Рішення

від 22.07.2022 по справі 495/1174/20

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 495/1174/20

Номер провадження 2/495/484/2022

22 липня 2022 рокум. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області у складі:

головуючого судді: Мишко В.В.

при секретарісудового засідання: Ткаченко О.М.

за участю:

представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Братінова І.П.

представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката ОлійникаР.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Білгород-Дністровському

цивільну справу № 495/1174/20

за позовною заявою ОСОБА_1

до ОСОБА_2 та Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори

про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсним,

В С Т А Н О В И В:

25.02.2020 року ОСОБА_1 (далі по тексту позивач) звернулася до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_2 (далі по тексту відповідач-1) та Мологівської сільськоїради Білгород-Дністровськогорайону Одеськоїобласті(даліпо тексту відповідач-2) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори (далі по тексту третя особа) про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними (т. 1 а.с. 1-8).

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дідусь ОСОБА_3 , який за життя склав заповіт, згідно якого він заповідав своїй сестрі ОСОБА_2 належавши йому земельні ділянки, але вонна вважає даний заповіт недійсним, оскільки в момент його складання дідусь був практично сліпим, нічого не бачив, не міг читати та він тяжко хворів і не міг усвідомлювати значення своїх дій, страждав кардіосклерозом. Дідусь тривалий час як до складання заповіту так і після цього, взагалі не віддавав звіт своїм діям.

Так, позивачка просить суд:

- поновити пропущені строки для звернення до суду з заявою про захист своїх прав щодо спадкового майна ОСОБА_3 ;

- визнати недійсним з моменту його укладання заповіт ОСОБА_3 , посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 13 квітня 2009 року і зареєстрований у реєстрі за № 3, згідно якого він заповідав відповідачу 1 належну йому земельну ділянку, розташовану на території Монашівської сільської ради масив № 1 ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,457 га, масив № НОМЕР_2 ділянка № НОМЕР_3 , площею 4,571 га, масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 , площею 2,103 га.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 06 березня 2020 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі №495/1174/20 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними. По справі призначено підготовче судове засідання (т. 1, а.с. 55-56).

02.10.2020 року, представником позивача подано уточнену позовну заяву, згідно з якою останній остаточно просив суд:

- поновити пропущені строки для звернення до суду з заявою про захист своїх прав щодо спадкового майна ОСОБА_3

- визнати недійсним з моменту його укладання заповіт ОСОБА_3 , посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 13 квітня 2009 року і зареєстрований у реєстрі за № 3, згідно якого він заповідав відповідачу 1 належну йому земельну ділянку, розташовану на території Монашівської сільської ради масив № 1 ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,457 га, масив № НОМЕР_2 ділянка № НОМЕР_3 , площею 4,571 га, масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 , площею 2,103 га.

- визнати недійсним з часу видання Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 04 листопаду 2011 року державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області і зареєстрованої у реєстрі за № 312/2010, згідно якого ОСОБА_2 отримала у спадщину 5/6 часток зазначеного в заповіті ОСОБА_3 майна, яке складається з: земельної ділянки масив № НОМЕР_3 ділянка № НОМЕР_1 , масив № НОМЕР_2 ділянка № НОМЕР_3 , масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 , площею 7,131 га, розташованої на території Монашівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 червня 2021 року закрито підготовче провадження по цивільній справі № 495/1174/20 20 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог Білгород-Дністровська міська державна нотаріальна контора про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними. Справу призначено до судового розгляду

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Братінов І.П. в судовому засіданні позовну заяву підтримав в повному обсязі та просив суд її задовольнити. Просив визнати недійсним з моменту його укладання заповіт ОСОБА_3 , посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 13 квітня 2009 року і зареєстрований у реєстрі за № 3, згідно якого він заповідав відповідачу 1 належну йому земельну ділянку, розташовану на території Монашівської сільської ради масив № 1 ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,457 га, масив № НОМЕР_2 ділянка № НОМЕР_3 , площею 4,571 га, масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 , площею 2,103 га, визнати недійсним з часу видання Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 04 листопаду 2011 року державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області і зареєстрованої у реєстрі за № 312/2010, згідно якого ОСОБА_2 отримала у спадщину 5/6 часток зазначеного в заповіті ОСОБА_3 майна, яке складається з: земельної ділянки масив № НОМЕР_3 ділянка № НОМЕР_1 , масив № НОМЕР_2 ділянка № НОМЕР_3 , масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 , площею 7,131 га, розташованої на території Монашівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Олійник Р.В. у судовому засіданні із позовною заявою не погодився в повному обсязі з підстав викладених в промові в судових дебатах, яка викладена ним письмово. Просив суд відмовити у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

Інші учасники судового процесу в судове засідання не з`явились, про день, час і місце судових розглядів справи неодноразово повідомлялись належних чином. Причини неявки суду не відомі.

Згідно із ч.3 ст.131 Цивільного процесуального кодексу України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч.1 ст.223 ЦПК України).

Розглянувши позовну заяву, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази та вислухавши представника позивача, представника відповідача, суд дійшов до наступних висновків.

Відповідно до ч.1 ст.1 Цивільного кодексу України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Відповідно до ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ч.1ст.4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 008666, виданого 04 серпня 2003 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 10/14 ОСОБА_3 належала земельна ділянка площею 7,131 га, яка розташована на території Монашівської сільської ради масив № 1 ділянка № НОМЕР_1 , масив № НОМЕР_2 ділянка № НОМЕР_3 , масив № НОМЕР_4 ділянка № НОМЕР_5 і передана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (т. 1, а.с. 80).

ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_6 від 07 травня 2010 року (т. 1, а.с. 69).

Згідно із заповітом, посвідченим сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Лисенко В.Ф. 13 квітня 2009 року, зареєстрованого у реєстрі за № 3, Дублікат якого виданий ОСОБА_4 , секретарем виконавчого комітету Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 08 вересня 2010 року, за реєстровим № 35 ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповідав вказану вище земельну ділянку ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 76, 91) .

На час смерті ОСОБА_3 з ним в одному будинку проживали та були зареєстровані по АДРЕСА_1 : ОСОБА_5 син, ОСОБА_5 дочка, ОСОБА_6 , 1992 р.н. внучка, ОСОБА_1 , 2001 р.н. внучка, що підтверджується довідкою, виданою 13.10.2010 року Андріївською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області (т. 1, а.с. 70).

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, яка складалася з вище зазначеної земельної ділянки. З дослідженої судом спадкової справи № 312/2010 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 вбачається, що до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори після його смерті звернулися із заявами про прийняття спадщини ОСОБА_2 , як спадкоємниця за заповітом, ОСОБА_7 (дружина покійного) як спадкоємниця за законом.

Син спадкодавця ОСОБА_5 та дочка спадкодавця ОСОБА_5 подали до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори 03.11.2010 р. заяви про відмову від спадкового майна, яке залишилося після смерті їх батька на користь ОСОБА_7 (т. 1, а.с. 67 69).

Державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Кушнір І.В. 04 листопада 2011 року ОСОБА_2 видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток вище зазначеної земельної ділянки, що належала померлому ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 86). Інша 1/6 частка вказаної земельної ділянки успадкована ОСОБА_7 .

У відповідності до свідоцтва про смерть НОМЕР_7 від 17 травня 2019 року, ОСОБА_5 померла в м. Білгороді-Дністровському Одеської області (т. 1, а.с. 32).

Згідно свідоцтва про народження НОМЕР_8 від 15.12.1972 року ОСОБА_5 була дочкою заповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_7 (т. 1, а.с. 31).

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_9 від 29 квітня 2015 року позивач ОСОБА_1 є відповідно дочкою ОСОБА_5 і ОСОБА_8 (т. 1, а.с. 10).

Отже, із вказаного вище слідує, що за життя мати позивача як спадкоємець за законом першої черги після смерті ОСОБА_3 розпорядилася своїм правом на спадщину на власний розсуд, подавши 03.11.2010 р. до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори заяву про відмову від спадкового майна, яке залишилося після смерті її батька на користь ОСОБА_7 (т. 1, а.с. 69).

Крім цього, у судовому засіданні були допитані у якості свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 та ОСОБА_11 , які пояснили наступне.

Так, ОСОБА_9 , яка є хрещеною позивачки пояснила, що в неї з ОСОБА_12 та її покійним дідусем добрі стосунки. Зазначила, що позивачка завжди допомогла та доглядала дідуся, так як він хворів, а потім і зовсім осліп. Про заповіт на ОСОБА_2 їй нічого невідомо, знала, що земля повинна бути передана у спадок позивачці.

Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні пояснила, що позивачка є її онукою, а з відповідачкою вона не знайома. Покійний дід виховував позивачку, поки він не осліп, перед смертю він вже нікого не бачив, не міг писати і читати. Зазначила, що заповіт позивачка знайшла серед документів у мами, коли остання померла, а про інший заповіт їй нічого невідомо. Дід казав весь час, що все віддам ОСОБА_13 , тобто позивачці. Зі слів позивачки, ОСОБА_14 діда в сільську раду для оформленння пенсії, а як зголом з`ясувалось, що оформили заповіт.

Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні зазначила, що вона працювала у Старокозацькій сільській раді та іноді на неї покладались обовязки секретаря. З січня по червень 2009 року виконувала обовязки секретаря Анфіїва С.Р., голова сільської ради не мав права посвідчувати заповіт у 2009 році. Члени родини Бодя приходили з проханням скласти заповіт, повідомили, що покійний Бодя знаходиться у машині і вона їм відмовила, у зв`язку з чим вони пішли до голови сільської ради.

Свідок ОСОБА_11 у судовому засіданні пояснив, що земельна ділянка під час життя ОСОБА_15 перебувала в нього в оренді. Вказав, що йому відомо, що в нього поганий стан здоровя, він був сліпий та збирався оформити заповіт на ОСОБА_13 (позивачку), про заповіт на ОСОБА_14 йому нічого невідомо. З дідом в нього були добрі стосунки, він йому допомогав та на теперішній час він обробляє цю земельну ділянку, так як є директором ЧП «Топаз».

Частиною 1 ст. 1266 ЦК України передбачено, що внуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

У даній справі спадкування за правом представлення не відбувалося, оскільки на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 його дочка ОСОБА_5 була живою та відмовилася від спадкування на користь своєї матері ОСОБА_7 .

Таким чином, судом встановлено, що позивач до спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 не закликалася та не входила до кола спадкоємців за законом.

Доводи позивача про те, що вона має статус дитини, позбавленої батьківського піклування в даному випадку не мають правового значення. Оскільки батьківських прав стосовно позивача її мати ОСОБА_5 була позбавлена на підставі заочного рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 10 липня 2018 року, а розпорядження про надання ОСОБА_1 статусу дитини, позбавленої батьківського піклування було винесено 30.08.2018 року.

За вказаних обставин, на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 мати позивача не була позбавлена батьківських прав і статусу дитини, позбавленої батьківського піклування позивач також не мала.

Щодо доводів представника позивача адвоката Братінова І.П. про те, що позивач є спадкоємцем за заповітом, посвідченим секретарем «Монашскої» сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області і зареєстрованим у реєстрі ЗО № 140 від 03 липня «двухтисячного пятого» року то на переконання суду даний документ не відповідає вимогам достовірності доказу. Вказаний заповіт містить численні орфографічні помилки і відповідно до листа Монашівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 28.07.2020 року № 02-19/259 та відповіді Монашівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 02-19/293 від 22.09.2020 р. на запит адвоката Братінова І.П., ОСОБА_3 03 липня 2005 року в даній сільській раді заповіт не складав, в книзі для реєстрації нотаріальних дій номеру, за яким значиться заповіт не існує (т. 1, а.с. 113).

Позивачем не надано суду жодних доказів про звернення із заявою про прийняття спадщини за вказаним вище заповітом від 03 липня 2005 року.

Матеріали спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_3 , заяви позивача про прийняття спадщини та самого заповіту від 03 липня 2005 року також не містять.

Відповідно до витягу зі Спадкового реєстру за параметрами заповіти/спадкові договори від 09.07.2010 р. № 24165746 у спадковому реєстрі значилися відомості лише про один заповіт заповідача ОСОБА_3 -посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Лисенко В.Ф. 13 квітня 2009 року, зареєстрований у реєстрі за № 3 (т. 1, а.с. 71).

Згідно інформаційній довідці зі Спадкового реєстру за параметрами заповіти/спадкові договори від 04.11.2011 р. № 28592368 у спадковому реєстрі містилися відомості про чинні заповіт заповідача ОСОБА_3 - посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Лисенко В.Ф. 13 квітня 2009 року, зареєстрований у реєстрі за № 3 тадублікат даного заповіту, виданий ОСОБА_4 , секретарем виконавчого комітету Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 08 вересня 2010 року, за реєстровим № 35. Будь-які відомості про наявність іншого заповіту в Спадковому реєстрі не значяться (т. 1, а.с. 85).

Таким чином, суд вважає, що твердження позивача про те, що вона є спадкоємцем за заповітом, посвідченим секретарем «Монашскої» сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області і зареєстрованим у реєстрі ЗО № 140 від 03 липня «двухтисячного пятого» року є необґрунтованими, а вказаний документ не є достовірним і належним доказом.

За вказаних умов суд доходить до висновку, що у спірних правовідносинах позивач не є спадкоємцем після смерті свого дідуся ОСОБА_3 ані за законом, ані за заповітом.

Відповідно до ст.ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом та за законом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1233, 1234 ЦК України закріплено, що заповіт є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Статтями 1235, 1236 ЦК України передбачено, що заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб. Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або його частини.

Відповідно до статті 202 ЦК України заповіт є одностороннім правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Глава 16 ЦК України встановлює поняття правочинів, підстави визнання їх недійсними та правові наслідки їх вчинення - і це є загальні норми права.

Стаття 1257 ЦК України містить норми щодо недійсності заповіту, які є спеціальними нормами і унеможливлюють застосування загальних норм для визнання недійсності правочинів (статті 215, 225 ЦКУ).

Відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його оформи та посвідчення, є нікчемним. (статті 1247, 1248 ЦКУ).

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Вимога про визнання заповіту недійсним або частково недійсним може заявлятись особою, права і законні інтереси якої порушено у зв`язку із складанням цього правочину, зокрема у випадку втрати цією особою права на спадкування за законом або через скасування заповіту на свою користь наступним заповітом.

В абз.2 п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено: оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга ст.3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

У п.5 постанови Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочину недійсними» вказано: відповідно до ст.215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до абз. 2 п.16, п. 20, 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини ,якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини, відмови від її прийняття всіма спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують спадкоємці відповідної черги. Зокрема, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив та батьки. При розгляді цих справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.

У правовому висновку постанови від 03.04.2019 року у справі № 362/3878 /16-ц ВС зазначив: за змістом ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: - пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; - наявність підстав для оспорення правочину; - встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) субєктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

При вирішенні спору про недійсність заповіту принципове значення має наявність в особи права на звернення до суду з відповідним позовом, тобто чи належить позивач до кола осіб, наділених правом на оскарження спірного заповіту. У випадку коли наявність чи відсутність заповіту не впливає на одержання такою особою права спадкування, суд відмовляє в позові. Це зумовлено тим, що закликання до спадкування спадкоємців за заповітом не порушує права та інтереси такої особи .

Згідно із роз`ясненнями, які містяться в абз. 15 п. 6 листа ВССУ від 16.05.2013 р. № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», в якості заінтересованих осіб, повноважних предявляти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) порушені у зв`язку із вчиненням заповіту.

Аналогічне правове тлумачення щодо суб`єктів - заінтересованих осіб, повноважених оспорити заповіт, викладене у правових позиціях Верховного Суду (постанови від 20.05.2021 року справа № 683/2807/18 , від 20.12.2021 року справа № 635/3664/16, від 26.05.2021 року справа № 639/348/17).

Установлені судом у справі фактичні обставини дозволяють зробити однозначний висновок, що позивач не відноситься до даної категорії осіб, оскільки не є спадкоємцем ОСОБА_3 .

Таким чином, позивач не наділена самостійними правомочностями відповідно до норм спадкового права вимагати за цим позовом перегляду волевиявлення ОСОБА_3 відносно розпорядження своїм майном за заповітом, який не порушує її субєктивні права на спадкове майно останнього.

Під час судового розгляду належними та допустимими доказами не підтверджено факт порушення прав позивача, складеним ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заповітом, а також не встановлено у зв`язку із цим обставин і підстав для захисту такого права, шляхом визнання цього одностороннього правочину недійсним за позовом особи, яка фактично право на спадкування не набула.

Згідно з п.4 ч.4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право предявлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню. Виходячи з вказаних положень судовому захисту підлягає саме порушене право, тому відсутність доказів щодо наявності порушеного права є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Подібний правовий висновок викладений у постанові ВС від 16.06.2021 року у справі № 751/968/18

Тобто заповіт ОСОБА_3 та спадкування за ним визначеним спадкоємцем ОСОБА_2 ніяким чином не порушує і не може порушувати законні права та інтереси позивача, яка не має спадкових прав на майно ОСОБА_3 (спадщину), а відповідно із цим та згідно вище приведеними нормами, ОСОБА_1 не є належним позивачем щодо оспорювання заповіту ОСОБА_3 та відповідного свідоцтва про право на спадщину, що є безумовною підставою у відмові у позові.

Суд за таких оставин не вправі оцінувати заповіт ОСОБА_3 на предмет його дійсності, як це описується і вимагається в позові, по суті, оскільки цей процес ініційований неналежним суб`єктом-позивачем, яка не є учасником даних спадкових правовідносин, а оспорюваний заповіт і свідоцтво про право на спадщину не зачіпають її субєктивних цивільних прав.

Усталеною практикою Європейського суду з прав людини визначено, що для того, щоб мати можливість звернутися за захистом до суду, особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Аби претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення «Аксу проти Туреччини» (Aksu v.Turkey) пункт 50; «Берден» (Burden v. The United Kingdom) пункт 33; «Тенасе проти Молдови» (Trnase v. Moldova)

Зважаючи на те, що спадкові права позивача оспорюваним у цій справі заповітом і свідоцтвом про право на спадщину не порушені, оскільки такі права нею фактично не набуті, тому позовні вимоги про визнання такого правочину недійсним за позовом ОСОБА_1 задоволенню не підлягають саме з цих підстав, оскільки вона до кола спадкоємців ОСОБА_3 не відноситься.

Вимога про недійсність свідоцтва про право на спадщину за заповітом позивачем заявлена як похідна від вимоги про недійсність заповіту ОСОБА_3 , також задоволенню не підлягає.

Визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). А в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 25.05.2021 року у справі №522/9893/17.

Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях у справах "Малахер та інші проти Австрії" від 19 грудня 1998 року, "Бурдов проти Росії" від 07 травня 2002 року, "Прессос Компанія Нав`єра С.А." та інші проти Бельгії" від 28 жовтня 1995 року, "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.

Практика ЄСПЛ виходить із принципу співмірності наслідків порушення закону.

Про це, зокрема, йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства", де зазначається, що "в основі всієї Конвенції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда". І, зокрема, в контексті дієвості концептуальних засад мирного володіння майном. Це означає, що ті негативні наслідки, які мають слідувати з порушення закону, не повинні таким чином впливати на майновий стан особи, щоб це явно і очевидно перевищувало значущість правопорушення. Якраз саме це спостерігається при ухваленні судом рішення про нікчемність заповіту як наслідку порушень нотаріального законодавства про посвідчення нотаріусом правочину поза межами його округу.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з вимогами пунктів 1, 2, 5 та 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Позивачем не наведені суду жодні обставини, з якими може пов`язуватися нікчемність заповіту у контексті частини першої статті 1257 ЦК України.

Щодо доводів позивача про те, що заповіт заповідача ОСОБА_3 посвідчений сільським головою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області Лисенко В.Ф. 13 квітня 2009 року, зареєстрований у реєстрі за № 3 без наявних на то повноважень, то такі доводи спростовуються довідкою Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 359 від 20.12.2010 року за підписом сільського голови Юрескул О.І. та секретаря Ноур С.П. (т. 1, а.с. 114).

У відповідності до вказаної довідки на момент складання заповіту ОСОБА_3 13.04.2009 року право засвідчення нотаріальних документів мав Андріївський сільський голова Лисенко В.Ф. у зв`язку зі смертю секретаря сільської ради Подолько Т.К. (а/з № 1 від 04.01.2009 р.).

Більше того, законність оспорюваного позивачем заповітом була підтверджена фактом оформлення дублікату даного заповіту, виданого ОСОБА_4 , секретарем виконавчого комітету Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області 08 вересня 2010 року, за реєстровим № 35. Зазначений дублікат та сам оспорюваний заповіт були зареєстровані та внесені до Спадкового реєстру. Факт видачі та реєстрації в Спадковому реєстрі вказаного дублікату заповіту позивачем не оспорювався і дані дії в установленому законом порядку неправомірними не визнавалися.

У свою чергу, підставою для оформлення та видачі державним нотаріусом Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Кушнір І.В. 04 листопада 2011 року ОСОБА_2 оспорюваного позивачем свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток земельної ділянки, що належала померлому ОСОБА_3 були як заповіт від 13.04.2009 року так і дублікат останнього від 08.09.2010 р.

Зважаючи на те, що зазначені вище довідку Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 359 від 20.12.2010 року та дублікат заповіту видано ОСОБА_4 , яка на той час займала посаду секретаря виконавчого комітету Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, суд оцінює критично покази останньої в судовому засіданні про те, що оспорюваний заповіт начебто посвідчено не уповноваженою особою.

Щодо доводів позивача про те, що заповідач ОСОБА_3 начебто не усвідомлював значення своїх дій під час посвідчення оспорюваного заповіту, то вони не підтверджуються належними та достовірними доказами і спростовуються фактами, які мають преюдиціальне значення та встановлені в рішенні Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 лютого 2011 року у справі № 2-1328/11 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про визнання заповіту, посвідченого 13 квітня 2009 року недійсним.

Так, зазначеним судовим рішенням, яке набрало законної сили та не було оскаржене встановлено, що під час складання спірного заповіту заповідач ОСОБА_3 усвідомлював значення своїх дій, діяв добровільно, без будь-якого примусу. Також у судовому засіданні в рамках зазначеної справи були допитані в якості свідків колишній голова Андріївської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області ОСОБА_16 , який посвідчував заповіт та син відповідача ОСОБА_17 , який знаходився під час посвідчення заповіту, які також підтвердили, що під час складання заповіту ОСОБА_3 усвідомлював значення своїх дій, діяв добровільно, без будь-якого примусу. Також в судовому засіданні у зазначеній справі сама позивач ОСОБА_7 підтвердила, що заповідач ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 усвідомлював значення своїх дій, діяв добровільно, без будь-якого примусу склав заповіт на ім`я відповідача ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 72-73).

Вказані факти, встановлені судовим рішенням не спростовані позивачем в установленому процесуальним законом порядку. Будь-яких клопотань про призначення судових експертиз, на вирішення яких можливо б було поставити питання про стан, у якому заповідач підписував оспорюваний заповіт, позивачем не заявлялося.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, доводи позивача про те, що заповідач ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій під час посвідчення оспорюваного заповіту є необґрунтованими.

Уточнена позовна заява від 15.04.21 р. підписана від імені позивача ОСОБА_10 , відомості щодо наявності свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю у якої відсутні. Отже, така уточнена позовна заява та її зміст не можу бути предметом оцінки суду.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Згідно із ст.2 Цивільного процесуального кодексу України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст.ст. 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.ст. 76-77 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ст.263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними, у зв`язку з чим такий позов не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.19Конституції України,ст.ст.1,4,11,15,16,21,1216-1218,1233-1236,1247-1248, 1257, Цивільного кодексу України, ст.ст. 86, 88-89, 116, 118, 121, 125, 152, 155 Земельного кодексу України, ст.ст. 2, 12-13, 76-81, 131, 141, 223, 247, 258-259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ :

У задоволенніпозовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,Мологівської сільськоїради Білгород-Дністровськогорайону Одеськоїобласті за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсним відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повний текст рішення складено 29.07.2022 року.

Суддя В.В. Мишко