Рішення

від 12.04.2022 по справі 640/498/21

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 квітня 2022 року м. Київ №640/498/21

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (війська частина НОМЕР_2)прозобов`язання вчинити дії,В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) з позовом до 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (війська частина НОМЕР_2) (АДРЕСА_3 ЄДРПОУ НОМЕР_3), у якому просить суд зобов`язати 195 центральну базу Державної спеціальної служби транспорту (в/ч НОМЕР_2, ЄДРПОУ НОМЕР_3) розрахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) середній заробіток (з 31.07.2019 по день фактичного зарахування коштів) з розрахунку 441 (чотириста сорок одна) грн. 61 коп./день за весь час затримки належних виплат при звільненні.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що під час звільнення з військової служби, відповідачем не здійснено повного розрахунку, зокрема не проведено наступних виплат: грошової компенсації вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно згідно Довідки-розрахунку №4 від 25.10.2019 в сумі 50 630 (п`ятдесят тисяч шістсот тридцять) грн. 23 коп., без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору; грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки.

На думку позивача, несвоєчасне отримання коштів при звільненні порушує його право, передбачене статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України, а тому наявні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 31.07.2019 по день фактичного зарахування коштів.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито спрощене позовне провадження у справі, без повідомлення учасників справи (письмове провадження), встановлено відповідачу строк для надання відзиву та витребувано від останнього докази та відповідні матеріали.

Відповідач подав відзив на адміністративний позов, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що на військовослужбовців, які проходили військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, Кодекс законів про працю України не поширюється. При нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 Кодексу законів про працю України відсутні та посилається на судову практику.

За доводами відповідача, в даному випадку відсутні підстави для визнання протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні та стягнення з військової частини НОМЕР_2 середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Також відповідач стверджує, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира військової частини, проте рапорт позивачем на дату звільнення про виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку не був поданий, а заява про виплату грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку протягом 2017, 2018, 2019 років, як учаснику бойових дій ОСОБА_1 була подана 16.01.2020, тому підстави щодо виплати середнього заробітку з 31.07.2019 відсутні, оскільки днем подання заяви вважається день звернення позивача, тобто 16.01.2020.

Відповідно до частини третьої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.

ОСОБА_1 , проходила військову службу в Державній спеціальній службі транспорту.

Перебуваючи на посаді інструктора відділення персоналу та стройового штабу 195 центральна база Державної спеціальної служби транспорту 22.07.2019 звернулась до безпосереднього керівника з рапортом про звільнення з військової служби в зв`язку із скороченням штатів, в якому зазначила про бажання отримати усі грошові кошти належні їй до виплати на день виключення із списків особового складу 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту.

Наказом Голови Адміністрації 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (по особовому складу) від 26.07.2019 № 18/РС ОСОБА_1 була звільнена з військової служби з правом носіння військової форми одягу, а наказом командира в/ч НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30.07.2019 №142 - виключена зі списків особового складу в/ч НОМЕР_2.

Позивач стверджує, що під час звільнення з військової служби, повного розрахунку відповідачем зі нею проведено не було, зокрема не було проведено виплати з:

- грошової компенсації вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно згідно Довідки-розрахунку №4 від 25.10.2019 в сумі 50 630 (п`ятдесят тисяч шістсот тридцять) грн. 23 коп., без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору;

- грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019 роки.

10.11.2020 ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою про виконання обов`язку щодо повного розрахунку.

Відповідач листом від 23.11.2019 вих.№ 1053 відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 .

Позивач вважаючи протиправними дії відповідача щодо значного затримання розрахунку по звільненню її з військової служби, звернулась до суду з даним позовом щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні по день фактичного розрахунку.

Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.

В силу положення ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.

Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З вказаного слідує, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже виходячи з аналізу вищевикладеного, можна прийти до висновку, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, суд враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

З вказаного слідує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Крім того, стаття 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року по справі № 805/977/16-а.

Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як вже зазначалось, наказом Голови Адміністрації Держспецтрансслужби (по особовому складу) від 26.07.2019 № 18/РС позивач був звільнений з військової служби з правом носіння військової форми одягу, а Наказом командира в/ч НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30.07.2019 №142.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.12.2020 №640/1752/20 позов ОСОБА_1 до 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (військова частина НОМЕР_2) про визнання бездіяльності протиправною, стягнення грошової компенсації, - задоволено, визнано бездіяльність 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (в/ч НОМЕР_2) щодо не зазначення у наказі командира в/ч НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30.07.2019 № 142 належних до виплати ОСОБА_1 грошових компенсацій вартості за неотримане речове майно та невикористані 42 календарних дні соціальної додаткової відпустки за період 2017-2019 роки, - неправомірною та стягнуто з 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (в/ч НОМЕР_2) на користь ОСОБА_1 компенсацію замість речового майна, що підлягало видачі в розмірі 50 630, 23 грн, без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору та грошову компенсацію за невикористані 42 календарних дні соціальної додаткової відпустки за період 2017-2019 роки у сумі 18 547, 62 грн, без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб та військового збору.

Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача, а з порушенням строків встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, а відтак є протиправною бездіяльністю.

В той же час, порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України "Про військову службу і військовий обов`язок" від 25 березня 1992 року №2232-XII, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII.

Суд зазначає, що наведені нормативно - правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.

З огляду на вказане, суд вважає за необхідне застосувати аналогію закону, відтак, застосовувати до спірних правовідносин постанову Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100) при визначенні середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.

Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно пунктом 8 вказаного порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача повинен бути розрахований починаючи з 31.07.2019 та закінчуючи днем припинення правопорушення, а саме днем остаточного розрахунку з позивачем.

При цьому, суд звертає увагу на необґрунтованість доводів відповідача про непоширення на військовослужбовців Кодексу законів про працю України, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, відтак, у даному разі застосуванню підлягає трудове законодавство.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Київського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2018 року у справі № 825/1732/17 (ЄДРСР №72283897) та від 18 липня 2017 у справі № 825/598/17 (ЄДРСР №67827937).

Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.

Керуючись ст. ст. 77, 139, 246, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) задовольнити.

Зобов`язати 195 центральної бази Державної спеціальної служби транспорту (війська частина НОМЕР_2) (АДРЕСА_3 ЄДРПОУ НОМЕР_3) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 31.07.2019 (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по день, що передував остаточному розрахунку.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Н.Г. Вєкуа