Рішення

від 07.09.2022 по справі 120/3701/20-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

08 вересня 2022 р. Справа № 120/3701/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Свентуха Віталія Михайловича, розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича до Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області (1), Державної судової адміністрації України (2) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в :

до Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича до Голови Вінницького міського суду Вінницької області, Вінницького міського суду Вінницької області, Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги представник позивача зазначив, що 01.07.2020 року Головою Вінницького міського суду Вінницької області видано наказ №65-к про відрахування зі штату Вінницького міського суду Вінницької області з посади судді ОСОБА_1 . Вважаючи вказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась з даним адміністративним позовом до суду.

26.08.2020 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник Вінницького міського суду Вінницької області просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою суду від 27 серпня 2020 року провадження у справі зупинено до набрання законної сили рішенням в адміністративній справі №9901/166/20.

08.09.2020 року представником позивача подано відповідь на відзив, у якому останній вважає доводи відповідача необґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню.

10.09.2020 року представником Вінницького міського суду Вінницької області подано заперечення на відповідь на відзив у яких останній вказав, що аргументи представника позивача наведені у відповіді на відзив підлягають відхиленню.

Ухвалою суду від 09 травня 2022 року провадження у справі поновлено та призначено підготовче засідання.

26.05.2022 року, до початку розгляду справи по суті, на адресу суду надійшла заява від позивача про залишення позовної заяви в частині позовних вимог, що заявлені до голови Вінницького міського суду Вінницької області та Вінницького міського суду Вінницької області без розгляду.

Ухвалою суду від 26.05.2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 - адвоката Кравця Ростислава Юрійовича до Голови Вінницького міського суду Вінницької області, Вінницького міського суду Вінницької області, Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області, Державної судової адміністрації України про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії в частині позовних вимог, що заявлені до голови Вінницького міського суду Вінницької області та Вінницького міського суду Вінницької області залишено без розгляду.

26.05.2022 року до закінчення підготовчого засідання позивачем подано заяву про зміну позовних вимог, у якій остання просить суд:

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року;

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області щодо невиплати усіх сум, що належали в день звільнення;

- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити недоплачену за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року суддівську винагороду на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з утриманням передбачених законом загальнообов`язкових платежів;

- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити матеріальну допомогу на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 робочий рік у розмірі посадового окладу;

- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану щорічну додаткову соціальну відпустку на дітей за 74 календарних дні;

- зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити середній заробіток (суддівську винагороду) за час вимушеного прогулу за період з 01.07.2020 року по 03.05.2022 року без урахування обмежень виплати суддівської винагороди у період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (зі змінами, внесеними згідно із Законом №553- IX).

Ухвалою суду від 26.05.2022 року заяву про зміну позовних вимог прийнято до розгляду.

10.06.2022 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник Територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області вказав, що не заперечує проти задоволення позовних вимог в частині нарахування та виплати позивачу середнього заробітку (суддівської винагороди) за час вимушеного прогулу за період з 01.07.2020 року по 03.05.2022 року.

Стосовно позовних вимог в частині визнання дій протиправними щодо нарахування та виплати суддівської винагороди з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року вказали, що нарахування позивачу суддівської винагороди у спірний період здійснювалось у відповідності до положень статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", тобто у складові нарахування включено всі позиції, визначені вказаною статтею, а також застосовувалося обмеження встановлене статтею 29 Закону України "Про державний бюджет на 2020 рік".

Щодо виплати допомоги на оздоровлення за відпрацьовані 2013-2014 роки та компенсації за невикористану соціальну відпустку на дітей повідомили, що рішення про надання допомоги та компенсації за невикористану відпустку при звільненні оформлюються наказами роботодавця, які у Територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області відсутні для проведення зазначених виплат.

16.06.2022 року позивачем подано відповідь на відзив, у якому остання вважає доводи відповідача необґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню.

Ухвалою суду від 16.06.2022 року витребувано у Вінницького міського суду Вінницької області інформацію про кількість днів невикористаної щорічної додаткової соціальної відпустки на дітей ОСОБА_1 станом на 01.07.2020 року та чи зверталась, на даний час, ОСОБА_1 із заявою про її отримання чи компенсацію.

29.06.2022 року на виконання вимог ухвали суду від Вінницького міського суду Вінницької області надійшла витребувана інформація.

Також зазначили, що ОСОБА_1 не позбавлена права на отримання додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України "Про відпустки" за 2017-2020 роки, як одинока мати та може її отримати подавши відповідну заяву та підтверджуючі документи.

Ухвалою суду від 30.06.2022 року у задоволенні клопотання представника Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області про залучення Вінницького міського суду Вінницької області у якості співвідповідача відмовлено.

Даною ухвалою також закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

08.07.2022 року позивачем подано заперечення на повідомлення Вінницького міського суду Вінницької області у яких вказано, що посилання керівника апарату суду у повідомленні на те, що ОСОБА_1 не зверталась із заявою про отримання компенсації жодним чином не спростовує права на її отримання під час звільнення.

Також вказала, що доведення протиправності звільнення та поновлення на роботі, жодним чином не може бути підставою для позбавлення права власності на грошові кошти, набутого 01.07.2020 року.

Ухвалою суду від 08 липня 2022 року розгляд справи вирішено проводити в порядку письмового провадження.

31.08.2022 року позивачем подано додаткові пояснення у яких вказано, що наявність у судді права на щорічну основну відпустку за відпрацьований рік, незалежно від порядку та строків його реалізації, передбачає обов`язкове надання йому допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу, незалежно від часу звернення із заявою про це.

При цьому, немає істотної різниці між виплатою суддівської винагороди за період щорічної відпустки і допомогою на оздоровлення, оскільки вони є елементами гарантій конституційного права судді на відпочинок.

Закон не встановлює залежності забезпечення судді від необхідності звертатися із заявою про виплату допомоги на оздоровлення у межах того бюджетного року, у якому передбачені відповідні бюджетні асигнування.

Звернувшись, зокрема, 20.05.2022 року до відповідача (1) із заявою про нарахування і виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 робочий рік, їй було відмовлено у виплаті такої допомоги. Звернення до суду із даною вимогою, враховуючи заперечення Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області, вказує на наявність спору щодо такої виплати.

Зауважила, що виникнення права на отримання вказаної допомоги законодавством не поставлено в залежність від розсуду керівника чи, в даному випадку, відповідача. Дана допомога є гарантованою виплатою.

31.08.2022 року до суду надійшло клопотання про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 14000,00 грн.

Одночасно, позивачем подано заяву про залишення без розгляду позовні вимоги в частині компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку на дітей, яку ухвалою суду від 06.09.2022 року заяву ОСОБА_1 задоволено, а адміністративний позов, в частині вимог щодо компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку на дітей, залишено без розгляду.

Отже, предметом розгляду даної справи є вимоги скеровані до Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області та Державної судової адміністрації України про:

- визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року;

- визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області щодо невиплати усіх сум, що належали в день звільнення;

- зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити недоплачену за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року суддівську винагороду на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з утриманням передбачених законом загальнообов`язкових платежів;

- зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити матеріальну допомогу на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 робочий рік у розмірі посадового окладу;

- зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити середній заробіток (суддівську винагороду) за час вимушеного прогулу за період з 01.07.2020 року по 03.05.2022 року без урахування обмежень виплати суддівської винагороди у період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 553- IX).

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 Указом Президента України від 29 вересня 2010 року №922/2010 призначена на посаду судді Ленінського районного суду міста Вінниці строком на п`ять років.

Указом Президента України від 21 вересня 2012 року №558/2012 переведена на роботу на посаду судді Вінницького міського суду Вінницької області у межах п`ятирічного строку.

Указом Президента України від 29 грудня 2017 року №443/2017 призначена на посаду судді Вінницького міського суду Вінницької області безстроково.

Наказом голови Вінницького міського суду Вінницької області №65-к від 01 липня 2020 року відраховано зі штату Вінницького міського суду Вінницької області з посади судді ОСОБА_1 на підставі рішення Вищої ради правосуддя від 16 червня 2020 року №1846/0/15-20.

Наказом Вінницького міського суду Вінницької області №20-к від 02 травня 2022 року на виконання постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2022 року по справі №9901/166/20, скасовано наказ голови Вінницького міського суду Вінницької області №65-к від 01 липня 2020 року "Про відрахування зі штату Вінницького міського суду Вінницької області судді ОСОБА_1 ".

У пункті 2 наказу №20-к від 02.05.2022 року зазначено, що з 03 травня 2022 року ОСОБА_1 вважати такою, що приступила до виконання обов`язків на посаді судді Вінницького міського суду Вінницької області.

На переконання позивача відповідачами протиправно не нараховано і не виплачено середній заробіток (суддівську винагороду) за час вимушеного прогулу за період з 01.07.2020 року по 03.05.2022 року без урахування обмежень виплати суддівської винагороди з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року та допомогу на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік.

Визначаючись щодо позовних вимог про нарахування та виплату суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до частини 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02.06.2016 року суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною 2 статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а судді апеляційного суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 135 Закону № 1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:1) 1,1 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років 15 відсотків; більше 5 років 20 відсотків; більше 10 років 30 відсотків; більше 15 років 40 відсотків; більше 20 років 50 відсотків; більше 25 років 60 відсотків; більше 30 років 70 відсотків; більше 35 років 80 відсотків посадового окладу.

Згідно частин шостої та сьомої статті 135 Закону № 1402-VIII суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду. Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду (ч. 8 ст. 135 Закону №1402-VIII).

Відповідно до частини 9 статті 135 Закону № 1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

У рішенні від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі № 1-8/2016 Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі №1-2/2013 будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

У рішенні від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

Така позиція Конституційного Суду України узгоджується з положеннями Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Враховуючи наведене, можна дійти однозначного висновку про те, що законодавче регулювання питання суддівської винагороди може здійснюватись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів", що узгоджується з приписами частини другої статті 130 Конституції України, згідно з якою розмір суддівської винагороди встановлюється законом про судоустрій.

18.04.2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29.

Так, статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено, що в квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

Як встановлено судом та не заперечується сторонами у справі, з дня набрання чинності Законом № 553-ІХ, тобто з 18.04.2020 року, суддівська винагорода позивача нараховувалась та виплачувалась з урахуванням обмеження, встановленого вищезазначеними нормами статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".

Втім, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.

Водночас у вказаному рішенні зазначено, що при вирішенні питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294-IX, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року №3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 констатовано, що юридичну визначеність слід розуміти через такі її складові елементи як чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування) (абзац п`ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020). Установлення граничного розміру заробітної плати, грошового забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування), передбачене у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 29 Закону № 294), є невизначеним щодо дії в часі та не забезпечує передбачуваності застосування цих норм права.

Згідно з частиною першою статті 113 Конституції України, частиною першою статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Тобто, оспорюваними положеннями статті 29 Закону № 294-IX заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб органів законодавчої та судової влади поставлені в залежність від виконавчої влади.

Також у вищезазначеному рішенні Конституційний Суд України звернув увагу на те, що згідно з Конституцією України виключно законами України визначається, зокрема, статус суддів (пункт 14 частини першої статті 92); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється (частини перша, друга статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (перше речення частини першої, частина друга статті 130). Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на недопустимість обмеження законом незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, від 11 березня 2020 року №4-р/2020).

Проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Окрім цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (пункт 4.3 рішення від 28.08.2020 року №10-р/2020).

Також Суд наголосив, що в силу частини другої статті 130 Конституції України питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентується виключно статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що, в свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів.

Отже, доводи відповідача (1) про те, що територіальне управління може проводити нарахування і виплати суддівської винагороди лише в рамках бюджетного законодавства та в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік не спростовують висновки суду про необхідність застосування при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди норм Конституції України та спеціального закону, яким є Закон № 1402-VIII.

Суд також враховує правовий висновок Верховного Суду в постанові від 10 лютого 2022 року у справі №160/10554/20, який полягає у тому, що для правильного вирішення цієї справи необхідно з`ясувати також правовий (звідси і процесуальний) статус ДСА (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які ДСА затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).

Виплата суддівської винагороди (відповідачем) із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону №294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом №553-ІХ), на думку Верховного Суду, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема, й до появи заборгованості з її виплати протягом спірного періоду.

У зв`язку із наведеним ДСА України є учасником даного судового процесу, зокрема відповідачем у справі.

Суд звертає увагу, що ДСА України відзив на позовну заяву не подано.

Частина 4 статті 159 КАС України передбачає, що неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Не порушувалось також питання щодо заміни сторони у справі чи зміни процесуального статусу відповідачів.

Отже, у суду відсутні сумніви щодо належності складу відповідачів, які повинні відповідати за позовом.

При цьому, Верховний Суд у постанові №160/10554/20 від 10 лютого 2022 року вказав, що зважаючи на приписи статей 148, 149 Закону №1402-VIII у зіставленні із нормами частин першої, другої, п`ятої статті 22, частини першої статті 23 БК України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких, зокрема, щодо суддів місцевих і апеляційних судів, є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, тому саме ДСА України як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.

На час розгляду даної справи, суд не вбачає іншого правового регулювання спірних правовідносин, ніж у спосіб, що викладений Верховним Судом у подібних правовідносинах (постанова від 10 лютого 2022 року у справі №160/10554/20).

З урахуванням вищевикладеного, суд погоджується із позицією позивача, що обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом застосування Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними на підставі Закону України №553-ІХ, відповідачі, як розпорядники бюджетних коштів, вчинили дії, що порушують права та гарантії незалежності судді.

З огляду на викладене, оскаржувані дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року є протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII та порушують охоронювані права та інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку позивач отримувала до 18.04.2020 року.

Крім того, суд не бере до уваги посилання відповідача (1) на рішення Ради суддів України №22 від 24.04.2020 року, оскільки метою прийняття даного рішення була не "легітимізація" обмеження суддівської винагороди, встановленого Законом № 553-ІХ, а реагування на факт набрання чинності цього Закону, окремі положення якого, на думку органу суддівського самоврядування, є неконституційним (абзац 4 рішення), для того, аби надавши роз`яснення уникнути спірних питань у його застосуванні.

Також є безпідставними посилання відповідача (1) на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та щодо того, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, оскільки ці рішення жодним чином не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода.

Підсумовуючи, суд дійшов висновку, що дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року є протиправними, а Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області слід зобов`язати нарахувати та виплатити недоплачену за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року суддівську винагороду на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

Отже, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Надаючи оцінку позовним вимогам щодо виплати допомоги на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік, суд враховує правовий висновок Верховного Суду у постанові №240/722/20 від 06 вересня 2021 року, який полягає у наступному.

Так, статтею 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу.

Аналіз застосування інституту допомоги на оздоровлення судді повинен проводитися із урахуванням того, елементом системи гарантій якого права особи вона є.

Приписи статей 45, 130 Конституції України, статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" й субсидіарне застосування положень Кодексу законів про працю України та законодавства про відпустки у їхньому системному взаємозв`язку свідчать про те, що допомога на оздоровлення є елементом гарантій конституційного права судді на відпочинок та належного матеріального забезпечення.

Водночас право особи на відпочинок у формі щорічної основної відпустки є невідчужуваним та імперативно забезпечується відповідними правовими гарантіями обов`язковості надання відпустки або, у виняткових випадках, її грошовою компенсацією у встановленому законодавством порядку. Аналогічні ознаки властиві допомозі на оздоровлення судді, що виплачується у порядку статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", як нормативно визначеному елементу права на відпочинок.

За загальним правилом, встановленим частиною першою статті 75 Кодексу законів про працю України та частиною першою статті 6 Закону України "Про відпустки", щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Порядок надання щорічних відпусток, який визначений нормами статті 10 Закону України "Про відпустки", також передбачає правило, що відпустка надається з прив`язкою до відповідного робочого року, відпрацьованого особою. Частиною десятою вказаної статті також встановлено, що щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

З моменту виникнення в особи права на щорічну основну відпустку за відпрацьований робочий рік, з урахуванням положень статті 10 Закону України "Про відпустки", за змістом статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у неї виникає право отримати таку відпустку, звернувшись до роботодавця, якому кореспондує безумовний обов`язок відповідно надати таку відпустку, що засвідчено нормативним формулюванням "Суддям надається...".

Також тлумачення нормативного припису статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" вказує на обов`язок забезпечити виплату суддівської винагороди та надати разом із щорічною основною відпусткою допомогу на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

Отже, наявність у судді права на щорічну основну відпустку за відпрацьований рік, незалежно від порядку та строків його реалізації, передбачає обов`язкове надання йому допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу, незалежно від часу звернення із заявою про це.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В контексті наведеного, суд зазначає, що у матеріалах справи містяться копії наказів Вінницького міського суду Вінницької області №0007-в/к від 12.01.2015 року, №0224-в/к від 19.05.2015 року та №0510-в/к від 12.08.2015 року з яких вбачається, що ОСОБА_1 за 2013 - 2014 рік перебувала у щорічній основній оплачуваній відпустці, однак допомога на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік виплачена не була.

На момент прийняття вказаних наказів діючими були норми статті 130 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 року, якими було передбачено, що суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Враховуючи, що позивачу не було виплачено допомоги на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік остання звернулась до відповідача (1) із заявою щодо здійснення такої виплати /том 1 а.с. 143/.

На час вказаного звернення діючими є норми Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02.06.2016 року, зокрема статтею 136 вказаного Закону передбачено, що суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Однак, відповідачем (1) відмовлено у здійсненні такої виплати, оскільки відсутній розпорядчий документ роботодавця на проведення зазначених виплат та кошторисом на 2022 рік, кошти на виплату такої допомоги не передбачено /том 1 а.с. 146-147/.

Надаючи оцінку вказаному, суд звертає увагу на правовий висновок Верховного Суду у постанові №240/722/20 від 06 вересня 2021 року, що посилання на аргументи щодо відсутності коштів бюджетних асигнувань для виплати допомоги на оздоровлення не може зумовлювати обмеження змісту конституційного права на відпочинок.

Вказаний висновок обумовлений природою та значенням бюджетного законодавства, у тому числі Бюджетного кодексу України, предметом регулювання якого є відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їхнє виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1 цього Кодексу).

Бюджетні асигнування виступають елементами змісту акту про бюджет як плану формування та використання фінансових ресурсів, який має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України.

Метою та особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами, спрямовані на їхній соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, при прийнятті закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України) (Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року №6-рп/2007).

Наведені приписи Бюджетного кодексу України та закону про Державний бюджет України на відповідний рік не регулюють порядок виплати допомоги на оздоровлення. Водночас формування бюджету повинно здійснюватися з огляду на права осіб, яким призначені бюджетні виплати.

Тому бюджетне законодавство на поточний бюджетний рік та встановлення відповідних бюджетних асигнувань є наслідком соціально-економічних зобов`язань держави, необхідною фінансово-правовою гарантією виконання взятих на себе обов`язків перед особою, а не їхньою нормативною передумовою, від якого залежить визнання наявності чи відсутності в особи відповідного права.

До цього ж, вирішуючи питання правового значення виплати допомоги на оздоровлення при наданні судді щорічної основної відпустки, необхідно звернути увагу на те, що у зв`язку із безумовністю права особи на отримання відповідної виплати, на підставі статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", особа володіє матеріальним інтересом у формі гарантованої законом грошової виплати коштом державного бюджету і цей інтерес захищений статтею 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року як видом "власності" в автономному тлумаченні положень Конвенції.

Водночас, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (рішення у справі "Кечко проти України" від 08 листопада 2005 року, заява №63134/00, пункт 26)". Така відмова по своїй суті є позбавленням права на ці кошти, позаяк вони у подальшому не компенсуються.

Крім цього, оскільки норми бюджетного законодавства не регулюють порядок виплати судді допомоги на оздоровлення, то є необґрунтованими посилання на них як на законну підставу втручання у таке право.

З огляду на викладене, відсутні підстави застосовувати положення бюджетного законодавства до спірних правовідносин для розв`язання питання щодо наявності в особи відповідного права. Інший підхід у цьому випадку свідчив би про свавільне втручання у сферу прав людини.

Зрештою необхідно звернути увагу й на те, що гарантування фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їхній правовий і соціальний захист, у всіх, передбачених законом аспектах, є умовою забезпечення незалежності суддів як конституційного принципу організації та функціонування судів, а отже, здійснення судової влади.

Наведена правова позиція утверджена в результаті неодноразового повторення та доповнення у рішеннях Конституційного Суду України стосовно підходу щодо різних елементів системи забезпечення діяльності суддів (рішення від 14 грудня 2011 року №18-рп/2011, від 03 червня 2013 року №3-рп/2013, від 08 червня 2016 року №4-рп/2016, 08 липня 2016 року №5-рп/2016, від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 та інші).

Тому, зважаючи на те, що за змістом Закону України "Про судоустрій і статус суддів", відпустка судді з усіма складовими гарантіями цього права (у тому числі допомога на оздоровлення) є елементом забезпечення можливості здійснення його професійної діяльності, порушення відповідного права у цій частині зумовлює порушення гарантій незалежності суддів.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що закон не встановлює залежності забезпечення судді від необхідності звертатися із заявою про виплату допомоги на оздоровлення у межах того бюджетного року, у якому передбачені відповідні бюджетні асигнування.

Право судді на отримання допомоги на оздоровлення за попередні робочі роки не обмежене прив`язкою до конкретного бюджетного (календарного) року, а лише умовою щодо отримання щорічної відпустки за відпрацьований робочий рік і розміром допомоги.

Отже, суддя має право на виплату в одному бюджетному (календарному) році двох допомог на оздоровлення у розмірі посадового окладу, якщо він отримує відпустку за різні періоди роботи (різні робочі роки) і не скористався правом на отримання допомоги на оздоровлення у повному розмірі за відповідний відпрацьований рік при використанні частини відпустки попередньо.

До цього ж, немає істотної різниці між виплатою суддівської винагороди за період щорічної відпустки і матеріальною допомогою на оздоровлення, оскільки вони є елементами гарантій конституційного права судді на відпочинок. Тому у випадку накладання одного відпрацьованого робочого року на два бюджетних (календарних) роки, у розпорядника бюджетних коштів виникають позитивні зобов`язання, які вимагають застосувати необхідні засоби для гарантування вказаного права.

Для належного виконання вказаних обов`язків недостатньо передбачення у кошторисі видатків для виплати матеріальної допомоги на оздоровлення. Невиплата судді цієї допомоги протягом бюджетного (календарного) року та повернення відповідних коштів до державного бюджету теж не може вважатися належним виконанням вказаних обов`язків і по суті свідчить про виникнення заборгованості перед особою. Позаяк право судді на одержання матеріальної допомоги на оздоровлення не обмежене рамками бюджетного (календарного) року, то розпорядник бюджетних коштів повинен забезпечити її виплату, наприклад, шляхом депонування відповідних коштів, що не призведе до порушення бюджетного процесу.

Інший підхід до розв`язання цього питання допускатиме порушення права особи мирно володіти своїм майном та здатний підважити гарантії незалежності суддів, що неприпустимо у демократичному суспільстві.

Щодо відсутності розпорядчого документу роботодавця на проведення допомоги, то в матеріалах справи містяться копії наказів Вінницького міського суду Вінницької області №0007-в/к від 12.01.2015 року, №0224-в/к від 19.05.2015 року та №0510-в/к від 12.08.2015 року, які безумовно перебувають у розпорядженні Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області та з огляду на викладені висновки у даному рішенні є достатніми розпорядчими документами для виплати ОСОБА_1 спірної допомоги на оздоровлення.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо не нарахування та невиплати позивачу допомоги на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік підлягають задоволенню, а тому, як наслідок, необхідно зобов`язати відповідача (1) нарахувати та виплатити позивачу таку допомогу.

Вирішуючи питання щодо нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає, що згідно з частиною 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як уже встановлено судом, у відзиві на позовну заяву представник відповідача (1) вказав, що Територіальне управління не заперечує проти задоволення позовних вимог в частині нарахування та виплати позивачу середнього заробітку (суддівської винагороди) за час вимушеного прогулу за період з 01.07.2020 року по 03.05.2022 року, оскільки наказом голови Вінницького міського суду Вінницької області №20-к від 02.05.2022 року скасовано наказ №65-к від 01.07.2020 року "Про відрахування ОСОБА_1 зі штату Вінницького міського суду Вінницької області судді Борисюк І.Е.".

У пункті 2 наказу №20-к від 02.05.2022 року зазначено, що з 03 травня 2022 року ОСОБА_1 вважати такою, що приступила до виконання обов`язків на посаді судді Вінницького міського суду Вінницької області.

Вказаний вище наказ не містить відомостей щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (суддівської винагороди) за час вимушеного прогулу, втім це не позбавляє права позивача на його отримання.

Як уже зазначалось судом, ДСА України не направлено суду відзив на позовну заяву та не надано заперечень щодо заявлених ОСОБА_1 позовних вимог. Будь-яких причин неподання відзиву на позовну заяву суду не повідомлено.

Відповідно до частини 4 статті 159 КАС України неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

В контексті наведеного, суд зазначає, що позивач має право на отримання середнього заробітку (суддівської винагороди) за час вимушеного прогулу і таке право не оспорюється, а тому позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.

Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.

При цьому, визнаючи протиправними дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року і не нарахування та невиплати допомоги на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік, охоплюється вирішенням і питання протиправності дій щодо невиплати усіх сум, що належали в день звільнення, а тому відповідна позовна вимога не потребує додаткового окреслення судовим рішенням.

Вирішуючи процесуальне питання щодо негайного виконання рішення суду в сумі за один місяць, суд виходить із наступного.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів особи позивача.

Перелік рішень судів, які виконуються негайно передбачено статтею 371 КАС України. В силу пункту 2 частини 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Із вказаного формулювання, що міститься у процесуальному законі, суд прийшов висновку, що до негайного виконання допускається рішення про "стягнення" виплат у відносинах публічної служби, а не рішення про зобов`язання до їх нарахування та виплатити. У випадку заявлення позивачем позовних вимог про стягнення виплат, суд повинен визначити суму стягнення за один місяць, та допустити рішення у цій частині до негайного виконання.

Однак, у межах цієї справи позивачем обрано спосіб захисту своїх прав не у формі стягнення недоплачених сум, а про зобов`язання відповідача їх нарахувати та виплатити. Особливістю такого способу захисту є те, що розмір суддівської винагороди, що не доплачена позивачу у зв`язку із її неправомірним обмеженням та суму середнього заробітку повинен визначити відповідач при виконанні рішення суду у загальному порядку.

Враховуючи вказані мотиви, ухвалене у цій справі рішення суду не підлягає негайному виконанню.

Визначаючись щодо питання про відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною 1 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Частиною 3 статті 134 КАС України встановлено, що для цілей розподілу судових витрат, враховуються: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, а також документи що підтверджують оплату наданих послуг.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 КАС України).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, з аналізу наведених норм законодавства вбачається, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду №640/18492/18 від 03 червня 2022 року.

До суду для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем подано:

- договір про надання правничої допомоги №125 від 24.05.2019 року;

- додаткову угоду №1 від 16.02.2022 року до договору про надання правничої допомоги №125 від 24.05.2019 року;

- рахунки на оплату №447 від 15.06.2022 року, №398 від 08.07.2022 року;

- акти наданих послуг №256 від 15.06.2022 року, №248 та №257 від 08.07.2022 року;

- квитанції №11 від 13.07.2022 року, 0.0.2000126141.1 від 13.07.2022 року.

Отже, витрати позивача в розмірі 14000 грн. на професійну правничу допомогу дійсно мають місце та доводяться належними і допустимими доказами.

Суд зазначає, що обов`язок доведення неспівмірності витрат законом покладено на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, тобто, у даному випадку, на відповідачів.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку тим доказам і доводам, що наводяться сторонами у справі. Тобто суд не може діяти на користь будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам судочинства. Таким чином, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони. Саме інша сторона зобов`язана довести неспівмірність заявлених опонентом витрат.

Водночас, відповідачами як суб`єктами владних повноважень не ініціювалось питання зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, не надано доказів, як і не зазначено обставин, які б спростували співмірність розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом робіт.

З огляду на викладене та беручи до уваги відсутність клопотання відповідачів про зменшення витрат позивача на правничу допомогу та обґрунтованих заперечень відповідачів щодо розміру таких витрат, суд дійшов висновку, що витрати позивача на правничу допомогу не можуть бути зменшені за ініціативою суду та підлягають відшкодуванню в сумі 14000 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її розміру на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року.

Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену за період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року суддівську винагороду на підставі статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з урахуванням виплачених у цей період сум та з утриманням із сум, що підлягають виплаті, передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо не нарахування та невиплати судді ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік.

Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити судді ОСОБА_1 допомогу на оздоровлення за відпрацьований 2013-2014 рік.

Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (суддівську винагороду) за час вимушеного прогулу за період з 01.07.2020 року по 03.05.2022 року без урахування обмежень виплати суддівської винагороди у період з 18.04.2020 року по 01.07.2020 року на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 553- IX).

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7000,00 (сім тисяч) гривень.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної судової адміністрації України витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7000,00 (сім тисяч) гривень.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач (1): Територіальне управління Державної судової адміністрації в Вінницькій області (вул. Р. Скалецького, 17, м. Вінниця, 21018, ЄДРПОУ 26286152);

Відповідач (2): Державна судова адміністрація України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01601, ЄДРПОУ 26255795).

Суддя /підпис/ Свентух Віталій Михайлович

Помічник судді Перевертак Володимир Валентинович

08.09.2022 року