Рішення

від 27.07.2022 по справі 910/20197/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.07.2022Справа № 910/20197/21

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю.Є., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Фізичної особи-підприємця Караван Миколи Сергійовича, АДРЕСА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94», вул. Грушевського, 28/2, кв.54, м. Київ, 01021

про стягнення 234 115,52 грн.

представники сторін:

від позивача: Неведомський В.О.

від відповідача: Пікерський О.Г.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа - підприємець Караван Микола Сергійович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94» про стягнення 234 115,52 грн., а саме 226 820,00 грн. основного боргу, 2759,12 грн. процентів річних, 4536,40 грн. втрат від інфляції, а також витрат по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на факт помилкового перерахування позивачем на рахунок відповідача за відсутності жодних правових підстав грошових коштів в сумі 226 820,00 грн., внаслідок чого вказана сума підлягає поверненню позивачеві згідно статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно набута, з одночасною сплатою нарахованих позивачем процентів річних та втрат від інфляції.

Також в матеріалах міститься клопотання позивача про витребування доказів згідно ст. 81 ГПК України, а саме у відповідача доказів про зарахування грошових коштів в сумі 234 115,52 грн. та у Печерської філії АТ КБ "Приватбанк" доказів про зарахування вказаних коштів на рахунок відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.12.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/20197/21, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та враховуючи незначну складність справи, за відсутності клопотань про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, суд прийшов до висновку про розгляд даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 2 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Через канцелярію суду від відповідача 04.01.2022 року надійшло клопотання № 67/12 від 30.12.2021 року про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Також на виконання вимог ухвали суду від 17.12.2021 року від позивача надійшла заява № 11/1 від 11.01.2022 року з доданими до неї документами.

Через відділ діловодства суду 14.01.2022 від відповідача надійшов відзив №02/01 від 12.01.2022 на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог, посилаючись на безпідставність позову та фактичне існування між позивачем та відповідачем починаючи з кінця 2019 року певних домовленостей щодо організації туру для 10 осіб на травень 2020 року до Італії, а також наявністю укладеного між сторонами у справі агентського договору №5052 від 28.02.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 року задоволено клопотання відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "АРТЕКС-94" про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін та призначено судове засідання (розгляд справи по суті) на 02.02.22 року.

Також через відділ діловодства суду 01.02.2022 від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву №2 від 31.01.2022, в якій позивач заперечує проти доводів відповідача та просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на факт укладення агентського договору № 5052 від 28.02.2020 та додаткової угоди № 1 після виставлення рахунків та набуття коштів відповідачем, а також наголошує, що останній від імені ФОП Караван М.С. було підписано працівником ТОВ «АБИ НЕ ДОМА» Певцовою Л.І. помилково, без повноважень та доручень позивача, на підтвердження чого надано нотаріально посвідчену заяву свідка ОСОБА_1 від 31.01.2022.

Проте, у зв`язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному судове засідання, призначене на 02.02.2022 року, не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.02.2022 призначено судове засідання (розгляд справи по суті) на 03.03.2022.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та веденням воєнного стану з 24.02.2022 судове засідання, призначене на 03.03.2022, не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.05.2022 з метою забезпечення розумного балансу між нормами статті 3 Конституції України та положеннями статті 2 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті призначено на 13.07.2022.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 13.07.2022 судом протокольно оголошено перерву на 27.07.2022.

Будь - яких інших заяв та клопотань процесуального характеру від сторін на час проведення судового засідання 27.07.2022, окрім наявних в матеріалах справи, до суду не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання заперечень на відповідь на відзив та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 167 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки ТОВ «АРТЕКС-94» не скористалося наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано заперечень на відповідь відзив на позовну заяву, суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

В судове засідання з розгляду справи по суті 27.07.2022 з`явились уповноважені представники позивача та відповідача.

Представник позивача в судовому засіданні 27.07.2022 підтримав заявлені позовні вимоги та просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні 27.07.2022 проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити у його задоволенні.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 27.07.2022 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Позивачем Фізичною особою підприємцем Караван Миколою Сергійовичем платіжним дорученням №326 від 25.11.2019 на суму 69 750,00 грн. із призначенням платежу «за організацію туристичної поїздки до Італії та послуги за кордоном, згідно рахунку №1374 від 25.11.2019, без ПДВ» та платіжним дорученням №394 від 27.02.2020 із призначенням платежу «доплата вартості туристичних послуг в Італії для туристів 10 чоловік, згідно рахунку №146 від 27.02.2020, без ПДВ» на суму 157 070,00 грн. були перераховані грошові кошти у загальній сумі 226 820,00 грн. на рахунок відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94». Копії вказаних платіжних доручень наявні в матеріалах справи.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Суд зазначає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частина 2 вказаної статті вказує, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Аналогічна правова позиція закріплена в частинах 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України, відповідно до яких зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з частиною 1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Частиною 5 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно до частини 1 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Відповідно до частини 1 статті 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

У відповідності до частини 1 статті 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто.

При цьому суд зазначає, що для правомірного набуття відповідачем зазначених грошових коштів у сумі 226 820,00 грн. в якості оплати за організацію туристичної поїздки 10 чоловік до Італії між сторонами у справі мали бути належним чином оформлені відповідні договірні правовідносини, зокрема, враховуючи вимоги глави 63 Цивільного кодексу України, яка регулює правовідносини щодо надання послуг, між Товариством з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94» та Фізичною особою-підприємцем Караван М.С. мав бути укладений відповідний договір про надання туристичних послуг (послуг з туристичного обслуговування), при цьому згідно формулювання призначення платежу, яке було вказано в платіжних дорученнях № 394 від 27.02.2020 та № 326 від 25.11.2019, якими перераховані кошти в загальній сумі 226 820,00 грн., предметом такого договору мають бути послуги з організації туристичної поїздки до Італії та надання послуг в Італії для туристів.

Як стверджує позивач в позовній заяві, будь - які правовідносини, в тому числі на підставі укладених господарських договорів, між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94» відсутні.

Зокрема, сторонами не надано суду укладений договір, предметом якого було надання відповідачем на замовлення позивача послуг, зокрема, щодо бронювання та придбання квитків, бронювання готелів, та надання інших туристичних послуг з організації туристичної поїздки до Італії для туристів 10 чоловік.

Також суду не надано жодних розписок, листів, телеграм, інших письмових повідомлень, будь-яких документів або доказів вчинення конклюдентних дій, які б підтверджували укладення сторонами договору про надання туристичних послуг як у письмовій формі, так і у спрощений спосіб.

В свою чергу заперечуючи проти заявлених позовних вимог, відповідачем було надано суду копію електронної переписки між ТОВ «АРТЕКС-94» та ФОП Караван Наталією, яка, на думку відповідача, підтверджує існування між сторонами у справі починаючи з кінця 2019 року певної домовленості щодо організації туру для 10 осіб на травень 2020 року до Італії, проте, за твердженням відповідача, у зв`язку з введенням в дію карантинних обмежень, зазначений тур організувати не вдалось.

Згідно з частиною першою статті 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо). Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (частина друга статті 96 ГПК України).

Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частина третя статті 96 ГПК України).

За результатом оцінки наданих відповідачем доказів у вигляді електронного листування, роздрукованого та засвідченого підписом директора ТОВ «АРТЕКС-94» Пікерським О.Г. та печаткою товариства, судом встановлено, що воно стосувалося надання туристичних послуг, замовником яких виступала ФОП Караван Наталія у період з 03 10 червня 2021 року, тобто надана електронна переписка велась з ФОП Наталія Караван, а не з позивачем - ФОП Караван Микола Сергійович.

При цьому, відповідачем не обґрунтовано, яким чином надана електронна переписка у червні 2021 року стосується особи позивача та яким чином пов`язана із перерахуванням позивачем коштів у період листопада 2019 року лютого 2020 року, та, окрім цього, у наданому електронному листуванні відсутні посилання як на спірні рахунки, так і на факт здійснення оплати за ними.

Відповідно до частини 1 статті 76 Господарського кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Таким чином, надані відповідачем докази у вигляді електронного листування з ФОП Караван Наталією не стосуються вчинення позивачем ФОП Караван Миколою Сергійовичем будь-яких конклюдентних дій, спрямованих на замовлення відповідних туристичних послуг, не стосуються предмету та підстав позову, а також не спростовують обставин безпідставності набуття відповідачем коштів, у зв`язку з чим не можуть бути взяті судом до уваги.

Поряд із цим судом також критично оцінюються заперечення відповідача проти позову з посиланням на наявність Агентського договору №5052 про здійснення посередницької діяльності з реалізації туристичного продукту туроператора від 28.02.2020, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94» та ФОП Караван Миколою Сергійовичем, копія якого надана відповідачем, оскільки за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Як визначено пунктом 6.1 Договору №5052 від 28.02.2020 цей договорі набуває чинності з дати його підписання сторонами та діє протягом року. Якщо по закінченню цього терміну жодна із сторін не заявляє про припинення дії цього договору, то його дія автоматично продовжується на наступний рік з можливістю його продовження таким же чином.

Як вбачається з дати укладання вказаного договору, він був складений та підписаний між позивачем та відповідачем 28.02.2020, тобто після дати виставлення рахунків на оплату та здійснення позивачем 25.11.2019 та 27.02.2020 перерахування на рахунок відповідача грошових коштів у загальній сумі 226 820,00 грн.

Водночас, умовами вказаного договору не передбачено, що його дія розповсюджується на правовідносини сторін, які мали місце до моменту його укладання, а тому у суду відсутні підстави вважати, що саме на виконання умов даного Договору №5052 від 28.02.2020 позивачем було здійснено відповідне перерахування заявлених до стягнення коштів, зокрема, відсутнє відповідне посилання на такий договір у виставлених відповідачем рахунках.

При цьому заперечення позивача у відповіді на відзив з приводу того, що вказаний агентський договір він не укладав та не підписував, суд не бере до уваги як такі, що не стосуються предмета спору, зважаючи на неможливість застосування даного договору до правовідносин сторін з огляду на дату його укладення.

Будь - яких інших доказів існування правовідносин, на які є посилання в платіжному дорученні №326 від 25.11.2019 та №394 від 27.02.2020 у графі "призначення платежу", як і доказів, укладення між позивачем та відповідачем правочину, спрямованого на настання реальних наслідків, сторонами, в т.ч. відповідачем, суду не надано.

Суд зазначає, що одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №916/2620/20, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.11.2019 у справі №902/761/18 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") наголошено, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". …Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.12.2020 у справі №904/1103/20 та від 25.06.2020 у справі №924/266/18.

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

В п. 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі Федорченко та Лозенко проти України від 20.09.2012 року зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення поза розумним сумнівом. Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

У зазначеному аспекті суд враховує, що відповідачем під час розгляду даної справи не надано суду належних та допустимих доказів існування будь-яких цивільно-правових договорів, які могли б бути підставою для перерахування спірних коштів, а отже, приймаючи до уваги наявні в матеріалах справи документи та пояснення позивача, суд доходить висновку, що договір про надання туристичних послуг (згідно призначення платежу у платіжних дорученнях) у формі єдиного документу, складеного у письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений їх печатками (за їх наявності), не складався.

В свою чергу платіжні доручення №326 від 25.11.2019 та №394 від 27.02.2020 суд розцінює лише як письмовий доказ передачі позивачем відповідачеві грошових коштів в сумі 226 820,00 грн., а отже даний доказ не є обставиною, достатньою для того, щоб дійти висновку про існування між сторонами договірних відносин в контексті зазначених в платіжних дорученнях послуг.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, зокрема, відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України ).

За змістом частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Частина 3 статті 1212 Цивільного кодексу України поширює дію положень про безпідставне збагачення на відносини, що регулюються іншими положеннями Цивільного кодексу України, зокрема, на випадки виконання зобов`язання однією із сторін:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Таким чином, у випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв`язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.10.2013 у справі № 6-88цс13, від 02.09.2014 у справі № 910/1620/13, від 14.10.2014 у справі №922/1136/13 та від 25.02.2015 у справі № 910/1913/14, від 02.02.2016 у справі №6-3090цс15, яка підтримана Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 по справі № 910/13814/17.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Аналогічна правова позиція викладені в постанові Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 910/5027/18.

Отже, вирішення питання про стягнення безпідставно набутих коштів залежить від висновків про наявність/відсутність між сторонами договірних правовідносин, на підставі яких здійснено відповідне перерахування заявлених до стягнення коштів.

Наразі, відповідачем у відповідності до приписів чинного процесуального закону не спростовано жодними доказами викладені позивачем у позові обставини щодо відсутності правових підстав для перерахування Фізичною особою підприємцем Караван М.С. спірних грошових коштів.

Будь - яких документальних доказів на підтвердження існування між сторонами договірних відносин відповідачем також не надано.

Згідно статті 1213 Цивільного кодексу України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Зокрема, зазначаючи про те, що рахунки №1374 від 25.11.2019 та №146 від 27.02.2020 від імені ТОВ «АРТЕКС-94» на ім`я позивача ФОП Караван М.С. не виставлялись, жодних послуг у ТОВ «АРТЕКС-94» позивач не замовляв, будь-які правочини між позивачем та відповідачем відсутні, що в свою чергу свідчить про безпідставність набуття відповідачем коштів у сумі 226 820,00 грн., позивачем 08.07.2021 було направлено на зареєстровану адресу місцезнаходження відповідача, а саме: 01021, м. Київ, вул. Грушевського, 28/2, кв.54, а також на іншу відому адресу відповідача, а саме: 01018, м. Київ, вул. Обсерваторна, 12-А, кв.51 претензію б/н на суму 226 820,00 грн. про повернення безпідставно набутих коштів, посилаючись на помилковість та безпідставність здійсненого перерахування, яка згідно наявних в матеріалах справи копій витягів з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження поштових відправлень № 0100195380230 та № 0100195380249 були вручені відповідачеві 12.07.2021 та 13.07.2021 відповідно.

Проте, претензія позивача була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

В подальшому 09.07.2021 та 29.11.2021 на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: 01021, м. Київ, вул. Грушевського, 28/2, кв.54, позивачем були надіслані претензії з вимогою негайного перерахування на поточний рахунок ФОП Караван М.С. коштів в сумі 226 820,00 грн., які є безпідставно набутими відповідачем. Факт надсилання вказаних претензії належним чином підтверджується матеріалами справи.

Вказані претензії також були залишені відповідачем без відповіді та задоволення.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Таким чином як вбачається з матеріалів справи та зазначено позивачем, свої зобов`язання щодо повернення позивачу безпідставно набутих грошових коштів в сумі 226 820,00 грн., всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94» утворилась заборгованість перед позивачем у наведеній сумі, яку позивач просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України та статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження існування договірних або будь - яких інших правовідносин, повернення безпідставно набутих коштів, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів або ж фактів, що спростовують викладені позивачем позовні вимоги.

Таким чином, враховуючи відсутність доказів укладання між сторонами договору про надання туристичних послуг (послуг туристичного обслуговування) у встановленому законом порядку, суд дійшов висновку, що перераховані позивачем на рахунок відповідача грошові кошти у загальному розмірі 226 820,00 грн. у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України вважаються такими, що безпідставно набуті відповідачем, і, як наслідок, підлягають поверненню позивачеві.

Зважаючи на вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неповернення відповідачем безпідставно набутих коштів, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам справи та на момент прийняття рішення будь - яких доказів повернення позивачу безпідставно набутих коштів в сумі 226 820,00 грн. відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, виходячи з того, що позов повністю доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 226 820,00 грн. підлягають задоволенню.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Тому в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне (деліктне) грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14 та у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15, а також у постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 у справі № 910/6053/19.

У постанові від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (пункт 6.20).

Таким чином, у справі № 910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, врегульованої частиною другою статті 625 ЦК України.

Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено законом, а саме частиною другою статті 625 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо повернення безпідставно набутих або збережених грошових коштів, позивачем на підставі ст. 625 ЦК України нараховано 3 % річних в розмірі 2 759,12 грн. за період прострочення з 13.07.2021 по 07.12.2021 та інфляційні втрати в розмірі 4 536,40 грн. за липень - жовтень 2021, які позивач просить суд стягнути згідно наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто визначаючи розмір заборгованості відповідача, зокрема, в частині процентів річних та втрат від інфляції суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення втрат від інфляції судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного позивачем початку періоду нарахування та в межах визначеного позивачем періоду прострочення, становить 4 555,65 грн. втрат від інфляції, а отже є більшим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 ГПК України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог в частині нарахування втрат від інфляції, тому позовні вимоги в частині стягнення втрат від інфляції за неповернення безпідставно отриманих коштів, підлягають задоволенню в сумі, нарахованій позивачем 4 536,40 грн. втрат від інфляції.

Окрім цього за результатами здійсненої перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення суми процентів річних судом встановлено, що розмір 3% річних, перерахований у відповідності до приписів чинного законодавства, в межах визначеного позивачем періоду, становить 2 759,12 грн. процентів річних, що відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та є арифметично вірним, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 2 759,12 грн. процентів річних підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Поряд із цим суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АРТЕКС-94» (01021, м. Київ, вул. Грушевського, 28/2, кв.54, код ЄДРПОУ 22924199) на користь Фізичної особи-підприємця Караван Миколи Сергійовича ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 226 820 (двісті двадцять шість тисяч вісімсот двадцять) грн. 00 коп. основного боргу, 4 536 (чотири тисячі п`ятсот тридцять шість) грн. 40 коп. втрат від інфляції, 2 759 (дві тисячі сімсот п`ятдесят дев`ять) грн. 12 коп. процентів річних та судовий збір у розмірі 4 646 (чотири тисячі шістсот сорок шість) грн. 74 коп.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 29 вересня 2022.

Суддя А.М. Селівон