Рішення

від 08.09.2022 по справі 160/9507/22

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2022 року Справа № 160/9507/22

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО-ПАРК КР" про стягнення 44618,75 грн., -

ВСТАНОВИВ:

06.07.2022р. Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулося з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО-ПАРК КР" та просить:

- стягнути з відповідача на користь держави в особі позивача суму адміністративно-господарських санкцій за незабезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік у розмірі 44618,75 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач не виконав нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік, встановлений ч. 1 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", не забезпечив працевлаштування осіб з інвалідністю на 1 робоче місце та не сплатив адміністративно-господарські санкції за 1 робоче місце не зайнятих особами з інвалідністю у розмірі 44618,75 грн. Несплата відповідачем адміністративно - господарських санкцій до Державного бюджету України завдає значної шкоди державним інтересам, не дозволяє в повній мірі створити особам з інвалідністю необхідні умови, які дають можливість вести повноцінний спосіб життя у зв`язку з чим, позивач просить стягнути зазначену суму адміністративно-господарських санкцій з відповідача у судовому порядку. Також, позивач зазначає, що згідно відповіді Дніпропетровського обласного центру зайнятості, яка надійшла на адресу позивача 28.04.2022р., відповідач надав Державній службі зайнятості звіт за формою №3-ПН про наявні вакансії для працевлаштування осіб з інвалідністю в січні 2021 року, але не здійснював замовлення на професійне навчання або підготовку даної категорії безробітних, що свідчить про те, що відповідач не вчинив всіх достатніх заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю. Додатково, у відповіді на відзиві від 11.08.2022р., позивач вказує на те, що витрати на правничу допомогу, які вказані в акті прийому-передачі правових послуг від 26.07.2022р. до договору про надання правової допомоги не є співмірними зі складністю справи та наданих адвокатом обсягом робіт (наданих послуг), окрім того, до відзиву на позов не додано документ стосовно оплати відповідачем вартості правничої допомоги у розмірі 4500,00 грн. (а.с.1-3,72-75).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.07.2022р. було відкрито провадження у даній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами та зобов`язано відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; окрім того, надати докази, що свідчать про створення на підприємстві у 2021 році робочих місць для працевлаштування інвалідів (зокрема, надати копії відповідних наказів, засвідчених у встановленому законодавством порядку); докази подання до центру зайнятості звітів протягом 2021 року про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів на підприємстві; доказів вжиття підприємством самостійно заходів щодо пошуку працівників - осіб з інвалідністю, виходячи з вимог ст.ст. 72-77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.16).

04.08.2022р. засобами поштового зв`язку, на виконання вищевказаної ухвали суду, від відповідача на адресу суду надійшов письмовий відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити позивачеві повністю у задоволенні позовних вимог посилаючись на те, що відповідач виконав всі вимоги стосовно подання щомісячної інформації про зайнятість і працевлаштування інвалідів до центру зайнятості, що передбачено постановою КМУ №70 від 31.01.2007р., оскільки впродовж 2021 року надавав звіти до Криворізького міського центру зайнятості щодо наявності вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів, що залишались вакантними у зв`язку з не направленням для працевлаштування інвалідів уповноваженими органами; 14.07.2021р. відповідачем було працевлаштовано особу з інвалідністю відповідно до направлення на працевлаштування державною службою зайнятості, яка працювала у відповідача з 14.07.2021р. по 22.07.2021р. та звільнилася за власним бажанням. Враховуючи викладене, відповідач вважає, що ним здійснені всі залежні від нього заходи по організації робочих місць для осіб з інвалідністю. Окрім того, відповідач вказує на те, що поніс судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4500 грн., які відповідач просить стягнути на його користь (а.с.21-22).

У відповідності до вимог ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Отже, рішення у даній справі приймається судом 09.09.2022р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі Закон №875) визначено, що підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Згідно частини третьої статті 18 Закону №875 передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 19 Закону №875 встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.

Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, неподання Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звіту про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Згідно зі статтею 20 Закону №875 встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Статтею 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»визначено, що робоче місце особи з інвалідністю - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце особи з інвалідністю - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Абзацом 3 пункту 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 №70 (зі змінами)передбачено, що інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця за формою, затвердженою Мінсоцполітики за погодженням із Держстатом.

Аналіз вищевказаних положень дає підстави для висновку про те, що нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов`язок по забезпеченню певної кількості місць для працевлаштування інвалідів, що не супроводжується обов`язком пошуку інвалідів для працевлаштування на створені ним робочі місця, а такий обов`язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в частині першій статті 18 Закону №875, при цьому, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у його постановах від 02.05.2018р. у справі №804/8007/16, від 26.06.2018р. у справі №806/1368/17, від 15.04.2019р. у справі №825/699/17 та від 03.12.2020р. у справі № 812/1189/18.

Згідно ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, із наданих учасниками справи документів судом встановлено, що 28.02.2022р. відповідачем було подано Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік до Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю за формою №10-ПОІ, затвердженою наказом Міністерства соціальної політики України від 27.08.2020р. №591, в якому відповідачем самостійно зазначено про те, що на підприємстві відповідача у 2021 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 8 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність графа не заповнена, кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю - 1 особа (а.с.5,57).

За недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю позивачем нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції у розмірі 44618,75 грн., виходячи з розрахунку розміру середньої річної заробітної плати штатного працівника відповідача, що підтверджується відповідним розрахунком суми позову (а.с.4).

Також, судом встановлено, що протягом 2021 відповідач щомісяця (окрім липня) надавав до центру зайнятості листи-повідомлення щодо актуальності вакансії, а також і в січні, травні, липні та грудні подавав звіти форми №3-ПН, зі змісту яких вбачається, що на підприємстві відповідача для працевлаштування осіб з інвалідністю було вакантним 1 робоче місце для осіб з інвалідністю з детальним описом їх характеристик, на які можливе працевлаштування осіб з інвалідністю, тобто були наявні робочі місця для працевлаштування інвалідів, що підтверджується копіями відповідних листів-повідомлень, звітів та листом Дніпропетровського обласного центру зайнятості від 28.04.2022р. з інформацією про подання роботодавцями звітів про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, наявними у матеріалах справи (а.с.12-13,38-56).

Окрім того, на підприємстві відповідача за направленням Державної служби зайнятості у період з 14.07.2021р. по 22.07.2021р., тобто у липні місяці, була працевлаштована особа з інвалідністю на 1 вакантне робоче місце для особи з інвалідністю (прибиральник службових приміщень), що підтверджується копіями відповідного направлення, довідки МСЕК та наказів (розпоряджень) про прийняття на роботу від 13.07.2021р. і про припинення трудового договору (контракту) від 21.07.2021р. (а.с.58-61).

Отже, із наведеного, можна дійти висновку, що у 2021р. на підприємстві відповідача було створено 1 робоче місце для працевлаштування осіб з інвалідністю, яке залишалося вакантним у період з 01.01.2021р. по 13.07.2021р. та з 23.07.2021р. по 31.12.2021р. згідно повідомлень відповідача до центру зайнятості та звітів форми 3-ПН, копії яких надані суду (а.с.38-56).

Таким чином, наведеними вище доказами спростовуються твердження представника позивача про не створення відповідачем робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 1 особа.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про безпідставність нарахування відповідачеві адміністративно-господарських санкцій за не створення 1 робочого місця для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2021 році.

Також, при вирішенні даної справи судом враховується і наступне.

Відповідно до ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

За приписами ч.1, ч.2ст. 218 Господарського кодексу Українивстановлено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Тобто, з наведених норм чинного законодавства України видно, що відповідач несе господарсько-правову відповідальність у вигляді застосування до останнього адміністративно-господарських санкцій саме у разі вчинення правопорушення у сфері господарювання, а невід`ємним елементом правопорушення є наявність вини відповідача та причинний зв`язок між правопорушенням та його наслідками у вигляді не працевлаштування інвалідів і лише у разі, якщо відповідачем не було вжито усіх залежних заходів для недопущення господарського правопорушення.

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Так, з наведених вище досліджених судом документів вбачається, що відповідач не вчиняв правопорушення у сфері господарювання щодо соціального захисту прав та законних інтересів інвалідів, навпаки, створив на підприємстві 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів у 2021р., подавав до центру зайнятості звіти щодо наявності вакантних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та листи-повідомлення про підтвердження актуальності вакансії протягом 2021 року, а отже, суд приходить до висновку про відсутність вини відповідача у вчиненні ним правопорушення у сфері господарювання.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Проте, позивач не надав суду жодних доказів щодо наявності у діях відповідача вини у не створенні ним робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю або відмови відповідачем особам з інвалідністю у працевлаштуванні з урахуванням того, що наданими відповідачем доказами підтверджується створення на підприємстві у 2021р. робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 1 робоче місце, як передбачено нормативом з урахуванням встановлених судом обставин та аналізу поданих відповідачем доказів.

Судом критично надається оцінка доводам позивача у позові та у відповіді на відзив з приводу того, що позивач не у повному обсязі вжив заходів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, так як не здійснював замовлення на професійне навчання або підготовку даної категорії безробітних, оскільки такого обов`язку роботодавця при створенні робочих місць для осіб з інвалідністю чинне законодавство не містить, судом не встановлено, а позивачем жодними доказами не підтверджено.

Також судом враховується і те, що Положеннями пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

З метою виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року №316 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)».

Згідно з Наказом № 316 форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Наказ № 316 набрав чинності 12 липня 2013 року, а тому з цієї дати встановлено обов`язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії.

Тобто, на час спірних правовідносин законодавство не встановлювало обов`язку підприємств подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю. У 2021 році, за який до відповідача застосовано санкції, існував обов`язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії.

Підтвердження актуальності вакансій роботодавцем законодавством на час спірних правовідносин не передбачено.

З аналізу вищезазначених норм, можливо дійти висновку, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.

Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року справа № 806/1368/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17 та від 11 серпня 2021 року у справі № 260/557/19, яка підлягає застосуванню у даних правовідносинах з урахуванням вимог ч.5ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, із наявних матеріалів у справі судом встановлено, а учасниками справи не спростовано, що на підприємстві відповідача на виконання Закону України №875 від 21.03.1991р. "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" було створено 1 робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю, а саме: посаду прибиральника службових приміщень, яке станом на 01.01.2021р. було вакантним.

Разом з тим, із наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що на підприємстві відповідача за направленням Державної служби зайнятості у період з 14.07.2021р. по 22.07.2021р. була працевлаштована особа з інвалідністю на 1 вакантне робоче місце для особи з інвалідністю - прибиральник службових приміщень (а.с.58-61).

При цьому, 26.07.2021р. відповідачем до центру зайнятості було подано звіт форми 3-ПН, тобто, у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії (23.07.2022р. - наступний день після припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стало вакантним), а також відповідачем протягом 2021 щомісяця (окрім липня) надавались до центру зайнятості листи-повідомлення щодо актуальності вакансії, а також і в січні, травні, липні та грудні подавав звіти форми №3-ПН для працевлаштування осіб з інвалідністю на посаду прибиральник службових приміщень, для категорії громадян Інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування у кількості 1 вакансія, за місцем проведення робіт м. Кривий Ріг, із заробітною платою 6100,00 грн., тобто у 2021р. були наявні робочі місця для працевлаштування інвалідів, що підтверджується копією вказаного звіту 3-ПН, наявним у матеріалах справи (а.с.42-43).

За таких обставин, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за вищезазначеним розрахунком є безпідставними та такими, що суперечать нормам чинного законодавства України, оскільки вина у вчиненні відповідачем правопорушення щодо не створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та не зайняття робочих місць особами з інвалідністю згідно наданих документів не встановлена та не доведена позивачем, а відповідно до норм Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" на відповідача покладено лише обов`язок щодо виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Пошук та направлення інвалідів на підприємство відповідача покладено на державні органи центру зайнятості відповідно до ст.18-1 вказаного Закону.

Тобто, з наведених норм чинного законодавства вбачається, що відповідальність за працевлаштування інвалідів несуть у рівній мірі як органи державної служби зайнятості, так і підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю.

Враховуючи відсутність вини відповідача щодо не зайняття інвалідами робочих місць, створених відповідачем згідно нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2021 році, у адміністративного суду відсутні і підстави для задоволення позову.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що судові витрати понесені позивачем, підлягають стягненню з бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень лише при задоволенні позову позивача, який не є суб`єктом владних повноважень згідно до вимог ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, враховуючи те, що суд не знайшов підстав для задоволення даного адміністративного позову, а також і те, що позивачем у справі є суб`єкт владних повноважень, судові витрати понесені позивачем по сплаті судового збору покладаються на позивача за нормами ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо клопотання відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4500 грн., суд виходить з наступного.

Так, відповідно до ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.7 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

З аналізу вищенаведених процесуальних норм вбачається, що розподіл витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката адміністративним судом можливо здійснити лише за наявності сукупності доказів, якими такі витрати підтверджуються, а саме: договору про надання правничої допомоги; детального опису, часу, використаного на виконання робіт, їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною; доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Так, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу адвоката, позивачем надані до суду копії договору про надання правової допомоги №21-07/22Т від 21.07.2022р., акту надання послуг №9 від 26.07.2022р. до наведеного договору про надання правової допомоги, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю Івасик Т.Р. від 28.04.2017р. та ордер про надання правничої (правової) допомоги (а.с.62-67).

При цьому, суду не надано жодних доказів понесення позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 4500 грн., оформлених у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки), які б свідчили про фактично понесені витрати на правничу допомогу, суд вважає дані витрати документально непідтвердженими та недоведеними. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Судом також враховується і те, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Щодо посилання представника відповідача на правову позицію викладену в постанові Верховного Суду від 22.01.2021 року у справі №925/1137/19 суд зазначає, що у правовідносинах, що склались при розгляді справи №925/1137/19, стороною було документально підтверджено оплату гонорару, а саме: надано платіжні доручення, тоді як у даній справі представником відповідача цього зроблено не було, оскільки вказана постанова прийнята не у подібних правовідносинах, тому не може бути застосована судом у цій справі за приписами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи вищевикладене, та те, що відповідачем не доведено фактичне понесення таких витрат, а також і не доведено фактів того, що такі витрати були неминучими, не доведено співрозмірність цих витрат у порівняні з ринковими цінами адвокатських послуг, у задоволенні клопотання відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4500 грн. слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО-ПАРК КР" про стягнення 44618,75 грн. - відмовити повністю.

Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача з урахуванням вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва