Постанова

від 05.09.2022 по справі 120/4189/22

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/4189/22

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк А.Ю.

Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.

06 вересня 2022 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Білої Л.М. Матохнюка Д.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Ладижинської міської ради на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 05 липня 2022 року (ухвалене в м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ладижинської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

в травні 2022 року позивач звернулась до суду з позовом до Ладижинської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 05 липня 2022 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, прийняти постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело, на його переконання, до невірного вирішення справи.

Позивач своїм правом, передбаченим ст.ст. 300, 304 КАС України не скористалась та не подала відзив на апеляційну скаргу.

Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 серпня 2022 року, з урахуванням ст. 311 КАС України, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що 10.12.2021 року позивачка звернулась із заявою до Ладижинської міської ради про надання їй у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2 га, яка розташована на території Ладижинської міської ради із загального земельного масиву площею 16,8347 га (кадастровий номер 0524381200:03:000:0932) та надати їй дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на території Ладижинської міської ради із земель запасу. До даної заяви були додані графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки

Листом № 15.1-06Г-479-1 від 06.01.2022 року позивача було повідомлено про те, що її заява буде розглянута на черговій сесії Ладижинської міської ради.

31.03.2022 року на засіданні 13 сесії 8 скликання Ладижинської міської ради прийнято рішення «Про відмову у наданні дозволів на розробку документацій із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність» № 435 відповідно до п.п. 1.7. п. 1 якого позивачу відмовлено в надані дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932 оскільки, згідно ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України земельна ділянка відноситься до прибережної захисної смуги річки Південний Буг.

Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у власність визначений нормами Земельного кодексу України .

Згідно з частиною 6статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до абзацу 1 частини 7статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав, за наявності яких заявникові може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відмова може бути визнана обґрунтованою лише тоді, коли компетентним суб`єктом владних повноважень встановлюється невідповідність місця розташування об`єкта вимогам, зазначеним у ЗК Україні, які повинні бути затверджені у встановленому законом порядку, або вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 ЗК України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування. Крім того, законодавством не визначено такого стану земельної ділянки як її перебування у стані "відведення" та не передбачає відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою у зв`язку із наданням такого дозволу іншій особі.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №360/2334/17.

В свою чергу, питання передачі у власність бажаної позивачем земельної ділянки не вирішується на етапі отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Орган місцевого самоврядування не має будь яких перешкод, а отримання позивачем дозволу не ставить його у залежність при виборі законодавчо установлених варіантів поведінки щодо розгляду та прийняття рішень з даного питання, зокрема затвердити проект або відмовити у його затвердженні.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта щодо неможливості надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, з підстав знаходження даної ділянки в прибережній захисній смузі вздовж річок, навколо водойм та на островах, з огляду на слідуюче.

Відповідно до пункту "б" частини 1статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Частиною 1статті 60 ЗК України встановлено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Відповідно до частини 2статті 60 ЗК України прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:

а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;

б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;

в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Статтею 79 Водного кодексу України визначено класифікацію річок в Україні. Так, до великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і мають площу водозбору понад 50 тис. квадратних кілометрів; до середніх належать річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. квадратних кілометрів; до малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. квадратних кілометрів. Для визначення масивів поверхневих та підземних вод річки України поділяються за типами згідно з методикою визначення масивів поверхневих та підземних вод. Визначена у цій статті класифікація річок України не застосовується для визначення масивів поверхневих та підземних вод.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що підставою для відмови у надані позивачу дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932, слугувало те, що дана земельна ділянка, згідно ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України, відноситься до прибережної захисної смуги річки Південний Буг.

Відповідно до абзацу 2 частини 3статті 60 ЗК України межі прибережних захисних смуг, пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації на місцевому та регіональному рівнях та позначаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на місцевості інформаційними знаками. Відомості про межі прибережних захисних смуг, пляжних зон вносяться до Державного земельного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель.

Подібні положення наведені й у статті 88 Водного кодексу України, згідно із якими прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо зазначеною містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів - згідно з частиною другою цієї статті. Межі прибережних захисних смуг, пляжних зон зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації та позначаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на місцевості інформаційними знаками. Відомості про межі прибережних захисних смуг, пляжних зон вносяться до Державного земельного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель.

Отже, межі встановлених прибережних захисних смуг зазначаються в документації із землеустрою; проте, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність такої, адже її розміри встановлені законом.

Відповідно до частини 1статті 6 Закону України "Про державний земельний кадастр" ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Згідно з частиною 2статті 7 Закону України "Про державний земельний кадастр" до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, зокрема, належать ведення та адміністрування Державного земельного кадастру та внесення до Державного земельного кадастру та надання відомостей про землі, розташовані у межах державного кордону України, територій Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, районів, сіл, селищ, міст.

Таким чином, законодавцем передбачено, що центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, вносяться до Державного земельного кадастру відомості про землі, розташовані у межах державного кордону України, територій Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, районів, сіл, селищ, міст.

Отже, у разі віднесення земельної ділянки до тієї чи іншої категорії земель, обмежень у використанні земельних ділянок такі відомості підлягають обов`язковому внесенню до Державного земельного кадастру.

Апелянт, як на правомірність дій відповідача надав до матеріалів справи витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0000492052022 від 14.06.2022 року.

Однак, з даного витягу вбачається, що загальна площа земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932. в межах якої позивач бажає отримати земельну ділянку площею 2 га, становить 16.8347 га., а під обмеженнями згідно ст.60.61 Земельного Кодексу перебуває лише 3.9383 га.

Отже. інша частина земельної ділянки з кадастровим номером 0524381200:03:000:0932 в розмірі більше 10 га є вільною від обмежень, що виключає підстави для відмови у надані дозволу на розробку технічної документації щодо виділу чи встановлення меж земельної ділянки в межах 2 га, як просить позивач.

При цьому, відповідачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції, не надано суду доказів того, що відповідні обмеження поширюються на бажану позивачем земельну ділянку.

Крім того, публічна кадастрова карта України не містить відомостей про те, що земельна ділянка, що зазначена позивачем на викопіюванні, яке долучене до клопотання про надання відповідного дозволу, належить до земель водного фонду із зазначенням меж прибережної захисної смуги.

Наведене свідчить про те, що межі прибережної захисної смуги поблизу місця, де позивач має намір отримати у власність ділянку, не визначені, адже документація із землеустрою щодо встановлення таких меж не затверджувалася уповноваженим органом.

Разом з тим, не заслуговують на увагу суду посилання представника відповідача, що Законом України від 24 березня 2022 року № 2145-ХІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану», який набрав чинності 07 квітня 2022 року, внесені зміни до Земельного кодексу України, яким під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей, що безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється, так як судом оцінюється відповідне рішення станом на час його прийняття відповідачем.

Вказаний закон набув чинності 07.04.2022 року, а тому в силу положень ст. 58 Конституції України, він не може бути застосований до правовідносин, які виникли до набуття його чинності.

З огляду на вищенаведені обставини та правові норми чинного законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що рішення 13 сесії 8 скликання Ладижинської міської ради №435 від 31.03.2022 р. є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

З приводу способу захисту порушених прав позивача, шляхом зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою, колегія суддів зазначає наступне.

Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

Повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.03.2019 року у справі № 2040/6320/18.

Частиною 4ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п`ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.

Оскільки відповідачем не надано доказів правомірності своїх дій, тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк не містять аргументованих доводів на спростування правомірності висновків суду першої інстанції у взаємозв`язку з обставинами справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Колегія суддів не переглядає правомірність прийнятого судом першої інстанції рішення в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у відповідності до ч.1 ст.308 КАС України, оскільки не входить до предмету апеляційного оскарження.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Ладижинської міської ради залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 05 липня 2022 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Гонтарук В. М. Судді Біла Л.М. Матохнюк Д.Б.