Рішення

від 08.08.2022 по справі 308/12679/21

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/12679/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 серпня 2022 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Данко В.Й.,

за участю:

секретаря судового засідання - Бокотей А.М.,

представника позивача - ОСОБА_9,

представника відповідача-3 - ОСОБА_10,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Ужгород в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності

в с т а н о в и в:

І. Стислий виклад позицій учасників справи

до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі - позивач) до Ужгородської міської ради код ЄДРПОУ 04053699, місцезнаходження: м.Ужгород, пл.Поштова, 3 (далі - відповідач-1), ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 (далі - відповідач-2), ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_3 (далі - відповідач-3), у якій позивач просить суд:

-визнати незаконним та скасувати пункт 1.10 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2017 року №808 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» про надання ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0643 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_4 ;

-визнати незаконним та скасувати пункт 1.36 рішення Ужгородської міської ради від 13 грудня 2018 року №1349 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» про затвердження ОСОБА_2 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_4 ;

-визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки №2086 від 23.12.2020 кадастровий номер 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Котляровою Людмилою Володимирівною;

-скасувати державні реєстрації права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прийняття оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування не узгоджується із приписами частини 3 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент надання дозволу на розробку проекта землеустрою), згідно з якими у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється. При цьому позивач вказує на те, що на момент прийняття відповідачем-1 рішення від 09 листопада 2017 року №808 постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07.03.2017 по справі №308/2555/16-а, залишеною у відповідній частині без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.06.2017, рішення Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року «Про затвердження містобудівної документації» в частині затвердження генерального плану (коригування) м.Ужгорода та плану зонування території м. Ужгорода, виконані державним підприємством «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» ім. Ю.М.Білоконя» було скасовано.

Зазначає про те, що виділення відповідачу-2 земельної ділянки перешкоджає у користуванні майном. Як вказує позивач, у випадку якщо будівництво його будинку буде здійснюватися у відповідності до затвердженого проекту, а рішення стосовно виділення земельної ділянки буде залишено в силі, то для потрапляння до будинку позивачу, членам його родини, гостям та іншим особам доведеться заходити через задню його частину з боку.

Посилається на те, що не погоджувала межі суміжної земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168, що була виділена відповідачу-2. Між тим, з проектної документації щодо відведення відповідачу-2 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 позивачем як суміжним землевласником нібито погоджено межі відповідної земельної ділянки. Вказує на те,що за цим фактом звернулася до органів правопорядку.

Звертає увагу суду на те, що про порушення своїх прав позивач дізналася лише у зв`язку зі здійснення досудового розслідування у межах кримінального провадження №12021078030000560. При цьому на сесіях міської ради не буває, ніхто з відповідачів її не повідомляв про набуття ними у власність вказаної земельної ділянки, будівництво на ділянці не велося. Жодних очевидних дій які би свідчили про набуття спірної ділянки кимось у власність не було. У зв`язку з викладеним просить суд поновити строк позовної давності з підстав поважності його пропуску.

25.10.2021 до суду від представника відповідача-1 надійшов відзив, у якому він проти позову заперечив повністю. Відзив обґрунтований тим, що рішення органу місцевого самоврядування є правомірними та прийняті без порушень містобудівного законодавства.

03.02.2022 до суду від відповідача-3 надійшов відзив, у якому вона проти позову заперечила. Відзив обґрунтований тим, що позивач не є стороною договору купівлі-продажу земельної ділянки №2086 від 23.12.2020 кадастровий номер 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га, а тому у неї відсутні підстави для ініціювання розгляду питання про його недійсність.

Вказує на те, що твердження позивача про порушення її речового права на власну земельну ділянку кадастровий номер 2110100000:30:001:0112 є безпідставним, оскільки під`їзд до вказаної ділянки є вільним, а ділянка з кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 жодним чином не обмежує доступ позивача до його земельної ділянки.

Вважає, що положення частини 3 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент надання дозволу на розробку проекта землеустрою), на які покликається позивач, не можуть застосовуватися до правовідносин між відповідачем-1 та відповідачем-2, оскільки рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розробку проекта землеустрою не є правовстановлюючим документом. При цьому посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17.10.2018 по справі №380/624/16-ц.

Звертає увагу суду на те, що на момент прийняття рішення про затвердження проекта землеустрою орган місцевого самоврядування затвердив детальний план територій, який визначає планувальну організацію та розвиток території, на якій розміщена спірна земельна ділянка. За таких обставин, на думку відповідача-3, відповідач-2 як попередній власник земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:30:001:0112 отримав її після затвердження необхідної містобудівної документації, а тому доводи про невідповідність оскаржуваних рішень вимогам містобудівного законодавства є помилковими.

Твердження позивача стосовно не погодження нею меж земельною ділянки з кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 є необґрунтованим, оскільки долучена до матеріалів справи копія повідомлення про вчинення кримінального правопорушення не є належним доказом, а свідчить лише про факт звернення позивача із заявою про можливий злочин.

Вважає, що позовні вимоги у частині визнання незаконним та скасування пункту 1.10 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2017 року №808 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» заявлено з пропуском строку позовної давності, оскільки рішення органу місцевого самоврядування публікуються на офіційному сайті відповідного органу, є загальнодоступними для ознайомлення.

До суду від представника відповідача-3 надійшла заява, у якій він проти позову заперечив повністю. Заява обґрунтована тим, що позивач, починаючи з 24.09.2021 не є власником земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0112, тому володіння відповідачем-3 суміжною земельною ділянкою з кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 не порушує речових прав позивача.

05.05.2022 до суду від третьої особи надійшли пояснення, у яких вона проти позову заперечила. Пояснення обґрунтовані тим, що рішення відповідача-1 про затвердження проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачем-2 прийнято без урахування висновків Львівського апеляційного адміністративного суду, викладених у постанові від 29.06.2017 по справі №308/2555/16-а. Також третя особа звертає увагу суду на те, що у зв`язку із розміщенням земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 на території земель загального користування ОСОБА_4 позбавлений можливості вільного доступу до останньої.

Відповідач-2 правом на подання відзиву не скористався, що згідно з частиною 2 статті 191 ЦПК України не перешкоджає розгляду та вирішенню справи по суті за наявними матеріалами.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала повністю, просила суд позов задовольнити повністю.

У судовому засіданні представник відповідача-3 проти позову заперечив, просив суд у задоволенні позову відмовити повністю.

У судове засідання відповідач-1 явку уповноваженого представника не забезпечив, належним чином повідомлений про час, дату і місце його проведення, у поданому відзиві просив здійснювати розгляд справи за відсутності представника.

У судове засідання відповідач-2 і третя особа не з`явилися, належним чином повідомлені про час, дату і місце його проведення, клопотання про відкладення не подали.

ІІ. Рух справи

Ухвалою від 07.10.2021 суддя прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі та витребував додаткові докази.

Ухвалою від 24.11.2021 суд витребував додаткові докази.

Ухвалою від 20.04.2022 суд залучив третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Ухвалою від 26.05.2022 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

ІІІ. Фактичні обставини справи

Заслухавши пояснення та заперечення учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 28.11.2021 №3028 позивач придбала земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:30:001:0112, що розташована за адресою АДРЕСА_4 , площею 0,0754 га. Згаданий договір зареєстрований у Державному реєстрі правочинів у відповідності до витягу №10707302 від 28.11.2011, сформованого приватним нотаріусом Журкі О.Т.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем розроблено будівельний паспорт б/н від 29.05.2012 та розпочато будівництво індивідуального житлового будинку, що підтверджується повідомлення про початок виконання будівельних робіт №ЗК 06212187208 від 11.10.2012.

17.05.2015 позивач зверталася до відповідача-1 із заявою про надання дозволу на розробку проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд загальною площею 0,0485 га, яка розташована по АДРЕСА_5 . Згідно з описом документів (Т.1., а.с.27) до вказаної заяви позивач долучила копію паспорта і довідки про присвоєння ідентифікаційного номера (для фізичних осіб) та графічні матеріали, на яких зазначено місце розташування об`єкта та площа земельної ділянки.

Відповідно до підпункту 5.87. рішення відповідача-1 «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» №233 від 31.05.2016 позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки за її заявою б/н від 17.05.2015 (Т.1, а.с.28).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №301196710, сформованою 23.02.2022, власником земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0112, площею 0,0754 га є ОСОБА_5 .

Зі змісту вказаної довідки слідує, що підставою для державної реєстрації є договір купівлі-продажу земельної ділянки від 24.09.2021 №937.

Відповідач-2 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_4 від 07.10.2015.

Згідно із заявою відповідача-2 б/н від 13.07.2017, адресованою міському голові Ужгородської міської ради Андріїву Б.Є., відповідач-2 просив надати дозвіл на підготовку проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку. Господарських будівель та споруд площею 0,0643 га в районі АДРЕСА_4 . До поданої заяви долучив паспортні дані, ідентифікаційний код, посвідчення УБД, а також матеріали щодо бажаного місця розташування земельної ділянки.

За наслідками розгляду заяви відповідача-1 орган місцевого самоврядування прийняв рішення від 09 листопада 2017 року №808 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», у відповідності до підпункту 1.10. якого відповідачу-2 надано дозвіл на підготовку проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0643 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_4 (Т.1., а.с.42).

Надалі відповідач-2 звернувся до фізичної особи-підприємця із заявою б/н від 20.06.2018 стосовно виготовлення проекта землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0643 га на виконання вищевказаного рішення відповідача-1 (Т.1, а.с.38).

Згідно з висновком управління містобудування та архітектури від 05.10.2018 №517/03-08/18 розроблений на замовлення відповідача-2 проект землеустрою погоджено із застереженням про можливість його наступного затвердження тільки після затвердження детального плану території, обмеженої АДРЕСА_4 та територією житлового комплексу «5 Авеню» при умові врахування детальним планом намірів використання даної ділянки (Т.1, а.с.43).

У подальшому підпунктом 1.36. рішення відповідача-1 від 13 грудня 2018 року №1349 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» розроблений на замовлення відповідача-2 проект землеустрою затверджено та передано земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га у власність відповідачу-2 (Т.1, а.с.52).

Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 02.02.2019 відповідач-2 відчужив земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 на користь гр. ОСОБА_6 (Т.1, а.с.184-185). Згаданий договір посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу та зареєстровано за №83. Надалі гр. ОСОБА_6 оформила право власності на зазначену земельну ділянку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №154859864, сформованим 02.02.2019.

Опісля відповідач-3 набула спірну земельну ділянку, придбавши її у гр. ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 23.12.2020 №2086 (Т.1., а.с.178-180).

Спірна земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 розташована за адресою АДРЕСА_4 , що підтверджується витягами з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (Т.1, а.с.90, 182) та підпунктом 1.1. договору №83 від 02.02.2019 (Т.1, а.с.184-185).

Відповідно до акта погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами б/н від 05.10.2018, який оформлявся під час розробки проекта землеустрою для відповідача-2 (Т.1, а.с.48), суміжним землевласником була, у тому числі, позивач. При цьому навпроти імені позивача в акті погодження меж проставлено підпис. За словами позивача, жодних актів вона особисто не підписувала, а підпис в акті погодження меж б/н від 05.10.2018 здійснено сторонньою особою. Звернення до органів прокуратури із повідомленням про вчинення кримінального правопорушення від 22.07.2021 підтверджується проставленою правоохоронним органом відміткою про отримання такого повідомлення на його примірнику. (Т.1., а.с.54-55). Зазначена обставина учасниками справи не оспорюється.

Згідно з листом управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради №214/26.01-15 від 12.08.2021 на момент 09.11.2017 детальний план території чи план зонування в межах вулиць Вірменської, Кавказької, Університетської був відсутній, оскільки дія останнього була скасована відповідно до постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.06.2017 по справі №876/4696/17 (Т.1, а.с.50).

У свою чергу, відповідно до листа управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради №18/26.01-13 від 17.01.2022 станом на 19.12.2018 за місцем знаходження земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 діяв детальний план території, обмеженої АДРЕСА_4 та територією житлового комплексу «5 Авеню», затверджений рішенням XXVIII сесії Ужгородської міської ради VII скликання № 1296 11.10.2018 «Про затвердження містобудівної документації» (Т.1, а.с.204).

Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07.03.2017 по справі №308/2555/16-а за позовом ОСОБА_7 про визнання незаконними генерального плану і плану зонування території, скасування рішення позовні вимоги задоволено, а саме:

-визнано незаконними генеральний план (коригування) м. Ужгорода та план зонування території м. Ужгорода, виконані державним підприємством «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» ім. Ю.М. Білоконя», що затверджені рішенням Ужгородської міської ради VIІ скликання від 10 березня 2016 року «Про затвердження містобудівної документації»;

-скасовано як незаконне рішення Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року «Про затвердження містобудівної документації» в частині затвердження генерального плану (коригування) м. Ужгорода та плану зонування території м. Ужгорода, виконані державним підприємством «Український державний науково-дослідний інститут проектування міст «Діпромісто» ім. Ю.М. Білоконя».

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.06.2017 за наслідками ревізійного перегляду вказаного судового рішення суду першої інстанції апеляційну скаргу Ужгородської міської ради задоволено частково, а саме:

-постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 березня 2017 року у справі № 308/2555/16-а в частині визнання незаконними генерального плану (коригування) та плану зонування території - скасовано та прийнято в цій частині нову постанову, якою відмовлено в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконними генерального плану і плану зонування території м. Ужгорода;

-в решті постанову залишено без змін.

Частково задовольняючи апеляційну скаргу та скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд аргументував тим, що в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення, а право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Однак генеральний план населеного пункту та план зонування території є текстовими і графічними матеріалами, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій, та набирають юридичної сили, а відтак, можуть застосовуватись на відповідній території лише після їх затвердження органом місцевого самоврядування, тобто не є рішеннями суб`єкта владних повноважень в розумінні Кодексу адміністративного судочинства.

Постановою Верховного Суду від 25.05.2021 у відповідній справі постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 07 березня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року скасовано з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій допустили істотне порушення норм процесуального права, яке полягало в недотримання спеціального порядку розгляду спорів про оскарження нормативно-правового акта.

На момент розгляду та вирішення справи №308/12679/21 судових рішень по суті спору у справі №308/2555/16-а не прийнято.

Згідно з актом погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, який є невід`ємною складовою затвердженого на користь ОСОБА_2 проекта землеустрою, земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 межує із земельною ділянкою 2110100000:30:001:0113. Суміжним землевласник вказано ОСОБА_8 , однак на момент розгляду та вирішення справи власником зазначеної ділянки ОСОБА_4 , що підтверджується витягом з державного реєстру речових право на нерухоме майно про реєстрацію права власності №186642467, сформованого від 29.10.2019. Підстава виникнення права власності - свідоцтво про право на спадщину №2419 від 29.10.2019 (Т.1, а.с.148-152).

Позивач визнана потерпілою у кримінальному провадженні №12021078030000560, відомості про яке внесено до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 185 КК України, що підтверджується витягом з ЄРДР від 01.06.2021 (Т.1, а.с.56).

Позивач, вважаючи, що її речові права порушені, та, виходячи з наявності підстав для скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та скасування державних реєстрацій права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га, звернулася до суду з відповідним позовом.

ІV. Позиція суду

(1.)Щодо визнання незаконними та скасування пункту 1.10 рішення Ужгородської міської ради від 09 листопада 2017 року №808 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» та пункту 1.36 рішення Ужгородської міської ради від 13 грудня 2018 року №1349 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок»

(1.1.)Щодо ефективності оскарження рішення про надання дозволу на розробку проекта землеустрою та доводів про порушення містобудівного законодавства при його прийнятті

Як встановив суд, прийняття оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування зумовлене зверненням відповідача-2 із заявою б/н від 13.07.2017, тому, на переконання суду, аналіз правомірності процедури відведення спірної земельної ділянки повинен здійснюватися, виходячи з положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції від 04.06.2017, яка діяла на момент подання вказаної заяви відповідача-2.

Згідно з частиною 1 статті 118 ЗК України у вказаній редакції громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

За правилами частини 1 статті 122 ЗК України в аналізованій редакції сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель (частина 4 статті 118 ЗК України в ред. від 04.06.2017).

Приписами частин 7-9 цитованої статті у відповідній редакції, серед іншого, було передбачено те, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Аналіз правової регламентації порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, що встановлений статтею 118 ЗК України в ред. від 04.06.2017, дозволяє суду стверджувати про те, що відведення земельної ділянки передбачало реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Тобто рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності на земельну ділянку.

При цьому дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає наділяє заінтересовану особу повноваженням лише ідентифікувати земельну ділянку, яку особа бажає отримати в майбутньому.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року по справі №530/1856/18.

У постанові від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що вимога про визнання рішення незаконним у спорі, що виник із земельних правовідносин, може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо фактичною підставою пред`явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц).

Таким чином, надання відповідачу-2 згоди на розроблення проекта землеустрою не свідчить про надання йому цієї земельної ділянки.

Зважаючи на те, що рішення про надання дозволу проекта землеустрою не є правовстановлюючим документом, то позовні вимоги у частині визнання протиправним та скасування пункту 1.10 рішення відповідача-1 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» від 09 листопада 2017 року №808 не відповідають належному способу захисту, а тому не підлягають задоволенню.

При цьому, суд вважає, помилковим посилання позивача на приписи частини 3 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в редакції, чинній на момент надання дозволу на підготовку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачу-2, тобто від 02.08.2017, згідно з якими у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.

Буквальний аналіз цитованої норми дозволяє суду стверджувати про те, що вказана норма детермінує обмеження, які стосуються саме існуючих земельних ділянок.

Відповідно до частини 1 статті 79 ЗК України в ред. від 04.06.2017 земельною ділянкою є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Особливості формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав у період прийняття оскаржуваного позивачем рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою було унормовано, з-поміж іншого, статтею 79-1 ЗК України, яка встановлювала, що формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється: 1)у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; 2)шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; 3)шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; 3)шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; 4)за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (частина 6 статті 79-1 ЗК України в аналізованій редакції).

Таким чином, земельне законодавство, чинне на момент виникнення спірних правовідносин, визначало, що земельна ділянка може бути сформована на підставі «проекта землеустрою» або «технічної документації із землеустрою». Тобто, зважаючи на законодавчо запроваджений алгоритм відведення земельних ділянок, на момент прийняття рішення про надання дозволу на розроблення проекта землеустрою земельна ділянка як об`єкт права власності ще не існує.

Суд звертає увагу на те, що частиною 7 статті 118 ЗК України в аналізованій редакції визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів;

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У цьому контексті показовим є застосування законодавцем юридичної техніки із використанням слова «об`єкт», а не «земельна ділянка», що підтверджує правильність міркувань суду з приводу того, що дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки спрямований лише ідентифікувати земельну ділянку у подальшому.

За таких обставин суд відхиляє посилання позивача на частину 3 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» в редакції від 02.08.2017.

(1.2.)Щодо підписання акта погодження меж спірної земельної ділянки

Як з`ясував суд, у матеріалах справи наявна копія акта погодження меж спірної земельної ділянки із сусідніми землевласниками та землекористувачами б/н від 05.10.2018 (Т.1, а.с.48), зі змісту якого вбачається наявність проставленого навпроти імені позивача підпису. При цьому позивач, заперечуючи факт підписання нею відповідного акта, посилається на повідомлення про вчинення кримінального правопорушення.

Надаючи правову оцінку таким аргументам, суд зазначає про те, що повідомлення про вчинення кримінального правопорушення не є належним доказом підтвердження того, що певний підпис вчинено або не вчинено конкретною особою.

Вказану обставину суд розцінює також із урахуванням відсутності законодавчо встановлених обмежень щодо кількості підписів у певної особи.

Так, пунктом 6 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII (далі - Положення №2503-ХІІ) передбачено, що на першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім`я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою.

Водночас, ні цитованим приписом Положення №2503-ХІІ, ні будь-яким іншим нормативно-правовим актом, не встановлено, що відображений у паспорті підпис особи (або будь-який інший вигаданий особою підпис) являється єдино можливим для всіх наступних підписуваних нею документів.

За таких обставин суд відхиляє доводи позивача про те, що вона не підписувала акт про погодження меж спільної земельної ділянки.

Безвідносно до вищенаведених висновків суд у порядку obiter dictum вказує на те, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц).

(1.3.)Щодо доводів позивача про необхідність визнання поважними причин пропуску позовної давності щодо частини позовних вимог та заяви відповідача-3 про застосування наслідків спливу строку позовної давності

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач, оскаржуючи пункт 1.10 рішення відповідача-1 «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» від 09 листопада 2017 року №808, просить суд визнати поважними причини пропуску строку позовної давності, зважаючи на те, що про порушення своїх прав вона дізналася лише, починаючи з липня 2021 року.

На переконання суду, вказане твердження не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки позивачем не підтверджено те, що про порушення своїх прав вона дізналася лише з липня 2021 року. Суд відхилив посилання позивача про не підписання нею акта погодження меж спірної земельної ділянки з огляду на недоведеність зазначених тверджень.

Вказане, вочевидь, впливає на обчислення строку позовної давності, у зв`язку з чим суд звертає увагу на наступне.

Так, за приписами статей 256 та 257 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Дослідивши зміст акта про погодження меж спірної земельної ділянки б/н від 05.10.2018, суд вказує на те, що у ньому чітко зазначено підставу його складення, а саме - рішення відповідача-1 про надання відповідачу-2 дозволу на розробку проекта землеустрою. Таким чином, позивач, будучи обізнаною зі змістом акта про погодження меж на момент його підписання не могла не знати про існування оспорюваного рішення №808 від 09.11.2017.

Відтак, виходячи з матеріалів справи та беручи до уваги попередні висновки, суд констатує, що строк позовної давності повинен обчислюватися від 06.10.2018 (наступний день після підписання акта про погодження меж). Отже, позивач управі оскаржити рішення про надання дозволу на розробку проекта землеустрою не пізніше 06.10.2021.

У свою чергу, позивач звернулася до суду 23.09.2021, тобто в межах 3-річного строку позовної давності, тому підстави вважати, що позовна давність щодо оскарження рішення №808 від 09.11.2017 про надання відповідачу-2 дозволу на розробку проекта землеустрою відсутні. Відтак строк позовної давності позивачем щодо оскарження рішення відповідача-2 про надання дозволу на розробку проекта землеустрою позивачем не пропущено.

Таким чином, суд відхиляє посилання позивача на необхідність визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, позаяк у цій частині доводи учасника справи є передчасними та зумовлені помилковим обчисленням перебігу строку позовної давності.

Суд не погоджується з аргументами відповідача-3 про наявність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності в частині оскарження позивачем рішення про надання відповідачу-2 дозволу на розробку проекту землеустрою, виходячи з наступних мотивів.

Так, обґрунтовуючи необхідність застосування наслідків спливу строку позовної давності, відповідач-3 посилається на пункт 137 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 по справі №183/1617/16, за яким позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Між тим, пунктом 138 цієї ж постанови визначено, що сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Вказане узгоджується також із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, відображеною у постанові від 13.02.2019 по справі №826/13768/16, у відповідності до якої позовна давність є законним правом правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.

Як наслідок, реалізація такого права можлива самим лише порушником. Іншими словами, ініціювання питання про застосування наслідків спливу строку позовної давності здійснюється особою, котра порушила право позивача, тобто належним відповідачем.

Екстраполюючи викладене на спірні правовідносини, суд наголошує на тому, що ОСОБА_3 не є належним відповідачем у частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування пункту 1.10 рішення «Про затвердження, надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» від 09 листопада 2017 року №808, оскільки у цій частині позовні вимоги пред`явлені до Ужгородської міської ради як суб`єкта прийняття названого рішення.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3 статті 267 ЦК України). Утім, відповідач-3 питання про застосування наслідків спливу позовної давності не ставив.

Підсумовуючи викладене, суд доходить до переконання, що посилання відповідача-3 на наявність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності в частині оскарження позивачем рішення про надання відповідачу-2 дозволу на розробку проекту землеустрою ґрунтуються на довільному трактуванні висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14.11.2018 по справі №183/1617/16, та є передчасними, оскільки відповідач-3 не є стороною спору в частині оскарження рішення про надання дозволу на розробку проекта землеустрою.

У зв`язку з наведеним, суд вважає, що доводи відповідача-3 про те, що рішення органу місцевого самоврядування публікуються на офіційному веб-сайті та є загальнодоступними, що впливає на перебіг позовної давності, не заслуговують на увагу та не потребують аналізу, зважаючи на те, що такі аргументи спрямовані обґрунтувати застосування наслідків спливу позовної давності у частині позову, яка відповідача-3 не стосується.

(1.4.)Щодо доводів про порушення речових прав позивача і третьої особи

Як встановив суд, позивач посилається на те, що виділення відповідачу-2 земельної ділянки перешкоджає їй у користуванні майном, оскільки, як зазначає позивач, у випадку якщо будівництво його будинку буде здійснюватися у відповідності до затвердженого проекту, а рішення стосовно виділення земельної ділянки буде залишено в силі, то для потрапляння до будинку позивачу, членам його родини, гостям та іншим особам доведеться заходити через задню його частину з боку.

Між, тим вказані аргументи є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як роз`яснено у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 №5 відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

За правилами частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Із урахуванням викладеного суд звертає увагу на те, що повідомлення про початок виконання будівельних робіт, будівельний паспорт та схема забудови земельної ділянки не підтверджують виникнення у позивача права власності, про захист якого вона просить.

Більше того, на переконання суду, слушними є твердження представника відповідача-3 про те, що позивач, починаючи з 24.09.2021 не є власником земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0112, тому володіння відповідачем-3 суміжною земельною ділянкою з кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 не порушує речових прав позивача, оскільки, як встановив суд, згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №301196710, сформованою 23.02.2022, власником земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:30:001:0112, площею 0,0754 га є ОСОБА_5 , який набув право власності на вказану земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24.09.2021 №937.

Суд не бере до уваги посилання представника третьої особи про порушення її речового права, зважаючи на те, що процесуальний статус відповідного учасника справи передбачає процесуальну, а не матеріальну заінтересованість, тобто відповідні аргументи можуть бути предметом правової оцінки за звернення ОСОБА_4 як позивача, а не як третьої особи.

(1.5.)Щодо правомірності пункту 1.36 рішення про затвердження проекта землеустрою

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач окремих підстав, відмінних від уже проаналізованих судом, на обґрунтування протиправності пункту 1.36 рішення відповідача-1 про затвердження проекта землеустрою не навела.

Поряд із цим, суд поділяє твердження відповідача-3 про те, що затвердження проекта землеустрою мало місце у період, коли діяв детальний план території, обмеженої вулицями Вірменською, Кавказькою, Університетською та територією житлового комплексу «5 Авеню», затверджений рішенням XXVIII сесії Ужгородської міської ради VII скликання № 1296 11.10.2018 «Про затвердження містобудівної документації» (Т.1, а.с.204), що підтверджується листом управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради №18/26.01-13 від 17.01.2022.

Таким чином, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування пункту 1.36 рішення про затвердження проекта землеустрою слід залишити без задоволення.

(2.)Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки №2086 від 23.12.2020

За змістом статей 203 та 217 ЦК України оспорювати правочин у суді може одна зі сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша законна реалізація заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

У цій справі позивач не була стороною купівлі-продажу спірної земельної ділянки №2086 від 23.12.2020.

Отже, дослідження обґрунтованості аргументів щодо недійсності договору може здійснюватися за умови підтвердження позивачем конкретних фактів порушення її прав та законних інтересів оспорюваним договором, тобто позивач повинна підтвердити, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним її права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

У свою чергу, суд повинен перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. У вимірі спірних правовідносин, суд вказує на те, що позивач не надала жодних вагомих доказів на підтвердження наявності в неї юридичної заінтересованості, для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки кадастровий номер 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га.

Так, позивач не є кредитором продавця земельної ділянки за вказаним договором, не була власником згаданої земельної ділянки, тобто підстави вважати, що звернення позивача спрямоване на те, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі відсутні.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог в аналізованій частині слід відмовити повністю.

(3.)Щодо скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:30:001:0168 площею 0,0643 га

З прохальної частини позовної заяви вбачається, що позивач просить скасувати усі реєстрації права власності на спірну земельну ділянку.

Суд, надаючи правову оцінку обґрунтованості позовних вимог у цій частин, виходить з того, що на момент розгляду та вирішення спору по суті, власником зазначеної земельної ділянки є відповідач-3. Реєстрація права власності за вказаним учасником справи сторонами визнається та не оспорюється. Відтак предметом правової оцінки є правомірність реєстрації права власності саме за відповідачем-3.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №910/10987/18).

Із урахуванням наведеного суд звертає увагу на те, що право конкретної особи порушують не реєстраційні дії як такі, а саме речове право іншої особи. Тобто позовні вимоги про скасування реєстраційних дій мають похідний характер.

Таким чином, з огляду на те, що суд відмовив у задоволенні первісних позовних вимог похідні позовні вимоги слід залишити без задоволення.

V. Судові витрати

Відповідно до статті 141 ЦПК України з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог судові витрати у вигляді судового збору покладаються на позивача.

VI. Висновки за результатами розгляду

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Підсумовуючи викладене у сукупності суд дійшов висновку про те, що у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити повністю.

Керуючись статтями 12, 13, 18, 81, 259, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Судові витрати у вигляді судового збору покладаються на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повне рішення суду складено 15 серпня 2022 року.

Суддя В.Й. Данко