Постанова

від 30.09.2022 по справі 201/2471/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 201/2471/20

провадження № 61-5275св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Людмила Григорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 15 жовтня 2020 року у складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року Дніпровська міська радазвернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л. Г., про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, визнання недійсними договорів та скасування записів про державну реєстрацію права власності.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Бабушкінського районного суду

м. Дніпропетровська від 14 березня 2013 року у справі № 200/1587/13-ц визнано право власності ОСОБА_1 на нерухоме майно: торговельний павільйон за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2013 року скасовано, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання права власності відмовлено.

Земельна ділянка, на якій розташовано вказане нерухоме майно по АДРЕСА_1 належить Дніпровській міській раді. Нерухоме майно побудоване на земельній ділянці не відведеній для вказаної мети, відсутня декларація про початок будівельних робіт та декларація про готовність об`єкту до експлуатації, відсутні докази того, що земельна ділянка використовується на законних підставах. Тому зазначений об`єкт, що належав ОСОБА_1 , підлягає знесенню за його рахунок, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан.

На підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від

14 березня 2013 року, відповідно до якого зареєстровано права власності за ОСОБА_1 на спірний об`єкт, яке в подальшому було скасовано, він здійснив розпорядження майном шляхом укладення договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_2 , який у подальшому відчужив спірний об`єкт на користь ОСОБА_3 без відповідних правових підстав, оскільки в силу закону ОСОБА_1 не міг визнаватися власником. Тому відчуження на підставі договору купівлі-продажу № 3416 від 16 вересня 2016 року та договору дарування торговельного павільйону № 3454 від 20 вересня 2016 року є незаконними, а правочини - недійсними.

Дніпровська міська рада просила:

визнати недійсним договір купівлі-продажу торговельного павільйону від

16 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Батовою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 3416;

визнати недійсним договір дарування торговельного павільйону від

20 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Батовою Л. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 3454;

припинити право власності на об`єкт нерухомого майна: торговельний павільйон, загальною площею 37,8 кв. м, що складається з: літ. А-1 - торговельний павільйон, літ. а - навіс, І - мостіння та розташований за адресою: АДРЕСА_1 та скасувати записи про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за: ОСОБА_1 , номер запису про право власності 1282795 від 07 червня 2013 року; за ОСОБА_2 , номер запису про право власності 16435406 від 16 вересня 2016 року; за ОСОБА_3 , номер запису про право власності 16486818 від 20 вересня 2016 року;

зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , прививши у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого об`єкта: торговельного павільйону загальною площею 37,8 кв. м, що складається з: літ. А-1 - торговельний павільйон, літ. а - навіс, І - мостіння.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 15 жовтня

2020 року відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду мотивоване тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу торговельного павільйону укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

16 вересня 2016 року, а оспорюваний договір дарування укладено

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 20 вересня 2016 року, в той час як рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2013 року у справі № 200/1587/13-ц про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний торговельний павільйон скасовано постановою Дніпровського апеляційного суду лише 05 лютого 2019 року, тобто на час укладення оспорюваних договорів рішення Бабушкінського районного суду

м. Дніпропетровська від 14 березня 2013 року у справі № 200/1587/13-ц було чинним і ОСОБА_1 був законним власником спірного торговельного павільйону. Недійсність оспорюваних правочинів обґрунтована обставинами, які на момент їх вчинення не існували, то це не може бути підставою для рішення суду про визнання їх недійсними, оскільки майно було відчужене добросовісним набувачам за відсутності обґрунтованих перешкод для цього.

Не підлягають задоволенню і позовні вимоги про припинення права власності на спірний павільйон та скасування записів про державну реєстрацію права власності за: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки вони є похідними від вимог про визнання недійсними договорів про відчуження нерухомого майна, у задоволенні яких слід відмовити.

Кінцевою метою звернення до суду Дніпровської міської ради із цим позовом є захист його прав та приведення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні відповідача, у попередній стан. З огляду на правові позиції Верховного Суду, викладені у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі

№ 520/15125/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 686/22924/16-ц, від

15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц, заявлені вимоги про визнання договорів купівлі-продажу спірного торговельного павільйону недійсними не є ефективним способом захисту порушеного права позивача, адже наслідком встановлення судом недійсності правочинів є реституція. Оскільки визнання договорів щодо відчуження спірного майна недійсними не матиме наслідком звільнення земельної ділянки чи усунення перешкод у користуванні нею, а тому не відновить порушеного права позивача, який не є власником майна, відчуженого за оспорюваними договорами купівлі-продажу, то вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Вимоги про повернення спірної земельної ділянки та про знесення самочинно побудованого торговельного павільйону спрямовані не до власника спірного нерухомого майна та користувача спірної земельної ділянки, яким на час розгляду цієї справи є ОСОБА_3 , а до іншої особи - ОСОБА_1 , тому з урахуванням висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, указані позовні вимоги пред`явлено до неналежного відповідача.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково.

Рішення Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 15 жовтня

2020 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування, припинення права власності на об`єкт нерухомого майна та скасування записів про державну реєстрацію права власності.

Рішення Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 15 жовтня

2020 року в частині зобов`язання повернути самовільно зайняту земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого об`єкта залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2013 року, відповідно до якого зареєстровано права власності за ОСОБА_1 на спірний об`єкт, яке в подальшому скасовано постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року, ОСОБА_1 здійснив розпорядження майном шляхом укладення договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_4 , який у подальшому відчужив спірний об`єкт на користь ОСОБА_3 . Тобто на момент звернення позивача до суду із позовною заявою про визнання недійсними договорів 12 березня 2020 року, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2013 року, відповідно до якого зареєстровано права власності за ОСОБА_1 на спірний об`єкт, було скасовано постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року.

Зважаючи на викладене, заявлені вимоги про визнання договорів купівлі-продажу спірного торговельного павільйону недійсними не є ефективним способом захисту порушеного права позивача. Позивач, звернувшись до суду з вимогою про визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України, стороною якого він не був, обрав неналежний спосіб захисту. Кінцевою метою звернення до суду позивача у цій справі є захист права позивача та приведення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні відповідача у попередній стан. Отже вимоги про визнання договорів купівлі-продажу спірного торговельного павільйону недійсними не є ефективним способом захисту порушеного права позивача, адже наслідком встановлення судом недійсності правочинів є реституція. Визнання договорів щодо відчуження спірного майна недійсними не матиме наслідком звільнення земельної ділянки чи усунення перешкод у користуванні нею, а тому не відновить порушеного права позивача, який не є власником майна, відчуженого за оспорюваними договорами купівлі-продажу. Тому у задоволенні позову в цій частині слід відмовити саме з цих підстав. Не підлягають задоволенню і позовні вимоги про припинення права власності на спірний павільйон та скасування записів про державну реєстрацію права власності, оскільки вони є похідними від вимог про визнання недійсними договорів про відчуження нерухомого майна.

Також колегія суддів не прийняла до уваги посилання апелянта, що

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не можуть вважатися особами, які здійснили самочинне будівництво, а отже позовна вимога про знесення цього будівництва звернена саме до ОСОБА_1 , з огляду на те, що оскільки вимоги про повернення спірної земельної ділянки та про знесення самочинно побудованого торговельного павільйону спрямовані не до власника спірного нерухомого майна та користувача спірної земельної ділянки, яким на час розгляду цієї справи є ОСОБА_3 , а до іншої особи - ОСОБА_1 , тому указані позовні вимоги пред`явлено до неналежного відповідача. Клопотань про заміну цього відповідача належним позивач не заявляв, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

У березні 2021 року Дніпровська міська рада подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 вказала, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного. Дніпровська міська рада звернулась до суду із позовом в частині звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки на якій розташований вказаний об`єкт нерухомості саме до ОСОБА_1 з огляду на те, що об`єкт нерухомого майна, який був предметом спору у справі № 200/1587/13-ц є таким, що побудований на земельній ділянці комунальної власності. Земельна ділянка, на якій розташовано вказане самочинно побудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1 належить Дніпровській міській раді та віднесена до земель комунальної власності відповідно до статей 80, 83 ЗК України та статей 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Суд апеляційній інстанції у вказаній постанові від 05 лютого 2019 року у справі 200/1587/13-ц зазначив, що «суду не представлені докази введення спірної споруди по АДРЕСА_1 , з відповідними технічними характеристиками, в експлуатацію. Згідно листа Управління державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради

№ 4/1-368 від 16.07.2018 року, за даними архівної бази вказаного Управління, стосовно об`єкта будівництва по АДРЕСА_1 , дозвільна документація відсутня». ОСОБА_1 не надав до суду жодних доказів підтверджуючих те, що нерухоме майно було в установленому порядку введено в експлуатацію, також він не є ані власником, ані землекористувачем земельної ділянки.

З огляду на ці обставини спірний об`єкт, що належав ОСОБА_1 , підлягає знесенню за його рахунок, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан з тих підстав, що саме ОСОБА_1 був первісним власником зазначеного об`єкту нерухомості на підставі скасованого рішення суду, тобто особою, яка здійснила самочинне будівництво. Відповідно, наступні власники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не можуть вважатися особами, які здійснили самочинне будівництво, а отже позовна вимога про знесення цього будівництва була звернена саме до ОСОБА_1 в порядку частини першої статті 376 ЦК України та частин першої-другої статті 212 ЗК України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 січня 2020 року у справа № 642/1536/17-ц.

Отже, Дніпровською міською радою доведено факт самовільного зайняття його земельної ділянки та розміщення на ній самочинного будівництва, а тому вона не позбавлена можливості захищати свої права у спосіб, який відповідатиме положенням статей 376, 391 ЦК України і статей 152, 212 ЗК України, зокрема вимагати усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, знести самочинно побудований об`єкт нерухомого майна, звільнити земельну ділянку та привести її у попередній стан.

Крім того, є підстави вважати, що у діях відповідачів під час укладення оскаржуваних правочинів існували наміри, зокрема, порушити публічний порядок, розпорядившись земельною ділянкою під самочинно збудованим торгівельним павільйоном, яка є власністю Дніпровської міської ради, що є порушенням інтересів територіальної громади міста Дніпра. Оскільки рішення суду, на підставі якого ОСОБА_1 набув право власності на торговельний павільйон, скасовано, він не мав права відчужувати його на користь третіх осіб. А отже ці правочини підлягають визнання недійсними на підставі зазначених норм.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 520/15125/16-ц, на яку посилаються суд першої та апеляційної інстанції, йдеться про інші обставини щодо невірного обраного позивачем способу захисту щодо оспорювання правочинів, адже рішення суду на момент їх укладення, яким за позивачем було визнано право власності на нерухомість стосувалось земельної ділянки, а не забудови на ній, у той же час в позові Дніпровської міської ради йдеться про укладені відповідачами правочини в момент чинності рішення суду на торговельний павільйон, що розташований на комунальній землі, а не на земельну ділянку. Таким чином, ототожнення чинності судових рішень на момент укладення правочинів щодо різних видів нерухомого майна, а саме земельної ділянки і будівлі, розташованій на ній, не можуть братись судом до уваги у справі, що розглядається.

Постанова Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 686/22924/16 також не може бути взята судом до уваги, адже мова у ній йдеться про те, що спірна земельна ділянка перебуває в оренді особи, відмінній від тієї, до якого прокурором заявлено позов про її звільнення. Тому позивачу відмовлено і у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації та визнання правочину щодо нерухомого майна, яке на ній розташоване, як похідних.

Що стосується постанови Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі

№ 462/5804/16, то вона також не може бути взята судом до уваги, оскільки скасовуючи судові рішення Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання недійсним договорів купівлі-продажу та скасування державної реєстрації права власності лише за нинішнім власником призведе до поновлення реєстрації на спірні об`єкти за попереднім власником.

Межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від

29 січня 2020 року у справі № 642/1536/17-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 643/13433/17-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що рішенням Бабушкінського районного суду

м. Дніпропетровська від 14 березня 2013 року у справі № 200/1587/13-ц у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів у розмірі 8 000,00 грн відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 про визнання права власності задоволено. Визнано право власності ОСОБА_1 на нерухоме майно: торговельний павільйон літ. А-1, навіс - літ. а, мощення - 1, за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано право власності ОСОБА_1 на нерухоме майно: торговельний павільйон літ. А-1, навіс - літ. а, мощення -1, за адресою: АДРЕСА_1 таким, що підлягає державній реєстрації уповноваженим на те органом без додаткових актів введення об`єкта в експлуатацію.

На підставі цього рішення суду в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 07 червня 2013 року зареєстровано право власності на торговельний павільйон, загальною площею 37,8 кв. м, що складається з: літ. А-1 - торговельний павільйон, літ. а - навіс, І - мостіння, що розташований за адресу АДРЕСА_1 . Відповідне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 3106778 від 13 червня 2013 року прийнято державним реєстратором Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Анненковим М. І.

16 вересня 2016 року право власності на зазначений об`єкт нерухомості перейшло до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 3416 від

16 вересня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Батовою Л. Г., нею ж прийняте і рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 31430261 від 16 вересня 2016 року.

20 вересня 2016 року на підставі договору дарування торговельного павільйону № 3454 від 20 вересня 2016 року об`єкт відчужено на користь ОСОБА_3 . Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 31480165 від 20 вересня 2016 року прийнято приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Батовою Л. Г.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року у справі 200/1587/13-ц рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2013 року скасовано, а у задоволенні зустрічного позову

ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 про визнання права власності на торговельний павільйон загальною площею 37,8 кв. м, що складається з: літ. А-1 - торговельний павільйон, літ. А - навіс, І - мостіння та розташований за адресою: АДРЕСА_1 відмовлено. Апеляційним судом у наведеній справі встановлено, що згідно листа Управління державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради № 4/1-368 від 16 липня 2018 року, за даними архівної бази вказаного Управління, стосовно об`єкта будівництва по АДРЕСА_1 (Дніпропетровську) дозвільна документація відсутня; повідомлення про початок виконання будівельних робіт не реєструвалось; дозвіл на виконання будівельних робіт не надавався; об`єкт в експлуатацію не вводився.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред`явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України.

У частині другою статті 212 ЗК України передбачено, що приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 6.30-6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року в справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті. У справі, що розглядається, підставою для відмови в задоволенні позову в частині вимог органів державної влади та місцевого самоврядування суди визнали факт набуття відповідачем права власності на об`єкт нерухомого майна після закінчення його будівництва та, посилаючись на встановлений факт, вказали про неможливість знесення об`єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об`єктів. Проте, вказуючи про порушення гарантованого Конституцією права власності, суди разом з тим не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови не змінюють режиму такого об`єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року в справі № 509/11/17 (провадження № 61-268св21) зазначено, що «належними відповідачами за позовами ОСОБА_9 , ОСОБА_10 мали бути саме ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , як нові власники спірних апартаментів № НОМЕР_1, НОМЕР_6, НОМЕР_5, НОМЕР_7, НОМЕР_8 , НОМЕР_9 за адресою: АДРЕСА_3 , до яких позовні вимоги ОСОБА_9 , ОСОБА_10 не пред`являлись. Тому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є належними відповідачами за позовними вимогами ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Тому постанову апеляційного суду необхідно змінити шляхом викладення її в редакції цієї постанови в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 та ОСОБА_10 за їх позовами про знесення самочинно збудованого майна, про приведення приміщень у первісний стан, шляхом знесення самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження своїм майном шляхом перебудови самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, у зв`язку з тим, що ці позовні вимоги до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 не пред`являлися, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є належними відповідачами; ОСОБА_11 вимог про усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження своїм майном (знесення самочинно збудованого майна) чи про відновлення становища, яке існувало до порушення не пред`являв. Тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 необхідно було відмовити у зв`язку з тим, що визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень спричинених самочинним будівництвом».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 202/7377/16-ц (провадження № 61-20139св19) зазначено, що «задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна та скасування записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно суди: не урахували, що власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а саме ефективним способом захисту, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам, оскільки вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2022 року у справі № 521/21538/19 (провадження № 61-204св22) вказано, що «позовні вимоги про визнання незаконними та скасування рішень про державну реєстрацію прав, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсними договорів, які заявлені саме у зв`язку з здійсненням на думку прокурора самочинного будівництва є неефективними способами захисту, а позовні вимоги про знесення самочинно збудованих будинків, зобов`язання привести земельну ділянку до попереднього стану є недоведеними».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається:

вимоги про визнання договорів недійсними, припинення права власності на об`єкт нерухомого майна і скасування записів про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не забезпечать усунення порушень спричинених самочинним будівництвом;

ефективним способом захисту прав власника (користувача) земельної ділянки щодо усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, спричиненого таким порушенням, є вимога про знесення самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК Україниі вирішення такої вимоги виключає застосування інших вимог;

належним відповідачем за такою вимогою є власник відповідної забудови, яким на час розгляду цієї справи є ОСОБА_3 , до якої позовні вимоги не пред`являлись, тому ОСОБА_1 не є належним відповідачем за цією вимогою.

За таких обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову, частково змінивши рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року у справі № 509/11/17 (провадження № 61-268св21), від 27 жовтня 2021 року в справі № 202/7377/16-ц (провадження № 61-20139св19), від 27 квітня 2022 року у справі № 521/21538/19 (провадження № 61-204св22), не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишити без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 15 жовтня

2020 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Краснощоков

І. О. Дундар

В. І. Крат