або вона вирішить скористатися своїм правом з`явитися (на таке слухання), як це встановлено у внутрішньому законодавстві (див. Yakovlev v. Russia, no.72701/01, § 21, 15 March 2005).

Пункт 1 статті 6 не може бути витлумачений як присвоєння сторонам права одержувати особливу форму вручення судових документів, наприклад, зареєстрованою поштою (див. Kolegovy v. Russia, no. 15226/05, § 40, 1 March 2012; Perihan and Mezopotamya Basэn Yayэn A.Ю. v. Turkey, no. 21377/03, § 39, 21 January 2014; and Avotiтр v. Latvia [GC], no. 17502/07, § 119, ECHR 2016). Проте, Суд вважає, що в інтересах здійснення правосуддя сторона повинна бути поінформована про судове засідання таким чином, щоб не тільки знати дату, час і місце слухання, а й мати достатній час підготувати свою справу і бути присутнім на судовому засіданні (див. Kolegovy, cited above, § 40, and the cases cited therein, and Aћdajiж v. Slovenia, no.71872/12, § 48, 8 October 2015).

Що стосується застосовних положень російського законодавства, Суд зазначає, що у таких справах вони передбачали усне слухання (див. Пункт 34 вище), а суд першої інстанції визнав, що воно є доречним і у справі заявника (див. пункт 14 вище). Крім того, згідно з російським законодавством повідомлення повинні бути направлені до "місця проживання", яке в даному випадку відповідає зареєстрованій адресі проживання заявника (див., у зв`язку з цим, пункти 34 і 42 вище; див. також Sergey Smirnov v. Russia, no. 14085/04, §§ 29-30, 22 December 2009). Незважаючи на те, що матеріали справи, що надходять до Суду, не містять конкретних доказів, таких як поштові відмітки, що стосуються відправлення рішення суду від 12 серпня 2014 року, сам заявник визнав у національному провадженні, що ці рішення суду були направлені на його адресу і потім були повернуті суду як не доставлені (див. пункт 31 вище). Тому немає сумніву, що з метою повідомлення заявника була використана правильна адреса.

Далі, Суд зауважує, що відповідно до пункту 1 статті 123 особа вважається належним чином повідомленою, коли суд "мав інформацію про отримання адресатом" копії рішення про реєстрацію позовної заяви або заяви про порушення справи у справі, або інший доказ отримання адресатом інформації про порушене судочинство.

Стаття 123 § 4 передбачала кілька варіантів, коли особи "вважаються повідомленими". Зокрема, адресат вважався належним чином повідомленим, якщо (i) незважаючи на поштове повідомлення, одержувач не з`явився, щоб отримати копію судового акта, надісланого господарським судом у встановленому порядку, про який поштова організація повідомляє господарський суд; або (ii) копія судового акта не була подана, оскільки адресат не знаходився за зазначеною адресою, про що поштова організація повідомляє господарський суд із зазначенням джерела такої інформації.

Суд нагадує, що його завдання не полягає в тому, щоб розглядати in abstracto внутрішні правила сповіщення, а радше розглянути, з належним урахуванням усіх обставин справи, чи були дотримані гарантії статті 6 Конвенції. Стаття 6 Конвенції не передбачає жодного конкретного методу для надіслання повідомлень про слухання чи судові рішення (див. пункт 65 вище).

Заявник стверджував на національному рівні та перед цим Судом, що він не отримав жодних повідомлень щодо судового розгляду та апеляційного провадження, а також, що суди мали б бути більш ретельними щодо надіслання повідомлень про розгляд його до справи, наприклад, шляхом надіслання кореспонденції на його фактичну адресу проживання, за допомогою телефонного зв`язку або іншим методом, який дав би їм впевненість, що відповідач був поінформований про дату (дати) слухання.

Зі свого боку, Суд зазначає, що в межах конкретної судової стадії провадження проти заявника сторонами не заперечувалося, що повідомлення про винесення рішення і власне рішення від 12 серпня 2014 року, було надіслано на зареєстровану адресу заявника відповідно до вимог російського законодавства. Більше того, зазначається, що це повідомлення було повернуто до суду як не доставлене. Сторони, здається, не погоджуються з власне причиною такого невиконання (недоставлення). Заявник зазначив, що його було повернуто з приміткою, в якій говорилося, що адресат не знаходився за цією адресі (див. Пункт 31 вище), що може означати, що адресат не був там, щоб отримати це повідомлення або що заявник не був обізнаний, що на цю адресу може прийти повідомлення суду, тому що, наприклад, там не було поштової скриньки або чогось схожого. Уряд, натомість, зазначив, що повідомлення було повернуто, оскільки його не було отримано в поштовому відділенні протягом періоду зберігання (див. Пункт 13 вище). За відсутності переконливих доказів Суд не може зайняти певну позицію з цього питання.

Незважаючи на це, такої невизначеності не існує щодо того, що після рішення господарського суду від 10 жовтня 2014 року перейти від скороченої процедури до звичайної процедури, слухання було призначене на 11 листопада 2014 року. Повідомлення було надіслано на адресу зареєстрованого місця проживання заявника, а потім повернуто назад до суду з приміткою, в якій зазначається "за закінченням терміну зберігання" як причини повернення (див. пункт 15 вище).

Що стосується поведінки національних органів влади в даній справі, Суд спочатку зазначає, що вони діяли відповідно до російського законодавства, надсилаючи повідомлення на зареєстровану адресу проживання. Суд також зазначає, що господарський суд подбав про те, щоб надіслати повідомлення на місце, де знаходився бізнес (кіоски для продажу продуктів харчування) (див. пункт 16 вище). Також безперечно, що інформація, яка стосується призначених(запланованих) слухань, була своєчасною та адекватно доступною через інтернет-сторінку (веб-сайт) суду. На думку Суду, вони, таким чином, демонстрували достатню старанність, щоб дозволити заявнику, який повинен був знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень, що стосуються підприємців, визначитися з провадженням проти нього, а саме стосовно процедури оскарження у справі.

З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що судом першої інстанції було дотримано всіх необхідних вимог щодо повідомлення, зокрема, відповідача про здійснення розгляду даної справи.

До того ж, місцевим судом своєчасно та згідно із зазначеними вище вимогами ГПК України було направлено копію рішення суду від 10.10.2018 на адресу відповідача.

При цьому, колегія суду апеляційного господарського суду вірно зазначила, що апелянт не виконав повністю ухвалу суду про усунення недоліків апеляційної скарги, оскільки не надав суду апеляційної інстанції доказів існування об`єктивно непереборних підстав, які унеможливлювали апелянта отримувати поштову кореспонденцію за його місцем проживання: АДРЕСА_5 , тобто фактично апеляційний суд вірно взяв до уваги факт ненадання скаржником доказів, що всі чотири вищевказаних невручення сталися саме не з вини скаржника.

Отже, Північний апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що наведені апелянтом норми Господарського процесуального кодексу України в обґрунтування заявленого в апеляційній скарзі клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження не підтверджують причини неотримання поштової кореспонденції за місцем його проживання. Посилання апелянта на те, що він не був присутнім у судовому засіданні, оскільки не був повідомлений по час та дати судових засідань по даній справі не відповідають обставинам справи, оскільки апелянт повідомлявся судом першої інстанції про час та місце розгляду справи, однак систематично не отримував поштову кореспонденцію».

Крім того, суд бере до уваги, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.

Отже, на думку суду, фізична особа - підприємцеь зобов`язана забезпечити отримання кореспонденції за адресою, яка визначена нею як офіційна (юридична), а направлення на таку адресу судової кореспонденції, за відсутності заяви особи про наявність іншої адреси для кореспонденції, є належним повідомленням.

Відповідач кореспонденцію суду не отримав, а листи повернулися до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Вживаючи всіх залежних від суду заходів задля повідомлення відповідача, 19.01.2022 суд зробив оголошення для відповідача про розгляд даної справи на офіційному сайті судової влади.

Оцінюючи можливість розгляду справи за таких обставин, суд виходить з того, що відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (далі - Конвенція) держава має позитивні зобов`язання перед людиною забезпечувати розгляд справи у розумний строк. Особа, яка звертається до суду, має законні очікування, що справу буде розглянуто. Поведінка відповідача не може стати на заваді обов`язку суду розглянути справу.

Однак з гарантій ст. 6 Конвенції випливає як право позивача на розгляд справи у розумний строк, так і право відповідача знати про судове провадження проти нього.

Суд звертає увагу, що одержання учасником справи належно надісланої судової кореспонденції перебуває поза сферою контролю суду. В свою чергу особа, яка зареєструвала свої місце проживання за певною адресою, діючи розумно та добросовісно, повинна дбати про те, щоб мати змогу отримувати надіслану їй кореспонденцію своєчасно. У разі виникнення перешкод, адресат міг, зокрема, подати заяву про пересилання або доставку адресованих йому поштових відправлень на іншу адресу. Це передбачено п.п. 118, 123 Правил надання послуг поштового зв`язку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270.

Отже, для добросовісного адресата є механізм забезпечення права на отримання офіційної кореспонденції незалежно від того живе він чи ні за певною адресою. Натомість у суду немає жодного механізму забезпечити вручення судової кореспонденції учаснику справи, який не бажає її отримувати або не проживає за зареєстрованою адресою. З огляду на це, неотримання судової кореспонденції відповідачем не може бути перешкодою для розгляду справи.

Відповідно до ч. 9 ст. 130 ЦПК України особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою. Однак процесуальне законодавство не визначає наслідків невручення повістки-повідомлення з причин закінчення строку зберігання. В т.ч. жодними законами чи підзаконними актами не передбачено, скільки разів суд має перенаправляти кореспонденцію на єдину відому (офіційну) адресу, з якої вона повертається без вручення, для того щоб особа вважалась такою, що повідомлена.

Зважаючи на те, що відповідача належним чином повідомлено про розгляд справи (за зареєстрованим місцем проживання а також шляхом оголошення через сайт судової влади та телефонограми суду), незалежно від того чи отримав відповідач адресовану йому кореспонденцію, суд вважає, що гарантії ст. 6 Конвенції щодо відповідача дотримано і справу може бути розглянуто по суті.

Будь-яких письмових заяв від відповідача не надходило, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості достеменно встановити його правову позицію щодо предмета спору.

Відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши докази на підтвердження таких обставин в їх сукупності, суд встановив наступне.

В матеріалах справи наявна завірена копія договору позики від 08.06.2021, посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу - Саприкіною О.С., реєстрація в реєстрі за № 355, укладеного між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 .

Відповідно до п. 1 вказаного договору позики ОСОБА_1 (позикодавець) передав у власність ФОП ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти у сумі 339 750 (триста тридцять дев`ять тисяч сімсот п`ятдесят) грн 00 коп, що дорівнює 12 500 (дванадцять тисяч п`ятсот) доларів США за курсом НБУ на день підписання цього договору, а позичальник прийняв у власність від позикодавця 3397 50 (триста тридцять дев`ять тисяч сімсот п`ятдесят) грн 00 коп, що дорівнює 12 500 (дванадцять тисяч п`ятсот) доларів США за курсом НБУ на день підписання цього договору, та зобов`язується повернути готівкою, або в інший спосіб за домовленістю сторін, таку ж суму грошових коштів першого вересня дві тисячі двадцять першого року на умовах, визначених цим договором.

Згідно абз. 2, 3 п. 1 Договору позики від 08.06.2021, цей договір позики є безпроцентним. Грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником до підписання цього договору. Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей. Факт передачі та одержання грошей позичальником від позикодавця підтверджується підписанням цього договору позики.

Зі змісту п. 8 Договору позики від 08.06.2021 вбачається, що якщо позичальник своєчасно не поверне позикодавцю суму позики, він зобов`язаний сплатити несплачену у строк суму основного боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню в розмірі 0,3 (нуль цілих три десятих) процентів за кожен день прострочення.

28.10.2021 позивачем на адресу відповідача, вказану у договорі позики від 08.06.2021, було направлено вимогу про повернення грошових коштів за договором позики.

Позивачем до матеріалів справи долучено розрахунок заборгованості відповідача з урахуванням 3% річних, інфляційних збитків та пені за договором позики від 08.06.2021.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Згідно з ст. ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), а у разі порушення зобов`язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Положеннями ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України, Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Зі змісту договору вбачається, що позичальник взяв на себе зобов`язання повернути позику 01.09.2021. Також, до метріалів справи долучено копію вимоги від 28.10.2021 про повернення грошових коштів за договором позики з описом вкладення та доказом сплати послуг поштового зв`язку, яка була направлена на адресу відповідача, зазначену в договорі позики від 08.06.2021.

Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

У матеріалах справи відсутні докази оспорення відповідачем договору позики від 08.06.2021, розміру позики і факту отримання позики.

При цьому, суд бере до уваги, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 (провадження № 12-95гс20) у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає відповідач, зокрема, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками.

При цьому суд враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 12, ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим, суд зазначає, що на сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Процесуальне законодавство покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Також такий стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Відповідний підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN» ) ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Таким чином, під час розгляду справи позивачем доведено належними та допустимим доказами факт наявності заборгованості за договором позики та її розмір, натомість відповідачем їх не спростовано, а тому суд приходить висновку про обґрунтованість вимог позову.

Отже, у справі, що є предметом розгляду, позивачем доведено, що відповідач не виконує свої зобов`язання за договором позики від 08.06.2021, у зв`язку з чим станом на дату подання позову у останнього утворилася заборгованість.

Згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд погоджується із розрахунком позивача щодо нарахованих 3% річних, інфляційних збитків та пені, нарахованих на основну суму заборгованості, оскільки наданий позивачем розрахунок відповідає вимогам чинного законодавства.

Відповідачем вказаний розрахунок жодними доказами не спростований та доказів на підтвердження належного виконання сплати заборгованості за договором позики від 08.06.2021 з боку відповідача суду надано не було.

Виходячи з наведеного, суд приходить висновку про задоволення вимог позивача.

Щодо судового збору

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За змістом ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням задоволення позову, на підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 4 077,06 грн судового збору сплаченого за подання позовної заяви (а.с. 1).

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 2-13, 76-83, 89, 141, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - задовольнити.

Стягнути з фізичної особи підприємця ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ; адреса: АДРЕСА_2 ; адреса: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; код РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ):

- 407 704,65 грн (чотириста сім гривень сімсот чотири гривні шістдесят п`ять копійок) заборгованості за договором позики від 08.06.2021, з яких: 339 750,00 грн - основна сума боргу, 1 703,40 грн - 3% річних; 4 077,00 грн - інфляційні, 62 174,25 грн - пеня;

-4 077,06 грн (чотири тисячі сімдесят сім гривень шість копійок) судового збору сплаченого за подання позовної заяви.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (п. 1 ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 2 ст. 273 ЦПК України).

Суддя Л. Л. Зуєвич