Постанова

від 05.07.2022 по справі 761/18552/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

м. Київ

справа № 761/18552/20

провадження № 61-11840св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Київська міська рада, Державна казначейська служба України,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лорбук»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Горошинський Олександр Олександрович, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року у складі судді Осаулова А. А. та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Нежури В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Київської міської ради, Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лорбук» (далі - ТОВ «Лорбук») про відшкодування майнової шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що 16 липня 2008 року між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та ТОВ «Лорбук» був укладений договір купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні, відповідно до умов якого право власності на нежитлові приміщення з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1,2,3 групи приміщень № 97 загальною площею 121,30 кв. м у будинку АДРЕСА_1 перейшло до ТОВ «Лорбук»

В подальшому, відповідно до договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року ТОВ «Лорбук» продало вказані нежитлові приміщення ОСОБА_1 . Вартість приміщень за договором становила 1 152 180,00 грн.

Після отримання приміщення позивачем у власність були проведенні ремонтні роботи за її кошти.

Між тим, рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року у справі № 16/621 позов Всеукраїнської громадської організації Товариство «Знання» України (далі - ВГОТ «Знання») до Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради; ТОВ «Лорбук», третя особа : Шевченківська районна у м. Києві рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, задоволено, визнано недійсним аукціон з продажу нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 ), з № 1 по № 6 групи приміщень № 96, №№ 1, 2, 3 групи приміщень № 97 загальною площею 121,30 кв.м, оформлений протоколом від 15 липня 2008 року № 05-05/08 про хід біржових торгів з продажу майна, відповідно до якого переможцем торгів було обрано ТОВ «Лорбук», а також визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні від 16 липня 2008 року, укладений між Управлінням з питань комунального майна приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ТОВ «Лорбук».

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року у цій справі рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ВГОТ «Знання».

Постановою Вищого господарського суду міста Києва від 13 жовтня 2010 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року скасовано, рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року залишено без змін.

Крім цього, в провадженні Шевченківського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа № 761/38793/14-ц за позовом Київської місцевої прокуратури № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «Лорбук», треті особи: Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» (далі - КП «Київське МБТІ та РПВОНМ»), ВГОТ «Знання», про визнання договорів недійсними, витребування майна, зобов`язання вчинити дії та усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення; за позовом ВГОТ «Знання» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «Лорбук», треті особи: Київська міська рада, Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), КП «Київське МБТІ та РПВОНМ», про визнання правочину недійсним, визнання права власності та витребування майна.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року позови Київської місцевої прокуратури № 10 та ВГОТ «Знання» задоволені частково. Визнано недійсним договір оренди нежитлових приміщень з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97, загальною площею 121,30 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 , що укладений 04 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнано за ВГОТ «Знання» право користування приміщеннями на умовах договору оренди від 01 березня 2000 року № 08/00; витребувано їх від ОСОБА_2 на користь ВГОТ «Знання» для подальшого використання на умовах оренди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року у справі № 761/38793/14-ц апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради, Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, та апеляційну скаргу ВГОТ «Знання» відхилено. Апеляційні скарги ТОВ «Лорбук», ОСОБА_1 задоволені. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року в частині вирішення позовних вимог Київської місцевої прокуратури № 10 про визнання договору оренди недійсним, в частині вирішення позовних вимог третьої особи та в частині вирішення питання про розподіл судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові; в іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційні скарги ВГОТ «Знання» та заступника прокурора м. Києва задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року в частині відмови у витребуванні майна та визнанні недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій, незміненій апеляційним судом частині, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року у справі № 761/38793/14-ц апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відхилено; апеляційну скаргу ВГОТ «Знання» у частині оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року про відмову у задоволенні позову Київської місцевої прокуратури № 10 про витребування майна та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року відхилено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року у частині відмови Київській місцевій прокуратурі № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у задоволенні позовних вимог про витребування майна та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/38793/14-ц касаційні скарги ВГОТ «Знання» та заступника прокурора міста Києва задоволені частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року у частині відмови у задоволенні позову прокурора про витребування майна скасовано, ухвалено у цій частині нове рішення, яким витребувано нежитлові приміщення з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97, загальною площею 121, 30 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради, повернувши ці приміщення у комунальну власність територіальної громади міста Києва.

Позивач вважала, що неправомірні дії Шевченківської районної у місті Києві ради стали підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень на аукціоні з ТОВ «Лорбук» та встановлення ознак нікчемності договору купівлі-продажу нежилого приміщення, укладеного між ТОВ «Лорбук» та ОСОБА_1 , та витребування приміщень від позивача. При цьому, правонаступником Шевченківської районної у місті Києві ради є Київська міська рада.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ДКСУ на відшкодування майнової шкоди, яка завдана неправомірними діями Київської міської ради, в розмірі 10 759 873,32 грн, з яких: вартість приміщень за договором купівлі-продажу - 1 152 180 грн; грошова маса з урахуванням індексу інфляції - 4 040 695,26 грн; вартість проведення невід`ємних поліпшень в приміщенні - 1 140 841,85 грн; грошова маса, витрачена за придбання нерухомого майна з урахування відсоткової ставки за депозитами фізичних осіб - 4 426 156,31 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено, що діями саме Київської міської ради чи Шевченківської районної у місті Києві ради було завдано збитків. Законодавство встановлює, що збитками є певний (конкретний) розмір втрат, який особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою іншої особи, однак протиправної поведінки Київської міської ради в цьому випадку встановлено не було. Позивачем не доведено також причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою Київської міської ради та заподіяними збитками.

Суд першої інстанції також послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), у якій зазначено, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Усупереч цьому позивач просив стягнути з ДКСУ майнову шкоду, однак доказів існування правовідносин між позивачем і ДКСУ, під час яких спричинено позивачу ДКСУ шкоду, суду не надано.

Постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено, що діями Київської міської ради чи Шевченківської районної у місті Києві ради було завдано збитків. Законодавство встановлює, що збитками є певний (конкретний) розмір втрат, який особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою іншої особи, однак протиправної поведінки Київської міської ради в даному випадку встановлено не було. Позивачем не доведено і причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою Київської міської ради та заподіяними збитками.

Апеляційний суд також указав, що позивач може мати право на відшкодування вартості придбаних приміщень та вартості здійснених невід`ємних поліпшень, у спосіб, передбачений статтею 390 ЦК України, що не може ототожнюватись зі збитками.

Протиправність дій Шевченківської районної у місті Києві ради також позивачем не доведена, натомість, у справі № 761/38793/14-ц касаційним судом встановлено, що в контексті з`ясування наявності чи відсутності волі у Шевченківської районної у місті Києві ради на вибуття спірного майна з її володіння встановлено, що воля ради була направлена на правомірне та законне відчуження майна. Відтак, відчуження із порушенням процедури приватизації не доводить наявності волі Шевченківської районної у місті Києві ради, спрямованої на неправомірну передачу у володіння та права власності на спірне майно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Горошинський О. О., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18), від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19), а також постанові Верховного суду від 04 лютого 2021 року у справі № 520/1928/18 (провадження № 61-16445св20).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки тому, що саме неправомірні дії Шевченківської районної у місті Києві ради стали підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень на аукціоні з ТОВ «Лорбук», встановлення ознак нікчемності договору купівлі-продажу нежилого приміщення, укладеного між ТОВ «Лорбук» та ОСОБА_1 , а як наслідок і витребування у останньої приміщень.

Оскільки органи ДКСУ є єдиним розпорядником коштів державного та місцевих бюджетів, тому саме на них покладається обов`язок з відшкодування шкоди, завданої фізичній особі іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів, в разі доведеності заподіяння такої шкоди, тобто є належним відповідачем, і це не є мірою цивільної відповідальності ДКСУ за спричинену шкоду, а є для ДКСУ способом виконання судового рішення про відшкодування шкоди органами місцевого самоврядування.

Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що у позовній заяві ставилось питання, зокрема, про стягнення, вартості здійснених невід`ємних поліпшень приміщення, яким позивач користувалася з 2008 року та відповідно здійснила дороговартісний ремонт, на підтвердження чого надала договори підряду, акти виконаних робіт та експертний висновок про невід`ємність здійснених поліпшень.

Також, звернено увагу суду касаційної інстанції на те, що апеляційним судом безпідставно було допущено представника Київської міської ради Зденика Т. В. до участі у апеляційному розгляді без належних повноважень, оскільки до реєстру осіб, які можуть здійснювати представництво представник не був внесений, за відсутності статусу адвоката.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Горошинський О. О., у липні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року справу призначено до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 20 жовтня 2008 року між ТОВ «Лорбук» та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу нежилого приміщення з № 1 по № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97 у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 121,30 кв. м. Продаж нежилих приміщень за домовленістю сторін вчинено за 1 152 180 грн.

03 листопада 2008 року право власності на вказані приміщенні зареєстровано за ОСОБА_1 , що підтверджується реєстраційним посвідченням Київського МБТІ № 026420.

05 вересня 2011 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Сфінкс» укладений договір підряду щодо виконання комплексу робіт з ремонту нежилого приміщення з № 1 по № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97 у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 121,30 кв. м. Вартість робіт становить 164 343 грн.

15 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Сфінкс» укладено договір підряду щодо виконання комплексу робіт з ремонту нежилого приміщення з № 1 по № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97 у будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 121,30 кв.м. Вартість робіт становить 430 145 грн.

Згідно з висновком експертного дослідження за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 07 травня 2020 року вартість на дату проведення дослідження невід`ємних поліпшень, які виконані у групах приміщень № 96 та № 97 в житловому будинку у будинку АДРЕСА_1 за період з 2011 року до 2015 року, за даних, які містяться в наданих на дослідження документах, станом на момент проведення експертного дослідження складає 1 140 841,75 грн з ПДВ.

У провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 16/621 за позовом ВГОТ «Знання» до Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради, ТОВ «Лорбук», третя особа - Шевченківська районна у місті Києві рада, про визнання недійним договору купівлі-продажу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року позов ВГОТ «Знання» задоволено. Визнано недійсним аукціон з продажу нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 ), з № 1 по № 6 групи приміщень № 96, №№ 1, 2, 3 групи приміщень № 97 загальною площею 121,30 кв. м, оформлений протоколом № 05-05/08 від 15 липня 2008 року про хід біржових торгів з продажу майна, відповідно до якого переможцем торгів було обрано ТОВ «Лорбук», а також визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні від 16 липня 2008 року, укладений між Управлінням з питань комунального майна приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та ТОВ «Лорбук». Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ВГОТ «Знання». Постановою Вищого господарського суду м. Києва від 13 жовтня 2010 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2010 року скасовано, рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року залишено без змін.

Вказаними судовими рішеннями встановлено, що при здійсненні приватизації нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ), порушено статті 7 та 15 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», що відповідності до статті 20 цього Закону та статті 215 ЦК України є підставою для визнання недійсними відповідних аукціону та договору купівлі-продажу.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року у цивільній справі № 761/38793/14-ц позов Київської місцевої прокуратури № 10 та позов ВГОТ «Знання» задоволені частково. Визнано недійсним договір оренди нежитлових приміщень з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97, загальною площею 121,30 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 , що укладений 04 січня 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ; визнано за ВГОТ «Знання» право користування вказаними приміщеннями на умовах договору оренди від 01 березня 2000 року № 08/00; витребувано їх від ОСОБА_2 на користь ВГОТ «Знання» для подальшого використання на умовах оренди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вказане рішення суду першої інстанції набуло законної сили згідно з рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року у справі № 761/38793/14-ц касаційні скарги ВГОТ «Знання» та заступника прокурора міста Києва задоволені частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року в частині відмови у витребуванні майна та визнанні недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій, незміненій апеляційним судом частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року у справі № 761/38793/14-ц апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відхилено; апеляційну скаргу ВГОТ «Знання» у частині оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року про відмову у задоволенні позову Київської місцевої прокуратури № 10 про витребування майна та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року відхилено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року у частині відмови Київській місцевій прокуратурі № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у задоволенні позовних вимог про витребування майна та про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2008 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/38793/14-ц касаційні скарги ВГОТ «Знання» та заступника прокурора міста Києва задоволені частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року у частині відмови у задоволенні позову прокурора про витребування майна скасовано, ухвалено у цій частині нове рішення, яким витребувано нежитлові приміщення з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97, загальною площею 121,30 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 від ОСОБА_1 на користь Київської міської ради, повернувши ці приміщення у комунальну власність територіальної громади міста Києва.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій не повністю відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Частиною другою статті 393 ЦК України передбачено, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Відповідно до статті 394 ЦК України власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв`язку із зниженням цінності цих об`єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною першою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою.

Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірних дій цього органу, наявності шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає у тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки особи, яка завдавала шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є безумовним та безпосереднім наслідком такої протиправної поведінки.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 308/10255/17 (провадження № 61-1989св21).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не визначився правильно з характером спірних правовідносин, не встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки поданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов передчасного висновку про відмову у позові з підстав, викладених у судовому рішенні.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції зробив висновок, що позивачем не доведено, що діями саме відповідача Київської міської ради чи Шевченківської районної у м. Києві ради було завдано збитків, вказавши, що протиправної поведінки Київської міської ради в цьому випадку встановлено не було. Позивачем не доведено і причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою Київської міської ради та заподіяними збитками. При цьому, суд першої інстанції, роблячи такий висновок, виходив з того, що наданими позивачем судовими рішеннями, ухваленими у справах №16/621, №761/8793/14-ц і №761/38793/14-ц протиправність (неправомірність) рішень, дій чи бездіяльності Київської міської ради чи Шевченківської районної в м. Києві ради, правонаступником якої і є відповідач Київська міська рада, не встановлена, залишивши поза увагою, що такі вимоги не були предметом позовів у цих справах і судами не розглядались.

Так, Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 761/38793/14-ц вирішував питання щодо вираження волі територіальної громади, спрямованої на передачу права власності стосовно спірного об`єкта нерухомості.

Зі змісту цієї постанови вбачається, що рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2010 року, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 13 жовтня 2010 року, аукціон з продажу спірних нежитлових приміщень та договір купівлі-продажу від 16 липня 2008 року визнані недійсними з тих підстав, що ВГОТ «Знання» повідомлено про приватизацію спірних приміщень із пропуском строку, установленого частиною другою статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», що діяв на момент прийняття рішення Шевченківською районною у місті Києві радою та проведення аукціону. Також підставою визнання недійсними аукціону та договору купівлі-продажу стало порушення статті 15 зазначеного Закону щодо поширення інформації про проведення аукціону у неналежному друкованому виданні.

Також Верховний Суд у цій постанові зауважив, що окрім наведеного, в контексті з`ясування наявності чи відсутності волі у Шевченківської районної у місті Києві ради на вибуття спірного майна з її володіння необхідно врахувати, що воля ради була направлена на правомірне та законне відчуження майна.

Таким чином, висновок судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається про відсутність усіх елементів відповідальності за збитки є передчасним та таким, що не відповідає встановленим обставинам справи.

Крім цього, суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто, відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Частиною першою статті 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.

Згідно з частиною першою статті 77 цього Закону, шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, є правопорушення, що включає такі складові елементи як необхідні умови притягнення до відповідальності: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Наявність цих умов в межах розгляду цивільної справи має довести позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Тобто, позивач повинен надати докази як на підтвердження прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень незаконного рішення чи вчинення ними незаконний дій чи протиправної бездіяльності, так і докази спричинення йому шкоди, а також наявності причинного зв`язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою.

Судами належним чином не перевірено, яких саме збитків (реальних чи упущеної вигоди) зазнала позивач, враховуючи, що її позбавили права власності, яке вона придбала у встановленому законом порядку.

У пунктах 6.11-6.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19) за позовом фізичної особи - підприємця до Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області та ДКС України про стягнення збитків зазначено, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відрізняються від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Утім цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.

Наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права при розгляді справ про відшкодування шкоди державою (органом місцевого самоврядування) також слід враховувати при вирішенні цієї справи.

Колегія суддів зазначає, що суд під час прийняття судового рішення керується не лише тими нормативно-правовими актами, на які посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Верховний Суд звертає увагу, що суди, надаючи оцінку предмету та підставам, визначеним позивачем у позовній заяві, повинні керуватись принципом jura novit curia («суд знає закони»), відповідно до якого суд під час розгляду справи має перевірити доводи сторін і самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію таких правовідносин та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок цієї процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою принципу jura novit curia.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 15 червня 2021 року у справі № 927/531/18, від 19 жовтня 2021 року у справі № 910/19021/20.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували та не надали належної правової оцінки доводам позивача щодо стягнення з відповідача саме збитків, які вона зазнала внаслідок витребування у неї майна, а не шкоди, у зв`язку з чим не з`ясували істотні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а тому висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову є передчасними.

За змістом частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

За змістом цієї правової норми лише добросовісний набувач має право на залишення за собою поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач має право на відшкодування здійснених на поліпшення витрат у сумі, на яку збільшилася їх вартість. Під поліпшеннями слід розуміти такі витрати на майно, які мають корисний для речі характер, тобто покращують її властивості, в тому числі її якість, збільшують вартість майна (наприклад, здійснення поточного ремонту нерухомості). При цьому вимоги щодо відшкодування суми, на яку збільшилася вартість майна після його поліпшення, мають бути заявлені до власника майна.

Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули належної уваги на те, що позивачем заявлено позов до власника майна, на користь якого у неї його витребувано, саме про стягнення вартості придбаних приміщень та вартості проведених в приміщеннях невід`ємних поліпшень, на підтвердження якої надала висновок експертного дослідження за результатами проведення будівельно-технічного дослідження від 07 травня 2020 року № 0507-31, складеного судовим експертом Свістуновим І. В. (а.с. 116-138, т. 1).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував на тому, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згідно із цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України»).

Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження

№ 14-512цс18), від 27 листопада 2018 у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18).

Велика Палата Верховного Суду та Верховний Суд неодноразово звертали увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), а також у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року справі № 914/1049/18.

До того ж, статтею 41 Конституції України, статтею 321 ЦК України гарантовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні «Брайловська проти України» (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося «позбавлення майна» у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися «на умовах, передбачених законом», що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись «в інтересах суспільства» та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції («на умовах, передбачених законом») полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy)).

Щодо статті 41 Конституції України, Суд зазначив, що це положення дозволяє відчуження майна як виняток з мотивів суспільної необхідності. Проте, як і частина друга статті 346 ЦК України, вона вимагає, щоб випадки відчуження майна та порядок здійснення такого відчуження були визначені законом. Апеляційний суд у цій справі не конкретизував цього питання та не пояснив, як це положення застосовувалося до обставин справи заявниці, у тому числі, який відповідний закон виправдовував відчуження квартири заявниці.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення Європейського суду з прав людини у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).

Встановлено, що постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/38793/14-ц, яка набрала законної сили, витребувано у позивача нежитлові приміщення з № 1 до № 6 групи приміщень № 96, № 1, 2, 3 групи приміщень № 97, загальною площею 121,30 кв. м, у будинку АДРЕСА_1 на користь Київської міської ради, повернувши ці приміщення у комунальну власність територіальної громади міста Києва і це не є предметом спору у цій справі.

Судами встановлено та не заперечувалось сторонами, що позивач протягом довгого часу володіла на праві власності спірним майном та здійснила поліпшення, які виконані у групах приміщень № 96 та № 97 у житловому будинку у будинку АДРЕСА_1 за період з 2011 року до 2015 року, що є невід`ємними. Проте позбавлення позивача права на відповідну компенсацію вартості майна та цих поліпшень є порушенням права на справедливий суд відповідно до Конвенції і не може мати легітимну мету.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Вказані у касаційній скарзі доводи знайшли своє підтвердження щодо порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні судом апеляційної інстанції судового рішення.

Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.

Доводи, наведені у позовній заяві та апеляційній скарзі, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Отже, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Горошинський Олександр Олександрович, задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук