Постанова

від 04.10.2022 по справі 930/331/22

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 930/331/22

Провадження № 22-ц/801/1569/2022

Категорія: 20

Головуючий у суді 1-ї інстанції Алєксєєнко В. М.

Доповідач:Міхасішин І. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2022 рокуСправа № 930/331/22м. Вінниця

Вінницький апеляційнийсуд ускладі колегіїсуддів судовоїпалати зцивільних справ:головуючого: Міхасішина І.В.,

суддів: Войтка Ю.Б., Стадника І.М.

з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця цивільну справу № 930/331/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку,

за апеляційною скаргою Керівника Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року, ухвалене у складі судді Алєксєєнка В.М,-

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину земельної ділянки.

В заяві зазначав, що 20 серпня 2019 року він позичив відповідачу кошти у сумі 30 (тридцять) тисяч гривен, які той не повернув. У разі неповернення боргу ОСОБА_2 зобов`язався здійснити відчуження на користь позичальника ОСОБА_2 Ѕ частини належної йому земельної ділянки кадастровий номер 0523084206:01:001:0495, загальною площею 1, 2244 га для ведення товарно-сільського виробництва, яка розміщена на території сільської Ради Немирівського району Вінницької області.

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року позов задоволено (а.с. 16).

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що позов є доведеним.

В апеляційній скарзі керівник Немирівської окружної прокуратури, яку він подав в інтересах держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, просить рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року, скасувати і ухвалити нове, яким у задоволені позову відмовити, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим та таким, що порушує інтерес держави (а.с. 17-50).

Відповідно до частин першої та третьої статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Від учасників справи відзиви на апеляційну скаргу не надходили.

Натомість представник позивача ОСОБА_1 адвокат Якименко Олексій Олексійович 07 вересня 2022 року подав заяву про закриття апеляційного провадження, посилаючись на те, що спір який виник між сторонами за своїм змістом має приватно правовий характер, а тому відсутні підстави стверджувати про порушений інтерес держави в особі державних органів в інтересах яких прокурор подав апеляційну скаргу у цій справі.

19 вересня 2022 року керівник Немирівської окружної прокуратури Ростислав Петраш подав заперечення проти клопотання про закриття апеляційного провадження, посилаючись на його безпідставність.

22 вересня 2022 року відповідач ОСОБА_2 подав до апеляційного суду заяву з проханням розглянути справу у його відсутність та залишити без змін рішення суду першої інстанції від 11 березня 2022 року.

03 жовтня 2022 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Якименко Олексій Олексійович подав заяву про відкладення розгляду справи , оскільки в цей же день 04 жовтня 2022 року об 11.00 годині він прийматиме участь у розгляді іншої справи, повістку про виклик у якій він отримав 03 жовтня 2022 року.

Заслухавши думку прокурора на переконання якого представник позивача адвокат Якименко О.О. мав реальну можливість прийняти участь в судовому засіданні апеляційного суду о 09.00 годині 04 жовтня 2022 року, дослідивши повістку про виклик адвоката Олексіїнко О.О. до суду в кримінальному провадженні № 149/3124/15-к від 03 жовтня 2022 року та враховуючи, що про дату і час розгляду апеляційної скарги у цій справі адвокат Якименко О.О. був завчасно повідомлений 05 вересня 2022 року апеляційний суд визнав неповажними, повідомлені адвокатом Якименко О.О., причини його неявки в судове засідання.

Відповідно до положень статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В судовому засіданні представник Вінницької обласної прокуратури Ковальчук О.Л., апеляційну скаргу підтримав і дав пояснення аналогічні доводам викладеним в апеляційній скарзі.

Суд апеляційної інстанції переглянувши справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги повністю.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

По справі встановлені наступні факти і відповідні їм правовідносини.

Згідно розписки позичальника ОСОБА_2 від 20 липня 2019 року, він отримав в борг від позикодавця ОСОБА_1 кошти в сумі 30 (тридцять) тисяч гривен на свої особисті потреби (а.с. 10).

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частинами другою-третьою статті 640 ЦК України передбачено, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Також частиною четвертою статті 639 ЦК України визначено, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.

Законодавець визначив, що розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.

Досліджуючи боргову розписку чи договір позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Схожі за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі 6-50цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Згідно розписки про отримання у позику грошових коштів від 20 липня 2019 року, позичену суму коштів в сумі 30 (тридцять) тисяч гривень позичальник ОСОБА_2 зобов`язався повернути на першу вимогу позикодавця ОСОБА_1 на протязі трьох днів (з дня) пред`явлення вимоги (а.с. 10).

Позивач ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів того, що він заявляв таку вимогу до позичальника ОСОБА_2 .

У тексті розписки про отримання у позику грошових коштів від 20 липня 2019 року, позичальник ОСОБА_2 зазначив про наслідки неповернення боргу, згідно яких він зобов`язався здійснити відчуження на користь позичальника ОСОБА_2 належної йому земельної ділянки кадастровий номер 0523084206:01:001:0495, Ѕ площі 1, 2244 га для ведення товарно-сільського виробництва, яка розміщена на території сільської Ради Немирівського району Вінницької області (а.с. 10).

За змістом статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ізстаттею 546ЦК Українивиконання зобов`язанняможе забезпечуватисянеустойкою,порукою,гарантією,заставою,притриманням,завдатком,правом довірчоївласності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення зобов`язання не суперечить закону.

Зокрема, такий вид забезпечення зобов`язання, як застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (п. 1 ст. 574 ЦКУ).

Згідно з статті 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу» із змінами та доповненнями заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом (п. 1 ст. 590 ЦКУ).

Спеціальним законом, який регулює відносини у сфері застави нерухомого майна (іпотеки) є Закон України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» із змінами та доповненнями (далі Закон № 898).

Відповідно до статті 33 Закону № 898 звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому статтею 36 Закону № 898 встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону № 898.

Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов`язань, визначено Законом України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» із змінами та доповненнями (далі Закон № 1255).

Згідно з статті 24 Закону № 1255 звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із Законом № 1255.

Водночас, як на підставу заявлених вимог позивач також посилався на положення статті 220 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз`яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін.

Статтею 657 ЦК України, встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Згідно зі статтею 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Договір купівлі-продажу, який би за своєю формою та змістом відповідав би вимогам законодавства між сторонами укладено не було, а сам по собі намір укладення такого договору позичальником ОСОБА_2 у майбутньому, у разі неповернення боргу, не тягне за собою таких правових наслідків.

Згідно із положеннями, зокрема, статей 15, 16 ЦК України, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм, суд повинен установити чи було порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси заявника, i залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні, в залежності від наявності для цього відповідних підстав, встановлених законом або договором.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Предметом позову у даній справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна з підстав втрати останнім правовстановлюючих документів на такий об`єкт.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За приписами процесуального законодавства позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу. Тобто, учасники справи - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник).

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак, відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Як встановлено судом, позивач ОСОБА_1 просить визнати право власності на земельну ділянку, яка належить відповідачу ОСОБА_2 .

Отже, заявлені вимоги є незаконні і безпідставні.

Водночас, визнання права власності на нерухоме майно в судовому порядку позбавляє державу від надходження платежів які сплачуються та оподатковуються при посвідченні угод купівлі-продажу нерухомості, у порядку передбаченому Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» та статтею 178 Податкового кодексу України.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі Закон), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Представництво прокурором інтересів держави в суді можливе, лише якщо компетентний орган не здійснює або належним чином не здійснює захист інтересів держави, або якщо такий компетентний орган взагалі відсутній.

Прокурором доведено, що компетентні органи як то Головне управління Державної податкової служби у Вінницькій області так і Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області не здійснюють захист інтересів держави. Прокурор належним чином виконав свій обов`язок щодо повідомлення вказаних компетентних органів про необхідність вжиття заходів, пов`язаних із захистом інтересів держави.

З огляду на викладене, апеляційним судом не встановлено підстав для закриття провадження у справі, які передбачені пунктом 3 частини 1 статті 362 ЦПК України.

Відповідно до положень статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 367;374;376;381;382;384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу керівника Немирівської окружної прокуратури, яку подано в інтересах держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області задовольнити.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року скасувати і ухвалити нове.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину земельної ділянки кадастровий номер 0523084206:01:001:0495, загальною площею 1, 2244 га для ведення товарно-сільського виробництва, яка розміщена на території сільської Ради Немирівського району Вінницької області.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Вінницької обласної прокуратури (Код отримувача: 02909909, банк отримувача: Державна казначейська служба України м. Київ, код банку отримувача (МФО) 820172, рахунок: UA568201720343110002000003988) сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 1488,60 (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім) грн 60 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий: І.В. Міхасішин

Судді: Ю.Б. Войтко

І.М. Стадник