Постанова

від 14.09.2022 по справі 911/614/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2022 року

м. Київ

cправа № 911/614/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. (головуючий), Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А.Ю.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Деметра" на постанову Північного апеляційного господарського суду (Тищенко О.В., Коробенко Г.П., Козир Т.П.) від 17.02.2022 у справі №911/614/20

за позовом Фермерського господарства "Деметра" до: 1) Білоцерківської районної державної адміністрації; 2) Приватно-орендного сільськогосподарського підприємства "Нива", треті особи: 1) ОСОБА_1 , 2) Великововнянська сільська рада про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Фермерське господарство "Деметра" (далі - Позивач) звернулося в Господарський суд Київської області з позовом до Таращанської районної державної адміністрації, третя особа Приватно-орендне сільськогосподарське підприємство "Нива" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (ухвалою Господарського суду Київської області від 02.06.2020 залучено до участі у справі в якості співвідповідача Приватно-орендне сільськогосподарське підприємство "Нива" (далі - Відповідач-2), залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору на стороні позивача ОСОБА_1 (далі - Третя особа-1); ухвалою Господарського суду Київської області від 20.05.2021 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Великововнянську сільську раду (далі - Третя особа-2); ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.12.2021 здійснено заміну Таращанської районної державної адміністрації на її правонаступника - Білоцерківську районну державну адміністрацію (далі - Відповідач-1)).

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між Позивачем та Відповідачем-1 укладено договір від 23.09.2014 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0034. Також, між Відповідачем-2, який є суміжним з Позивачем землекористувачем, та Відповідачем-1 укладено договір від 13.07.2015 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035, яким фактично було передано Відповідачу-2 в оренду земельну ділянку, що включає в себе дорогу загального користування. Оскільки Відповідач-2 чинить перешкоди Позивачу в доступі до цієї дороги і надані Відповідачем-1 в оренду Позивачу та Відповідачу-2 земельні ділянки є, відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю серії КВ №00012, частинами земельної ділянки колективної власності КСП ім.Калініна, тому у Відповідача-1 були відсутні повноваження на укладання із Відповідачем-2 договору від 13.07.2015 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035, яка належала до колективної, а не до державної форми власності. З огляду на вказане, договір від 13.07.2015 підлягає визнанню недійсним відповідно до відповідно до статті 215 ЦК України, частини другої статті 20 ГК України та частини третьої статті 152 ЗК України, оскільки його укладено з порушенням, зокрема, статті 17, частин першої, другої статті 84, частин сьомої, восьмої статті 93, частини першої статті 116, частини третьої статті 122, частини першої статті 123, частини першої статті 124 ЗК України та частин першої, другої статті 203 ЦК України.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень, ухвалених судом першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Київської області від 22.07.2021 позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035 від 13.07.2015, укладений між Таращанською районною державною адміністрацією та Приватно-орендним сільськогосподарським підприємством "Нива".

4. Рішення суду мотивовано тим, що внаслідок укладення оспорюваного договору оренди Відповідач-1 незаконно передав Відповідачу-2 дорогу загального користування - єдину наявну автомобільну дорогу, безпосередньо призначену для проїзду транспортних засобів, у тому числі і до майна Позивача, внаслідок чого Позивач був позбавлений доступу до дороги і, як наслідок, до належної йому на праві приватної власності частини будівлі, а тому оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 13.07.2015 порушує право Позивача на безперешкодне користування дорогою загального користування, що проходить, у тому числі по земельній ділянці з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035.

5. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.02.2022 рішення Господарського суду Київської області від 22.07.2021 скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

6. Постанова суду мотивована тим, що обраний Позивачем спосіб захисту порушеного права не призводить у спірних правовідносинах до реального захисту та відновлення порушених прав вказаної особи у обраний ним спосіб, оскільки оспорювання Позивачем відповідного договору оренди не призведе до фактичного повернення земельної ділянки у державну власність, а спірна земельна ділянка залишиться в користуванні Відповідача-2, з відповідною державною реєстрацією і, відповідно, заявлення такої вимоги не призведе до відновлення порушених прав Позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Позивача

7. Позивач подав касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просить її скасувати, а справу направити на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Аргументи учасників справи

Доводи Позивача, який подав касаційну скаргу (узагальнено)

8. Апеляційний господарський суд застосував частину третю статті 215 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених: у постанові Верховного Суду України у справі №914/1128/16, постанові Верховного Суду у справі №912/1856/16 в частині обов`язку суду з`ясувати наявність/відсутність порушеного права та можливості його поновлення в обраний спосіб; у постановах Верховного Суду у справах №910/7164/19, №910/11511/18 в частині визначення міри протиправного впливу на Позивача з боку порушника та його право звернення до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України; у постанові Верховного Суду у справі №917/781/20 в тій частині, що власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, що предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

9. Суд апеляційної інстанції неправильно тлумачив частину першу статті 216 ЦК України та не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №587/2135/16-ц в частині того, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

10. Апеляційний господарський суд порушив правила статей 79, 86 ГПК України, не забезпечивши повноту дослідження обставин справи, не застосувавши стандарт "вірогідності доказів" та не врахував, при цьому, висновки Верховного Суду у справах №910/18036/17, №917/1307/18, №902/761/18, №917/2101/17 в частині застосування судом стандартів доказування.

11. Судом апеляційної інстанції не застосовано положення частин першої, третьої статті 16, статті 17, частини першої статті 32 Закону України "Про автомобільні дороги", статті 21 Закону України "Про дорожній рух", частини другої статті 103 ЗК України в сфері правовідносин, пов`язаних з користуванням дорогами на територіях колишніх господарських дворів колективних сільськогосподарських підприємств, в умовах створення на їх території (земельних ділянках) різних господарюючих суб`єктів, внаслідок розподілу нежитлових будівель та майнові паї різним особам, та неправомірного розпорядження земельними ділянками під такими дорогами органами державної влади, і висновок Верховного Суду щодо питання застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах відсутній.

Позиція інших учасників справи у відзивах на касаційну скаргу

12. Відповідач-1 та Треті особи відзив на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення у даній справі у касаційному порядку.

13. Відповідач-2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

14. Як встановлено судами попередніх інстанцій, між Таращанською районною державною адміністрацією (Орендодавець) та Позивачем (Орендар) 23.09.2014 укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,6727 га, кадастровий номер 3224481000:03:003:0034 для іншого сільськогосподарського призначення, яка знаходиться в адміністративних межах Третьої особи-2.

Пунктом 3 договору встановлено, що на земельній ділянці знаходиться об`єкт нерухомого майна, який належить Орендарю на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу №3143 від 16.12.2003, а саме нежитлова будівля площею 692 м2, що знаходиться за адресою: с. Велика Вовнянка, вул. Колгоспна, 107 Таращанського району Київської області.

Між Таращанською районною державною адміністрацією (Орендодавець) та Відповідачем-2 (Орендар) 13.07.2015 укладено договір №26 оренди земельної ділянки, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 13,0395 га, кадастровий номер 3224481000:03:003:0035 для іншого сільського господарського призначення, яка знаходиться в адміністративних межах Третьої особи-2.

14.1. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Позивач, який не є стороною спірного договору від 13.07.2015, укладеного між Відповідачами, просить визнати недійсним цей договір з тих підстав, що оспорюваний договір порушує його право на користування дорогою загального користування, що проходить, у тому числі по земельній ділянці з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035, та є єдиною під`їзною дорогою до належної Позивачу частини нежитлової будівлі, а Відповідач-2 чинить перешкоди в доступі до вказаної дороги шляхом встановлення бетонної огорожі. До того ж, Таращанська районна державна адміністрація не мала повноважень на укладення оспореного договору, оскільки передана Відповідачу-2 в орендне користування земельна ділянка не належить до земель державної форми власності, а входить до земель колективної власності, що підтверджується Державним актом на право колективної власності на землю від 29.11.1995, а тому Таращанська районна державна адміністрація при укладенні 13.07.2015 з Відповідачем-2 договору перевищила свої повноваження відповідно до пункту "а" статті 17, частини першої статті 84, частин сьомої, восьмої статті 93, частини першої статті 116, частини третьої статті 123, частини першої статті 124 ЗК України в редакції від 06.09.2014 (чинної на час укладення оспорюваного договору).

15. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК України порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

15.1. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі №914/1128/16 та постанові Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 28.05.2020 у справі №910/7164/19, від 14.05.2019 у справі №910/11511/18 (посилання на вказані процесуальні документи, як підставу касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржником зазначено в касаційній скарзі (пункт 8 постанови)).

16. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

17. Звертаючись до суду з позовом, як встановили суди попередніх інстанцій, Позивач зазначав, що між Позивачем та Відповідачем-1 укладено договір від 23.09.2014 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0034. Також, між Відповідачем-2, який є суміжним з Позивачем землекористувачем, та Відповідачем-1 укладено договір від 13.07.2015 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035, яким фактично було передано Відповідачу-2 в оренду земельну ділянку, що включає в себе дорогу загального користування. Оскільки Відповідач-2 чинить перешкоди Позивачу в доступі до цієї дороги і надані Відповідачем-1 в оренду Позивачу та Відповідачу-2 земельні ділянки є, відповідно до Державного акта на право колективної власності на землю серії КВ №00012, частиною земельної ділянки колективної власності КСП ім.Калініна, тому у Відповідача-1 були відсутні повноваження на укладання із Відповідачем-2 договору від 13.07.2015 оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035, яка належала до колективної, а не до державної форми власності.

18. Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог з тих підстав, що внаслідок укладення оспорюваного договору оренди Відповідач-1 незаконно передав Відповідачу-2 дорогу загального користування - єдину наявну автомобільну дорогу безпосередньо призначену для проїзду транспортних засобів, у тому числі і до майна Позивача, внаслідок чого Позивач був позбавлений доступу до дороги і, як наслідок, до належної йому на праві приватної власності частини будівлі, а тому оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 13.07.2015 порушує право Позивача на безперешкодне користування дорогою загального користування, що проходить у тому числі по земельній ділянці з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035.

19. Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні позову, оскільки вважав, що обраний Позивачем спосіб захисту порушеного права не призводить у спірних правовідносинах до реального захисту та відновлення порушених прав вказаної особи у обраний ним спосіб, оскільки оспорювання Позивачем відповідного договору оренди не призведе до фактичного повернення земельної ділянки у державну власність, а спірна земельна ділянка залишиться в користуванні Відповідача-2, з відповідною державною реєстрацією і, відповідно, заявлення такої вимоги не призведе до відновлення порушених прав Позивача.

19.1. Отже, судом апеляційної інстанції відмовлено Позивачу у задоволенні позову з підстав обрання останнім неналежного (неефективного) способу захисту.

19.2. Водночас, як свідчить зміст судового рішення апеляційного господарського суду, судом не здійснено перегляд рішення суду першої інстанції по суті спору.

20. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

21. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц).

21.1. Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

21.2. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17).

21.3. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

22. Судом апеляційної інстанції встановлено, що між учасниками спору існує спір щодо користування земельною ділянкою на певному майновому праві, оскільки, виходячи з підстав позову, Позивач оспорює договір оренди земельної ділянки, укладений між Відповідачами з тих підстав, що спірна земельна ділянка за вказаним договором, яка включає в себе дорогу загального користування, є суміжною із земельною ділянкою, яка перебуває в орендному користуванні у Позивача, а Відповідач-2 чинить перешкоди Позивачу в доступі до цієї дороги, тому Позивач вважає, що такі дії Відповідача-2 направлені на порушення прав та законного інтересу Позивача в доступі до цієї дороги.

23. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.

24. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у справі №6-806цс16, постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20.

24.1. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови від 10.04.2019 у справі №587/2135/16-ц, від 15.01.2020 у справі №587/2326/16-ц, від 19.02.2020 у справі №387/515/18, від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц). Отже, будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушені спірним правочином, може звернутися з позовом про визнання такого правочину недійсним.

25. При апеляційному розгляді справи, суд зазначив, що Позивач не є стороною оспорюваного договору. Зважаючи на положення статей 15, 16, 203, 215 ЦК України, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

25.1. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги і, в залежності від встановленого, вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

25.2. Як зазначає суд апеляційної інстанції, заявляючи позовні вимоги у даній справі щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки з кадастровим №3224481000:03:003:0035, укладеного між Відповідачами, Позивач намагається встановити правовий статус користування саме ним належною йому на певному майновому праві земельною ділянкою та дорогою з суміжним землекористувачем, що свідчить про відсутність у Позивача порушеного або оспорюваного права в контексті заявлених позовних вимог, що, в сукупності, є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову.

25.3. Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що обраний Позивачем спосіб захисту порушеного права не призводить у спірних правовідносинах до реального захисту та відновлення порушених прав Позивача в обраний ним спосіб, оскільки оспорювання ним відповідного договору оренди не призведе до фактичного повернення земельної ділянки у державну власність, а спірна земельна ділянка залишиться в користуванні Відповідача-2, з відповідною державною реєстрацією і, відповідно, заявлення такої вимоги не призведе до відновлення порушених прав Позивача.

25.4. При цьому, як вірно зазначає суд апеляційної інстанції, визначення судом правової природи спірних правовідносин, як і їх кваліфікація та застосування норми права, яка регулює відповідні відносини - є повноваженнями суду, які реалізуються з метою дотримання засад господарського судочинства, закріплених у статті 2 ГПК України.

26. За положеннями частини другої статті 5 ГПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

26.1. Слід зауважити, що надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява №38722/02)).

26.2. Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.

26.3. Отже, держава несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема, через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права.

27. З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи Позивачу в задоволенні позову лише через неналежний (неефективний), як він вважає, спосіб захисту його права, самоусунувся від визначення та встановлення іншого належного (ефективного) способу захисту прав та законних інтересів Позивача відповідно до матеріально-правового інтересу Позивача в спірних правовідносинах, а саме, не враховуючи того, що заявляючи позовні вимоги, Позивач послався на те, що укладення Відповідачами-2 оспореного договору унеможливило доступ Позивачу до його майна (будівлі та орендованої земельної ділянки), тобто Позивач звертається до суду з даним позовом з метою захисту не лише свого права, а й законного інтересу, який полягає в доступі до користування та розпорядження своїм майном (будівлі та орендована земельна ділянка).

27.1. Статтею 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав чи законного інтересу, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав чи інтересу.

Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.07.2021 у справі №917/781/20, посилання як на таку, висновки якої щодо застосування статей 16, 203, 215 ЦК України у подібних правовідносинах не враховані судом апеляційної інстанції, наведено скаржником у касаційній скарзі (пункт 8 постанови), як підставу для касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

27.2. Суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та, відмовляючи Позивачу у задоволенні позову через неналежний (неефективний) спосіб захисту права, при цьому не визначивши чи існує інший, належний (ефективний), на думку суду, спосіб захисту права та інтересу Позивача і, відповідно, в залежності від встановленого, не здійснивши перегляд рішення по суті спору, не дотримався вимог статей 2, 4, 5 ГПК України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (частина четверта статті 11 ГПК України) та ухилився від апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції по суті спору.

27.3. Як наслідок, апеляційний господарський суд не здійснив розгляд справи по суті спору та, відповідно, не надав оцінки наявним у матеріалах справи доказам шляхом повного, всебічного та безпосереднього їх дослідження та всім доводам учасників справи, чим не дотримався вимог статей 73-79, 86 ГПК України, а тому доводи касаційної скарги, про які зазначено в пункті 10 постанови, є обґрунтованими.

28. Отже, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення пред`явлених позовних вимог через обрання Позивачем неналежного способу захисту є таким, що не ґрунтується на вимогах законодавства та дослідженні усіх обставин і зібраних у справі доказів та доводів учасників справи.

29. Крім того, під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, судом залишено поза увагою підстави, наведені Позивачем в обґрунтування позовних вимог також стосовно того, що Таращанська районна державна адміністрація не мала повноважень на укладення оспореного договору, оскільки передана Відповідачу-2 в орендне користування земельна ділянка не належить до земель державної форми власності, а входить до земель колективної власності, що підтверджується Державним актом на право колективної власності на землю від 29.11.1995, а тому Таращанська районна державна адміністрація при укладенні 13.07.2015 з Відповідачем-2 договору перевищила свої повноваження відповідно до пункту "а" статті 17, частини першої статті 84, частин сьомої, восьмої статті 93, частини першої статті 116, частини третьої статті 123, частини першої статті 124 ЗК України в редакції від 06.09.2014 (чинної на час укладення оспорюваного договору).

29.1. Тобто, судом апеляційної інстанції, окрім зазначеного вище, не з`ясовано питання хто є власником спірної земельної ділянки на час укладення оспореного договору від 13.07.2015 та мав повноваження орендодавця, відповідно, наявність повноважень у Таращанської районної державної адміністрації на укладення з Відповідачем-2 договору від 13.07.2015, а також хто є орендодавцем (стороною оспорюваного договору - відповідачем) на час ухвалення рішення у справі і відповідно до зазначеного, належність складу учасників справи, що свідчить про не дотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 236, 237 ГПК України.

30. Також, колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного господарського суду про те, що між сторонами вже існував спір і його вирішено під час розгляду справи №379/794/16-ц, в результаті чого встановлено, що Фермерським господарством "Деметра" не доведено відсутності інших під`їзних шляхів до ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0035.

30.1. Слід звернути увагу на те, що учасниками справи №379/794/16-ц були ОСОБА_1 - позивач, Таращанська районна державна адміністрація - відповідач, Приватно-орендне сільськогосподарське підприємство "Нива" - третя особа. Предмет спору - встановлення сервітуту відносно земельної ділянки з кадастровим номером 3224481000:03:003:0033, орендарем якої є позивач у зазначеній справі - ОСОБА_1 . При цьому, Позивач у даній справі №911/614/20 - Фермерське господарство "Деметра" не був учасником справи №379/794/16-ц і, відповідно, земельна ділянка з кадастровим номером 3224481000:03:003:0034, орендарем якої є Фермерське господарство "Деметра" за договором від 23.09.2014, не входила до предмету дослідження та встановлення відносно неї обставин, що, відповідно до статті 75 ГПК України, могло б бути підставою для звільнення від доказування.

30.2. Отже, посилання суду апеляційної інстанції на судові рішення у справі №379/794/16-ц є необґрунтованими.

31. З огляду на наведене, суд касаційної інстанції зазначає про невстановлення судом апеляційної інстанції під час здійснення апеляційного провадження тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, та ненадання їм належної правової оцінки, а отже, висновки апеляційного господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог є передчасними.

31.1. Допущені апеляційним господарським судом порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж розгляду справи в суді касаційної інстанції, встановлених статтею 300 ГПК України.

32. Таким чином, перевіривши правильність застосування господарським апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, в обґрунтування підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України, отримали своє підтвердження, у зв`язку з чим наявні підстави для задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

33. Посилання в касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у справі №587/2135/16-ц щодо застосування частини першої статті 216 ЦК України (пункт 9 постанови), колегією суддів не береться до уваги. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про порушення права позивача на оренду земельної ділянки та наявність підстав для визнання оскарженого договору недійсним, оскільки внаслідок укладення оскарженого договору відповідач отримав право оренди земельною ділянкою, що стало перешкодою для позивача у реалізації аналогічного права щодо тієї самої земельної ділянки.

34. При цьому, щодо посилання скаржника на оскарження судового рішення апеляційного господарського суду у справі з підстави, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України (не застосовано положення частин першої, третьої статті 16, статті 17, частини першої статті 32 Закону України "Про автомобільні дороги", статті 21 Закону України "Про дорожній рух", частини другої статті 103 ЗК України в сфері правовідносин, пов`язаних з користуванням дорогами на територіях колишніх господарських дворів колективних сільськогосподарських підприємств, в умовах створення на їх території (земельних ділянках) різних господарюючих суб`єктів, внаслідок розподілу нежитлових будівель та майнові паї різним особам, та неправомірного розпорядження земельними ділянками під такими дорогами органами державної влади, і висновок Верховного Суду щодо питання застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах відсутній - пункт 11 постанови), колегія суддів зазначає, що, оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції у зв`язку з процесуальними порушеннями, зокрема, в частині перевірки та встановлення обставин справи, що наразі унеможливлює застосування норм матеріального права, у Верховного Суду немає підстав для формування висновку щодо питання застосування норм права у відповідних правовідносинах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

35. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково та передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 310 ГПК України).

36. З урахуванням наведеного касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

37. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Щодо судових витрат

38. Оскільки справа передається на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315-317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фермерського господарства "Деметра" задовольнити.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.02.2022 у справі №911/614/20 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Суховий

Суддя І. Берднік

Суддя В. Зуєв