Окрема думка

від 28.09.2022 по справі 585/1695/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Антоненко Н. О.

28 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 585/1695/20

провадження № 61-21244св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., касаційну скаргу ТОВ «Ічнянський маслозавод» задовольнив частково: ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 02 вересня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 16 листопада 2021 рокускасував, а подання Роменського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) про визначення частки боржника у об`єкті права спільної сумісної власності - будинку та земельної ділянки, розташованих у АДРЕСА_1 , залишив без розгляду.

При цьому колегія суддів застосувала висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21).

Відповідно до частини 2 статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: а) наказного провадження; б) позовного провадження (загального або спрощеного); в) окремого провадження.

Умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки, повноваження суду.

На кожній стадії процесу суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), регламентовано в розділі VI ЦПК.

У статті 443 ЦПК України вказано, що питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

Право державного виконавця на звернення до суду з приводу визначення частки боржника в спільному майні саме з поданням закріплено й у частині шостій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», у якій зазначено, що в разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

У справі, що переглядається, приватний виконавець звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника та звернення стягнення на майно боржника, яким, на думку заявника, боржник володіє спільно з іншою особою - ОСОБА_1 .

Встановивши, що боржник заперечує належність їй майна на праві спільної сумісної власності, колегія суддів констатувала наявність спору про право, який підлягає вирішенню в позовному провадженні, у зв`язку з чим подання приватного виконавця залишила без розгляду.

При цьому колегія суддів послалася на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21), а саме: «стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким позовом в порядку позовного провадження. В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення. Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України. Обов`язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу. Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину). Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна. Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України). В разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - див. пункт 73 цієї постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - див. пункти 74 - 75 цієї постанови)».

Указаний висновок Велика Палата Верховного Суду мотивувала наявністю у ЦПК України прогалини щодо відсутності алгоритму дій суду в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця про визначення частки боржника в спільному майні, яку за висновком Великої Палати Верховного Суду належить заповнити шляхом застосування за аналогією закону частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до якої якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Тобто, Велика Палата Верховного Суду застосувала аналогію закону щодо норм процесуального права (процесуальну аналогію), яка не передбачена нормами ЦПК України.

Дійсно, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тобто, закон надав повноваження суду самостійно вжити заходів для того, щоб у справі були досягнуті завдання судочинства, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту.

Проте, такі повноваження не дають суду право відійти від принципу диспозитивності, який передбачає зменшення активної ролі суду на користь посилення активної ролі сторін як заінтересованих учасників процесу, або змінювати норми закону.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21) за поданням державного виконавця про визначення частки боржника у майні,

яким він володіє спільно з іншими особами (спільна сумісна власність подружжя), встановивши, що один із подружжя заперечує презумпцію спільності їх майна та вважаючи цю обставину «наявністю спору про право», безпідставно застосувала до передбаченого статтею 443 ЦПК України порядку вирішення питань, які виникають під час виконання судових рішень, правила окремого провадження.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду неодноразово у своїх постановах висловлювала позицію, що тягар спростування презумпції спільності майна подружжя покладається на того з подружжя, хто її оспорює.

Фактично судовим рішенням у справі № 2-591/11 державний виконавець наділений не передбаченою законом та невластивою для виконавця функцією звертатись до суду в інтересах інших осіб, створено об`єктивну перешкоду для виконання судового рішення, яке набрало законної сили, виконавцем, у провадженні якого перебуває виконавче провадження з виконання такого рішення, наслідком чого є збільшення терміну його виконання та загроза принципу юридичної визначеності.

Уважаю необґрунтованим поширення правил окремого провадження, в основу якого покладено безспірність порушених перед судом питань, на розгляд заяв, пов`язаних із виконанням судового рішення, оскільки наявність сумнівів щодо належності боржнику майна на праві спільної власності не може свідчити про відсутність у суду компетенції розглянути по суті подання про визначення частки боржника в спільному майні за правилами, встановленими розділом VI ЦПК України.

У випадку встановлення факту володіння боржником майном спільно з іншими особами суд наділений повноваженнями постановити ухвалу про задоволення подання виконавця. Необґрунтованість подання державного виконавця (відсутність документів, які б однозначно підтверджували обставину належності боржнику майна у спільній власності з іншими особами, мотивовані заперечення інших осіб щодо їх спільного з боржником володіння таким майном тощо) є підставою для відмови в задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

Застосований Великою Палатою Верховного Суду у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21) підхід розширеного тлумачення статті 443 ЦПК України взагалі нівелює сферу застосування норм процесуального права, пов`язаних із провадженням за заявами, поданими на стадії виконання судового рішення, та передбачає підміну одного визначеного законодавцем правового механізму іншим виключно на підставі процесуальної аналогії, метою якої є заповнення прогалин у законі, а не його зміна та «удосконалення».

За наявності передбаченого чинним законодавством правового механізму вирішення судом питань про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами (стаття 443 ЦПК України, стаття 28 Закону України «Про виконавче провадження»), саме за поданням державного/приватного виконавця вважаю недоцільним застосування процесуальної аналогії, оскільки покладення на виконавця обов`язку звертатись до суду з позовом не забезпечує ефективний захист прав та обов`язків учасників виконавчого провадження, а також суперечить принципам диспозитивності та процесуальної економії.

Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21).

Суддя Н. О. Антоненко