Постанова

від 26.09.2022 по справі 627/1313/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 627/1313/19-ц

провадження № 61-2349св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: фермерське господарство «Агрослобода», державний реєстратор сектору державної реєстрації Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області Бондар Марія Василівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 13 жовтня

2020 року у складі судді Каліберди В. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня 2021 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлаки І. В., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до фермерського господарства «Агрослобода» (далі - ФГ «Агрослобода»)

та державного реєстратора сектору державної реєстрації Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області Бондар М. В. про визнання договору оренди землі недійсним, скасування його державної реєстрації.

Позовну заяву ОСОБА_1 мотивувала тим, що вона є власником земельної ділянки площею 4,7300 га, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 6323555100:03:001:0794.

09 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 і ФГ «Агрослобода» укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого вона передала

ФГ «Агрослобода» належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 4,7300 га, а орендар зобов`язався прийняти її у строкове платне користування строком на 17 років.

На думку ОСОБА_1 , представники ФГ «Агрослобода» навмисно ввели її в оману щодо істотних умов договору, а саме строку дії оренди земельної ділянки, оскільки вона не мала наміру укладати договір оренди належної їй земельної ділянки строком на 17 років, а якби вона й укладала договір оренди землі, то лише на 7 років.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09 жовтня

2019 року № б/н щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 4,7300 га, кадастровий номер 6323555100:03:001:0794, що знаходиться на території Краснокутської селищної ради Краснокутського району Харківської області, який укладено між нею та ФГ «Агрослобода»;

скасувати рішення про державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 09 жовтня 2019 року № б/н щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею

4,7300 га, кадастровий номер 6323555100:03:001:0794, що знаходиться

на території Краснокутської селищної ради Краснокутського району Харківської області, який укладено між нею та ФГ «Агрослобода», прийняте державним реєстратором Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області Бондар М. В., індексний номер 49156500 від 15 жовтня 2019 року, яке стало підставою для внесення запису про інше речове право (право оренди земельної ділянки) № 33663316.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області

від 13 жовтня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в ході розгляду справи не встановлено, що зміст договору оренди землі суперечить вимогам чинного законодавства, або інтересам держави, суспільства та його моральним засадам. Договір укладено особами, які на час вчинення правочину мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі, договір відповідає вимогам статей 205, 207, 208 ЦК України та спрямований на реальне настання правових наслідків.

Судом першої інстанції також не встановлено, а позивачем не доведено сукупності вказаних обставин та не надано суду достатніх, належних

і допустимих доказів, які б підтверджували заявлені нею вимоги, а саме факту навмисного введення її відповідачем в оману та замовчування обставин, які могли перешкодити вчиненню правочину, а також наявності безпосереднього зв`язку з волевиявленням позивача щодо укладення договору оренди землі, оскільки обставини справи свідчать про те,

що позивач усвідомлювала умови правочину і його правові наслідки, вона особисто ознайомлювалася та підписувала спірний договір оренди землі,

а тому, на думку суду першої інстанції, відсутні підстави для визнання оспорюваного договору оренди землі недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 13 жовтня

2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач

не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту навмисного введення її відповідачем в оману та замовчування обставин, які могли перешкодити вчиненню правочину, а також наявності безпосереднього зв`язку з волевиявленням позивача щодо укладення договору оренди землі, оскільки обставини справи свідчать про те,

що позивач усвідомлювала умови правочину і його правові наслідки, вона особисто ознайомлювалася та підписувала спірний договір оренди землі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими,

що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.

На думку ОСОБА_1 , при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не було враховано правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 та

від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі

№ 487/10128/14-ц.

Неправомірність дій ФГ «Агрослобода», на думку ОСОБА_1 , полягає

в умисному введенні її в оману щодо строку договору оренди, контрагенту договору оренди та настання відповідних наслідків укладення спірного договору оренди землі з ФГ «Агрослобода», що порушує її права та не відповідає вимогам законодавства.

Судами попередніх інстанцій не враховано, що зазначені обставини не відповідають дійсності, але є істотними для вчиненого позивачем правочину, а також що їх наявність не відповідає волі відповідача перебувати у правовідносинах, породжених спірним правочином,

а невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями іншої сторони правочину ФГ «Агрослобода» та його представників, у зв`язку

із цим, на думку ОСОБА_1 , спірний правочин повинен бути визнаний судом недійсним.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи

із Краснокутського районного суду Харківської області.

У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,7300 га, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва,

з кадастровим номером 6323555100:03:001:0794.

09 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 і ФГ «Агрослобода» укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 4,7300 га, а останній зобов`язався прийняти її у строкове платне користування протягом 17 років.

Договір підписано сторонами із зазначенням реквізитів сторін.

Сторонами також був підписаний акт прийому-передачі зазначеної земельної ділянки.

Зазначений договір викладений на трьох аркушах формату А4 без видимих ознак закреслення чи виправлення, строк дії договору зазначений цифрами та літерами.

Оригінал спірного договору оренди землі співпадає з договором оренди землі від 09 жовтня 2019 року, який знаходиться в реєстраційній справі, копія якої була витребувана під час розгляду справи судами першої

та апеляційної інстанцій у сектора державної реєстрації Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області.

Згідно із показаннями свідка ОСОБА_2 , він допомагав

ОСОБА_1 в дооформленні документів, необхідних для укладення договору оренди землі та їй повідомляв, що орендарем належної

їй земельної ділянки буде ФГ «Агрослобода».

Відповідно до показань свідка ОСОБА_3 , вона відновлювала ОСОБА_1 усі документи щодо земельної ділянки за дорученням,

а остання обіцяла за цю допомогу укласти договір оренди землі

з фермерський господарством «Хлевняк». Зверталися до суду

та за ОСОБА_1 визнали право власності на спірну земельну ділянку, після чого виготовили кадастровий номер. Проте, коли кадастровий номер був виготовлений, то приїхали інші особи

з ФГ «Агрослобода» та уклали з ОСОБА_1 договір оренди.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду

і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України (далі -

ЦК України) визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Статтею 1 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що оренда

землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати

в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до частин першої, другої статті 230 ЦК України якщо одна

із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вадами волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сформувалася неправильно під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб. Під обманом слід розуміти навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони

з метою вчинення правочину. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину. Обман може відбуватися як

у вигляді активної поведінки або повідомлення про будь-які обставини, яких насправді немає (повідомлення недостовірних відомостей про предмет договору, надання підробних документів про право власності на продавану річ, про право на вчинення такого правочину), так і у вигляді свідомого замовчування обставин, які можуть перешкодити укладенню правочину.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила

б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення

цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати

у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 14 березня 2019 року у справі № 755/3903/17.

Отже, за змістом статті 230 ЦК України позовні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту навмисного введення його відповідачем в оману, і наявності безпосереднього зв`язку

з волевиявленням позивача щодо укладення договору оренди землі.

Згідно із роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться

у пункті 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт омани повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має значення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або припиняти порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови,

що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частинами першою, четвертою статті 202 ЦК України передбачено,

що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином

є погоджена дія двох або більше сторін.

У статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що підпис

є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

Відповідно до вимог статті 90 Земельного кодексу України (далі -

ЗК України) власник земельної ділянки має право передавати земельну ділянку в оренду.

Згідно зі статтею 93 ЗК України право оренди земельної ділянки -

це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов?язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов

та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог,

що звичайно ставляться.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін

і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно

до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Частинами першою, другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше

не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема

ЗК України та Законом України «Про оренду землі».

Згідно із частиною четвертою статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки

і орендарем, який укладається в письмовій формі.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк,

а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно

до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно із частинами першою, п`ятою статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах

і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про оренду землі» (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата

із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно похідні від права власності, в тому числі право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Статтею 22 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що документи, які подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим законом та іншим нормативно-правовими актами. Відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав несе заявник, якщо інше

не встановлено законом.

Пунктом 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що підставою для реєстрації права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного установленому в законному порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації.

Відповідно до частини першої, третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що позивач не довела належними та допустимими доказами підстав, передбачених

статтею 230 ЦК України, для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 09 жовтня 2019 року, а також факту навмисного введення позивача відповідачем в оману та замовчування обставин, які могли перешкодити вчиненню правочину.

Позивачем за наявності процесуальної можливості не було заявлено клопотання про призначення у справі судової експертизи з метою з`ясування наявності внесення виправлення у спірний договір після його підписання у частині строку оренди землі.

Встановивши, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки укладено особами, які на час вчинення правочину мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що оспорюваний договір відповідає вимогам статей 205, 207, 208 ЦК України та спрямований

на реальне настання правових наслідків, у зв`язку із цим відсутні підстави для визнання договору оренди землі від 09 жовтня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ «Агрослобода», недійсним.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального

й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14

та від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі

№ 487/10128/14-ц, на які заявник посилався у касаційній скарзі,

є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою

до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 13 жовтня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня

2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович