Рішення

від 26.09.2022 по справі 638/19033/21

ДЗЕРЖИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Справа № 638/19033/21

Провадження № 2/638/2505/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2022 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

Головуючого судді Цвірюка Д.В.,

за участю секретарів Куценко К.Д., Межирицької В.Ю.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вприміщенні залисудових засіданьДзержинського районногосуду м.Харковав порядкуспрощеного позовногопровадження цивільнусправу запозовом ОСОБА_1 до Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час відсторонення від роботи, -

встановив:

Адвокат Короткова Алла Олександрівна звернулась до Дзержинського районного суду м.Харкова в інтересах ОСОБА_1 з позовом до Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України, в якому просить, з урахуванням уточнень визнати незаконним та скасувати Наказ про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , старшого наукового співробітника відділу кріоцитології Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України без збереження заробітної плати від 09.11.2021 року №120-к та поновити ОСОБА_1 на роботі; стягнути з відповідача на користь позивача невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення його від роботи відповідно у сумі 23246,52 грн.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що позивач з 1977 року працює в Інституті проблем кріобіології і кріомедицини НАН України, з 2016 року на посаді старшого наукового співробітника кафедри кріоцитології. Адміністрація відповідача відсторонила позивача від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19. Копію наказу відповідачем надіслано позивачу лише 06.12.2021 року. Позивач 09.11.2021 року був реально відсторонений від роботи, що на думку представника є грубим порушенням конституційного права позивача на роботу. При цьому зазначає, що жодним документом позивача не було зобов`язано проходити обов`язкові профілактичні щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19 або будь-якої іншої хвороби, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності вказаного щеплення. Сторона позивача вважає зазначений наказ незаконним та таким, який підлягає скасуванню. Зазначає, що оскаржуваний наказ мотивований положеннями ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме ч.2 ст.12 : «Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обовязкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. При цьому виключно ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов`язкових щеплень, яким щеплення від COVID-19 не встановлено. Також зазначає, що на сьогодні законом не встановлено окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від COVID-19. Також відмова працівника від вакцинації, відмова надання ним відповідних медичних документів, підтверджуючих проходження щеплення, не може вважатись порушенням трудової дисципліни. Крім того, Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19 і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 2022 роках встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп. З огляду на викладене, не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватись та (або) притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби. Крім цього зазначає, що в Україні на момент винесення оскаржуваного наказу не вводилось ні воєнного, на надзвичайного стану, а тому конституційні права громадян на працю і на достатній рівень життя не можуть бути обмежені. Оскільки ОСОБА_1 відсторонений від роботи з 09.11.2021 року, то середній заробіток, який слід стягнути з відповідача, складає 23246,52 грн.

Представником відповідача надано до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 року №1096 затверджено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Зазначеною постановою зобов`язано керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій, окрім іншого, забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. При цьому відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються. Строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Наведений пункт постанови набрав чинності з 08.11.2021 року. Єдиною підставою для звільнення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 є наявність абсолютних протипоказань до проведення такого щеплення відповідно до Переліку, затвердженого МОЗ України від 16.09.2021 року №595. Наказом №107-к від 19.10.2021 року працівників Інституту повідомлено під розпис про необхідність обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 та про необхідність надання копії документу про профілактичне щеплення, довідки про проведення щеплення або довідки про абсолютні протипоказання до їх проведення до 07.11.2021 року. З вказаним наказом позивач ознайомлений 19.10.2021 року. Вказаний наказ позивач не оскаржував. 09.11.2021 року відповідачем було видано наказ №120-к про відсторонення від роботи осіб, якими не надано документів про проведення щеплення або про тимчасове відтермінування від щеплення. Серед переліку співробітників Інституту значиться і позивач. Видання вказаного наказу було погоджено з профспілковим комітетом первинної профспілкової організації. З наказом позивач був ознайомлений, про що 09.11.2021 року складено комісійний акт. Також 09.11.2021 року комісійний акт було складено про відмову позивача надати документи про щеплення або про тимчасове відтермінування від щеплення. На підставі викладеного просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В подальшому представником відповідача надано до суду письмові пояснення, в яких зазначив, що наказом МОЗ України №380 від 25.02.2022 року було зупинено дію наказу МОЗ України від 04.10.2021 року №2153», а тому Інститутом 25.02.2022 року було видано наказ №22-1-к про зупинення дії наказу №120-к від 09.11.2021 року про відсторонення від роботи працівників. З 01.03.2022 року ОСОБА_1 допущений до роботи та отримує заробітну плату.

Ухвалою судді від 22.12.2021 року після усунення позивачем допущених недоліків, позовна заява прийнята до розгляду та відкрито провадження у справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження з з повідомленням (викликом) осіб.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, зазначених у позовній заяві.

Уповноважений представниквідповідача всудовому засіданнізаперечував протипозовних вимогу повному обсязі, посилаючись на обставини, зазначені у відзиві на позовну заяву.

Суд, дослідивши доводи учасників справи, заслухавши вступне слово позивача представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, оцінивши їх кожний окремо та в сукупності, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі статтею 264ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно зі статтею 263ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановлені його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріплені можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини 1, 3 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. За положенням частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено та не заперечується сторонами у справі, що ОСОБА_1 з 1977 року працює в Інституті проблем кріобіології і кріомедицини НАН України, з 1991 року на посаді старшого наукового співробітника, на якій працює по теперішній час, що підтверджується копією трудової книжки НОМЕР_1 .

Наказом №107-к від 19.10.2021 року працівників Інституту повідомлено про необхідність обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 та про необхідність надання копії документу про профілактичне щеплення, довідки про проведення щеплення або довідки про абсолютні протипоказання до їх проведення до 07.11.2021 року. З вказаним наказом позивач ознайомлений 19.10.2021 року, про що свідчить особистий підпис позивача у Додатку до вказаного наказу.

Доказів наявності зазначеного щеплення, наявності абсолютних протипоказань до проведення такого щеплення, а також тимчасового відтермінування від щеплення позивачем надано не було, про що комісією Інституту було складено акт від 09.11.2022 року.

Наказом директора Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України №120-к від 09 листопада 2021 року ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09.11.2021 року на час відсутності щеплення проти хвороби COVID-19 без збереження заробітної плати. Підстава: повідомлення у наказі №107-к від 19.10.2021 року про обов`язкове профілактичне щеплення та додатком з ознайомленням працівників. Від ознайомлення з наказом позивач відмовився, про що складено відповідний акт від 09.11.2021 року.

Зазначене відсторонення позивача було погоджене з профспілковим комітетом первинної профспілкової організації Інституту, що підтверджується витягом з протоколу №44 від 08.11.2021 року.

У зв`язку із зупиненням дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153 внаслідок введення військового стану на території України, наказом директора заступника директора Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України від 25.02.2022 року №22/1-к зупинено дію наказу №120-к від 09.11.2021 року «Про відсторонення від роботи працівників» з дня набрання чинності наказом Міністерства охорони здоров`я України №380 від 25.02.2022 року «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153» до завершення воєнного стану в Україні.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 допущено до виконання своїх обов`язків на попередньо зайнятій посаді з 01.03.2022 року, що також визнається відповідачем.

Згідно з частиною 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною 1 статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 09 липня 1998 року №12-рп/09 дійшов висновку про те, що термін законодавство, що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Відповідно до преамбули Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» кожна людина має природне невід`ємне і непорушне право на охорону здоров`я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров`я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров`я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв`язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя. Основи законодавства України про охорону здоров`я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров`я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров`я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров`я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров`я (стаття 1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»).

Відповідно до статті 5 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов`язані забезпечити пріоритетність охорони здоров`я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров`ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, особам з інвалідністю та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров`я в їх діяльності, а також виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Згідно із пунктами б, г статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані: у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Відповідно до частини 1, 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров.

Відповідно до пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України (далі МОЗ), затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року, МОЗ у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України і постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Накази МОЗ, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Нормативно-правові акти МОЗ підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

При цьому судом встановлено, що наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Перелік №2153).

Цей перелік доповнено наказом МОЗ №2393 від 01 листопада 2021 року.

Відповідно до Переліку №2153 з доповненнями обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року №83.

Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року №2070).

Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ №2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції - Право на повагу до приватного і сімейного життя , а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.

Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п.4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28 грудня 1992 року №731).

Відтак, системний аналіз вищенаведених норм доводить, що обов`язковій вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з працівників із наведеного вище в наказі МОЗ №2153 переліку, не підлягають лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.

Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі.

Календар профілактичних щеплень передбачає проведення щеплень від захворювань починаючи з дня народження людини до досягнення певного віку, які є обов`язковими для всього населення.

Гостра респіраторна хвороба COVID-19, спричинена коронавірусом SARS-CoV-2 стала актуальною в України нещодавно та обов`язкові щеплення для запобіганню її поширенню встановлено лише для окремих категорій (професій) працівників, а не для всіх громадян та не пов`язане з досягненням певного віку.

За вказаних обставин, доводи позивача про те, що щеплення не набуло статусу обов`язкового з тих підстав що не внесено до календаря щеплень є помилковим.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (з подальшими змінами і доповненнями станом на дату прийняття оспорюваного наказу 09 листопада 2021 року) встановлено, що з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року на території України діє карантин, продовживши дію карантину.

Пунктом 41-6 указаної постанови визначено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року №2153 (далі перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19, яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відсторонення працівника від роботи один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Судом встановлено, що на працівників Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України поширюється дія Переліку №2153.

Будь-яких доказів на підтвердження того, що у позивача є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення, ні позивачем, ні його представником до суду не надано. Отже, позивач підлягає обов`язковій вакцинації.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 відмовився від обов`язкової вакцинації, суд дійшов висновку про те, що роботодавець правомірно відсторонив його від роботи.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що його відсторонення від роботи суперечить Конституції України та порушує право на працю з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) дотримується послідовної практики, за якою будь-які втручання та обмеження прав особи мають бути виправданими, здійснюватися виключно відповідно до закону і мати на меті законні цілі, виправдані у демократичному суспільстві.

У справі «Соломахін проти України» (рішення від 15 березня 2012 року) ЄСПЛ зробив правовий висновок, за змістом якого примусова вакцинація як примусове медичне лікування означає втручання в право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Втручання у фізичну недоторканність заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційних захворювань у регіоні.

Верховний Суд у своїй постанові від 17 квітня 2019 року у справі №682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, та є виправданим.

У пунктах а, б статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено, що громадяни України зобов`язані, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Отже, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону здоров`я людей, по своїй суті має на меті застосування захисних, а не каральних заходів. Таким захисним заходом законодавством визначено відсторонення від роботи.

Відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, відповідно, позбавлення позивача засобів для існування, проте це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати саме такий шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

Індивідуальне право (інтерес) позивача відмовитися від вакцинації, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, інших працівників інституту, які таку вакцинацію провели у встановленому державою порядку. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

Держава, встановивши заборону працювати особам, які не мають профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх працівників, в тому числі і самого невакцинованого позивача.

З огляду на викладене, наявні підстави вважати, що втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві, а отже, за обставинами цієї справи, право позивача на працю було правомірно тимчасового обмежено роботодавцем з огляду на суспільні інтереси.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Зважаючи на це, не праця, а саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на працю.

Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я громадян цієї держави.

Суд зазначає, що норма статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» покликана захистити здоров`я та життя усіх працівників, у зв`язку з ускладненою епідемічною ситуацією, а перебування на роботі працівників, які не отримали профілактичні щеплення, в організованих колективах створює ризик виникнення спалахів коронавірусу, що є загрозою для життя та здоров`я не лише працівників, а й членів їхніх сімей, тобто працівник, який не отримав вакцинації проти COVID-19, не лише стає потенційно небезпечним для оточення, а й сам піддається підвищеному ризику захворіти, відвідуючи місця масового скупчення людей.

З огляду на викладене на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153, керівником інституту було обґрунтовано відсторонено ОСОБА_1 від роботи, у зв`язку із відмовою або ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Отже, оскаржуваний наказ про відсторонення ОСОБА_1 від роботи видано у відповідності до чинного на той час законодавства України.

Доводи позивача, що оскаржуваний наказ суперечить вимогам ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.46 КЗпП Українизводяться до довільного тлумачення наведених норм закону на власну користь.

При цьому посилання позивача на вимоги п.2 ч.1 ст.40 КЗпП України, не заслуговують на увагу, оскільки положення статті 40 цього Кодексу регулюють питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу. Натомість, з позивачем трудові правовідносини не були припинені та на період відсторонення робоче місце за працівником зберігається, а тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, установлених законодавством, по суті, не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

З огляду на викладене, приймаючи до уваги, що на період відсторонення робоче місце за працівником зберігається, відсутні підстави для поновлення позивача на роботі. Вимоги в частині стягнення невиплаченої заробітної плати також не підлягають задоволенню, як похідні від законності оспорюваного наказу.

При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог ст.ст.12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приймаючи до уваги, що позивач на виконання свого процесуального обов`язку не надав належних і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю.

Питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору суд вирішує на підставі ст.141 ЦПК України.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.3-5, 11-13, 76- 82, 83, 89, 264, 265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час відсторонення від роботи відмовити повністю.

Судові витрати зі сплати судового збору залишити за позивачем.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Відповідно ч.3 ст.354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 30.09.2022 року.

Сторони:

позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ;

відповідач: Інститут проблем кріобіології і кріомедицини НАН України, ЄДРПОУ 03534630, м.Харків, вул.Переяславська буд.23.

Головуючий суддя: Д.В.Цвірюк