Рішення

від 19.09.2022 по справі 495/10097/18

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 495/10097/18

З а о ч н е р і ш е н н я

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

20 вересня 2022 року м. Білгород-Дністровський

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області

у складі головуючого - судді Шевчук Ю.В.,

при секретарі Бучка В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Білгород-Дністровському цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Білгород-Дністровська міська рада Одеської області про визнання рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась 01 листопада 2018 року до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Білгород-Дністровська міська рада Одеської області про визнання рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку.

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог

Свої позовні вимоги позивачка ОСОБА_1 обгрунтовує тим, що вона є власницею 3/5 часток житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії НМХ 365138, виданного 05.12.2017 року. Однак, вступивши у спадщину, позивачка ОСОБА_1 дізналась, що земельна ділянка, якою користується вона та яка знаходиться у користуванні та власності відповідачки ОСОБА_2 є неспіврозмірною з належними сторонам по справі частками житлового будинку АДРЕСА_1 . З огляду на вищезазначене, позивачка ОСОБА_1 просить визнати незаконним та скасувати рішення Білгород-Дністровської міської ради від 18.03.2005 року №831-VI та скасувати Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 серії ЯА №361768 від 03.09.2005 року.

Рух справи у суді

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 02.11.2018 року було відкрито загальне позовне провадження по даній справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21.02.2019 року було закрито підготовче провадження по справі, справу призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07.11.2019 року було призначено судову земельно-технічну експертизу по зазначеній вище справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 06.12.2019 року було відновлено провадження по справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 03.02.2020 року було залучено до проведення експертизи по даній справі фахівця в галузі топографо-геодезичних робіт ФОП ОСОБА_3 ..

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 03.02.2020 року було задоволено клопотання експерта про витребування доказів по зазначеній вище справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13.10.2020 року було задоволено клопотання експерта про витребування доказів по зазначеній вище справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 01.03.2021 року було залучено до проведення експертизи по даній справі фахівця в галузі топографо-геодезичних робіт ФОП ОСОБА_3 ..

01.02.2022 року на адресу суду надійшов Висновок експерта №17/11 судової земельно-технічної експертизи по даній справі.

Короткий виклад позицій сторін по справі

В судовезасідання позивачка ОСОБА_1 та адвокат Каланжов В.І., який діє в її інтересах не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлялись належним чином, причини неявки суду не відомі.

В судове засідання відповідачка ОСОБА_2 не з`явилась, про дату та час судового засідання повідомлялась належним чином, причини неявки суду не відомі.

В судове засідання представник третьої особи Білгород-Дністровської міської ради Одеської області не з`явився, проте надав на адресу суду заяву, згідно якої просить розглядати справу за його відсутності, просить відмовити у задоволенні позовних вимог позивача. Згідно наданих на адресу суду пояснень, індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується. Тому позовні вимоги позивачки є безпідставними, адже оскаржуване рішення Білгород-Дністровської міської ради стосується тільки контретних осіб.

Суд звертає увагу сторін, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників.

Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до ч.3 ст.128 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.

Згідно ч.5 ст.128 ЦПК України, судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення завчасно.

Відповідно до ч.4 ст.223 ЦПК Україна, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасним існуванням умов, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України, відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Згідно ст.282 ЦПК України, за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 263 і 265 цього Кодексу, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд.

Відповідно до ст.283 ЦПК України, відповідачам, які не з`явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення в порядку, передбаченому статтею 272 цього Кодексу.

Фактичні обставини встановлені судом, позиція суду та нормативно-правове обґрунтування

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що позивачка ОСОБА_1 є власницею 3/5 часток житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії НМХ 365138, виданного 05.12.2017 року державним нотаріусом Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області. Дана обставина підтверджується також Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №106325801 від 05.12.2017 року.

Згідно Договору купівлі-продажу житлового будинку серії ВАО №131856 від 29.08.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т.Ю., відповідачка ОСОБА_2 є власником 2/5 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Дана обставина підтверджується також Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №4608586 від 01.09.2004 року.

Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №361768, виданного 03.08.2005 року Білгород-Дністровським міським відділом земельних ресурсів, відповідачка ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0412 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110300000:01:002:0098, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради «Про затвердження матеріалів інвентаризації і проектів відведення земельних ділянок та передачу у приватну власність громадян України земельних ділянок на території м.Білгород-Дністровського №831-ІV від 18.03.2005 року було затверджено матеріали інвентаризації, проект відведення земельної ділянки та передано безоплатно у приватну власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0412 га за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Згідно Висновку експерта №17/11 судової земельно-технічної експертизи по даній справі від 11.10.2021 року площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_2 складає 0,0322 га, тобто не відповідає площі, яка зазначена у оскаржуваному рішенні, адже більша на 0,0090 га. Площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1 складає 0,0230 га.

Площа земельної ділянки, яка знаходиться у власності ОСОБА_2 відповідно до оскаржуваного рішення, не відповідає площі відповідно до частки, що належить їй у праві власності на житловий будинок, а саме: площа земельної ділянки, яка знаходиться у власності ОСОБА_4 (0,0412 га) більша площі відповідно до 2/5 часток у житловому будинку (0,0221 га) на 0,0191 га або 191 кв.м. Площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_2 , не відповідає площі відповідно до частки, що належить їй у праві власності на житловий будинок (2/5 частки), а саме: площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_2 (0,0322 га) більша площі відповідно до 2/5 часток у житловому будинку (0,0221 га) на 0,0101 га.

Площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1 відповідно до технічного звіту з кадастрової зйомки, не відповідає площі відповідно до частки, що належить їй у праві власності на житловий будинок (3/5 частки), а саме: площа земельної ділянки, яка знаходиться у фактичному користуванні ОСОБА_1 (0,0230 га) менша площі відповідно до 3/5 часток у житловому будинку (0,0331 га) на 0,0101 га.

Згідно з ч. 1ст.16 Цивільного кодексуУкраїни кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності дост. 4 ЦПК Україникожна особа має право звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюванних прав, свобод чи інтересів.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16(пункт 40),від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.

Відповідно до п.б ч.1 ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема делеговані повноваження: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів у випадках та відповідно до вимог, встановленихЗаконом України«Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до ч.6 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

Відповідно доч.1ст.73Закону України«Про місцевесамоврядування в України» акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

З матеріалів справи вбачається, що на час ухвалення оскаржуваного рішення Білгород-Дністровської міської ради, позивачка ОСОБА_1 не була власником ані 3/5 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , ані частини спірної земельної ділянки.

За таких обставин суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог позивачки ОСОБА_1 в частині скасування оскаржуваного рішення Білгород-Дністровської міської ради від 18.03.2005 року №831-VI та задоволення похідних позовних вимог позивачки - скасування Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 серії ЯА №361768 від 03.09.2005 року.

Щодо посилання сторони позивачки ОСОБА_1 , що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування було прийнято з порушенням норм діючих на момент їх прийняття ДБН та без відповідних згод попереднього співвласника спірного домоволодіння, тому вони є незаконними, суд зазначає наступне.

Стаття 1 пункт 1 Першого Протоколу доКонвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод»гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Як вбачається з судової практики Європейського суду з прав людини, останній чітко зазначає, що друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом» (рішення у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), N 22603/02, п. 49 від 22 листопада 2007 року). Отже, позбавлення особи права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку має місце «непропорційне» втручання у право особи на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Відповідно дост.391 Цивільного кодексуУкраїни - власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно дост.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до вимогст. 328 ЦК Україниправо власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Вимогамист. 331 ЦК Українипередбачено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації,

право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Відповідно до приписів статті 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Верховний Суд України у постанові від 21.05.2012 року (справа №6-20цс11) зауважив, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням ст.ст.55,124 Конституціїтаст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Основного Закону та конвенції мають найвищу юридичну силу (ст.ст.8,9 Конституції), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і в спосіб, який не передбачений законом, зокремаст.16 ЦК України, але є ефективним.

Конституційний Суд у рішенні від 30.01.2003 року №3-рп/2003 зазначав, що «правосуддя за своєю» суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах».

Верховним судом України на засіданні судової палати в адміністративних справах, Судової палати у цивільних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у постанові №21-405а14 від 11 листопада 2014 року зазначено, що: «...позов, предметом якого є рішення органу місцевого .... тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків ...».

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що орган місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв`язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта або свідоцтва на право власності. Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування ...тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника або співвласників спірного домоволодіння, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння об`єктами нерухомості і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Окрім того, оскаржуване рішення, прийнято Білгород-Дністровською міською радою у межах повноважень органів місцевого самоврядування, з дотриманням відповідної процедури, оскільки іншого матеріалами справи не встановлено.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), § 166-168).

У рішеннях ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме:

- чи є втручання законним;

- чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;

- чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Як зазначено у п.70,71 справи «Рисовський проти України» аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Згідност.74 Закону України «Про місцеве самоврядування», органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.

Як встановлено судом, позивачка ОСОБА_1 є власницею 3/5 часток житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом серії НМХ 365138, виданного 05.12.2017 року, оскаржуване рішення було прийнято Білгород-Дністровсько міською радою 18.03.2005 року, тобто більше 13 років до звернення позивача до суду з цим позовом.

Відтак, ОСОБА_2 не може нести тягар відповідальності за фактичні допущенні державою грубі помилки та заявлення безпідставних та необґрунтованих позовних вимог.

Таким чином, суд приходить до висновку, що задоволення позову буде наслідком грубого втручання в право ОСОБА_2 на мирне володіння правомірно належним на праві власності майном, право на яке гарантовано статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії-", заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Отже, при дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підставизакон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі №916/675/15, від 27 червня 2018 року у справі №921/403/17-г/6.

Окрім того, посилання сторони позивача ОСОБА_1 про порушення норм ДБН, діючих на момент прийняття оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування не підтверджені будь-якими належними та допустимими доказами, а Висновок експерта №17/11 судової земельно-технічної експертизи по даній справі підтверджує лише невідповідність часток земельної ділянки, що перебуває у користуванні сторін належним їм часткам спірного житлового будинку.

Згідно з вимогами ст.ст.124,129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Відповідно до ч. 1ст.2ЦПКУкраїни завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1ст.3ЦПКУкраїни кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині третійстатті 12 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першоїстатті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та другастатті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другоїстатті 78 ЦПК Україниобставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зістаттею 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першоюстатті 89 ЦПК Українивизначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно дост.263ЦПКУкраїни судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права,бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» від 26 червня 2008 року, принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Висновки за результатами розгляду справи та розподіл судових витрат

Враховуючи вищезазначене, встановлені судом обставини справи та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Білгород-Дністровська міська рада Одеської області про визнання рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, з урахуванням чого вважає їх такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно дочастин 1,2 ст.141 ЦПК України,судовий збір покладаєтьсяна сторонипропорційно розмірузадоволених позовнихвимог. Іншісудові витрати,пов`язані зрозглядом справи,покладаються: 1)у разізадоволення позову-на відповідача; 2)у разівідмови впозові -на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, витрати щодо сплати судового збору слід залишити за позивачкою.

Враховуючи вищезазначене, керуючись ст.ст. 21, 251, 253, 256, 257, 261, 267, 328, 331, 391 ЦК України, Законом України «Про місцеве самоврядування в України», ст.ст.3,6,7,10,12,259-260,264 -266,269, 280-284,354,355 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Білгород-Дністровська міська рада Одеської області про визнання рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення, (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

У відповідності до п.п. 15.5 п.1 Розділу ХIII Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою ним протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення виготовлено 21.09.2022 року.

Суддя: