Рішення

від 04.09.2022 по справі 280/12808/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2022 року Справа № 280/12808/21 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., за участю секретаря судового засідання Юхименка Г.В.,

представника позивачаЗелінської О.С.,

представника відповідачаМіняйла О.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника адвоката Зелінської Ольги Сергіївни (вул. Перемоги, буд. 129, оф. 307, м. Запоріжжя, 69005), до Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації (пр. Соборний, буд. 164, м. Запоріжжя, 69107) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

21.12.2021 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява, надіслана засобами поштового зв`язку 25.11.2021, ОСОБА_1 (далі - позивачка), в особі представника адвоката Зелінської Ольги Сергіївни, до Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації (далі відповідач), в якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ в.о. директора Департаменту захисту довкілля ЗОДА Сергія КАРПІЯ №84-к від 08.11.2021 про відсторонення від роботи (виконання робіт) державного службовця головного спеціаліста відділу якості повітря, моніторингу та дозвільної діяльності та оцінки впливу на довкілля Департаменту захисту довкілля ЗОДА ОСОБА_1 з 08.11.2021 і до усунення причин, що його зумовили;

поновити позивача на посаді головного спеціаліста відділу якості повітря, моніторингу та дозвільної діяльності та оцінки впливу на довкілля Департаменту захисту довкілля ЗОДА;

стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.11.2021 і до моменту фактичного поновлення на посаді;

стягнути з відповідача на користь позивачки моральну шкоду в сумі 39000 грн.

Крім того, просить: стягнути з відповідача на користь позивачки судові витрати; у разі задоволення позову звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивачки на посаді.

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що на підставі наказу відповідача від 30.09.2021 №79-К позивачку було призначено на посаду головного спеціаліста відділу якості повітря, моніторингу та дозвільної діяльності управління дозвільної діяльності та оцінки впливу на довкілля Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації в порядку переведення з Департаменту агропромислового розвитку Запорізької обласної державної адміністрації з 01.10.2021. Позивачка є державним службовцем 7 рангу в межах категорії «В» посад державної служби. Оскаржуваним наказом позивачку було відсторонено від роботи (виконання робіт) через відмову позивачки від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 або відмову у наданні висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19. У зв`язку із чим позивачка вважає, що оскаржуваним наказом порушене її право на працю, нерозголошення інформації про стан її здоров`я. Зазначає, що вона відмовилась від надання відповідачу інформації про стан свого здоров`я, через що акт №2 від 08.11.2021, на підставі якого видано оскаржуваний наказ не відповідає дійсності. Також зазначає, що відсутні підстави для її відсторонення, визначені ст. 46 КЗпП України та ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а також Законом України «Про державну службу», про незаконність постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236». Через наведене просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою від 23.12.2021 у справі відкрите загальне позовне провадження, підготовче засідання призначене на 17.01.2022.

13.01.2022 від відповідача до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач зазначає, що до позивача було доведено вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 щодо обов`язкової вакцинації (профілактичного щеплення) від COVID-19 та запропоновано пройти щеплення та надати відповідну інформацію (документи) про проходження щеплення, що підтверджується актом від 08.11.2021. Позивачка відмовилась надавати будь-які документи щодо стану власного здоров`я, в тому числі і щодо здійснення профілактичних щеплень проти COVID-19, внаслідок чого було видано оскаржуваний наказ. Зазначає, що оскаржуваний наказ видано відповідно до вимог законодавства України, на підставі та в межах повноважень наданих відповідачу. Також зазначає про безпідставність позовних вимог про поновлення позивачки на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди. Крім того, зазначає, що Міністерством охорони здоров`я України затверджено форму №028-1/о «Висновок щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої ккоронавірусом SARS-CoV-2» та інструкцію щодо її заповнення, наказом від 02.11.2021 №2394, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.11.2021 за №1449/37071. Надані позивачкою докази не підтверджують наявність у неї протипоказань проти щеплення, а тому вважає оскаржуваний наказ таким, що відповідає приписам законодавства України, просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

17.01.2022 від представника позивачки до суду надійшла заява про виправлення технічної помилки у позові щодо по-батькові позивачки.

Протокольною ухвалою від 17.01.2022 підготовче засідання було відкладене на 31.01.2022.

19.01.2022 від представника позивачки до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивачки навів заперечення проти відзиву, аналогічні викладеним у позові.

Протокольною ухвалою від 31.01.2022 було закрите підготовче провадження, справа призначена до розгляду по суті на 09.02.2022.

09.02.2022 від представника позивачки до суду надійшло клопотання про долучення доказів щодо витрат на правову допомогу.

Протокольною ухвалою від 09.02.2022 у судовому засіданні оголошувалась перерва до 28.02.2022.

Разом із тим, Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 введений воєнний стан строком на 30 діб.

Відповідно до наказу тимчасово виконуючого обов`язки голови Запорізького окружного адміністративного суду від 28.02.2022 №11 встановлено особливий режим роботи Запорізького окружного адміністративного суду в умовах воєнного стану, у зв`язку із чим всі адміністративні справи були зняті з розгляду. Строк дії наказу від 28.02.2022 №11 продовжено наказами від 09.03.2022 №12, від 11.03.2022 №13, від 18.03.2022 №14, від 25.03.2022 №15, від 01.04.2022 №16, від 08.04.2022 №17, від 15.04.2022 №18, від 22.04.2022 №21, від 29.04.2022 №22.

Враховуючи зазначені обставини, призначене на 28.02.2022 судове засідання не відбулось.

Ухвалою від 08.08.2022 судове засідання було призначене на 25.08.2022.

16.08.2022 від відповідача до суду надійшли додаткові пояснення, в яких відповідач зазначає, про прийняття ним наказу від 04.03.2022 №6-к, яким оскаржуваний наказ від 08.11.2021 №84-к було визнано таким, що втратив чинність, про що було повідомлено позивачку. Зазначає, що відповідно до наказу відповідача від 07.03.2022 №7-К позивачу, як і ряду інших працівників відповідача було встановлено простій внаслідок неможливості виконання ними своїх службових обов`язків, який так само доведений позивачці.

У судове засідання 25.08.2022 представник позивача не прибув, через що судове засідання було відкладене на 05.09.2022.

У судовому засіданні 05.09.2022 представник позивача підтримала позовні вимоги з підстав викладених у позові, представник відповідача проти задоволення позову заперечив.

У судовому засіданні 05.09.2022 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З пояснень учасників справи та з матеріалів справи судом встановлені наступні обставини справи.

Наказом відповідача від 30.09.2021 №76-К позивачку з 01.10.2021 призначено на посаду головного спеціаліста відділу якості повітря, моніторингу та дозвільної діяльності управління дозвільної діяльності та оцінки впливу на довкілля Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації (7 ранг державного службовця в межах категорії «В» посад державної служби).

Згідно акту від 08.11.2021 №2, складеного співробітниками відповідача, позивачці було запропоновано пройти обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, а позивачка від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відмовилась. На зазначеному акті 08.11.2021 позивачкою були викладені заперечення, відповідно до яких вона відмовилась надавати за місцем роботи будь-яку інформацію про наявність або відсутність профілактичних щеплень від COVID-19, а також діагноз, який дає підстави для абсолютних протипоказань, відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень.

Наказом відповідача від 08.11.2021 №84-К, прийнятим на підставі ст. 46 та ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. №1236», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких відлягають обов`язковим профілактичним щепленням», акту про відмову позивачки від проведення обов`язкових щеплень проти COVID-19, у зв`язку з відмовою від проведення обов`язкових щеплень проти COVID-19, з 08.11.2021 позивачку було відсторонено від роботи (виконання робіт) у зв`язку із відмовою або ухиленням від проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, до усунення причин, що зумовили таке відсторонення.

Того ж дня позивачку було ознайомлено із цим наказом та вона висловила свою незгоду із ним.

Згідно із наказом відповідача від 04.03.2022 №6-К, прийнятим відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2022 №380 «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153», наказ відповідача від 08.11.2021 №84-К «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » вважається таким, що втратив чинність з 01.03.2022. Наказ доведений до позивачки 04.03.2022.

Наказом відповідача від 07.03.2022 №7-К для працівників Департаменту захисту довкілля облдержадміністрації, в тому числі позивачки, встановлений простій з 01.03.2022 до припинення чи скасування воєнного стану в Україні. Наказ доведений позивачці 07.03.2022.

Вважаючи наказ про своє відсторонення протиправним позивачка звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Предметом спору у справі, що розглядається, є відсторонення позивачки від роботи у зв`язку з не проходженням нею щеплення проти COVID-19.

В обґрунтування оскаржуваного наказу відповідач послався на норми ст. 46 та ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. №1236», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких відлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин, далі - № 889).

Відповідно до статті 1 Закону №889, державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Частинами 1-3 статті 5 Закону №889 визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Отже, в разі неврегульованості питання проходження державної служби Законом №889, таке питання має вирішуватися відповідно до законодавства про працю.

Статтями 7, 8 Закону №889 визначені основні права та обов`язки державного службовця.

За приписами ст. 72 Закону №889 державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов`язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення.

Рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків приймається відповідно керівником державної служби або суб`єктом призначення одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення у разі:

наявності обставин, що дають підстави вважати, що такий державний службовець може знищити чи підробити речі і документи, які мають суттєве значення для дисциплінарного провадження;

впливу на працівників державного органу та інших осіб, зокрема, здійснення протиправного тиску на підлеглих, погрози звільненням з роботи;

перешкоджання в інший спосіб об`єктивному вивченню обставин вчинення дисциплінарного проступку.

Тривалість відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків не може перевищувати часу дисциплінарного провадження.

У разі закриття дисциплінарного провадження без притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності йому оплачується у розмірі середньої заробітної плати час відсторонення від виконання посадових обов`язків в установленому порядку.

Під час відсторонення від виконання посадових обов`язків державний службовець зобов`язаний перебувати на робочому місці відповідно до правил внутрішнього службового розпорядку та сприяти здійсненню дисциплінарного провадження.

Відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків у разі вчинення ним корупційного правопорушення здійснюється відповідно до Закону України "Про запобігання корупції".

Отже, ч. 2 та ч. 6 ст. 72 Закону №889 визначений виключний перелік підстав для відсторонення державного службовця від виконання службових обов`язків, в свою чергу ст. 65 Закону №889 визначає підстави для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності.

Судом встановлено, що оскаржуваний наказ не містить будь-якого посилання на порушене відносно позивачки дисциплінарне провадження та, відповідно, жодним чином не стосується питання її дисциплінарної відповідальності.

Отже, в даному випадку оскаржуваний наказ видано не на підставі ст. 72 Закону №889, а відповідно до приписів ч. 3 ст. 5 цього Закону із застосуванням норм законодавства про працю.

За приписами ст. 46 КЗпП України (в редакції, яка була чинною станом на дату прийняття оскаржуваного наказу) відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи керівників підприємств, установ та організацій військовим командуванням допускається у випадках, визначених Законом України "Про правовий режим воєнного стану".

Тобто, норма ст. 46 КЗпП України прямо не надає власнику або уповноважений ним орган відсторонити працівника від роботи у разі відмови або ухилення від проходження обов`язкового профілактичного щеплення від будь-якої хвороби (інфекції), а лише (з урахуванням предмета даного спору) у разі відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів.

Разом з тим, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Як зазначалося вище до даних відносин не може застосовуватися норма ст. 72 Закону №889 за відсутності на те правових підстав.

В даному випадку в обґрунтування заперечень проти позову, відповідач зазначає про відсторонення позивачки у зв`язку із іншими випадками, передбаченими законодавством, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 №1096, визначено наступне:

«Керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України Про оплату праці та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили».

Суд зазначає, що позивачка не заперечує факт включення її посади до переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153.

В силу приписів пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 №1096 пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 набрав чинності з 08.11.2021.

Зі змісту п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 вбачається, що ним не регламентована процедура відсторонення від роботи працівника, який відмовляється чи ухиляється від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, а містить пряме посилання на норму частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Відповідно до ст. 30 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов`язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.

Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я і публікуються в офіційних джерелах.

Також п. б ч.1 ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено, що громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Згідно наказу Міністерства охорони здоров`я України №133 від 19.07.1995 «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» особливо небезпечною інфекційною хворобою є COVID-19.

Серед основних принципів профілактики інфекційних хвороб ст.10 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» виділяє дотримання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм при здійсненні будь-яких видів діяльності.

Згідно ст. 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема щодо санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв, виробничого контролю, у тому числі лабораторних досліджень і випробувань при виробництві, зберіганні, транспортуванні та реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини та іншої продукції, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян. Організацію та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів у межах територій, об`єктів, частин і підрозділів, підпорядкованих центральним органам виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Службі безпеки України, забезпечують зазначені органи, підпорядковані їм установи державної санітарно-епідеміологічної служби, медичні служби, а також керівники зазначених об`єктів, частин, підрозділів. Проведення профілактичних щеплень забезпечують центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та органи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ (далі Закон №1645) визначено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Медичні працівники, які проводять профілактичні щеплення, повинні мати відповідну підготовку з питань їх проведення та зобов`язані надати об`єктивну інформацію особам, яким проводиться щеплення, або їх законним представникам про ефективність профілактичних щеплень та про можливі поствакцинальні ускладнення.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п`ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться за згодою їх об`єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п`ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації та за згодою об`єктивно інформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Судом встановлено, що захворювання COVID-19 не входить до переліку інфекційних хвороб, визначеного у ч. 1 ст. 12 Закону №1645.

Отже, другим реченням частини другої статті 12 Закону №1645 визначено, що у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Тобто, відсторонення таких осіб від виконання робіт має здійснюватися у порядку, встановленому законом, а не будь-яким підзаконним актом.

За приписами ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» визначено, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять інформації про наявність подання будь-якої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи, як це передбачено ч. 2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Пунктом й) частини першої статті 41 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» визначено, що головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, районів у містах та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям на транспорті та їх заступникам у межах відповідних територій (об`єктів транспорту) надаються повноваження визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень.

Частинами 2-5 статті 41 зазначеного Закону визначено, що такі ж повноваження в межах підпорядкованих територій, об`єктів, частин та підрозділів надаються головним державним санітарним лікарям центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, захисту державного кордону, виконання кримінальних покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам.

Іншим посадовим особам органів державної санітарно-епідеміологічної служби (лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи, помічники лікарів) надаються повноваження, передбачені пунктами "а", "б", "в", "г", "и", "і", "ї", "к" (в частині розслідування групових інфекційних захворювань, отруєнь, радіаційних аварій) та "л" частини першої цієї статті.

Головний державний санітарний лікар відповідної адміністративно-територіальної одиниці координує діяльність всіх розташованих на ній установ, закладів та підрозділів державної санітарно-епідеміологічної служби незалежно від їх підпорядкування.

У випадках погіршення санітарної або епідемічної ситуації в місцях дислокації об`єктів центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, захисту державного кордону, виконання кримінальних покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України, а також об`єктів з особливим режимом роботи повноваження головного державного санітарного лікаря, його заступників та інших посадових осіб (лікарів) державної санітарно-епідеміологічної служби відповідної адміністративно-територіальної одиниці, передбачені пунктами "в", "г", "и", "і", "ї", "й", "к" частини першої цієї статті, поширюються на зазначені об`єкти. Названі посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби відповідної адміністративно-територіальної одиниці мають право застосовувати на цих об`єктах і територіях заходи щодо припинення порушення санітарного законодавства, передбачені пунктами "а", "б", "в", "г", "е" статті 42 цього Закону.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів прийняття відповідним санітарним лікарем чи іншою посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 в Україні чи на окремих її територіях, об`єктах, в установах, як це передбачено ч. 4 ст. 12 Закону №1645 та ст. 41 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», а в публічному доступі таке рішення відсутнє.

Разом з тим, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 24.12.2020 №3018 Про затвердження Дорожньої карти з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках передбачено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп (розділ «Мета та цілі впровадження вакцинації від COVID-19» Дорожньої карти).

З наведених норм Законів України вбачається наступне:

1)проведенню обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 має передувати рішення відповідного державного санітарного лікаря про проведення такого щеплення;

2)факт відмови особи від проведення щеплення має бути зафіксований відповідним лікарем;

3)усунення від роботи особи, яка необґрунтовано відмовилась від проходження відповідного щеплення, має відбуватися за поданням відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.

З урахуванням викладеного та наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що під час прийняття оскаржуваного наказу відповідачем не була додержана процедура передбачена ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», відповідною посадовою особою державної санітарно-епідемічної служби не приймалось рішення про проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, факт відмови чи ухилення позивачки від проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 не зафіксований відповідним лікарем, відсутнє подання посадової особи державної санітарно-епідемічної служби про відсторонення позивачки від роботи.

Факт складання співробітниками відповідача акту №2 від 08.11.2021 про відмову позивачки від проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 не є належним доказом такої відмови чи ухиляння позивачки від щеплення. Крім того, співробітники відповідача, які склали зазначений акт не є фахівцями в галузі медицини (доказів іншого матеріали справи не місять) та об`єктивно не мають компетенції у встановленні наявності чи відсутності у позивачки абсолютних протипоказань проти такого щеплення.

Разом з тим, лише 02.11.2021 наказом Міністерством охорони здоров`я України №2394 затверджено форму №028-1/о «Висновок щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та інструкцію щодо її заповнення, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.11.2022 за №1449/37071, тобто станом на 08.11.2021 така форми ще не могла бути надана позивачкою, проте це не позбавляло позивачку права надати такий висновок відповідачу в подальшому, після її одержання у відповідного лікаря.

Зі змісту форми Висновку щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, вбачається, що в цій формі не відображається інформація про діагноз особи чи підстави для протипоказань у особи, якій вона видається.

Відтак, суд констатує, що відсторонення позивачки від роботи є втручанням у її право на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, без додержання передбаченого чинним законодавством України порядку.

Суд з розумінням ставиться до того, що вакцинація проти COVID-19 направлена на запобігання зараженню вірусом всіх працівників установи, у тому числі й самої позивачки. Суд погоджується з тим, що запобігання зараженню вірусом, може розглядатись як легітимна мета. Проте не може розглядатись як легітимна мета обмеження позивачки в праві на працю та на повагу до її приватного життя, яке полягає у праві вчиняти або не вчиняти дії які не є обов`язковим для неї.

Відповідач не зміг довести суду, що обмежувальний захід, у виді відсторонення позивачки від роботи, який мав для неї негативні наслідки, сприяв запобіганню зараженню вірусом інших працівників. Матеріали справи не містять доказів, що відповідачем застосовувалися інші альтернативні заходи обмеження контакту з працівниками, які б враховували, що позивачка не була хворою, а також щодо неефективності інших протиепідемічних заходів, зокрема дотримання правил респіраторної гігієни, дотримання соціальної дистанції, дезінфекція тощо.

Таким чином, в даному випадку не дотримано справедливого балансу між суспільними інтересами та правами позивачки, гарантованими Конституцією України.

З огляду на викладене вище, суд вважає, що оскаржуваний наказ відповідача щодо відсторонення від виконання роботи позивачки є протиправним.

Разом з тим, підстави для скасування оскаржуваного наказу станом на час вирішення справи відсутні, через те, що наказом відповідача від 04.03.2022 №6-К оскаржуваний наказ визнаний таким, що втратив чинність з 01.03.2022, відповідно з 01.03.2022 позивачка мала б приступити до роботи. Відповідно відсутні правові підстави для поновлення позивачки на роботі (чи ухвалення рішення про її допуск відповідачем до роботи).

Оскільки суд визнав протиправним наказ по відсторонення від роботи позивачки, що є первісною вимогою позивача, інша вимога щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною, а отже так само підлягає задоволенню.

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у пункту 10 Постанови від 24.12.1999 № 13 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці, якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП). За порушення законодавства про працю винні особи притягаються до відповідальності згідно з законодавством.

Суд зазначає, що останнім робочим днем позивачки перед періодом вимушеного прогулу є 08.11.2022, оскільки в цей день вона була присутня на роботі, що вбачається із її записів на акті №2 від 08.11.2022 та оскаржуваному наказі.

Враховуючи наведене суд стягує середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи, а саме за період з 09.11.2021 (перший день вимушеного прогулу) по 28.02.2022 (останній день вимушеного прогулу відповідно до наказу відповідача від 04.03.2022 №6-К). Виходячи з того, що згідно довідки відповідача від 08.11.2021 №10 станом на момент прийняття оскаржуваного наказу середній заробіток позивачки становив 12214,07 грн. (середньоденний 610,70 грн.), а за період з 09.11.2021 по 28.02.2022 минуло 77 робочих дні сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 47023,90 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є (крім іншого) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Як зазначено у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України зазначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Як зазначено у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. […] Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч.4 ст.23 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Позивач у позові зазначив, що діями відповідача, які полягали у неправомірному відстороненні від роботи, спричинена моральна шкода, яка полягає у втраті немайнового характеру внаслідок сильного душевного страждання та кардинальної зміни спокійного ритму її життя, постійну тривогу та страх через втрату заробітку, який є єдиним джерелом існування позивачки.

Разом з тим, суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.

Проте, позивачка не виконала свого обов`язку щодо доказування та не надала суду жодного доказу на підтвердження моральних страждань, а також не надала жодного обґрунтування щодо заявленого розміру моральної шкоди та доказів того, що саме така сума є співмірною із завданою шкодою.

Оскільки під час розгляду справи позивачкою не надано належних доказів заподіяння їй неправомірними та винними діями відповідача немайнової шкоди, що є необхідною умовою відшкодування моральної шкоди, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України, Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Щодо інших доводів відповідача викладених у відзиві, то суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.

У рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, а саме в наведеній вище частині.

Відповідно до частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць.

Отже, рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 12214,07 грн. слід звернути до негайного виконання.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач просить суд стягнути з відповідача судові витрати, в тому числі витрати на професійну правничу допомогу.

З матеріалів справи вбачається, що при звернення до суду позивачкою був сплачений судовий збір у сумі 908,00 грн.

На підтвердження витрат на правничу допомогу до матеріалів справи додані: договір про надання правової допомоги від 09.11.2021, додаткова угода до цього договору від 09.11.2021, рахунки на оплату послуг пов`язаних з написанням та поданням позовної заяви від 24.11.2021 на суму 5000,00 грн., від 17.01.2022 на оплату за участь у судовому засіданні 17.01.2022 на суму 500,00 грн., від 18.01.2022 на оплату за написання та подання письмової відповіді на відзив по даній справі на суму 2000,00 грн., від 31.01.2022 на оплату за участь у судовому засіданні 31.01.2022 на суму 2000,00 грн., банківські квитанції від 24.11.2021 про сплату представнику 5000,00 грн., від 17.01.2022 про сплату 500,00 грн., від 18.01.2022 про сплату представнику 2000,00 грн., від 01.02.2022 про сплату представнику 2000,00 грн.

В силу ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною 1 статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до частин 1-3 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За приписами ч. ч. 6, 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд зазначає, що у зв`язку із надходженням від представника позивачки до суду 09.02.2022 клопотання про долучення до матеріалів справи документального підтвердження витрат на правничу допомоги, у судовому засіданні 09.02.2022 оголошувалась перерва для формування відповідачем своєї позиції щодо таких витрат, станом на 05.09.2022 від відповідача до суду не надійшло жодного заперечення щодо витрат позивачки на правничу допомогу до суду не надійшло, відповідно, відповідач не заперечив проти таких витрат позивача.

Отже, вимоги позивача щодо стягнення судових витрат на сплату судового збору та на професійну правничу допомогу підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним наказ Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації від 08.11.2021 №84-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

Стягнути з Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.11.2021 по 28.02.2022 в розмірі 47023,90 грн. (сорок сім тисяч двадцять три гривні дев`яносто копійок).

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 12214,07 грн. (дванадцять тисяч двісті чотирнадцять гривень 07 коп.) підлягає негайному виконанню.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту захисту довкілля Запорізької обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 908,00 (дев`ятсот вісім гривень 00 коп.) та витрати на правничу допомогу у сумі 9500,00 грн. (дев`ять тисяч п`ятсот гривень).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 13.09.2022.

СуддяР.В. Кисіль