Рішення

від 14.09.2022 по справі 200/6567/21

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2022 року м. Київ справа №200/6567/21

Суддя Київського окружного адміністративного суду Журавель В.О., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), в якому просить суд:

- стягнути з відповідача частину середнього заробітку за весь час затримки виплати невиплаченого грошового забезпечення при звільненні працівника, починаючи з 19 червня 2019 року - дня звільнення, по день фактичного розрахунку - 27 травня 2021 року на користь позивача в сумі - 100000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на момент виключення позивача зі списків ІНФОРМАЦІЯ_1 (19 червня 2019 р.) відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку, однак, виплата залишку належних до виплати сум була проведена лише 27 травня 2021 р., тобто не в день виключення зі списків особового складу та виплати всіх видів забезпечення, що є порушенням прав та інтересів позивача.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 2 червня 2021 року відкрито провадження у даній адміністративній справі та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року вирішено розгляд справи № 200/6567/21 здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у даній справі.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року передано цю адміністративну справу № 200/6567/21 на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

30 вересня 2021 року протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями ця справа передана на розгляд судді Журавлю В.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 5 жовтня 2021 р. прийнято справу до свого провадження та вирішено, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

27 жовтня 2021 р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він позову не визнав, у його задоволенні просив відмовити. Стверджує, що законні права та інтереси позивача відповідачем порушено не було. Вважає, що підстав для задоволення вимог позивача немає.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Позивач, ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 . Згідно з посвідченням серії НОМЕР_2 від 21 вересня 2016 року позивач має статус учасника бойових дій.

Як зазначено у витязі з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 №119 від 19 червня 2019 р. позивача з 19 червня 2019 року було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

25 вересня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки та індексацію грошового забезпечення за період з 2016 по 2019 року.

Проте, ІНФОРМАЦІЯ_3 відповіді на заяву позивача не надало.

Позивач звернувся за захистом своїх прав до суду в іншій справі.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі № 320/10492/20 адміністративний позов задоволено частково:

- визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, як учаснику бойових дій за періоди 2016 та 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та індексації грошового забезпечення за період з 2016 по 2019 роки;

- зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за періоди 2016 та 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;

- зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 р. по 19 червня 2019 р.;

- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі № 320/10492/20 набрало законної сили 1 травня 2021 р.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідачем виконано рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 березня 2021 року у справі № 320/10492/20 лише 27 травня 2021 р. та перераховано позивачу на виконання цього рішення 27 969 грн. 38 коп.

Оскільки повний розрахунок проведено відповідачем лише 27 травня 2021 р., а позивача було виключено зі списків особового складу частини19 червня 2019 р., останній звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд бере до уваги наступне.

Закон України від 20 грудня 1991 р. №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-XII) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону № 2011-XII передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону № 2011-XII).

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (надалі Закон № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абзацом другим ч. 1 ст. 9-1 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 р. № 178 затверджено Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - Порядок №178).

Відповідно до вимог п. 4 Порядку грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 р. № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Згідно з вимогами п. 240 Положення військовослужбовці, які визнані непридатними до військової служби за станом здоров`я, підлягають звільненню з військової служби за станом здоров`я. Після отримання військовою частиною відповідного висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність військовослужбовця до військової служби за станом здоров`я документи про його звільнення з військової служби оформляються та надсилаються посадовій особі, яка видає наказ про звільнення негайно.

Відповідно до вимог п. 242 Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання .

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Тобто, при звільненні з військової служби та виключенню зі списків особового складу військової частини із військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, без проведення остаточного з ним розрахунку, можливе лише за його письмовою згодою.

У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу військової частини без проведення остаточного з ним розрахунку. При цьому, письмової згоди на такі дії позивач не давав, що не спростовується відповідачем.

Суд вважає за доцільне зауважити, що спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.

Так, Верховний Суд України при тлумаченні положень статей 3 Кодексу законів про працю України вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі (постанова від 17 липня 2015 року у справі № 21-8а15).

Отже, у даному випадку застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.

Порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення працівника визначений Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП).

Відповідно до вимог приписів частини першої статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 31 жовтня 2019 року по справі № 825/598/17.

Отже, враховуючи, що матеріалами справи підтверджується виключення позивача зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 19 червня 2019 р. та проведення остаточного розрахунку з ним лише 27 травня 2021 р., суд дійшов висновку, що відповідачем порушено приписи ст. ст. 116, 117 КЗпП України в частині строків виплати позивачу частини вказаних ним коштів при звільненні, право на отримання яких підтверджено рішенням суду.

У свою чергу суд зазначає, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» або іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, у тому числі і не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Водночас суд вважає за необхідне зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині 1 статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до вимог статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Згідно з вимогами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За приписами ст. 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, виданої 1 липня 1949 р. Міжнародною організацією праці, термін заробітна плата означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 17 лютого 2015 р. (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, у даному випадку, враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, зокрема, норм статей 116 та 117, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби військовослужбовців.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 7 лютого 2018 р. у справі № 806/535/16 (провадження № К/9901/1799/18), від 8 лютого 2018 р. у справі № 805/977/16-а (провадження № К/9901/8708/18) та від 4 квітня 2018 р. у справі № 805/5111/15-а (провадження № К/9901/6929/18), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, згідно з вимогами частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 р. (справа № 21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

При цьому, виходячи із загальних засад права, під «виною» слід розуміти психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина є одним з елементів суб`єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому відповідальність за загальним правилом можлива лише при винному вчиненні будь-якого діяння або бездіяльності.

Матеріалами справи підтверджується, що компенсація коштів за невикористані дні додаткової відпустки та невиплачена індексація перераховані на картковий рахунок позивача 27 травня 2021 р., тобто фактична виплата здійснена із затримкою (з 19 червня 2019 р. по 27 травня 2021 р.).

При цьому суд зазначає, що згідно з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У справі, що розглядається, встановлено, що в день звільнення позивачу не було виплачено індексації та грошової компенсації за відпустку, як учаснику бойових дій, за період з 2016 р. по 2019 р., передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") та у подальшому позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності та стягнення відповідних коштів і судовим рішенням у справі №320/10492/20 їх було стягнуто з відповідача на користь позивача.

Відповідні кошти були виплачені позивачу 27 травня 2021 р., тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

За таких обставин, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ч.2 ст.117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум був спірним.

Наведе відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 28 січня 2021 р. у справі №240/11214/19, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення на користь позивача позовних вимог щодо нарахування та виплатити середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до вимог ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок №100), відповідно до п. 2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За приписами абз. 3 п. 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 8 вищезазначеного Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

Суд зазначає, що жодних розрахунків розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні сторонами до суду надано не було, а тому спору щодо суми немає.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача частини середнього заробітку за весь час затримки виплати невиплаченого грошового забезпечення при звільненні працівника починаючи з 19 червня 2019 року - дня звільнення по день фактичного розрахунку - 27 травня 2021 року на користь позивача в конкретно визначеній сумі 100000 грн., суд зазначає наступне.

Питання щодо обчислення і визначення розміру суми виплат не належить до компетенції суду, а тому останній лише констатує право позивача на отримання суми встановленої індексації за минулий час. Такі повноваження належать відповідачу і вони є дискреційними.

Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Суд не наділений повноваженнями перебирати на себе функцію здійснення розрахунку та нарахування коштів замість органу, на який покладено такі повноваження.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 6 лютого 2018 р. у справі №681/423/15-а.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту прав, свобод та інтересів позивача, в даному випадку, є зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Відтак, враховуючи зазначене, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати невиплаченого грошового забезпечення при звільненні працівника починаючи з 19 червня 2019 року - дня звільнення, по день фактичного розрахунку - 27 травня 2021 року на користь позивача в конкретно визначеній сумі 100000 грн. задоволенню не підлягають.

Належним способом захисту прав позивача буде зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити частину середнього заробітку за весь час затримки виплати невиплаченого грошового забезпечення при звільненні позивачу за період з 19 червня 2019 року по 27 травня 2021 р.

Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ураховуючи викладене, суд визнає, що відповідачем протиправно вчинено бездіяльність, яка полягала у не проведенні своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, чим порушено вимоги, передбачені частиною другою статті 2 КАС України.

Позивачем під час розгляду справи було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не було спростовано відповідачем. Отже, позовні вимоги є обґрунтованими у вказаній частині, а тому позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Судом встановлено, що за звернення до суду з цією позовною заявою позивачем сплачено судовий збір у розмірі 908 грн. 00 коп., що підтверджується квитанцією № 1 від 4 червня 2021 р.

Суд, керуючись ч. 3 ст. 139 КАС України, беручи до уваги результат вирішення спору щодо часткового задоволення позовних вимог присуджує позивачу 800 грн. 00 коп. понесених витрат по оплаті судового збору за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити частину середнього заробітку за весь час затримки виплати невиплаченого грошового забезпечення при звільненні ОСОБА_1 за період з 19 червня 2019 року по 27 травня 2021 р.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судові витрати в сумі 800 (вісімсот) грн. 00 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повне найменування сторін:

Позивач ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податку - НОМЕР_4 .

Відповідач ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ - 24289710.

Суддя Журавель В.О.